Жінка-УКРАЇНКА

Тетяна  СИДОРЕНКО

                                                   
                                             ( інтертекстуальна повість)

***Чечевиця – іменник жіночого роду однини Називного відмінку першої відміни. Чечевиця – метафоричний еквівалент людської продажности. 
                                    ***       

…Ісаак був сорокарічним, коли взяв собі за дружину Ревекку, дочку Вафуїла Арамеянина із Месопотамії, сестру Лавана Арамеянина. І молився Ісаак Господу за жінку свою, бо була вона безплідною; і Господь почув його, і зачала Ревекка, дружина його. Сини в утробі її почали битися, і вона сказала: якщо так буде, то навіщо мені це? І пішла запитатися Господа. Господь сказав їй: два племені в череві твоєму, і два різних народи вийдуть із утроби твоєї; один народ стане сильнішим іншого, і більший буде служити меншому. І настав час народжувати їй: і ось, близнюки в утробі її. Перший вийшов червоний, як шкіра, увесь – мов плащ волосяний; і нарекли йому ім’я Ісав. Потім вийшов брат його, тримаючись рукою своєю за п’яту Ісава; і наречено йому ім’я Іаків. Ісаак же був шістдесятирічним, коли вони народились. Діти виросли, і став Ісав чоловіком, що знався на вловах, чоловіком полів; а Іаків – чоловіком мирним, що в наметах сидів. Ісаак любив Ісава, бо здобич його мисливська йому смакувала, а Ревекка любила Іакова. І зварив Іаків страву; а Ісав прийшов із поля стомлений. І сказав Ісав Іакову: дай мені поїсти отого червоного, бо я стомився. Та Іаків сказав: продай мені зараз же своє первородство. Ісав сказав: ось, я помираю, що мені з того первородства? Іаків сказав: поклянись мені зараз же. Він поклявся йому і продав первородство своє Іакову. І дав Іаків Ісавові хліба і юшки із чечевиці; і він їв і пив, і встав,  і пішов; і знехтував Ісав первородство своє (Книга Буття, глава 25; вірші 20-34).

       Ісав же, коли з’явився на світ, був таким гидомирним, що навіть найправдивіша книжка в світі – Біблія – дипломатично про це замовчує. Ну не так щоб зовсім замовчує: двоє слів усе-таки сказано… Але не більше… Занадто жахливою була би правда… Ревекка, тужачись далі, бо сам Господь їй сказав, що буде двійня, крізь полуду нелюдського болю дивилась на свого первістка з таким жахом, що  дула*, яка на своєму віку всього набачилась, гаркнула на породіллю, як сучка скажена: 
      -Ану!!!  Добре думай!!! Добре думай – добре й буде!!!
     Ревекка, що два десятки літ вважала себе безплідною, бо всі так вважали, встигла ще подумати: «То оце таке воно, виявляється… материнське щастя…» - та й знепритомніла. Не лише від нелюдського болю, а й від того, що материнським щастям називалося. Щастя горланило на весь рот, трусилося, буцало когось уявного всім своїм мізерним кривавим тільцем і було таке все кошлате… Наче звірина якась…  Господи, твоя воля!.. Та ще й не хотіло до кінця виходити з материнської утроби… Дула  допомагала йому владними рухами та голосом ще владнішим:
     -Ну чо’ застряв? Мо’ передумав та назад хочеться? Е ні, назад уже пізно!!! Господи, твоя воля! Ель шаддай!** – й від побаченого тепер уже знепритомніла дула, яка на своєму віку всього набачилась. Осідаючи на долівку, встигла ще прошелестіти здерев’янілими від страху тонкими губами:
*Дула (євр.) – баба-повитуха.
**Ель шаддай! (євр.) – Боже могутній!
     -Ой не к’ добру… не к’ добру це… - та й жахнулась об долівку.
    Ісаак розчахнув двері, за якими лиш чув, як пологи відбуваються…
 А тепер ще й побачив…
    - Мертві чи що? – запитав сам себе, глянувши на двох бабів непритомних: одна – його, друга - дула, яку найняв за цілого шекеля*, аби Ревеці допомогла розродитися. З усіх породіль стара дула лиш  півшекеля править. А за Ревекку заправила цілий шекель. Бо – не сімнадцятка та ще й з двійнею.
      Ісаак переступив через непритомну дулу, заглянув Ревеці туди, звідки всі люди народжуються… Нічого страшного… Одна дитина вже лежала в матері між ногами, їсти просила, а друга ось-ось мала вилізти, - вже й ручечка з’явилася…
     -А, он воно що… - збагнув відразу Ісаак. Та крихітна ручечка приросла, доки жила в утробі, до ще крихітнішої п’яточки того, хто називався вже новонародженим… - Нічого. Зараз ми це поправимо. Моня, неси ножа! 
    Почувши про ніж, дула вмить очуняла:
    -Вбити мене хочеш?!? Моя вина в чому, що воно таке пелехате?!? Та ще й вилазити звідти не хоче! Приросло до другого!!! За що мене вбивать?!?  Шекеля спочатку віддай!!!
     -Закрий  свого чорного рота!!! Моня, ножа неси! – повторив наказ хатньому слузі Ісаак. 
    Від криків очуняла й Ревекка. Тому криків побільшало:
      -Чого приперся?!? – на Ісаака. – Згинь з очей!!! Вік би тебе не бачила!!! Більше зроду з тобою не зляжусь!!!
*Шекель – єврейська грошова одиниця.
     А друга дитина тим часом все сміливіше на білий світ просилася. Її не цікавили сварки дорослих… Уже й тім’ячко з материнського лона показалося…
     -Дуйся, дуйся, дуйся!! - відновила свої обов’язки дула. Подобався їй  цей імператив. Нічого більше за це їй в житті не подобалось. На те ж вона й дула… Ху- у-у-ух! Другенький вийшов легше… Біленький… Гарнісінький… Одразу ж – Ревечин улюбленець… Але чому він мовчить??!!
    - Чому він не плаче?? – Ревекка стривожено.
    -Зараз заплаче! - дула заходилася ляскати ще слизьку крихітку по чому тільки можна. – Не просто заплаче! Зареве!
    -Не бий моєї дитини, кобило стара! – в Ісаака вже заговорили батьківські почуття.
     -Мовчи, дурний. Стій і мовчи. Готуй  шекеля. Зараз місце відійде. – Для дули це завше щастя, коли місце відходить із породіллі швидко й саме, без її допомоги… Бо скоро вже лисою стане… Коли місце не хоче відходити, дула висмикує із себе жмут волосся, намотує його на два пальці, складених докупи, й суне все це добро в горлянку породіллі… Тоді від спазмів по всьому тілу породіллі місце в утробі відлипає і – куди ж йому діватися? – виплюхкує…
   Другенький нарешті заревів. Вимогливо так, з претензією до всього світу! Ревеці почулося в тому плачі: «Я!!! Я!!! Я!!!»
    -Ти… ти… ти… - підіграла вона йому. Подумки додала: «Ти мій улюбленчик. Ти. Тільки ти».
    Моня нарешті приніс ножа. Того, яким Ісаак овець білує, - найгострішого й найзручнішого для руки господаря.  
    -Бери і ріж! – наказав Ісаак дулі.
    -Кого?!? – прошелестіли в страсі тонкі аж сині її губи.
    - Шекеля за що плачу? Роби свою роботу до кінця!!
    Дỳла аж тепер збагнула, що близнюків треба розділити, - відтяти ручечку від п’яточки. Господи, твоя воля! З переляку полоснула гострим лезом майже навмання, бо очі вже давно підсліпуваті, - крові й крику в кібуці* побільшало…
    -Ну ти й кобила. Стара. – Ісаак оцінив зроблене… З Ревекки плюхнуло місце… Пологи, такі тяжкі й криваві, нарешті закінчилися. 
    «Улюбленчика назву Іаковом», -подумала Ревекка. Про кошлатого первістка їй чомусь зовсім не думалось.
    «Коли вже він  шекеля віддасть?», - подумала про Ісаака дула.
    «Невже Ревекка й справді більше ніколи зі мною не зляжеться?», - подумав Ісаак. І одразу ж себе заспокоїв: «Та ні. То їй просто боліло». Змучене лице Ревекки було таким принадним. Мокре від сліз і поту волосся чорними пасмами розкидане по білій полотняній наволочці великої подушки… Покусані від болю вуста навіть зараз манили до себе… Ревекку Ісаак до сих пір кохає, як у молодості… Ісаак,  хоч і мав уже шість десятків літ, але був іще чоловіком у силі… «Первістка назву Ісавом, - вирішив Ісаак. – Он який красень! То нічого, що кошлатенький. Аби щастя було…».

      …Вечір та ранок для Ісаака особливо благодатні.  Сьогоднішній же ранок – та це ще й не ранок, а лише передсвітання – приніс йому так багато в серце, в його свідомість. Ісаак відчув себе невимовно щасливим. Він – батько! Двадцять років він про це молився, не стомлюючись, не впадаючи у відчай, що Бог не відповідає на його молитву. Цілих двадцять літ! Ісаак із вдячністю подивився на змучену Ревекку, біля якої закінчувала поратись дула, і вийшов із кібуки.
     …Схід ледь-ледь починав рожевіти. І невимовна радість та чистота разом з краплями передранкової роси, що осипали Ісаака з молодого
*Кібука (євр.) – приміщення для пологів.
 кедра, бо до нього він усім тілом притулився, просочувалися широкими потоками в душу, та й не тільки в душу – в усю його натуру людську. Краплею висіла на горизонті Ранкова Зірка. Та знало серце, що ця зірка тремтить не поза ним, не на обрії небесному, а у внутрішніх просторах самого серця, розширеного до небес. І, розсвітаючи в серці, Ранкова Зірка була прохолодна і цнотлива, і чиста.*
*Тут і далі виділене курсивом – зварійовані фрагменти тексту Павла Флоренського «На Маковце» - ліричного вступу до філософської праці автора «У водоразделов мысли».  
                                         

                    ***

      -І чому навколо мене, Господи, так багацько невдячних людей? Навіщо, Боже, ти це допускаєш!? - пані  Монолізова аж заливалася внутрішніми сльозами, глибоко вдихаючи спасенний ковток свіжого повітря. Зустрічний вітер як міг старався втихомирити знервовану пані Монолізову, обдмухував учора нарощені в салоні краси густі пухнасті вії, щоб жодна сльоза чи навіть сльозиночка не встигла викотитися з її ненаглядних зелено-карих очей. Вона не заплаче!!! Вона не дозволить собі такої розкоші! Вона занадто розумна для цього!
    Вітер радий старатися: «Не плач!! Я ж із тобою! І обдмухаю, й освіжу, й подарую скільки хоч спасенних ковтків свіжого повітря! Тільки не плач! Тобі не гоже! Неси спину прямо!».
    -Доброго дня, - вліво. –Доброго дня, - вправо. – Доброго дня! Доброго дня! – в студентів саме перерва між другою й третьою парами: хто вийшов перекурити, щоби далі йти вчитися, хто перебігає з нового навчального корпусу в старий…
     -Доброго дня, доброго дня, доброго, доброго… - студенти люблять пані Монолізову. Люблять! Так!!  Люблять!!! Бо пані Монолізову всі люблять!
    Вітер аж свистить. Побавився б стильною зачіскою русяво-платинового кольору, та зась! Лак сильної фіксації  на сторожі: і волоссячко погойдується, як живе, й одночасно форма не втрачається. З голови до п’ят на пані Монолізовій – усе найкраще: починаючи від фарби та лаку для волосся фірми «Мері Кей» і закінчуючи  напівботиками фірми «Ріекер». Тільки так! Бо вона того варта!
     -Доброго дня…- наліво. –Доброго дня…- направо.
    Легкий меткий вітерець цілує в дорогому макіяжі щічки пані Монолізової, - йому це дозволено. Та на всяк випадок пані Монолізова щільненько загортається у високий воротничок своєї скромненької напівшубки з голубої норки від польського виробника, - береженого й Бог береже. Простуджуватися зараз зовсім недоречно.
      -Які ж тільки люди невдячні!! Це жах!! Які ж тільки!!... – внутрішня істерика пробивається назовні через усі шпарини: через тривожний погляд, жести, міміку, через готові бризнути фонтаном сльози… Кришталевої чистоти сльози пані  Монолізової! – А фігушки вам! Не діждете! Об мене не такі, як ви, зуби ламали! – Вона знає, що сказати ректорові, який оце викликає її на аудієнцію… Службове розслідування?.. Та хоч і двоє! Вона легко запхне за пояс усі ті розслідування разом з розслідувальниками! А судді хто???.. Але для порядку пару сльозинок треба все-таки випустити в ректорому кабінеті.   Зробити це  потрібно красиво…  Добре, що ні туші, ні тіней на очах немає сьогодні, - нарощені вії цього не потребують… Нічого не розвезеться й не запече… Господи!! Які ж тільки люди невдячні! Зараз ректор прорече їй своє знамените: «Крім апетиту,  треба мати ще й совість».
    -Крім апетиту, пані Монолізова, треба мати ще й совість,- відповідаючи на  її «добридень», прорік ректор. – Це вже ж не перший раз. Скільки ще я вас буду покривати? –  і поклав перед нею не одну, як колись, а відразу дві анонімки. – Ось. Почитайте про себе. 
Бестселлер!
    «Радосте моя, - страх як хотілося відповісти пані Монолізовій. – Засунь цей бестселлер собі знаєш куди?..»
   -Читайте, читайте…
    «За залік – триста… за екзамен – рівно одна студентська стипендія… За державний екзамен…»
      -Далі, далі читайте…
     -Не буду я цього читати… Це – анонімки… Я гидую анонімками! – достоїнства пані Монолізовій не позичати.
    -А карт-рідером оцим теж гидуєте? – ректор дістав із шухляди щось завбільшки із сірникову коробку.
    -Карт… чим?
    -Тут відеокомпромат. Шановна.
    Капєц. Коли ректор з притиском, одним реченням вимовляє «шановна» або «шановний», добра не жди, а мо’ навіть й не жди сподіваної волі… Це всім відомо. 
    -Отакі справи. Шановна. Хтось не пошкодував із півтори сотні гривень, купив карт-рідер, надіслав на ректорат бандерольку з цією штучкою. А приписка така: «Копія. В Міністерство науки і освіти України. В обласне управління народної освіти».  Карт-рідером ця штучка називається, – пояснив популярною мовою, наче дибільній. – Зараз себе в кіно побачите. На Оскара, правда, не тягне, але тягне на щось інше… - і на моніторі ректорового персонального комп’ютера пані Монолізова впізнала… себе. Внутрішня реакція пані Монолізової була глибоко феміністичною: «Фу! Невже я й справді така нефотогенічна?» Зовні ж – спокій і тільки спокій. У кіно показували вчорашній екзамен на заочному відділенні. Сидить за столом пані Монолізова. Перед нею – стосик студентських заліковок. У кожній заліковці – списані подвійні аркуші паперу. З розворотів кожного аркуша пані Монолізова визбирує 500-гривневі купюри. Філософські ігри з Грицьком Сковородою…  Де ж та камера була встановлена? І хто так точно розрахував до міліметра, встановлюючи її?
      -Це фальсифікація… - механічно пролепетали нафарбовані в тоні «Ліловий каприз» її гарнесенькі вуста. – Віддайте мені цей карт… (далі, блін, забула!)… Віддайте мені це!
    -Беріть. – На диво легко погодився ректор. – На вічну пам’ять. Але це не міняє суті справи. Це кіно вже є в інтернеті.
    Свята ікона!!! Плакати немає сенсу. Інтернет цим не розчулиш.
   -На «ютубі»? – «Тоді нічого страшного, - блискавично зметикувала пані Монолізова. – Звідти за порушення авторських прав, коли поскаржуся,  це можна видалити».
    -Ні. На сайті  всім відомого інформаційного порталу. 
    Мати Божа! Цариця-небесниця!! 
     -То мені зараз іти вішатися чи відчитати ще одну пару?
     -Шантажуйте, пані Монолізова, своїх близьких та рідних. Я не належу ні до першої, ні до другої категорії вами обраних. Я, нагадаю, - лише ваш роботодавець. І найбільше, що я можу для вас зробити як роботодавець – ось це. Наказ про ваше звільнення з посади, яку ви займаєте… вчорашнім числом… за вашим власним бажанням…
    -Але я не бажаю!!!...
   -Знаю. Ви категорично цього не бажаєте… Але це найбільше, що я для вас можу зробити. Ви звільнені. Ще вчора. Пишіть заяву. Вчорашнім числом. За власним бажанням. Це найбільше, - уже втретє і справді, як дибільній, повторив ректор, - що я для вас можу зробити.
    -Яку заяву?!? Нічого я не буду писать! За контрактом я ще чотири роки тут працюю!! До наступного переобрання!!!
   -Мені шкода. Наказ доведеться переробити в іншій формі.
   -Тобто?? За статтею?!?
   -Ви звільнені. Залиште мій кабінет. – І з виглядом «довго й так я з вами панькався» ректор засів над своїми паперами.
    Тільки-но двері за прекрасною леді зачинились, ректор натис у меню своєї телефонної книги «селянського сина». Іван-селянський син – вірний чоловік своєї вірної дружини – пані Монолізової. І так вийшло, що ще й колишній однокласник ректора. Колишній, щоправда, гріх і вимовляти. Іван-селянський син – справжній. Справжній і все. Справжній в усьому. Таких зараз нема. Як динозаври, всі вимерли. А Іван – лишився.
    -Здоров. Чи то пак, доброго дня, - засопіло в трубці на тому кінці зв’язку. – Здогадуюсь чого обізвався. Знаю: розмова нетелефонна. Давай у тому ж місці в той же час.  – По телефону говорити селянський син давно вже навчився.

    -…Не знав, що ти такий жлоб, селянський сине, - озвучив свій вердикт ректор в процесі рукостискання. – Не жлоб – справжній жлобище! Чому своїй леді мало виділяєш на кишенькові витрати? Чи зовсім не виділяєш?
    -В країні криза… Сам розумієш, вчена голова…- почав віджартовуватись селянський син. - Не я такий – життя таке… 
    Один сірий, другий чорний – два новенькі джипи - під’їхали, як завше, майже одночасно в потрібне місце й у потрібний надвечірній час на «власний простір» селянського сина. «Власним простором» називався невеличкий, гектарів на десять, хвойний лісок, на окраїні якого селянський син за власним проектом ізліпив собі маленьку, всього лиш на сотню квадратних метрів хатинку. Два роки тому, святкуючи ювілей меншого двоюрідного брата, селянському синові стало трішечки зле. Ні, він тоді не перепив і не перетанцював… Просто важко стало в серці чоловікові… Аж у віччю потемніло… Вірна дружинонька з прислугою обережно відвели його тоді в найдальшу кімнату братової вілли, обережно вклали на широченну низьку софу. Прислуга відкрила навстіж балконні двері, принесла протієвої води, ліки якісь і тихо пішла… Дружинонька відходити від нього не хотіла, присіла скраю на софі: 
    -Ну як тобі?.. Наче вже не такий блідий…
    -Та все ок’, зірко ясна… - ковтнув охолодженої до чотирьох градусів протієвої водички. – Зараз попустить… Просто перед цим, ти ж знаєш, дві ночі майже не спав… Ця судова тяганина трохи виснажила… Але гра варта свічок… Двісті гектарів ріллі на дорозі не валяються…
   -Ванюшо… - і вдячно, і ніжно прошепотіла вірна дружинонька. – Ти поспи. От візьми зараз і засни… Сон – найкращі ліки… А я тебе постережу…
    -Об що ти там шарудиш ніжкою? – погладив її гострі, як у дівчинки,  колінця. – Що там, під софою?
   -Якісь папери старі… Поспи, Ванюшо…
    Він засунув руку під софу. Навмання вийняв звідти що під руку попало. Це був старий потертий фотоальбом. Братів дембельський, який зовсім не вписувався ні в який куточок інтер’єру фешенебельної вілли, але й викинути який братова рука не піднімалась. Тому й виділено було йому місце під софою. З альбома сипнулися якісь не дембельські фотографії – старі, аж жовті, деінде навіть потерті й надірвані. Селянському синові одразу стало цікаво: що воно таке? Бо до всього старожитнього був у нього природній потяг. Найпершого пізнав себе, ще дво- чи трирічного на старючій чорнобілій (тобто жовто-сірій уже) фотографії, брата свого рідного старшого, вже покійного, молодих своїх батьків (та й красиві ж були!)… А на один, найстаріший знімок, дивився застиглим поглядом так довго й пильно, що дружинонька жартома своєю долонькою провела кілька разів у нього перед очима: отямся, мовляв!
    -Не заважай, зірко ясна… Я діда свого побачив… Уперше в житті…
    -Це той, кого на Соловки?..
    - На Соловки… За те, що куркулем  був.
   -Ой, Ванюшо, я ж тебе сюди привела, щоб ти відпочив, заспокоївся…
   -А я й заспокоївся! Мені ще ніколи не було так спокійно… А ось діда побачив – і заспокоївся…
   Від старезної невеличкої фотографії чомусь і справді віяло спокоєм… І якоюсь… правильністю чи що… Якоюсь надійністю… Що найбільше візуально виділялось на знімку, то це… ні, не очі і не лиця взагалі… Руки! Дві пари великих вузлуватих рук святенно були складені перед собою і дідом, і бабою. То були руки, які, здавалось, крім роботи, нічого іншого в своєму житті не знали… Нічого, крім роботи…
     -Ой, Ванюшо…
    -Дивись. Це мої дід і баба на призьбі своєї куркульської хати… Але бабу я ще пам’ятаю з дитинства… не забув… А ось діда побачив уперше… Іди, зірко ясна, до гостей… Мені вже краще… Мені взагалі добре! Діда побачив!.. Іди… А я з ним побуду… Та, гляди, ювілярові не кажи чим я тут займаюсь. Бо я цю фотографію, мабуть, украду…
    -Ой, Ванюшо… Ну я пішла. Буду навідуватись…
    …Іван-селянський син украв тоді в свого родича не одну, а з півтора десятка старих сімейних фотографій. Поробив із них фотокопії. Вирішив так: оригінали – собі; фотокопії, якщо брат виявить пропажу, - йому. Брат нічого не виявив. Та й коли йому під тую софу заглядати? Йому і вгору ніколи глянуть, не те що під софу… Перебігає з одного комітету в інший… Брата занесло  у велику політику, - крутиться, як білка в колесі. 

     …Через два тижні в Івана-селянського сина на околиці хвойного ліска виросла, як із землі, дещо збільшена копія дідівсько-куркульської  хати: дерев’яна, з призьбою, з п’ятьма вікнами на схід і одним – на захід сонця, вкрита відбірною соломою зі свого ж поля, а всередині – з піччю, лежанкою, важким дубовим столом і лавами теж дубовими буквою «Г» коло столу. У нежилому приміщенні хати – коморі – Іван-селянський син влаштував сауну, що й було суттєвою розбіжністю «з оригіналом». А так усе – як колись у діда. Стіни обвішав експропрійованими фотографіями, заведеними вже в рамки; на власноруч змайстрований мисник наставив старого посуду – макітерок, горняток, два глечики (один, правда, щербатий); на підлогу кинув дві домоткані «доріжки»; над вікнами поначіплював по вишитому рушнику (сам вибирав на Андріївському узвозі – три вишиті хрещиком, а ще три – гладдю)… Краса і сила!
    -Це мій власний простір, - поставив перед фактом зірку ясну, влаштувавши міні-вхідчини, коли все вже було зроблено. – Від сьогодні я не просто селянський син, а ще й куркульський  внук!
      Для годиться пані Монолізова тоді емоційно підтримала чоловіка, похвалила за екзотику, за потяг до етнопобуту… Що з нього візьмеш? Селянський син – він і є селянський син. Для себе ж вирішила: вона тут вперше і востаннє. З неї  вистачає фешенебельної квартири та ще фешенебельнішого маєточку в рамках цивілізації! Тому підтримала чоловіка абсолютно щиро:
      -Так, Ванюшо, це твій власний простір! Але ж дивись: нехай твоя свобода не переросте в свавілля! Гірших за мене сюди на побачення не привозь! Тільки кращих! – поблагословила з піднятим вгору наманікюреним вказівним пальчиком.
      -Це нереально! Хто і де бачив кращу за тебе, нехай тому й очі повилазять! Навіки твій, зірко ясна!.. 
    На тому й погодились. Власному просторові – бути! Але без свавілля. 
    …Дивно, але ще жодного разу за два останніх роки в Івана-селянського сина, відколи всі ділові зустрічі він переніс у лісовий офіс, в куркульську тобто хату, не було ніяких промахів. Усі переговори з діловими партнерами – постачальниками добрив, отрутохімікатів, дорогої німецької техніки, оптовими покупцями зібраного врожаю, а не вирощує селянський син хіба що манго та бананів, - усі переговори були успішними. Чи й справді він такий фартовий? Чи дід-куркуль з того світу допомагає?.. 
     …Як же воно сьогодні буде?.. Зустрілися  на «власному просторі»  селянський син і вчена голова – два однокласники, що й зараз сам на сам називають одне одного так, як сорок років тому всі їх називали в школі.  Зустрілися, на жаль, не з радісного приводу… Пережартовувалися якось натягнуто, і нікому не хотілося починати серйозної розмови. 
    -Ну що, селянський сине, вже й до куркульської хати не запросиш? – першим вирішив розрядити обстановку вчена голова. 
    -Та можна й до хати. А чого ж не можна? Вівсяний напій з медом, твій любимий, готовий…
    Все нібито як і завше: сауна, «скудна трапеза», спільні спогади… Так, та не так… І селянський син відважився:
     -Ти от що, вчена голова… Не гоже тобі ставати заручником нашої дружби. Заяву за власним бажанням моя напише. Уже досі написала… І ніхто ні до кого не буде в претензіях. Тим більше, вона вже майже працевлаштована в іншому виші. Сам знаєш, добрі люди в мене є скрізь. Без роботи не залишиться… Ще ж і вік такий: на пенсію рано, на панель – пізно… 
     Від сміху у вченої голови вівсяний напій з медом носом пішов. Розіржався тепер селянський син. 
     -А я, - без передишки, - учора  ще сорок гектарів землі прикупив. Тепер уже маю шістсот шістдесят. Ще прикуплю шістдесят – і буде, як у діда. Дід мав сімсот двадцять десятин.
    -Навіщо тобі так багато, Іване? Я з жінкою п’ятьом соткам на дачі ледве лад  даю…
    -Я й моя сім’я  теж із п’яти соток годуємось. Ні, брешу, з п’яти з половиною. І вистачає всього… Все своє, екологічно чисте, без ніякої хімії. Я навіть жуків не травлю, своїми руками збираю…
    -Ага! А на продаж, значить, можна й з хімією?
   -З хімією, вчена голова, з хімією… Ще й з якою хімією… У мене майже двісті га під картоплею… Руками не визбираєш… Буває, як напливуть роздуми серед ночі… До чого ж ми свою землю довели? Зацементували, напхали такою хімією термоядерною, виснажили соняшником, а ще більше – рапсом… Я  торік вперше з півсотні гектарів рапсом засіяв. Всі сіють, - прибутково ж! Ну й я сійнув. А він, гад, дощу боїться, як холєри. Доки не вистигне, жодна краплина не повинна на нього впасти. І ото тільки на дощ збереться, хлопці-молодці вертольотом зроблять своє діло, - розженуть хмари. І хлопцям добре, і мені…
    -А мені? Та ще таким гіпертонікам, як я? Ти хоч знаєш…
    -Знаю, вчена голова, знаю все… Є за що каятися… І приснився дід… Каже: «Ти, внучку, того рапсу більше не сій. Бо земля образиться. Усіх грошей все одно не заробиш… Хоч круть, хоч верть, а всі гроші твоїми не будуть… Щось і іншим залишиться». І ще й пальцем мені погрозив…
     -Мабуть, твій дід мудрим чоловіком був…
     -Мабуть, мудрим… То я його й послухав. Цього року рапсу вже не сіяв. Люцерною ту площу зайняв, щоб відновити гумус.  У люцерні  азоту багато. І – не повіриш – на люцерні в кінці літа більше «наварив», ніж торік на рапсі. А зараз там уже зеленіє озимина! А знаєш, що слід зробити, щоб озима пшениця добре вродила?
    -Ну звідки ж мені це знати?
    -Оце тільки вона підніметься, виросте сантиметрів з десять – і виганяй на неї голів триста худоби! Як на пашу! Нехай все спасуть, перетопчуть – і побачиш який буде врожай!
    -Голів триста? Де ж ти їх візьмеш? Наскільки я знаю, ВРХ зараз водиться хіба що в приватному секторі. 
   -Ото ж бо й воно. Всі ферми, тваринницькі комплекси – коту під хвіст! Хоча й не коту, й не під хвіст, а в чиїсь дві-три кишені!.. Тому виношую, вчена голова, ще один  бізнес-план: відродити на своїй землі тваринництво – і м’ясне, і молочне.. А це – робочі місця, людські зарплати, зайнятість тут, на місці, а не заробітчанство в Києві чи ще десь… Пару переробних підприємств хочу збудувати – молокозавод і м’ясокомбінат. А це – теж робочі місця… То для цього й напташую земельки… Але тільки дожену до  семиста двадцяти гектарів – і зупинюсь! Щоб не більше, ніж було в діда…
    -А потім перерахуєш десятини на гектари й далі гнати будеш…*
   -Ні. Сказав сімсот двадцять га – значить сімсот двадцять. І жодної сотки більше.
    -Є серед нас, науковців, такий сумний жарт: якщо під певний факт не можна підвести теорію, це тим гірше для самого факту. Під твоє напташування аж проситься теорія антеїзму… Любові до землі, опори на її життєдайну силу. Міфічний титан Антей, коли виснажувався в битві з ворогами, припадав грудьми до землі – і знову ставав сильним, непереможним. Земля давала йому такої снаги…
    -Хороша теорія. І Антей, мабуть, толковим  мужиком був… - зробив висновок селянський син.
*Одна десятина рівна 1,2 гектара. 
   Помовчали… Прислухались до шуму сосен надворі…
   -Добре тут у тебе, селянський сине… Повітря чисте, цілюще… тиша… Але треба їхати.
    -Їхати треба й мені. Бо щось мені за свою неспокійно. Звідси додзвонитися неможливо, нема покриття. Але щось мені за неї неспокійно…
    -Відправив би ти її кудись хоч на місяць у круїз чи що… А ще краще – на два… І світу б людина побачила, і тут усе б тим часом уляглося…
     -Не захоче. 
    -Поговори так, щоб захотіла… - вчена голова уміло, у формі ненав’язливих рекомендацій підказував найоптимальніші виходи із складної ситуації. – І знайди толкового комп’ютерника. Сам знаєш для чого. А наказу ніякого не буде…
    -У мене зять – толковий комп’ютерник. Але не хочеться дітей утягувать у цю історію… Ну все. Поїхали! – Іван ніяк не зреагував на обіцянку про наказ, якого не буде. Ну що з нього візьмеш? – селянський син і є селянський син.
     …Кілометрів через декілька, уже їдучи по трасі, селянський син почув голос СМСки. «Абонент (і номер мобілки його дружини) намагався до вас додзвонитися. Кількість дзвінків – 18». Натис на «зірку ясну»… Багато разів натис… Але у відповідь – лише мазурка Шопена замість сигнальних гудків. Щось там не те…

                       ***
   
       Левон Борухович дописував «офіційну інформацію» - звіт про черговий пленум райкому партії. Сто двадцять рядків на першій сторінці забронював на макеті полоси внизу справа (найчитабельніше місце), і та «дюрка» аж волала: «Закрий мене!!! У друкарню час!! В набор!» Пленум затягнувся,  то й розширена інформація про нього – теж.
     -З обговорених питань… - підганяв сам себе Левон Борухович – пленум прийняв…
    У двері редакторського кабінету несміливо постукали…
    -Одкрито!.. пленум прийняв відповідну…
    -Добрий день…
    -Добрий… постанову, - нарешті підняв голову Левон Борухович. Якесь дівчатко стоїть. Мабуть, скромне, добре виховане, бо першим розмови не починає.
   - Скарга? Оголошення? Некролог? У відділ листів! – і вибіг Левон Борухович із кабінету. Коли прибіг з уже віддрукованим у пожежному порядку матеріалом про пленум райкому партії, дівча застав на тому ж самому місці – біля порогу; стоїть, двері підпирає.
    -Сідай, дитя, в ногах правди немає… Я зараз! – вичитав ще раз матеріал і знову вибіг з кабінету – офіційну інформацію здав у секре- таріат; звідти відразу ж побігли з нею прямо в лінотипний цех. «Дюрка» закрилась!
    -Газетний день, дитя. Запарка, - пояснив ситуацію юній незнайомці. –Слухаю тебе дуже уважно.
   -Я приїхала з Ніжина…
   -Он як! – а в її оченятах прочитав: «Чому ви з мене насміхаєтесь?»
   -Скоро закінчую педінститут…
   -Та ти що?
   -Один викладач порадив мені…
   -Знаю, знаю…
   -…влаштуватися до вас на роботу.
   -Прямо-таки влаштуватися?..
   -Ага…
   -Ач, які гарні в тебе там викладачі! А хоч двоє слів докупи ти вмієш в’язати?
   -Вмію.
   -Перевірим. Ось тобі партійне завдання. Їдеш у Червоні партизани…
    -А чому червоні?
    -…і привозиш звідти нарис про якогось ветерана праці, репортаж із виборчої дільниці й інтерв’ю із секретарем партійної організації про стан ідеологічної роботи у тракторній бригаді. Зрозуміла? 
    -Зрозуміла, - на всяк випадок пролепетало дівча.
    -Як тебе звати?
    -Софія.
    -Як? Софія? Соня, значить. Іди, Соню, працюй. Через два дні я на тебе чекаю. 
    Таким було перше знайомство майбутньої «прожжоної журналістки» з майбутнім першим у її житті  редактором. Через два дні вона з жахом спостерігала як Левон Борухович «доводить до ума» привезені нею з Червоних партизанів нарис, інтерв’ю і репортаж. 
   -Не більша половина, а більше половини, бо половини на те й половини, щоб бути однаковими; не в певній     мірі, а певною мірою; не приймати участь, а брати участь; не все рівно, а все одно; не згідно до постанови, а згідно з постановою або відповідно до постанови… Зрозуміла, Соню?
    -Зрозуміла…
    -Та ти не бійся. Сорок років тому я так само боявся, коли мій редактор мене правив (дівча ще не врубалося, що Левон Борухович несамовито її хвалить, бо порівнює із самим собою). – А він просто абзаци помічав тоді… Дивись: оцей знак, схожий на латинське «зет» - це помічений абзац. Абзаців у тебе багато, і вони потрібні, тому багато й «зетів».
    Соні аж полегшало. Більше половини помилок у її дорогоцінних дописах – це, виявляється, не помилки, а помічені абзаци.
    -Коли там у тебе в інституті все закінчується?
     -Через тиждень.
    - От і добренько. Три дні погуляй після державних екзаменів і приїжджай. Беру тебе на посаду кореспондента аграрного відділу. Та дивись не вискоч заміж за цей час! Бо заміжні – відразу в декрет! Знаю я таких прєдатєльніц!
    -Який заміж?? Який декрет?? – злякалася дівчинка Соня.
   -Ну й добренько… Жду через десяток днів!

    …Після поетикального наповнення «Сонячних кларнет» Тичини, фейєричности «Лісової пісні» Лесі Українки, філософічної витончености «Маленького принца» Антуана де Сент Екзюпері… - корови, телиці, нетелі, перегній, торфокришка, пудові надої, зелені корми… Дівчинка Соня опустилася на землю. В листі до найближчої подруги - однокурсниці вона написала «Пісеньку про себе»:
                              Мы пишем, пишем, пишем
                              Про славные дела:
                              Пудовые надои,
                              Зеленые корма,
                              Про тоннокилометры,
                              Про алкоголь как зло…
                              Наверное, ребята,
                              Нам в жизни повезло!
                              Тра-та-та, тра-та-та – 
                               Наша песенка проста… - ну і ще там щось…    
     Романтика буднів кореспондента аграрного відділу редакції районної газети «Прапор комунізму»!

      …Левон Борухович як керманич ідеологічного вітрильника – друкованого органу райкому партії – завше перебував «у відповідному життєвому тонусі» і вимагав такого ж стану душі та тіла від усіх собратьєв по пєру.  
    -Ето классіка, - говорив він про матеріал, пристойно зроблений. І, вирізавши майже півметровими ножницями классіку з уже готової газети, вивішував її на дошку пошани під назвою «Ще й не так можемо!» в кабінеті відповідального секретаря. Тими ножницями він різав усе підряд: папір, металеві кліше, а інколи навіть яблука та огірки, коли треба було скористатися послугами надійного  сейфу із замкненою там хтозна-коли розпочатою пляшкою коньяку.
     -Ето єрєсь, - гнівно озвучував свій вердикт Левон Борухович, коли матеріал був зроблений на тяп-ляп, і  єресь викидалася до сміттєвого кошика. Якщо ж єрєсь усе-таки, незважаючи ні на що, зуміла пролізти в готову  газету, вона вирізалася тими ж таки півметровими ножницями та вивішувалася на дошку ганьби під назвою «Ну й ну!».
Вєніком і пряніком усе це називалося.
    Порядок любив Левон Борухович, як скажений. Порядок у всьому: в думках, у писанині, в шухлядах  робочого столу, в одязі… - ну в усьому.  Залітає якось у кабінет аграрного відділу:
    -Де Конявченко? (Василь Конавченко – поет і романтик, двохметрова майже тридцятилітня дитина – саме вийшов перекурити; редактор поважав його за те, що в торфокомпостерах, у техніці штучного запліднення корів  та органічних добривах краще за Конавченка в редакції ніхто не розбирався. Коли ж Конавченко десь у чомусь согрішав, Левон Борухович називав його Конявченком).
    -Конявченко де, питаю?!?
    У відповідь – тиша, бо всім страшно відповісти: «Пішов покурити».
Редактор сам заходився шукати потрібну писульку на столі в Конавченка. Писульки не було. Тому редактор став її шукати у столі, починаючи з верхньої шухляди. І там її не було. Натомість – творчий безпорядок по всіх шухлядах (Конавченко ж – поет і романтик!). 
    -Оце ж воно таке в нього і в голові!!! – громовим голосом об’явив Левон Борухович, і вмить усі шість шухляд із усім начинням «покинули територію» - через розчинене вікно вилетіли  подихати свіжим повітрям. Але писулька все одно не знайшлася. Прийшов і Василь. Сів за свій робочий стіл:
    -Ой… здається, тут чогось не вистачає…
   -Ти!!!... Тебе!.. Удушить тебе мало!!!... – зробив  висновок Левон Борухович. І вибіг у своїх справах.
    Вася аж  скупу чоловічу сльозу випустив…  І майже до кінця робочого дня любовно й ніжно розбирав папірець за папірцем, розгладжував, розкладав по своїх місцях, заносячи оберемками все те добро знадвору… Вєніком і пряніком!..
    -Ми горім на мєлочах!!! – Мабуть, це була одинадцята заповідь Левона Боруховича. Тому глибока повага до дрібниць, до так званих дрібниць, які є зовсім не дрібницями, визначала й стиль роботи, й стиль життя його. Навіть якби нічому іншому, крім «одинадцятої заповіді», від Левона Боруховича Соня не навчилася, то й це  було б  великим щастям. Бо з усвідомленням того як не слід горіти на мєлочах уже нічого в житті не страшно.
    -Я тобі, Соню, так скажу. Приїжджаєш у колгосп чи куди там ще – відразу кажи: «Я до вас з благімі намєрєніямі…» - учив журналістської етики.
    -Підготувала критичний матеріал – один-два «жарених» факти залиш у блокноті про запас. Після опублікування будуть скарги – а ти скаржникам: «А я ось  про це  ще не написала… І про це… Проблеми відпадуть самі собою…» - учив журналістської  майстерности.
   -Пиши, Соню, так, щоб і карабинівській     бабі все було понятно… - учив як про складне треба писати просто, популярною тобто мовою, а не навпаки: про просте – складно.
    …Міф про карабинівську бабу заслуговує на окрему розмову…

                                 ***

      Погане передчуття підганяло селянського сина… Щось там не те…
Стрілка спідометра затремтіла спочатку на 130, затим на 150, а затим і місто показалось.  
    …Двері в квартирі незамкнені… В передпокої відчувається лікарняний дух… Тиша якась штучна… Григоровна – хатня робітниця – нечутними кроками ходить туди-сюди… Зітхає… Плаче беззвучно…
    -Іване Петровичу… Це я винна… Горечко яке… Ніколи собі цього не прощу… 
    …Дружина, його зірка ясна, лежала в гостьовій кімнаті на чеському білому шкіряному дивані й сама була  білішою за той диван...
    -Вона в комі… Медикаментозне отруєння, - випередив усі розпитування чоловіка лікар «Швидкої». – Першу крапельницю я вирішив поставити прямо вдома. Так буде краще. Кажу вам як лікар-невролог…
    -Що ви їй крапаєте? 
     -Гемодез. Перед цим викликали блювоту… Частина таблеток вилилась… А частина вже встигла засвоїтись організмом…
    -Яких таблеток?!?
    -Ваша дружина отруїлася шістьма упаковками різних таблеток. Це шістдесят, якщо не більше, медикаментозних доз…
    -Це я винна, Іване Петровичу… Це я винна… - пошепки заголосила Григоровна . – Ой горечко ж яке!.. Вони приїхали з роботи… Знервовані якісь… Як і завжди, трішки погримали на мене для порядку, потім, як і завжди, посміхнулися, а потім дали багато грошей і наказали йти в аптеку за ліками… Я пішла, купила все, що вони сказали: но-шпу, анальгін, аспірин і цитрамон. Принесла. А вони кажуть:  ідіть додому, Григоровна, сьогодні вже роботи нема ніякої, а завтра буде багато, приходьте зараніш, здачу беріть собі, ось вона, ця здача, Іване Петровичу, більше чотирьохсот гривень, а я , кажуть, хочу відпочити, стомилася від усього… Ой горечко ж яке!.. То я й пішла, а коли вже до себе додому доходила, Господь мене вразумив повернутися, якщо на завтра роботи багато, то дещо, думаю, можна ж зробити вже сьогодні… Добре, що вони ключ ізсередини із замка забрали… Я сюди – а вони вже лежать… на кухні… прямо на підлозі… і кругом – порожні упаковки з-під таблеток… я зразу «швидку»… Господи! Яке ж тільки горе!.. 
    -Григоровна, ви от що. Сядьте й сидіть. І мовчіть. І нікуди не йдіть. – З Григоровною завжди якось надійніше. - Зараз будем щось рішать. Довго ще цій крапельниці крапати? – питання до бригади «швидкої». Іван зробився спокійний і зібраний як ніколи. Швидко знайшов у меню потрібний номер:
    -З дружиною погано… МРТ не завадить… Та я її й на руках принесу!.. Зараз будем!!!
    МРТ засвідчила: інсульту, слава Богу, немає. Хоча тиск підскочив до 250. Збили тиск. Поставили ще дві крапельниці. Під ранок пані Монолізова відкрила очі. 
    -Хвора вийшла з коми, - полегшено зітхнув черговий лікар.
    Зітхнув полегшено й Іван-селянський син, який за всю ніч очей не склепив і тримав свою дружину за ліву руку, бо  права зайнята була крапельницею, і всю ніч говорив до неї, говорив, бо дуже вірив: його зірка ясна все чує… Чує все. Лише не відповідає.
    -Все буде добре, пташечко моя… Все буде ще краще, ніж до цього… Ось побачиш… Ти  тільки одужуй швидше… А то все дрібниці… Головне – ти зі мною, а я – з тобою… Ми і наші діти… Нам же ще внуків діждатися треба… Внуків, кажуть, ще більше любиш, ніж дітей… Ти тільки одужуй… Ти ж у мене сильна… Пам’ятаєш, як ти мене виходжувала ще в молодості, коли руки-ноги поламало в автокатастрофі? Пам’ятаєш, зірко ясна? Я тоді тому й видряпався так швидко, бо ти… Бо ради тебе… Ради тебе – що хоч… І навіть більше… Ти для мене – все… А пам’ятаєш, як ми вперше познайомились? Я тоді так тобі й відрекомендувався: Іван-селянський син. А ти тоді так дзвінко розсміялася… А я ж правду сказав… Зустрів тоді тебе, ну а ти ж як фея з казки… Зустрів тебе і все… Як добре, що ти в мене є… Я все робитиму, щоб ти й діти наші, і майбутні внуки були щасливими… Ти тільки одужуй… Хороша моя… Зірка ясна…
     Він перший за лікаря побачив, як дружина виходить із коми… Затремтіли пишні вії,  трішки привідкрились очі… Але відразу й закрились… Потім ледь помітно заворушились вуста. Іван замовк… Аж дихати перестав…
    -Прости мені, Ванюшо… - по губах прочитав. Приклав до своєї щоки її маленьку, пещену руку та так і зустрів ранок… Ранок, коли найрідніші в світі зелено-карі очі подивилися на нього і вдячно, і вину- вато, а слабий тихий голос відразу ж віддав наказ:
    -Тазик… Блювати буду…
     -Це добре! Це дуже добре!– одночасно пораділи й черговий лікар, і рідний чоловік. Життя налагоджувалося…
      
     

                           ***

     …Так оце про карабинівську бабу. 
    -Пиши, Соню, так, щоб і карабинівській бабі все було понятно. – Приводи для озвучування такого закону творчости були конкретними та очевидними.  Свою замітку про роботу колгоспників на току (місце, де зерно доводиться до потрібної кондиції) Сашко Безмалий охрестив таким заголовком: «Комора функціонує». Поет і романтик Василь Конавченко у своєму репортажі з МТФ (молочно-товарна ферма) вжив словосполучення «реставрація корівника». А заввідділом Микола Курлянський знахабнів відкритим текстом, бо  критичну замітку про збільшення поголів’я ВРХ (велика рогата худоба) закінчив риторичним питанням: «Куди дивиться технік штучного запліднення худоби?» Коли Соня знайомилася з такими перлами ще в першій коректурі і, не знаючи, на що краще їх замінити, йшла радитися з редактором, він аж крякав від задоволення і хвалив її так:
    - Ну ти, дитя, молоток! У тебе голова не для вошей! – і заміняв перли на людську мову. До третьої коректури, а тим більше в «готову продукцію» такі перли не доходили. – Будеш у мене свіжоголовою…
(«Свіжоголовий» або «свіжа голова» в редакції – це той співробітник, якому газетні помилки самі в очі лізуть. Ну лізуть і все!..  Часто вже аж після редакторської вичитки останню коректуру читає ще й «свіжоголовий». І, як правило, ще дві-три «блохи виловить»).
     Прославилася й Соня колись із своїми перлами. Бо похвалила робітників заводу «Побєдіт» за їхню сумлінну працю в підшефному колгоспі імені Фрунзе на проривці кормових буряків. Матеріал пройшов у «готову продукцію». Як на гріх, редактор  того газетного дня був відсутній – в обкомі партії була нарада ідеологічних працівників.
     -Ти!!! Долбо… мальчік!!! – зрефлексував наступного дня Левон Борухович, вичитуючи в присутності Соні відповідального секретаря. – Куди твої очі дивились?!? Чи повилазили?!?
    -Так це ж вона… - пробував щось лепетати відповідальний.
    -Вона тут ще без году нєдєля!!! Що вона знає про оборонку?? А ти, мудацюра, вже посивів над макетами! А дурний, як пробка!!! Дай їй потрібний список!!!
     Потрібний список – це глибоко таємна службова інформація про те, чого і що не можна піддавати гласності в газеті: підприємства, які працюють на оборонку («Побєдіт» був саме таким), дороги, які мають стратегічне призначення, хвороби, яких у радянському суспільстві бути не могло (подарунки від Венери, педикульоз, наркоманія тощо), зарубіжні  рок-групи… Список був дуже довгий…
    Соня настільки перейнялася тим, що через неї промили мізки відповідальному секретареві, обізвали людину злим не тихим словом, що аж розплакалась. Секретар-друкарка, з якою Соня вже подружилася, знайшла як заспокоїти:
   -Не переживай, що вилили гнів не на тебе. У тебе ще все попереду. А втім, хтозна… редактор тебе чомусь полюбив… Я здогадуюсь: ти чимось схожа на його дочку. Її теж Соня звати…
    -Я ні на кого не схожа! Я – це я! – амбітно заявила Соня, хлипаючи й одночасно виловлюючи «блохи» з коректури. Перший місяць роботи в редакції вона заміняла коректора – веселу гарну жінку, яка раптом загіпертонила.

    …Так про карабинівську ж бабу… З вуст компетентних людей Соня дізналася, що Карабинівка – це віддалений хутір (або хутір безверхий, як синонімічно висловились компетентні люди) за найвіддаленішим селом Носівського району. Подейкували, що саме на цей хутір, зарослий первозданним лісом та зволожений численними болотами, приїжджав колись сам Остап Вишня диких качок полювати. Чи так воно було,  чи хто збрехав, хоча Носівка в його «Мисливських усмішках» таки згадується, достеменно ніхто не знає. Але те, що цивілізація не торкнулася  Карабинівки своєю електрифікацією, газифікацією, телефонізацією, каналізацією, телебаченням та асфальтною дорогою, - це незаперечний факт. Отож метафоризована карабинівська баба – це, як інтуїтивно передбачала Соня, - символ якоїсь старожитности, ремінісценція автентики й сивої давнини. І захотілося Соні в Карабинівку! До баби!
    Не сказавши нікому нічого в редакції, діждавшись вихідного дня, в передчутті чогось хтозна й чого Соня сіла в сільський закіптюжений пазик і попхалася до баби. В Карабинівку!
    До Карабинівки, щоправда, треба було дійти. В прямому сенсі. Вісім кілометрів.  Добрі люди з найвіддаленішого села (а в найвіддаленіших  селах люди й справді добрі!) розказали якою дорогою далі йти, де повернути праворуч, де – ліворуч… Ще й намалювали топографічну карту на сільській грунтовій дорозі для наочности… І чомусь неприховано-запитально дивились на дівчинку Соню, не насмілюючись однак запитати: що ж їй там треба? Що то значить – народна інтелігентність!
    … До Карабинівки Соня дійшла годин за дві. Спочатку дорогою- грунтівкою, потім дорогою-полівкою, потім луговою стежкою, підбадьорюючи себе маршовою мелодією знаної ще з юнкорівських часів пречудової пісні:
                          Трое суток шагать,
                          Трое суток не спать
                          Ради нескольких строчек в газете…
                          Если б снова начать,
                          Я бы выбрал опять
                          Беспокойные хлопоты эти!..
Романтика вихідних днів кореспондента районної газети «Прапор комунізму»!..
     …Карабинівка зустріла Соню всіма шістьма білими мазаними хатами, дев’ятьма душами населення і тихою, нічим не зіпсованою красою поліської природи. Всі дев’ятеро людей похилого віку – три дідусі й шість бабусь – дивились на Соню поглядами аборигенів. І погляди тії були складним психологічним коктейлем:
    -Хто така? Чому не знаємо?
    -Чи не заблудилася?
    -Була колись і я молоденькою…
    -Гарні дівки, а де ті погані баби беруться? – отакі були інгредієнти того  коктейлю.
    -Здрастуйте! Я Соня з Носівки… Я до вас із благімі намєрєніямі…
     Дев’ять душ розказали Соні всю правду. Колись Карабинівка була великим заможним селом. Була тут школа, своя сільрада, колгосп під назвою «Перемога»… Було тут усе… Але так сталося, що село потрапило під вплив великої політики, - потрапило до розряду неперспективних. Приказало довго жить спочатку державне фінансування; дороги так і не проклали хоча би шосейки; школу закрили, бо дітей нікому народжувать, - вся молодь виїхала до Києва й далі; старі – повмирали…
     -А ми ще й досі живемо, - чомусь аж винувато сказав один із трьох дідів. 
    Один раз в тиждень у Карабинівку приїжджає пересувний магазин. Привозять хліб, макарони, сірники, багато свічок (тут це ходовий товар), консерви, а колись навіть і морозиво. Пенсія, пошта, в тім числі й газета «Прапор комунізму», доставляється разом із товаром. І яке то щастя для всіх дев’яти душ, коли в пошті знаходиться хоча б один лист неважливо для кого. Все одно він читається вголос, привселюдно, з обов’язковим масовим обговоренням. 
    Крім дев’яти душ людей, у Карабинівці живуть ще дві кози (не дояться, правда, бо не спаровані), десятків три курей і один півень, три собаки й шість котів. Земля – фермерська, на паї щоосені дають по мішку кукурудзи й два мішки пшениці, - є чим курей годувати. Свої власні городи карабинівці засіюють конюшиною чи викою (Васько з Пустотовки щовесни приїжджає, своїм трактором за півдня всім усе зоре, сам і посіє, сам потім у кінці літа й скосить та й перевезе за кілька ходок усе собі). По дві-три сотки, щоправда, Васько залишає карабинівцям під якусь картоплину-бурячину-цибулину… Дай йому, Бог, здоров’я, Васько - хороша людина… Ну оце таке…
    -Чи не скучно вам тут, без радіо, телебачення? – співчутливо запитала Соня з Носівки.
   -А ми тут самі собі й радіо, й телебачення, - відповів той самий дід. – дівчата співають, ми граємо: Дмитро на ложках, Хведько на балалайці, а я – на губній гармошці. У Марії є радіоприймач на батарейках… А Ганна в нас – художниця! Ви не бачили як вона малює?
   -Ще не бачила… Покажете?
   -Покаже, покаже, де вона дінеться… - і всі дев’ять душ, Соня – десята пішли до хати художниці Ганни.
   …Злітали вгору диво-птахи над білими тонкими березами, а неземної краси квіти  вихитували людям голівками надобридень, осторонь пишно красувався бузок, червоним жаром манили до себе калинові ягоди з кислинкою… І жоржини… жоржини… жоржини скрізь: червоні з білими прожилками, оранжеві, рожево-голубі… Жоржини… Квіти Сониного дитинства…Мати, було, тільки похолодає, загадувала їй викопувати ті жоржини з грядки перед хатою, як викопують восени на городі картоплю. Плоди жоржин, які власне й схожі були на картоплю, але продовгувастіші, складалися в старі драні ночви і до самої весни, чекаючи свого щасливого майбутнього знову бути висадженими в землю, зимували під полом. Піл у сільській хаті, як і піч, - по-своєму святенне місце. На полу сплять…
    -Ну як воно? Наравиться? – не без гордощів запитав Соню той самий дід. Соня збагнула: на домінуюче право голосу він уповноважений всім місцевим населенням. Дід, як виявилось, екс-секретар колишньої сільради. Грамотний.
     -Дуже, - щиро відповіла Соня. – Такої краси я ще ніде не бачила.
    -У неї два сини – професійні художники. В Києві живуть і працюють.
Але вона за своїх дітей краще малює.
    -І таке ви, Мусійовичу, скажете! Діти вивчені, малюють у різних техніках… А я, як умію, так і малюю… Ото що побачу, те й малюю… А особливо люблю малювати небо… Ось пішли в хатину… - хатина в сільській хаті – це як спальна кімната в міській квартирі: в ній прохолодніше, свіжіше, щоб краще відпочивалося.  Хатина художниці Ганни – вся  в небесах! Небеса зліва, небеса справа, небеса скрізь! Соня здивовано дивилась на звичайне карабинівське чудо і не могла збагнути: як неосвіченій  хутірській жінці вдалося передати просторову перспективу, глибину небесної сині, згармонізувати кольористику, довівши її до ідеального варіанту?
    -Ну як? Наравиться? – знову дід питає. Хоча й питати було не варто.  Дід і так усе зрозумів. Грамотний. – Ось про кого треба писати в газету! – А ми підемо. В нас іще роботи багато… - що то значить – народна інтелігентність…  
    -…Малюю я, дитятко, з однієї причини, - почала розповідати про себе художниця Ганна. – Малюю, щоб не здуріти… Ото, буває, щоб вовком не вити, сядемо всі гуртом та заспіваємо… Полегшає, на душі одляже… А малюю – щоб не здуріти. Бо воно на мене як напливе!.. Нема спасу. Не можу  ні жити, ні їсти, ні спати, поки все не вгаптую в полотно… Уже свого й полотна нема… Сусіди позносили, що в кого було… То й малюю… Сини  приїжджають раз на місяць по черзі – Колюня й Вітасик, фарби привозять, пензлики, рамки. Чимало картин забрали із собою. На Андріївському узвозі, кажуть, віддали продавцям для реалізації. А що то за узвіз такий, я, дитя, й не знаю… А не малювати не можу… Я аж хворію, коли якийсь день за пензлика не візьмусь… Воно мене так міцно тримає… Тих картин у мене – всіх не передивитися. Бо треба рамок багацько. А де ж їх стільки набрати? Так ото натюрморти – на горищі…
    -Як?!? А миші?..
   -У мене така кішка, що ніяка миша й не рипнеться… Пейзажі – під полом, де сплю. Ну а небеса – тут. А дещо, як бачиш, по всій хаті розвішано. Хай висить, воно хліба не просить. З ним якось веселіше. А малювати почала вже на старості. Перехворіла на інсульт, діти в Києві мене лікували. А коли привезли додому, як вичухалась, сказали: «Малюйте, мамо. Швидше права рука розробиться». Пензля в руку дали, палітру переді мною поставили, показали як фарби змішувать. І все. З тих пір я й малюю. Тепер сини тільки дивуються: «Ой, мамо, ми й не думали, що ви так конструктивно сприймете нашу пораду». А я собі все малюю…
    От тобі й карабинівська баба!
    -А торік на день народження подарували мені сини свою картину, спільно намальовану. Ромашки. То я її заховала ось тут, за дверима, бо Мусійович розкритикував, каже: мазня. – Карабинівська баба обережно вийняла із-за дверей загорнуту в стару хустку картину в рамці. – Я йому кажу: це техніка грубого мазка. Дивитися треба здалека. А він:  мазня і все. Ну що ти йому скажеш? Він же – власть. Скажи хоч ти, дитя, правда ж, гарно?
    -Дуже гарно, - збрехала Соня. – То Мусійович у мистецтві не розбирається, -  збрехала ще раз.
    Говорить карабинівська баба – як річечка тече. Про свою молодість, про покійного чоловіка, про те, що все життя в рільничій бригаді пропрацювала, про київських невісток, про двох дорослих внуків та одну внучку, про синів Колюню й Вітасика, від яких талант перейняла, про те, що вже дві зими вона в Києві зимує, сини кажуть: нам так спокійніше, а на весну насилу впросить, щоб привезли на родіну, тут їй краще, бо тут свята її земелька, а оце ж скоро осінь, і лиш похолодає – готуйсь, бабо, на столицю, а там із вікна шостого поверху страшно й глянуть, хіба ж можна людям так високо над землею жить, там вона відчуває, що від землі відірвана…
    Непомітно звечоріло. І зійшлося до хати Ганни-художниці все населення. Хто з вареничками, хто з картопелькою молодою, хто з помідорами й огірками… Пора вечеряти… А після вечері обіцяли ще й заспівати, та Мусійович (грамотний же!) переніс концерт на завтра, все одно Соня ночуватиме тут, бо куди ж проти ночі дитину відпускать? 
    -От тільки заковика одна… Малює Ганна красиво і все в неї до ладу, - Мусійович тихо проговорив до Соні, ніби довіряв якусь таємницю. – Ось тільки  прізвище в неї… не дуже милозвучне.
    -А як же її прізвище?
    -Какало.
    -Це справді прізвище?
    -Оце таке прізвище. Какало.
    Соня тоді ще не знала, що Носівщина взагалі славиться колоритними прізвищами.  Вона познайомиться в свій час із інструктором райкому партії Цюцюрою, головою колгоспу Виссалом, парторгом Бідним, зоотехніком Голодним, комбайнером Паскудою, керівником народного хору Роздайбідою, вчителем Поторочею… І всі вони – такі хороші люди. Ось тільки з прізвищами трохи не повезло. Мусійовичу відповіла так:
    -То нічого. Таланту це не применшує.
     …Зранку другого дня й співи були, й губна гармошка білий світ радувала, й ложки злагоджено торохтіли, балалайка вибринькувала, і проводжали Соню «на велику землю» ніби папу Римського, коли він після офіційного візиту від’їжджає з католицьких країн… А в очах усіх карабинівців – жаль… За чим? Та, мабуть, за всім… За своєю молодістю, втраченими силами, за рідними дітьми й внуками, які зараз так далеко, за майже прожитим життям…
    Уже вдома Соня стала думати: як же вийти із складної ситуації, спричиненої отим немилозвучним прізвищем… 

   …Коли редакційний портфель поповнився серією матеріалів під умовною негласною рубрикою «Карабинівська баба», -  а це соціальний портрет віддаленого села, репортаж із сільської глибинки, замальовка про людей хороших і нарис про сільську художницю, -  Левон Борухович зібрав позачергову літучку й оголосив:
    -Треба чіткіше продумати й скоригувати нашу редакційну політику. Село – це люди. А людей треба любити, скільки б їх не лишилось у тому селі. Тому - посилена увага до так званих депресивних зон та вимираючих сіл. Такі матеріали завжди читабельні, а це – наш тираж. Що кому неясно?
    Всім усе було ясно.
    -Тоді всі вільні. А тебе, Соню, - як у фільмі про Штірліца, - попрошу остаться. Ти хоч знаєш, про чию матір  написала? Микола Какало – відомий український художник. Його менший брат не такий відомий. Це таланти! Але доля зіграла над ними злий жарт – дала таке прізвище…Тому не зосереджуй на прізвищі особливої уваги. Люди змогли своє прізвище зробити ім’ям. Але надалі попереджуй мене куди й за чим їдеш… Я відразу зрозумів, що в тебе голова не для вошей, - висловив найвищу похвалу редактор. – Ну йди працюй.  

    Карабинівська баба багато до чого зобов’язувала. Відрядили фото- кора на редакційному УАЗику до хутора безверхого: нарис про художницю Ганну треба було публікувати з фотографією; за компанію фотокор зробив ще й колективний знімок усього карабинівського населення; дорогою додому недобитий УАЗик обламався, водій копався в ньому, доки не стемніло, припхалися до Пустотовки серед ночі, там і заночували, а наступного дня на буксирі притягли УАЗика під редакцію.
   -Полюбуйтесь, - відважився сказати водій Левону Боруховичу. – А все через тую карабинівську бабу…

    …Десь через місяць до редакції заїхали два супермени як для носівського виміру. Один із них – син художниці Ганни, нарис про яку під заголовком «Я намалюю небеса» прочитала вся Носівщина в «Прапорі комунізму», а другий – викладач фотожурналістики Київського національного університету імені Шевченка Микола Ляшенко, носівчанин за походженням. Подарували редакторові два журнали – один англійською, другий – французькою мовою, видані в Канаді. Обидва журнали прикрашала карабинівська баба зі своїми картинами, а в розширених підтекстівках Ляшенко замінив немилозвучне прізвище на бабине ще дівоче – Харченко.
    …Соні тоді в редакції саме не було: з приміського колгоспу імені Енгельса готувала репортаж про заготівлю силосної маси для великої рогатої худоби…

                    ***

    Ісаак відразу побачив, що Ревекка любить лише одну дитину. Обох заразом не годує. Іакова – спочатку, поки не нацмолиться, що аж крекче й не засне біля цицьки. А вже потім – завше голодного Ісава, який плямкає-плямкає голодним ротиком, доки щось і йому перепаде. За якийсь час кошлатиння те все з нього викачалось; став такий пуцьвірінок гарненький, як і його менший брат. Та все одно мати його не любила. «В чому ж воно винне?» - думав Ісаак, проте з Ревеккою про це не заговорював. Ревекка любила Іакова сліпою материнською любов’ю, Ісаак любив Ревекку вдвічі більше ніж до пологів. Бо тепер він любив її не просто як жінку, а ще й як матір своїх дітей. Хоча як жінку він її не любив. Як жінку він її обожнював - свою сварливу, ліниву, егоїстичну красуню Ревекку. Він любив її більше, ніж тисячі своїх овець, і навіть більше, ніж собак, які тих овець стерегли… На синочків дивився Ісаак з довгоочікуваною вистражданою любов’ю, але до первістка Ісава та любов була чомусь аж болюча. Батьківське серце щось передчувало… А що? Що саме? На це питання серце не могло відповісти…
    …Рани в немовлят швидко позаживали: в Ісава – п’яточка на лівій нозі, в Іакова – вказівний пальчик на правій руці. Дула ж мала слабі очі, - то й вийшло так, що кінець Ісавової п’яти лишився навіки в руці рідного брата.  Серце Ісаакові підказувало: то якийсь знак… Уявляв собі так:  сини виростуть, і скаже  Іаків Ісавові: «Ось ти де в мене. Бачиш?» І покаже вказівного правого пальця… Якби ж то знав Ісаак, що так воно й буде, ніколи б навіть не думав про це… Щоб не накликати лиха…
     А поки що його діти – як сліпі кошенята: малі, безпомічні… Ісав – завше голодний. Тому неспокійний, і день і ніч плаче… Ісаак терпів-терпів та й найняв за півшекеля годувальницю, з якої молоко аж цебеніло, - на трьох Ісавів вистачило б… Ісав наївся і вперше за два тижні втихомирився… і довго-довго спав, ситенький.
    Годувальницю Ісаак додому не відпустив:
   -Будеш прясти вовну за харчі, - наказав їй.
   -Чи довго? – аж зраділа та.
   -Доки Ісав не підросте…
    …То ото так і вийшло, що чужа матір дала Ісавові значно більше за рідну. Та ще й тоді, коли Ісавові це було найпотрібніше…
   Ревекка розумом осягала: діти обоє – її радість, її материнське щастя. Любити їх треба однаково. А серце правило своє: Іаків – любимий, Ісав – нелюбимий. Не вистачало материнської любови на обидвох. Вистачало тільки на одного… Чи могла подумати Ревекка, що  в такий несвідомий спосіб вона закладає життєву програму обом своїм дітям? В одного та програма осяяна знаком любови, в іншого – навпаки… І що тії знаки переростуть у дороговкази таким близьким – таким далеким між собою її дітям. Більше того,  знаки тії переростуть у вказівки для всього світу: кого мати любила – того любитиме і Бог, і люди; кого не любила мати – від того і люди, і Бог відвернуться… 
    …Після рочку зіп’ялися діти на ноги. То Іаків – враз і пішов. А Ісав довго виковилювався. Ісаак уже й затривожився: чи не буде первісточок кривенький, - частинка ж його п’яти навіки так і приросла до братової пучки. Та нічого, Бог милував, дитя виходилось – вибігалось… Час ішов… І, на великий батьківський жаль, у плині часу мінялося все лише на гірше. Ревекка ще більше не любила Ісава… це хтозна й як передалося малому Іакову… а від нього – всім сусідським дітям… Ісава не любили всі… Ісав  теж усіх не любив… Тому виростав не серед людей: люди злі, фальшиві, підступні. Ісав овець більше любив, - терся ото між ними зранку до ночі: і на пасовиську, і по кошарах. Часто й засинав між ними, зігрітий та розніжений овечим диханням і теплом. Батько завше знав де шукати свого первістка: або в кошарі, або на пасовиську. Ісавові там ніколи не набридало. І всіх овець йому хотілося жаліти. Їх тисячі були в батька. Здалека здавалися рухливою кошлатою живою піною, що розпливалася по узгір’ях, сірим кольором наповнюючи весь простір. Старі, аж чорні халдеї стерегли отару зранку до ночі. Собачий гавкіт, вечірні вогнища аж до небес, гіркий дим від вогнищ і найрідніший у світі запах – запах овчини… Таким було Ісавове дитинство…
     І пливли роки за роками… як той гіркий дим від чабанських вогнищ… Хлопці ставали дорослими…
    …Того року страшний голод був у їхній землі, страшніший навіть ніж у часи Авраама. І пішов Ісаак до царя філістимлянського Авімелеха в Герар. Господь з’явився Ісаакові й сказав: «Не ходи в Єгипет; живи в землі, про яку я скажу тобі. Мандруй по цій землі, і Я буду з тобою, і благословлю тебе. Тобі й нащадкам твоїм дам усі ці землі й виконаю клятву, що давав батькові твоєму – Аврааму. Примножу нащадків твоїх, як зірок на небі, і дам нащадкам твоїм усі ці землі; благословляться в сімені твоєму всі народи земні за те, що Авраам послухався голосу Мого і дотримувався  того, що Мною заповідано було дотримуватись: накази Мої, вказівки Мої та закони Мої».
   Ісаак із сім’єю поселився в Герарі. Місцеві жителі примітили спочатку його прекрасну Ревекку, краси якої, здається, ніколи не зачіпала ні старість, ні якісь незгоди. «Не буду признаватися їм, що Ревекка – моя дружина. Буду казати, що сестра», - вирішив для себе Ісаак. Ревекку обплітали ласі чоловічі погляди і що не день – усе більше. Брехню розкрив сам Авімелех, підглядівши з вікна свого палацу, як ніжно Ісаак Ревекку обнімає та цілує.
    -Ти без малого не ввів нас у гріх! – прикликавши до себе Ісаака, сказав йому Авімелех. – Всі з твоєї Ревекки очей не зводять, а один з мого народу ледь не злігся з нею! -  (Чи не себе він мав на увазі?). – Чому приховуєш, що вона твоя дружина?
    -За своє життя боявся… - тільки й відповів Ісаак.
    І дав повеління тоді Авімелех для всього народу свого не чіпати під страхом смерти ні Ісаака, ні дружини його. Ці люди, підказувало йому серце, принесуть його землі достаток, і голоду більше не буде.
   …Ісаак засіяв навесні Авімелехові поля. Коли настав час урожай збирати, всі трудилися в поті чола. Але трудилися з радістю! Встократ більшим уродив урожай ячменю! Зроду такого не було! Ось так Господь благословив Ісаака. І обдарував Авімелех за це багатьма своїми землями Ісаака. Захазяїнував на них Ісаак, як справжній господар, розвів чимало дрібної і великої худоби. І стали заздрити йому філістимляни. А де заздрість – там добра не жди. Завалили й позасипали всі колодязі з водою, що їх викопали ще раби батька його – Авраама. А як же без води? Чим напувати худобу?
   -Ти став  набагато сильнішим за нас. Тобі цього мій народ не простить, - сказав Авімелех Ісаакові. – Тобі треба йти від нас.
   І пішов Ісаак звідти, і поселився в долині Герарській, розкинувши там свої шатра. Найперше, з чого почав, - порозгрібав зруйновані філістимлянами колодязі. Ті, що ще батько його копав. І назвав їх тими ж іменами, які ще батько його придумав. Ось так – через живу спасенну воду, над якою (це він знав достеменно) завше витає Дух Святий),* оживлював пам’ять про старого Авраама, батька свого.
Мав Ісаак майже звірине чуття на воду: ніколи ще не помилявся в якому місці можна копати колодязь, а в якому – ні. Три колодязі викопали раби Ісаака в долині Герарській. І саме там, де Ісаак пальцем показав. Перший колодязь – повноводний і глибокий – Ісаак назвав Єсек, другий – Ситна, а третій – Реховоф. І лише за третій не сперечались герарські пастухи з пастухами Ісааковими, бо з перших двох їм води стачило. «Нехай беруть, - змирився Ісаак. – У Бога на всіх води вистачить».
   Вирішив Ісаак полишити Герар і перейти в Версавію. Цілу ніч молився, просив у Господа благословення на це. І в ту ніч явився йому Господь і сказав: «Я Бог Авраама, батька твого; не бійся, бо Я з тобою; і благословлю тебе, і примножу нащадків твоїх заради Авраама, раба Мого». І влаштував Ісаак жертвоприношення, і прикликав ім’я Господа. І найперше, що серце підказало, - треба викопати ще один колодязь. Поки раби цілу ніч його копали, прийшли до нього з Герару Авімелех, Ахузаф, друг його, і Фіхол – військовий начальник.
   -Чого ви прийшли до мене? – непривітно зустрів їх Ісаак. – Ви ж мене зненавиділи й віддалили  від себе!
   -Ми зрозуміли, що Господь з тобою.  Он скільки води тобі посилає, - відповів Авімелех. – Тому вирішили: поставимо між нами й тобою клятву та заключимо з тобою союз, щоб не робив ти нам зла ніякого, а ми щоб теж до тебе – тільки з добром.
   І приготував їм Ісаак великий бенкет. І їли, і пили всі до самого ранку, і пішли вони від нього з миром. А вранці раби Ісаакові принесли радісну вість: «Ми знайшли воду». І назвав Ісаак той колодязь Шива. Звідтоді й дотепер єврейське місто Беершива носить ту назву в собі.

   … Інколи, в надвечір’я, бродив Ісаак по узгір’ях та лугах. Набігаюча прохолода заходу сонця обмивала душу від суму й тривог. Згадувалось про  той первозданний вітерець вечірній, в якому і яким говорив прабатькам Творець їхній; і цей спогад пробігав по спині прохолодною хвилею. Напівзабутий і завше незабутній  золотий час Едему, як  сон, що відлетів, крутився коло серця, тремтів, торкався крилом – і знову відлітав, недоступний. Сумувалося про колишнє, колишнє у віках і все-таки десь живе й нині; і благодатна печаль  зливалася з вологим сяйвом Зірки Вечірньої, такої безкінечно далекої, що світилася з прозорих смарагдових безодень, і такої близької, що заходила в серце. Десь удалині мерехтіло догасаюче чабанське вогнище. І милим воно було. І милими були всі, хто сидів навколо нього. Там – і його Ісав… первісток… І, як раніш у Зірці Вранішній, так і тепер, у Зірці Вечірній, серце любило первістка… Любило пекучою любов’ю… При світлі Зірки Вечірньої Ісаак хотів надивитися на білий світ… Надивитися так, щоб на все життя вистачило… Бо відчував Ісаак, що сліпне…  
     
    

           ***

     …Чи то шістнадцять годин, проведених у комі, зробили свою справу, чи крапельниці надійними лікарем вдало були підібрані, - Бог святий знає… Але з пані Монолізовою після тієї неприємної пригоди почало щось діятися. Вона пильно придивлялась до себе в різні дзеркала – то великі, то ще більші, то зовсім манюсінькі – шукала зовнішніх відмінностей від себе, попередньої, і на диво нічого не знаходила. То що ж воно таке? Ізсередини вона – зовсім інша людина. Інші думки, інше ставлення до світу, інше бачення людей… Інше все… Зовні – та ж сама вишукана леді, років на п’ятнадцять молодша за свій справжній вік, як завше, дуже приваблива й хороша-пригожа така… То що ж воно таке?
    Очі! Глибоко-глибоко в її рідкісної краси очах  з’явилося щось нове. Оте нове ніби промовляло світові: «Я щось знаю»…
    …Коли той голос до неї промовив: «Ти вже нова», вона схопилася за це всім єством своїм, всіма слабими силами, всією свідомістю, що поступово до неї поверталася… Схопилася!.. І вийшла з коми… А доки була там, перелистала все своє минуле життя, де тільки не побувала – і в знайомих, і в незнайомих місцях, бачила безкраїй чи то ліс, чи  то сад, дивно якось бачила: лише середню частину дерев, одні стовбури… Дивувалася сама собі: чи ж може так бути? Сонцем освітлені лише стовбури, а низ і крони дерев – у темряві. Але вона це бачила!  Вона перебачила тоді багато всього дивного, настільки дивного, що звичайними словами годі й передати. Втім, вона й не збирається цього робити, бо той голос чи то застеріг, чи то наказав: «Всім кажи, що ти просто спала». Нічого не пропущено було в тому  сні, - жодна хвилина її життя… І все виявилось настільки важливим, все пояснювало… все! Щось наступне  пояснювало попереднє або навпаки – щось попереднє – наступне… в дитинстві в неї були довгі коси… мати, коли розчісувала їх, скубла-скубла… було боляче й плачно… а батько – обережно, не поспіхом так розчісував, починаючи з кінчиків… і зовсім не скуб… билася з меншим на два роки братиком часто… завжди його перемагала… про те, що перемогла, дізнавалась по страху в братикових очах… лише тоді переставала гамселити його… злякався – значить здався… а в бабусі в селі була корова Квітка… стара-престара, старіша, мабуть, за бабусю… в череду її вже не брали, бо насилу ходила, за чередою не встигала… то бабуся сама її підпасувала… але бабуся й сама насилу ходила… тому казала часто: попаси Квітку, дитя, а я тобі за це пряника куплю з повидлом… а вони з Нінкою, бабусиною сусідкою, ту Квітку били-били такими великими лозиняками, а Квітка  плакала-плакала і такими сумними й великими очима на них дивилась… а вони полізли на вербу ще більші лозини виламать… то Нінка не стала лізти високо, відразу й назад злізла… а вона зідралась аж до верхівки… а гілка відчахнулась… а бабуся стояла над нею, вся бліда й перелякана, і хрестилася, і казала: слава Богу, не на смерть ішлося… Квітка, каже, сама додому прийшла й  мене сюди сама привела… бо Нінка злякалась і втекла… а на друге літо питала-питала вона в бабусі де Квітка, а бабуся тільки й відповіла: уже нема… шукала-шукала тую Квітку, казала: де ж ти, Квітко, я тебе вже не битиму… а великі очі Квітчині – як гвіздок у пам’яті… нічого сумнішого в житті своєму потім не бачила… а в школі як училися, повезли їх до великого міста в музей, де картин багато… і тії картини пропливли всі в неї перед очима: пейзажі за пейзажами, портрети за портретами, натюрморти за натюрмортами… всі до одної… тільки в тисячу разів більше… таких чудових картин ніхто в світі не бачив, і вона їх теж більше ніколи не побачить, бо пропливли вони лише в її уяві… а того, хто її зґвалтував, шістнадцятирічною, впізнала по фотографії на могильному гранітному пам’ятнику… що ж, про мертвих – або добре, або – нічого… краще вже нічого… а ось вона, вже заміжня, кандидат наук, миє людські під’їзди в багатоповерхівках… зарплати то по півроку, то по вісім місяців не платили, в чоловіка бізнес пропав, з князі та в грязі… учорашні свої стали чужими, відвернулися… в чоловіка депресія, потрапив у аварію, донечка питає:  мамо, а в нас усе є, щоб вінегрет приготувати… яке там усе… миє-миє ті запльовані під’їзди… зате яке щастя бувало, коли на зайву пару колготок гроші знаходились… а якщо вигорить на крем для обличчя, - на сьомому небі від щастя… уміла тоді бути щасливою… миє – аж іде з четвертого поверху одна її студентка, привіталася, зніяковіла… а через декілька днів кандидат наук училася брати першого в своєму житті хабара… накупила  тоді олії, овочів, круп усіляких, макаронів, яєць (не «бою», а справжніх – цілий лоток) і аж три великі батончики «Снікерс» - на всю сім’ю… чоловікові сказала, що нарешті  зарплату дали…ось коли воно з нею почалося… продалася… бо їсти хотілось… а тепер голос сказав їй: «Ти вже нова»… і вона все зрозуміла… пора вже й наїстись…  а ненароджена дитинка простягає до неї рученята: для чого ж ти зі мною так, мамо… мені ж так хотілося жити… і мама чула як хрящики тріщали, бо наркоз був місцевий, а строк – великий… вона не стала вдруге матір’ю і вже не стане ніколи… а оту книгу, що подарував їй колега, не подарував, а познущався: нате! може, кому заженете, сказав, «даруючи»… для чого вона її взяла?.. для чого?... чому не повернула?.. до сих пір не повернула… викинути на смітник її чи що?.. але все ж таки книга… хоч і недосконала, але книга…

    …Іван-селянський син перші дні після лікарні не відходив від дружини  ні на крок. Усі справи вирішував по телефону або відкладав на ближній час… 
    -Ну що ти зі мною, як з немовлям? Мені аж соромно… - уміючи докоряла йому дружина. – Якщо сьогодні не приступиш до виконання своїх фермерських обов’язків, то піду на кухню борщ  тобі готувати! – знає чим налякати благовірного. Борщу, як і багато чого іншого, пані Монолізова так готувати й не навчилась. Через те й узяли хатню робітницю: Григоровна готує – вищий пілотаж!
    -Ой ні, зірко ясна, тільки не це! У нас є Григоровна!
    …Чоловіка виштовхала таки на роботу. А сама вийшла на вулицю, в ближній скверик, свіжим повітрям подихати. До неї на лавочку чемно підсіла молода пара. «Сектанти, - миттєво здогадалася пані Монолізова, побачивши в їхніх руках Біблії. -  Зараз почнуть допитувати чи знаю я Бога, чи ні». Але ніхто й ні про що її не допитував. Хлопець і дівчина говорили між собою про один Біблійний епізод – легендарну юшку із чечевиці. Говорили такою правильною, без усякого «бліна», «тіпа»,  «по фіг-на фіг», «как би», «то єсть», «ето самоє» мовою, що пані Монолізова, нічим не видаючи себе зовні, уважно прислухалась до такої мови, бо просто скучила за нею.
    -Як не дивно, - заговорив юнак, - одна з найвідоміших Біблійних  історій розповідає про юшку. Точніше кажучи, це розповідь про характер. Та слово «юшка» в контексті обговорення Біблії миттєво нагадує нам історію Іакова та Ісава. В ній представлені характери синів-близнюків Ісаака й Ревекки. Ісав нерозумно відмовляється від права первородства на користь Іакова, промінявши це право на миску юшки.
    -У самій юшці немає нічого надзвичайного, - підтримала тему дівчина. – Вона може бути смачною, ароматною, поживною, та все одно лишається скромною, розповсюдженою стравою. Сам цей факт підкреслює значення історії Іакова та Ісава. Внаслідок такої угоди Ісав фактично обміняв щось дуже важливе на ніщо; віддавши перевагу юшці, він злегковажив своїм первородством…
   -Так. Потенційна сила, багатство й повага, пов’язані з первородством, були обміняні на юшку із чечевиці… Уявляєш? – з тихим розпачем запитав юнак свою подругу, взявши її за руку. Лише тепер пані Монолізова збагнула, що це пара закоханих. – Всі ми хитаєм головами, думаючи про нерозумну поведінку Ісава. Юшка в цій ситуації стає наріжним каменем для випробування характеру. І виявляється, що Ісав – лише раб свого шлунку, неспроможний від- мовитися від негайного задоволення заради майбутніх благ… От завтра на молодіжному зібранні і слід поговорити про такі суттєві речі… Це ж як важливо – навчитися не розмінюватися на п’ятаки… А ще давай завтра оголосимо всім, що  ми хочемо одружитися…
    …Таких закоханих пані Монолізова ще не бачила. Їй захотілося до них обізватися…
    -Вибачте… - звернулася вона до них. І відразу ж по суті: - З якої ви секти?
    Молоді люди одночасно й однаково посміхнулися. Юнак  спробував пояснити:
   - Секта – це щось закрите, обмежене і в фізичному, і в духовному просторі. А ми відкриті. Ми – євангельська церква…
   -Наша церква завжди відкрита, - радісно сказала дівчина. – А називається вона «Ранкова зоря». Орендуємо приміщення ось за цим сквериком, у приміщенні колишнього ДТСААФ… А знаєте яке найточніше визначення поняття церкви?
   - Та ні, - аж засоромилася пані Монолізова. Бо звикла, що молодим людям питання ставить лише вона.
   - Церква – це тіло Христове. Так написав апостол Павло у своїх посланнях. Кращого визначення церкви ще ніхто після Павла не придумав. Лишайтеся з Богом! – встали та й пішли собі. І навіть до своєї церкви її не запросили. Легенда про нав’язливих сектантів розчинилася в повітрі…
    Пані Монолізова довго дивилася вслід молодим людям, аж поки вони не зникли з очей. І подумалось їй, що настав час змінити свої стереотипні уявлення про сучасну молодь…

    …Якось несміливо засніжило… Пора додому – в тепло, в добро… А витанцюється в чоловіка вихідний або хоч піввихідного, обов’язково треба навідатись у заміський будиночок, пересвідчитися чи все там у порядку… Так саме спокійно, тихо на душі, і ні про що не хочеться думати…
    Та не думати не вийшло. Коли прийшла додому, Григоровна, доварюючи борщ, одночасно дивилась на кухні черговий випуск ТСН.
   -Скільки в людей горя, скільки горя в людей… - причитувала, як завжди, пошепки…
    -Що тут робиться в світі?- для годиться запитала пані Монолізова. 
    -Ось показують… - кивнула Григоровна на екран… 
    Кількахвилинний сюжет розповідав про багатодітну сім’ю з віддаленого селища на Чернігівщині. Сім’ю настигла біда - тяжко захворів один із старших хлопців: діагноз по кардіології. У репортажі з лікарняної палати показали самого хлопця, біля якого поралась мати і говорила тележурналістам: «Якби можна, своє серце вийняла б і віддала».  А голос за кадром продовжував: «Сім’я виплачує кредит у банку… немає грошей навіть на шонтування крові… це десять тисяч гривень… ми звертаємося до майновитих людей… допоможіть хто скільки може… про що ви мрієте, Руслане?.. Руслан,  не в силі відкрити очі, відповів: мрію жити…»
    Щось перевернулось усередині пані Монолізової… Насилу діждалася з роботи чоловіченька, щоб сказати йому: 
     -  Я вирішила допомагати стражденним людям.
     -Одобрямс! – відповів селянський син. – Головне, щоб добро не обернулося злом. Як вийшло позаторік у мене.
   …А позаторік вийшло ось що. Приїхала їхня донечка на тиждень із Франції погостювати. Їхня Женька-печенька… одна-єдина, та й та від них заїхала далеко… вискочила заміж за не нашого… А він ще й капіталістом виявився… Заробляє гроші на електронній техніці… А Женьці-печеньці, яка інститут міжнародних відносин тут закінчила, на першу річницю сімейного життя подарував невеличку швейну фабрику. Тепер Женька зі своєю освітою працівника дипломатичного корпусу  шиє спортивні костюми, футболки, шорти й капрі. Ну, не своїми руками шиє… А процесом керувати – керує. Життям задоволена. Привезла батькам  власний товар показати, мовляв, дивіться, тату-мамо, я ж там не гуляю...
    Тато-мама почали з претензій:
   -Для чого так багато, доцю? Тут же одягу - на дві футбольні команди вистачить!
   -Це не для вас, -  заспокоїла доця. – Це в підшефний татів інвалідський центр. Ваш зять любить благодійністю побавитися. 
    І тридцять штук спортивних костюмів із бавовни високого ґатунку прямо в упаковках перемандрували в багажник татового джипу.
    -Ось, - сказав щасливий тато директрисі інвалідського центру, - привізши повний багажник французького добра, - прийміть як акт доброї волі від моїх дітей – французьких бізнесменів. – До сього часу селянський син постачав у центр хіба що сільгосппродукцію.
    Директриса, як завше, дуже чемно подякувала, згадавши про милосердного Бога, який надсилає в їхній центр гуманних людей:
   - Да нє оскуднєєт рука дающєго! 
    А через два дні  Іван-селянський син своїми очима тії костюми бачив,  своїми руками торкався об бавовну високого ґатунку за ціною 2990 грн. у магазині спортивного одягу прямо на Хрещатику, куди його занесло купити звичайний блайзер  для рибалки,  і урочисто проговорював:
    -Да нє отсохнєт рука бєрущєго!
    Доньці про ту благодійну пригоду нічого не розповів, лише з дружиною пошептались трохи та й усе. Да нє отсохнєт рука бєрущєго!.. Подумав лише: «Може, моєю картоплею, морквою, буряком та цибулею половина Бесарабського ринку завалена? Як тут розберешся?»
    Тому коли дружина повідомила про свої альтруїстичні наміри, зреагував на це адекватно, тобто з урахуванням негативного життєвого досвіду. Та переглянувши той сюжет із Русланом у вечірньому показі ТСН, Іван підтримав дружинині благі наміри: 
    -Звичайно, допоможемо. Питань нема. Завтра  зранку й допоможемо. А взагалі… - вивчаючим поглядом подивився на дружину, - я передбачаю, що після цього рішення ти скоро приймеш якесь наступне…
    -Уже прийняла, Ванюшо! І відразу двоє! Потрібно лише, щоб ти їх схвалив.
    -Перше?
    -Не хочу виходити на роботу! Піду на пенсію за вислугою років. Загального стажу в мене вже тридцять чотири роки.
   -Друге?   
   -Ходитиму до церкви!
    -Одобрямс! Цілим списком!
   -Є ще й третє, Ванюшо, але зараз поки  що не скажу… все треба зважити…
   -Зважуй, зірко ясна… Бо, якщо заговориш про відкриття дитбудинку сімейного типу, то тут сто разів усе треба зважити…
   -Ой, Ванюшо…

                              ***

    -Понос слов і запор мислєй! - замість «здрастуйте, товаріщі» сказав Левон Борухович, залетівши в кабінет аграрного відділу. Соня такий месидж почула вперше. Тому з прихованим подивом спостерігала за реакцією всього відділу, дивуючись про себе: чому всі такі відсторонено спокійні та що ж воно далі буде? 
    -Що, знову Дятлов об’явився? – зрефлексував Курлянський.
    -Об’явився – не запилився! І ось! – Левон Борухович потряс у повітрі стосом списаного паперу товщиною у півзагального зошита. – Автобуси ж рідко ходять! То він пішки притаранився з вокзалу в центр! А це сім кілометрів! І  ото куди його вело дорогою, звідусіль брав матеріал! Спочатку з четвертої школи біля вокзалу – про діяльність клубу інтернаціональної дружби, потім – з молокозаводу: на чию честь піднято прапор трудової слави, потім – із цегельного заводу: чиї портрети висять на дошці пошани, далі по дорозі – хлібзавод: про випічку хліба із зерна нового врожаю, далі – автостанція: про відкриття нового рейсу Носівка-Плоске, а дійшов до центру, з гастроному зробив «гострий сигнал»: чому в магазинах не продається хрін? На опрацювання! – і все те добро лягло на стіл Курлянському. 
    -А ось ми Соню й перевіримо на міцність нервової системи! – аж зрадів  Курлянський, коли за редактором двері зачинились. – На опрацювання! – і все те добро тепер уже лягло на стіл Соні. Інтуїтивно Соня відчула смак редакційної дідівщини. Поки вона завізуалізовувала папери, Курлянський заочно познайомив її з Дятловим – одним із найплодовитіших позаштатних кореспондентів «Прапора комунізму»:
    -Дятел пише так, шо зашибісь! Классіка! З одного факту може склепати цілий нарис, та й то добре, якщо той факт перевірений. Місяць тому поїхав у гості до дочки аж за Урал, казав: якщо сподобається, лишуся за Уралом  назавжди. Та щось, мабуть, не сподобалось… повернувся… Маєм свято… прівєт с Урала… Ти працюй, Соню, працюй, після Дятла вже нічого не страшно.
       І правду сказав Курлянський. Найнепіддатливіших дописів позаштатних авторів Соні потім не траплялося за всю журналістську практику. Те, що почерк у Дятлова був рідкісним за своєю відвабністю та нерозбірливістю, - то лише дрібниці. Це навіть підбадьорило Соню: в багатьох геніальних людей поганий почерк. Набагато важче було впоратися з обривками якихось авторських думок, із карколомними конструкціями речень, із незугарним авторським стилем. Вияснивши для себе про що саме Дятлов хотів написати в кожному з шести матеріалів, Соня повиловлювала в них Його Величність – Факт (а їх було рівно шість – по одному на кожен допис), пообводила їх червоною шариковою ручкою й зависла на редакційному телефоні. Кожен потенційний факт потребував уточнення перед своїм перетворенням у факт реальний. З четвертої школи відповіли, що клуб інтернаціональної дружби справді в них діє, але в гості до себе вони чекають скаутів не з Польщі, а з-під Польщі, тобто зі Львова;  прапор трудової слави на молокозаводі піднято вже на честь нових переможців  соціалістичного змагання, а не тих, про яких написав Дятлов; із хлібзаводу сказали, що ще й старого борошна вистачає на випічку хлібо-булочних виробів; новий автобусний рейс називається Носівка-Хотинівка (через Плоске); а чому хрін відсутній у гастрономі – хрін його знає… Половина потенційної інформації в реальну так і не переросла, зате добірка новин до тридцяти  рядочків розміром 2,12 кв. петитом світлим за підписом Дятлова в наступному номері «Прапора комунізму»  таки з’явилася. Дятлов прийшов у редакцію полаятися: чому його так жорстоко скоротили? Левон Борухович відправив його до Курлянського, бо саме йому він віддав дописи на опрацювання, а Курлянський відправив Дятлова до Соні, яку перед цим навчив як правильно відповідати: «Скажеш йому, що газета не гумова, її не розтягнеш».
    -Газета не гумова, її не розтягнеш, - методично правильно відповіла Соня, миттєво засвоївши науку Курлянського (Соня завше була здібною ученицею).
   -Це наша нова співробітниця. Софія. Дуже строга, як бачите, - відрекомендував Курлянський Дятлову свою новоспечену колегу.
   -Та бачу… - погодився Дятлов і сумно вийшов із кабінету.  
Так Соня стала невблаганним чудовиськом і строгою стервою (мікроцитата зі скарги Дятлова Левону Боруховичу) для деяких позаштатних авторів.  Левон Борухович при цьому лише руками розводив, скрушно зітхав і підігрував Дятлову:
    -Оце ж бачите, таке стерво нам попалось… Вона й мене часто коротить… Каже: газета не гумова…  - а до Соні після цього ледь помітно по-змовницьки посміхався: «Правильно розумієш політику партії».
    Роль жупела для деяких позаштатних, в яку Соня органічно ввійшла (куди ж подінешся?), поступово перетворювалась на другу Сонину натуру. Хто б міг подумати, що в недалекому часі ця роль  розповсюдиться й на штатних…
   Найпротивніша людина в будь-якій редакції – відповідальний секретар. Ото саме ним Соня й стане дуже скоро…

   … На «Прапор комунізму» враз  повіяли нові вітри: Левон Борухович зібрався на пенсію, і з цим фактом були пов’язані всі наступні...
    … Обласна спілка журналістів України вирішила провести на пенсію Левона Боруховича скромно, без зайвого пафосу, але так, щоб запам’яталось. За державний кошт вирішили видати невелику збірку фейлетонів та памфлетів старого редактора (це були його улюблені жанри). Передмову до збірки доручили писати самому авторові. В ювілейно-ветеранському дусі Левон Борухович закрутив  початок тієї передмови: «Бога за бороду ніколи не брав. З гігієнічних міркувань…» 
 
    -Льово, ти відслужив майже сорок років  цій журналістиці, як раб на галерах, - резонно сказала ввечері Ханна – вірна дружина, що відслужила майже сорок років медицині в ролі рядової медсестри. – Невже ти не заробив хоча б маленької квартирки з усіма зручностями, Льово?
 -Відколи це для тебе наше затишне гніздечко стало незручним? – «прикинувся шлангом» Левон Борухович. – Все навколо блищить, сіяє… Ти ж у мене – маніячка чистоти… Все навіть дуже зручно!
   -Льово! Ти ж знаєш: не про такі зручності я кажу!!!
   -Ну що ти, Ханночко… Живемо ж у Шанхаї – найпрестижнішому районі всієї Носівки… Мільйони радянських людей про це можуть тільки мріяти…
     -Таки так…
   Тут напрошується деяке пояснення. Шанхай у Носівці – це густонаселений цегляними двоповерхівками район, зона розташування якого – за райкомом партії. Зведені за типовим (хрущовським) проектом численні двоповерхівки взагалі-то передбачали  наявність водопроводу, каналізації, природного газу – найвищих благ цивілізації. Але передбаченням не судилося стати реальністю: з часом, десятиліттями втішає шанхайців радянська влада, буде все, а поки що трішечки потерпіть… То ото й терплять: спільний для всіх шанхайців туалет, а точніше, громадська вбиральня, ну дуже громадська -  це дерев’яна споруда, звукоізоляція та щілини в якій стали темою для численних анекдотів носівського походження. Ось один з них:  сім років зустрічалися Ілько з Райкою. Цілих сім років! Але так і не одружились. Питають люди Ілька: чом не женишся на Райці? А він каже: питайте Райку. Питають люди Райку: чом не йдеш заміж за Ілька? Та якби ж я менш про нього знала. А то знаю все. Особливо те, як він пердить, - щиро призналась Райка. Газ у Шанхаї привозний, його закачують раз у місяць у резервуар, – вистачає на десять днів, решту двадцять днів кожного місяця шанхайці готують їсти на електроплитках; водні процедури для всього тіла приймаються в міській лазні, куди шанхайці  стрункими шеренгами й дружними рядами ходять один раз у тиждень. Між двоповерхівками на території Шанхаю туляться сила-силенна маленьких сарайчиків, де тримається всяка живність: кури, качки, гуси, а дехто навіть відважився на маленьке рожевеньке або кованеньке поросятко…

    -Все життя, Льово, мрію посидіти на троні, – так Ханна називає давно омріяний унітаз. 
    -Обережно, жінко, з мріями, бо вони, як правило, збуваються! Завод «Побєдіт», про який все життя заборонено писати, скоро здає під ключ п’ятиповерхівку з усіма зручностями та ще й за сучасним проектом! Мо’ й нам там щось перепаде…
    -Та швидше б уже!
   …Рідко бувають у них такі хвилини одкровення… Рідше, ніж хотілось би… Посиділи… пожурились не з приводу відсутності отих зручностей, а з того приводу, що життя майже пройшло… Пройшло якось обабіч них… Дуже швидко… майже миттєво… Жили – ніби писали на чорновик. Сподівалися, що й на чистовик переписати ще встигнуть… Одружились по війні… в молодості бідували… розжилися всього на одну дитинку в зв’язку з аскетизмом побуту («Нетипова єврейська сім’я», - жартували однаково)… Чого в хаті завжди було багато, - то це книжок: «Продай усе – купи книжку», - гласить єврейський домострой. Часто їм вказували на їхню національну меншовартість, настільки часто й принизливо, що, помотавшись років п’ятнадцять по світах і збагнувши, як збагнув один вальтерскоттівський  персонаж у романі «Айвенго», що бути євреями вони не мають права (там описані, щоправда,  середньовічні часи) та приїхавши нарешті в тиху Носівку з одного південноукраїнського містечка, вирішили все розпочати з нуля. З оточуючим суспільством полемізувати не було ні бажання, ні сил. З оточуючим суспільством потрібно було вжитися. «Нас не треба вчити, як слід любити радянську владу», - прийняли спільну постанову на  таємній сімейній раді. Для початку підібрали україномовні відповідники своїх імен.  Вийшло непогано: Леонід Борисович і Ганна Йосипівна. З прізвищем вийшло ще краще: були Сертенберги – стали Серебрякови. Серебряков Леонід Борисович, Серебрякова Ганна Йосипівна і Серебрякова Софія Борисівна – єдина донечка, розумничка, тихістю й скромністю – в маму, а гостротою мислення й журналістською чуйкою - в тата. Вивчилась, олюднилась, виїхала з Носівки від батьків, уже сама давно редактриса… Тепер удвох воркують, як пара сизих голубків… 
    Редакторство «Прапора комунізму» - то лише надводна частина айсберга (тут: айсберг – образний еквівалент життєтворчости Левона Боруховича). Кожного разу, коли на нього напливає хвиля творчости, а з роками це чомусь трапляється все частіш і частіш (виговоритися хочеться чи що?), старий редактор сідає і пише. В основному – «нє для пєчаті». І в основному – до пізньої ночі в себе на кухні…
   -З тебе вийшов би другий Зощенко, якби… - оцінювала все те дружина, яка була єдиним і найправдивішим його читачем.
   -А вийшов перший Серебряков! – не давав розшифровувати отого «якби» жінці. І розшифровував оте «якби» по-своєму: - Якби ж тому Зощенку та хоч трохи легше жилося!
   -І коли ж ти їх збираєшся опублікувати – гуморески, памфлети, фейлетони свої? – ставила риторичне питання Ганна Йосипівна.
   -Всього, жінко, мабуть, ніколи… Бо навіть ти про все не знаєш.
   -Це про вірші твої я не знаю?
   -А хіба знаєш?
   -Та ти ж сам блокноти позаховував так, наче підсунув, щоб я прочитала: один – на дно коробки зі старими ґудзиками, другий – в комод під клубочки пряжі…
   -То прочитала, кажеш?.. І як?..
   -Я у віршах не розбираюсь… Але,  мабуть, геніально…
   -Ось бачиш, з ким ти все життя живеш…
   -Ой Льово-Льово… Може б, ти другим Осипом Мандельштамом став, якби…
   -Знову другим, жінко? Другим, може б і став, але я – перший Серебряков… Між воронами, жінко, по-воронячому й каркай!.. Якби… якби… Та якби ж не треба було так часто продаватися в цьому житті! Носівка нас пригріла, дала шматок хліба, інколи ще й з маслом! Треба було таку розкіш відпрацьовувати  правильним розумінням політики партії! Поширенням комуністичної ідеології! А як ти, жінко, думала? За все треба розплачуватись! А тим більше – за наше спокійне тут життя! Якби опублікував те, що понаписував, розплата була б нешуточна! Як Остап Вишня колись, дрова б уже давно рубав! 
    -Та вже ж одним інфарктом і розплатився!
    -Це, жінко, іздєржкі проізводства! Кожен  другий, кого викликають на килимок, та ще й доволі часто, - заслужений інфарктник Радянського Союзу! А як ти думала?
   -Продався ти, Льово, продавсь… Добре, що  хоч сам собі  в цьому признався… Як той Ісав… за чечевицю…
   -Бо кушать хотєлось! І не тільки мені, а й тобі! І дитині нашій! Не я такий – життя таке… Ач, як ти глибоко копнула! Ісав!.. За чечевицю!.. Колись  на дозвіллі, як піду на пенсію, треба буде це використати.  Ісав!.. За чечевицю!..

      ***

-Ти мовчав…
І я плакав, мов Ісав, 
що продав себе за чечевицю…

Ти все знав…
Я не думав-не гадав, уві снах не уявляв…
Просто вірив, не бувши очевидцем…

Слова, слова, Боже, дай слова,
дай слова, Боже, дай…
Дай слова!

Я страждав і трепетав,
Душу в покер програвав…
На паркані я писав
про те,  що мушу жити…
Я шукав, гріхами марнував,
Багаття загашав…
Але підняв Твій Дух мене з корита!

Дай слова, о Боже, дай слова,
дай слова для каяття, для примирення,
дай мені молитву,
дай слова, дай слова,
дай слова для повноти…
Візьми серце і зціли,
Захисти від марноти, 
дай слова для простоти…

Боже, дай слова!..*

   …Хлопчик років вісімнадцяти – християнський бард – не просто виспівував кожне слово, кожен рядок своєї пісні. Хлопчик ліпився до Батька. Хлопчик відчував рідність, милість і благість Батечка свого – покровителя і спасителя. Всю пісню хлоп’я проспівало із закритими очима… І пані Монолізова, яку оце сьогодні завело сюди, в церкву «Ранкова зоря», чомусь передбачала: оченята тії, коли відкриються, обов’язково будуть сині та наївні. Передбачення підтвердилося лиш наполовину: в хлопця й справді очі були небесного кольору, але аж ніяк не наївні. «Що ж ти, дитя, встигло 
*вірші й непередана тут музика Андрія Ніколаєнка.

вже побачити в цьому житті, що так співаєш? Що пережити?» - 
питала подумки його пані Монолізова і тільки тепер з подивом зрозуміла, що вона в цьому товаристві – найстарша. Навколо – десятків зо три людей - одна молодь років до двадцяти п’яти, а є й зовсім юні, на вигляд – старшокласники. Співають, моляться… Моляться за своїх батьків, за друзів і навіть за невідомих людей. А потім була тематична проповідь, - так оголосив отой хлопчина, який учора в скверику зі своєю подругою говорив про чечевицю. Сам оголосив і сам почав виголошувати свою проповідь,  попередивши всіх на початку, що  пастор затримується у важливих справах, але на заключне слово, телефонував, що встигне.
-Ісав пов’язується в свідомості перш за все з приналежністю зі своїм братом Іаковом до однієї з пар братів та сестер, які , як щось природнє, постають в уяві спільно: Каїн і Авель, Рахіль і Лія, Марія і Марфа, блудний син і його старший брат. Представники кожної пари підкреслюють риси характеру один одного і є втіленням суперництва між братами чи сестрами. 
Про Ісава в Біблії згадується понад вісімдесят разів, а в книзі Буття, де він названий по імені близько шістдесяти разів, йому належить значно важливіша роль, ніж  загальноприйнято вважати. Ісав є втіленням цілої низки архетипних рис: він дикун, обдурений простак, потенційний убивця, дитина зі складним характером, старший син, що поступився місцем молодшому, засновник окремого народу і світська людина, яка не сприймає духовних цінностей. З його образом пов’язані кошлата шкіра, червоний колір обличчя, легендарна чечевична юшка, поле, полювання на дичину, крик протесту, коли він виявив брехню, що повністю змінила його життя, а також обійми з братом у знаменитій сцені примирення.
Образ Ісава як дикуна проявився вже в момент його народження. Первісток Ісав «вийшов червоний, весь, як шкіра, кошлатий» (Буття, 25:25), чим заслужив ім’я, що перекладається як «кошлатий», і прізвисько «червоний» або «Едом» (Буття, 25:30). На противагу домашньому Іакову, Ісав був «управним у звіроловстві, людиною полів», якого батько любив більше, бо «дичина йому смакувала» (Буття, 25:27-28). В оповіданні про продаж права первородства підкреслюються грубі манери Ісава, і буквальний переклад його просьби до Іакова звучить так: «Дай мені проковтнути цієї червоної гидоти» (Буття, 25:30). Грубій безсердечності Ісава, прабатька Едома, що став суперником Ізраїля, відповідає його моральна й духовна нерозвиненість. В розповіді про продаж первородства Ісав зображений рабом свого нестримного апетиту, нездатним відкласти задоволення негайного бажання, аби отримати користь у майбутньому. «Зневажив Ісав первородством» - таким  сумним зауваженням закінчується фінальна сцена, пов’язана з чечевичною юшкою. Ісав являє собою класичний зразок людини, яка не розуміє справжніх цінностей. Автор Послання до євреїв  згадує Ісава в якості прикладу «блудника, або нечестивця, який за харчі відмовився від свого первородства» (Євреям, 12:16). До портрету Ісава додаються риси злодія, що задумав убити брата, коли Іаків хитрістю відібрав у нього батьківське благословення (Буття, 27:41-42).  Крім того, ставши дорослим, Ісав одружився на язичниці, перетворивши життя батьків на суцільні переживання (Буття, 26:34-35; 27:46). У Біблійному тексті немає ніяких указівок на те, що Ісав був чутливим до Бога, яким, безперечно, був Іаків при всіх його недоліках. У Посланні римлянам 9:10-13 відмова Ісава від обітування завіту пов’язується з обрання Богом Іакова й наводяться слова пророка Малахії (1:3) про те, що Бог зненавидів Ісава.
У більшості Біблійних згадок про Ісава  мається на увазі його становище засновника народу Едом, персоніфікацією якого служить Ісавове ім’я. Зв’язок Ісава з Едомом проявляється з-поміж іншого в грі слів – «червоний» єврейською мовою звучить приблизно як «Едом», а «кошлатий» - майже так, як «Сеїр», земля ідумеїв. У пророцтві, отриманому Ревеккою під час тяжкої вагітности, було сказано, що в її череві «два племені» (Буття, 25:23), і це пророцтво підтвердилось, коли Ісав став прабатьком народу. В родослів’ї, вміщеному в книзі Буття, главі 36, сказано просто: «Ісав, він же Едом». З-поміж наслідків антагонізму Ісава та Іакова можна відзначити такий факт: хоча цар Давид і підкорив Едом (2 Царств, 8:11-14, 1 Паралипоменон, 18:13), той пізніше збунтувався і фактично розгромив Іудею при царюванні Ахаза (2 Паралипоменон, 28:17).
Пов’язані з Ісавом образи мають в основному негативну оцінку, але не завжди і не в усьому. Ісав викликає в нас співчуття, коли він став жертвою обману.  Історія про продане первородство – це дійсно справжній безум Ісава. Але цього не можна сказати про історію з викраденим батьківським благословенням. Серце якого-завгодно читача наповнюється болем за Ісава, коли він, зрозумівши, що з ним зробив Іаків, «закричав диким і гірким криком» і почав благати батька: «Невже, мій батьку, одне в тебе благословення?» (Буття, 27:34-38). Ми також не можемо бути байдужими, читаючи про переживання Ісава, коли він, «бажаючи унаслідувати благословення, був відкинутий; не міг змінити рішення свого батька, хоча й просив про те зі сльозами» (Євреям, 12:17).
У більш позитивному сенсі Ісав заслуговує нашого захоплення своєю поведінкою при зустрічі з братом після двадцятилітнього вигнання Іакова (Буття, 33:1-11). Іаків з відчуттям провини прийшов на зустріч із братом після ретельної підготовки, «поклонившись до землі сім разів». Ісав же, демонструючи свою добру волю, підбіг до Іакова, обняв його, обняв його за шию і цілував його (Буття, 33:3-4).
Ось такий він, Ісав – по-своєму багатогранна особистість, як і його брат Іаків.  Однак які б симпатії не викликав у нас  Ісав як жертва обману і як приклад вміння прощати, в людському плані він постає недалекоглядним, залежним  від дрібниць, рабом свого шлунку, неспроможним відмовитися від задоволення своїх сьогочасних бажань заради отримання кінцевої нагороди. Цим легко може скористатися хто завгодно в особистих інтересах. Це дуже повчальна історія. В духовному ж плані Ісав – типовий нечестивець (Євреям, 12:16), людина з викривленими поняттями про справжні цінності та духовні реалії. Продаж первородства за тарілку чечевичної юшки став приказкою. – На цьому хлопчик і закінчив свою тематичну проповідь.     
Чи була це проповідь? Ніхто нікого не повчав, навіть натяку на якесь менторство, дидактику пані Монолізова не вловила. Хлопчик, з усього судячи, інтелектуал та ерудит, як зумів, так і переповів одну з найвідоміших Біблійних історій, ненав’язливо вмонтувавши в свою розповідь короткі коментарі. Зрозуміло, що позитивним персонажем Біблії Ісав ніколи не був і не буде. Бо він – опозиціонер щодо Ізраїлю. А весь Старий Завіт – це ж і є завуальована ідеологія іудейського суспільства,  його ментальности, його світогляду… З таких роздумів пані Монолізову вивів очікуваний молодими людьми прихід пастиря, побачивши якого, їй негайно захотілося або крізь землю провалитися, або вилетіти кулею звідси геть!  Пастирем був… Вова Тельбух! Той самий Тельбух, який двадцять років тому суттєво вплинув на все подальше життя її сім’ї. Тільки зараз він уже не Вова, а Володимир Степанович. Саме його, такого тут шанованого й улюбленого, лідер зібрання й запросив до заключного слова. З блаженним виразом обличчя Степанович і розпочав:
-Я дуже радий, що сьогодні ви, такі ще молоді та й зовсім юні, говорите про найважливіші в житті, «найдоросліші» речі… - а голос, як і колись, не змінився: напівтихий, вкрадливий, з лагідними інтонаціями. Тельбух, мабуть, хороший пастор. Всі його слухають, як заворожені. От тільки де від нього заховатися пані Монолізовій? Вона нахилила голову, аж зіщулилась… Добре, що хоч сіла не в першому ряду, - попереду кілька дітей: ловлять кожне пасторове слово. Оце попалась!.. Тельбух говорить правильні речі, говорить про найголовніше: про братолюбіє, про милосердя, про вміння прощати… І як же звідси вирулити, доки він її ще не помітив та не пізнав?.. Господи, придумай що-небудь! Допоможи мені вийти непоміченою! Я не хочу бачити Тельбуха!.. І Господь відразу ж усе організував: Тельбух враз розкашлявся! Та ще й як! Дівчатка побігли за водою… хлопці підсунули Степановичу стільця… всі заметушилися-захвилювались… Спасибі тобі, мій вірний Боже, - подякувала Спасителю пані Монолізова і в метушні майже вибігла із «Ранкової зорі»… Додому! В тепло, в добро!
 
…Григоровна саме закінчувала генеральну. Почала вибачатися, що трішечки не встигла до приходу господині.
-Не переймайтеся, дорогенька! – на великий подив Григоровні відповіла пані Монолізова. – Я зараз вам допоможу. – А це вже зовсім ошелешило Григоровну.
-Ні в якому разі! Я все сама! Лишилися ж дрібниці, - тільки розставити все на свої місця у вітальні.
-Сказала: допоможу – значить допоможу! Ви ж знаєте, Григоровна, я ж така!
Спантеличена хатня робітниця відважилась на всяк випадок висловити просьбу:
-Тільки ж не розбийте нічого…
-А якщо й розіб’ю – то на щастя!
«Що з нею діється? – не знала що й думати Григоровна. – Хочби й справді нічого не розхенделила… Літає як на крилах…»  А пані Монолізовій лишень хотілося швидше відправити додому Григоровну, бо чоловіченько ось-ось буде вдома і говорити з ним про Тельбуха аж розпирало, але краще все-таки без зайвих вух. 
А ось і він! Григоровна миттю рокірувалась на кухню стіл накривати-обід подавати. Що ж,  доведеться потерпіти трішки з об’явленням Вови Тельбуха… Та як же можна терпіти, якщо не терпиться?! Запиваючи смачний обід ще смачнішим компотом, пані Монолізова вибухнула сміхом:
-Тельбуха сьогодні бачила!!
-Он як! А я все думаю чому ти сьогодні така  цікава? Ідіть, Григоровна, додому, посуд я помию сам.
Слово господаря – закон. І «нєдурно  воспітанная» Григоровна відкланялася…

…Ну а тепер про Тельбуха. Коли вони проживали в Яготині, ще за радянських часів, Вова Тельбух був звичайним інструктором райкому партії. Іван-селянський син обіймав  у тому райкомі значно соліднішу посаду – другого секретаря. Відповідав за діяльність агропромислового комплексу району та міста. Працював як умів – не за страх, а на совість. Це в нього родове.  Дружив із колишніми своїми викладачами справжньою чоловічою дружбою. В одного писав курсову по вирощуванню морозостійкої пшениці, а в другого – дипломну по безвідвальному способі оранки. Багато років минуло, як закінчив сільськогосподарську академію, а дружба лишилась. У тих професорів не соромився навіть поради, коли припече, питати. Тому й культура сівозмін у районі дотримувалась, і урожайність була не липова, а справжня. Партійний секретар, як свої п’ять пальців, знав де яка земля що найкраще родить: у якомусь колгоспі – зернові, у якомусь – пасльонові, у якомусь – баштанні чи бобові культури. Тому вчив господарників не ґвалтувати землю, а працювати за її законами. Не просто вчив – зобов’язував! І загальнорайонні показники завше були блискучими. А в тваринницькій галузі запровадив твердий закон: жодної сухостійної корови в жодному колгоспі не повинно бути! Всіх дармоїдок – на м’ясокомбінат! На ковбаси! Два голови колгоспів і один - радгоспу за його секретарювання стали Героями Соціалістичної праці. Про Івана Петровича в Київському обкомі партії знали як про досвідченого партійно-господарського керівника і кілька років тримали його в резерві, аби при нагоді запропонувати йому щонайменше посаду заввідділом сільського господарства. І така нагода трапилася наприкінці вісімдесятих років. Перед утвердженням на відповідальну посаду обком направив Івана Петровича на двомісячні курси підвищення кваліфікації в Київську ВПШ (вища партійна школа при ЦК Компартії України). Там, у ВПШовській їдальні, й зустрілися з Тельбухом. Тельбух уже другий рік  у ВПШ гриз граніт партійної науки.
-Іване Петровичу!!! Ви??? – зрадів Тельбух не на жарт, мало не кинувшись на шию своєму секретареві. Той встиг «поставити блок» підносом зі скудною партійною трапезою.
-Та я. Не переверни тільки партійного корита!
-Іване Петровичу!!! Надовго ви сюди?..
-Доки не окультурять тут мене, селянського сина. Бо здичавів уже зовсім на полях та на фермах.
-Іване Петровичу!!! Я проживаю в 312-й кімнаті! Обов’язково приходьте до мене в гості! – хвостиком поплівся за ним Тельбух, підсів за один столик, всім своїм виглядом даючи знати, що відчепитися від нього непросто. 
-Колись прийду, - для годиться відповів селянський син. Не любив він цього Тельбуха ніколи: наче ж і чоловік як чоловік – відповідальний, старанний… але занадто догідливий… ну такий догідливий, аж противний… і погляд у нього такий, наче завше питає: що ви про мене думаєте? Говорили про нього в райкомі, що він  - стукач і майстер влаштовувати падлючки . Та це нікого не обходило… хай собі стукає скільки влізе… горенько в бабусиній тряпочці…
-Так сьогодні ж увечері й приходьте, Іване Петровичу!!! – палко запросив Тельбух.
-Сьогодні нас ведуть у театр російської драми. Аду Роговцеву будемо дивитися, бо треба ж виконувати культурну програму.
-Ну тоді завтра, Іване Петровичу!!!
-Воно видно буде…
Більше тижня Вова Тельбух підкараулював Івана Петровича в різних територіальних  межах ВПШ: то під аудиторіями, то в їдальні, то під бібліотекою. Тоді партійний секретар просто здався, - все одно відчепитися немає шансів.
Тельбух зустрів його  щедро накритим столом. 
- На тебе, я бачу, дефіцит не поширився, - оцінив секретар Тельбухову щедрість.
-У мене двоюрідна сестра працює в ресторані «Київ», - щиро признався Тельбух. – Призволяйтеся, Іване Петровичу!!! Ікорочка, грибочки, сервелатик, баличок… Чим багаті, тим і раді,  Іване Петровичу!!!
«Що йому від мене треба? – сідаючи за стіл, думав селянський син. – Посади заввідділом пропаганди й агітації в райкомі? Але ж я вже однією ногою в обкомі. Нехай без мене вирішують кадрове питання».
Про те, що йому треба, Тельбух сказав після четвертої чарки дорогого вірменського коньяку:
-Ви вже однією ногою в обкомі, Іване Петровичу!!! Я так вас із цим вітаю!!! Так вітаю!!! Таких людей тільки й треба на підвищення! Я дуже радий за вас!
-А звідки ти це знаєш?
-Хороша інформація швидко поширюється, Іване Петровичу!!!.. Вам у своєму відділі потрібні будуть свіжі кадри… Беріть мене, Іване Петровичу!!! Беріть! Не пошкодуєте! Надійнішого працівника за мене вам не віднайти!!
«Ах ти ж, Тельбух… Ну ти й Тельбух… тільки не скажу який», - дивився на це горенько в бабусиній тряпочці, як на клоуна, але відповів якомога чемніше:
-Життя покаже… воно видно буде…
За своєю першою освітою Вова – історик. Довелося вислухати про всі дороги, стежки й стежини, якими в громадянську війну та під час правління тимчасового уряду ходили київськими землями Махно, Денікін і Петлюра… Перевантажений історичною інформацією, селянський син став дякувати за гостинність:
-Слухав би й слухав тебе… Та треба йти… Дякую за хліб-сіль…
-Та куди ж ви, Іване Петровичу!!! Ніхто нікого нікуди не відпустить! У мене й заночуєте! Ніч уже надворі!
 -Ніч? Оце забалакались! – після розпитих майже двох пляшок коньяку час, як правило, веде себе неадекватно. – І все-таки піду. – Та піднявшись із-за столу, відразу ж у своєму рішенні засумнівався:  голова світла й твереза, а ноги трохи того… Тельбух це миттю зрозумів, ще настирливіше став пропонувати нічліг.
-А ти знаєш, може ти й правий…
-Іване Петровичу!!! Ось дивіться! Прямо при вас! Новий комплект білизни! Я сам і постелю! – все у Тельбуха, виявляється, було продумано. Все до дрібниць. Простирадло, підодіяльник, наволочка… все нове, ще з етикетками… раз-два – й готово! – Лягайте, Іване Петровичу!!! Відпочивайте!
…Проснувся Іван від чиїхось доторків до свого секретарського тіла. Чиїсь руки залізли під одіяло, пестили його, вимагали взаємности. Відкрив очі. У тьмяному світлі нічної лампи побачив біля себе якусь фурію блондинистого характеру…
-Ти хто?
-Катя. Вова сказав, що ви хочете зі мною познайомитись.
-Іди, Катрусю, до себе… познайомимося іншим разом…
-Не можу. Вова замкнув двері з тієї сторони.
-Ну що ж, тоді посидь. Засічи час – хвилин через двадцять Вова сюди завалиться. І не сам.
Як у воду дивився. Не минуло й двадцяти хвилин, як за дверима почувся сміх, п’яний галас… клацнув замок… у кімнату Вова завів своїх однокурсників, які вже добре розігріли душу, бо відзначали прем’єру своєї вистави «Про Федота-стрельца, удалого молодца», а, навідзначавшись, «козу повели» від кімнати до кімнати довгим гуртожитківським коридором. Там, на коридорі, й надибали на Вову, який з великою радістю не те що запросив – затіг самодіяльних акторів до своєї кімнати:
-Пішли! Пішли! Не пошкодуєте! Хі-хі!!
Так звані актори зайшли. Дивляться – сидить Катька над якимось дядьком, лоскоче його своїми кучерями. Ну й нехай лоскоче, - вирішили актори, Катька кого хоч залоскоче… Доїли балик і бутерброди з ікрою, допили недопитий коньяк, сказали: «Спасибі цьому дому, підем к’ другому» та й пішли собі далі «козу водити»…
…А вранці, тільки-но проснувшись, ще й не вмившись, Тельбух повторив уже впевненіше своє вчорашнє питання:
- То візьмете мене у свій відділ, Іване Петровичу? 
-Ні, Тельбуше, не візьму, - цілком впевнено відповів партійний секретар.
-Чому, Іване Петровичу?
-Бо ти Тельбухом був – Тельбухом і лишився… Тельбух ти, Тельбух…
Тільки не скажу який… І запам’ятай ось що: те, що ти з’їв, я вже давним-давно висрав. Запам’ятав?
-Запам’ятав, Іване Петровичу…
-Повтори!
-Те, що я з’їв, ви, Іване Петровичу…
-Ну?..
-Викакали…
-Неправильно. Нічого ти, Тельбух, не запам’ятав…
-Ви, Іване Петровичу, давним-давно… висрали…
-О! Тепер порядок. Тепер усе правильно!
Вовині очі аж побіліли… закусив нижню губу… злість у Вові заговорила. І надумав Вова помститися… Щойно за Іваном Петровичем зачинилися двері, засів Вова за портативну друкарську машинку «Ятрань» і під копірку в двох екземплярах надрукував таке: «В Київський обласний комітет Компартії України. Цим інформую, що, перебуваючи на курсах підвищення кваліфікації партійно-господарських працівників у КВПШ, другий секретар Яготинського райкому партії (далі – ПІБ) проявив себе як аморальний тип, недостойний звання комуніста. Мав інтимний зв’язок із слухачкою (далі – ПІБ), розпивав спиртні напої, вживав брутальну лексику. Свідками цього ганебного явища є (далі – ціла низка ПІБ тих, кого Вова заловив на коридорі). Підпис – чесний комуніст». Перший екземпляр Тельбух відіслав поштою в обком, а другий – у Яготин, на домашню адресу, щоб дружина секретаря була в курсі.
В обкомі на «сигнал» ніякої уваги не звернули. Вирішили: анонімник і дурний – не дурний, але й розумний не такий. Це навіть добре, що в Івана Петровича є хоч якийсь ворог – значить живу людину беремо в апарат.
 А в сім’ї  все закрутилося. Дружинонька саме була на третьому місяці вагітности за другою дитиною. Чотирирічна Женька-печенька вже щось лепетала на дитячому майданчику про братика… І ось – здрастє вам – такий сигнал… Поки чоловік доїхав додому на вихідні, заяву на розлучення було подано й аборт було зроблено… Після того страшного аборту дітей у них більше не було… Розлучення тривало десь із півроку: помирились-полюбились-почали жити в Києві… Женька-печенька їхнього розлучення не помітила… Отака історія з Тельбухом, у якій вони були першими дійовими особами…

-А тепер, значить, Тельбух пастор? – перепитав дружиноньку селянський син.
-А тепер – пастор. Своїми очима бачила.
-Ну що ж… Все правильно: як лікарня придумана не для здорових, а для хворих, так і церква – не для праведних, а для грішних, - зробив філософський висновок селянський син. – Хай йому Бог помагає.
На тому й погодились…

                              ***

…У Левона Боруховича раптово померла дружина. І до шістдесяти не дожила. Лише пару років побула на пенсії, ще й відпочити після своєї медицини як слід не встигла… І ось – була й нема. Померла вночі: заснула й не проснулась… Розгублений редактор, тобто вже й не редактор, бо місяць тому пішов на пенсію, прийшов у редакцію і сумно та невпевнено, наче не вірячи самому собі, сказав:
-Ось я й осиротів. Нема моєї Ханни. Прийдіть… може, що допоможете… 
Новому редакторові з колоритним прізвищем Чуприна було не до того. Бо закрився саме на замок у своєму кабінеті з черговою своєю пасією. Щойно приїхавши звідкись до Носівки, відразу ж затрахав чотирьох стражденних носівчанок: двох комсомольських королев (другу й третю секретариню), одну вчительку занадто середньої школи і провізоршу міської аптеки. Решта стражденних носівчанок сумно чекали: чи випаде й  їм коли-небудь «мінуточка щастя»?
-Половой хуліган, - заговорили про Чуприну чоловіки-носівчани. – Півтора метра росту, значить у корінь пішов…
-Настоящій мужчина, - висували антитезу ощасливлені носівчанки.
А оце сьогодні якийсь «свіжак» попався. Редакційна бухгалтерша, кабінет якої – через стіну з Чуприниним, і півлітрову банку до стіни притуляла та до вуха приставляла, і стакан гранчастий… Та ні фіга… Ні сміху, ні стогону, ні крику… Тільки сопуть і все... Ділом люди зайняті… Який може бути похорон? Ерос і Танатос!
Бухгалтерша виписала готівку, послала Соню в будинок побуту за вінком:
-Бери з лєнточкою. Хай прямо там і підпишуть – «Від колективу редакції газети  «Прапор комунізму».
Соня той вінок і купила, і додому до старого редактора віднесла. Чомусь більше ніхто з редакції й не рипнувся. Курлянський із фото- кором, щоправда, поїхали по колгоспах у складі рейдової бригади, Вася Конавченко був у запої, Сашко Безмалий – на зимовій сесії, бо студент-заочник, секретар-друкарка захворіла, коректорша вичитувала свіжий номер, бухгалтерша сказала: «Я ж гроші дала!» То Соня сама й почимчикувала.

…Ганна Йосипівна, така маленька, спокійна і трішечки усміхнена, уже лежала в труні. Левон Борухович сидів на дивані з чистим аркушем паперу і ручкою:
-Копачів відбув, платочки й рушнички куплені, машина замовлена… -записав усе, що вже зроблено. -  Дочка із зятем приїжджають о другій годині ночі… Знаєш, Соню, розумом я розумію, що всі ми там будемо… А от серце не може змиритися… Не може і все… Ти побудь трохи в нас, сідай посидь… 
Соня як сіла мовчки в кутку на стілець десь відразу після обіду, то аж о другій годині ночі, коли приїхала редакторова донька з чоловіком, піднялася:
-Піду я вже. Вас уже тут багато…
-Іди, Соню. Ось візьми оцей блокнот… Коли я йшов на пенсію, кожному в редакції щось дарував на згадку: кому ручку, кому запальничку… А тебе якраз не було на місці, десь моталася… То бери оцей блокнот… Сто тридцять чотири таких блокноти я списав, будучи редактором… Один із них дарую тобі… Тільки нікому не показуй… Почитаєш… Думаю, все зрозумієш… 
-Ну, тримайтесь… пішла  я… спасибі за блокнот… - ще не знаючи за що, подякувала Соня. 

Вона згадала про той блокнот через кілька днів,  шукаючи якусь дрібничку в своїй дамській сумочці (ну, а великого порядку - люби, Боже, правду - в тій сумочці ніколи не було). Дрібничка не знайшлася. Натомість з’явився на світ редакторів блокнот. Це були… вірші. Про те, що редактор пише вірші, Соня не знала. Бо ніхто про те в редакції не знав.
…Навмання погортала блокнот. Вчиталася в гострий, як акулячі зуби, редакторів почерк… Подібного нічого  і ні в кого Соня ніколи не читала… Якби її змусили щось із написаного проаналізувати, це було б нелегко зробити… Тема, ідея, образи, мотиви, художні засоби, спосіб римування… - така схема сюди б не підійшла… тут не так  усе просто… ой не просто…

                      Я буду метаться по табору улицы темной 
                      За веткой черемухи в черной рессорной карете,
                      За капором снега, за вечным за мельничным шумом…

                     Я только запомнил каштановых прядей осечки,
                     Придымленных горечью – нет, с муравьиной кислинкой,
                     От них на губах остается янтарная сухость.

                     В такие минуты и воздух мне кажется карим,
                     И кольца зрачков одеваются выпушкой светлой;
                     И то, что я знаю о яблочной розовой коже…
 
                    Но все же скрипели извозчичьих  санок полозья,
                    В плетенку рогожи глядели колючие звезды,
                    И били вразрядку копыта по клавишам мерзлым.

                    И только и свету – что в звездной колючей неправде,
                    А жизнь проплывет театрального капора пеной,
                    И некому молвить: «из табора улицы темной…»* 

Для Соні це був емоційно-інтелектуальний шок! Ось тобі й Левон Борухович – редактор районної газети «Прапор комунізму»! Не могла відірватися від того трохи пошарпаного часом старого блокнота, але й прочитати одним залпом також не могла. Читала потрішечку: по строфі, навіть по рядку, бо редакторові вірші не були розважальними, - над ними треба було працювати. Кожен рядок – як формула, що з великими потугами піддається розшифруванню. Якась музика в тих віршах була захована, якийсь внутрішній ритм шліфував її й чеканив. Це було щось! Соня носилася з тим блокнотом, як із дорогоцінним скарбом. Ось тільки поділитися враженнями ні з ким не могла, - редактор просив нікому не показувати. Та й кому тут це можна показати? Телиці, нетелі, корови, торфокришка, перегній, приплід великої рогатої і парнокопитної худоби…

…Курлянський із рейду привіз матеріалів одразу на два номери. Один із них – нарис на цілий розворот «Прийшов новий голова». Похвальний, навіть панегіричний, з фотоілюстраціями нарис про 
*Тут і далі – вірші Осипа Мандельштама.
 
молодого голову колись відсталого колгоспу. А новий голова прийшов – і, якщо вірити нарису Курлянського, відразу все змінилося: надої зросли, врожаї збільшилися, люди повеселіли… Бо новий голова колгоспу Токарєв – чоловік завзятий, невсипущий, у Токарєва все під контролем, Токарєв і днює, й ночує на роботі… Молодь із села не хоче виїжджати, бо Токарєв у сільбуді організував цікавий лекторій, кожного вечора там – як не фільм, то танці… Бо Токарєв такий! Дбає про золотий фонд колгоспу. А молодь і є золотий фонд!
Після виходу свіжого номера «Прапора комунізму» з панегіричним нарисом про Токарєва Чуприну викликали в райком партії на килимок. Заодно промили мізки й за нічим не прикрите донжуанство. Чуприна прилетів з райкому злий і з виглядом «кого б його вбити?», обпершись обома руками об Сонин робочий стіл відповідального секретаря, засичав до неї:
-Як прізвище голови колгоспу з Макіївки?
-Токарєв, - здивовано відповіла Соня, бо вперше побачила як від злості в Чуприни повилазили з ніздрів кущі волосся.
-Як прізвище голови колгоспу з Макіївки? – з тим же запитанням просичав Чуприна авторові нарису - Курлянському.
-Ох!!! – побілів Курлянський. – Ох!!! Спасіть мене!!! Мені погано!!! 
Ніхто в редакції й бровою не повів.
-Ну добре… Я  пішов вішатися!!! – оголосив Курлянський і покинув територіальні межі редакції.
…Прізвище нового голови колгоспу було, як виявилось, не Токарєв, а Слєсарєв…

Коли випадали вільні хвилини від макетування й вичитки матеріалів, Соня діставала із сумочки той сокровенний блокнот із редакторовими віршами й не могла начитатися.

                                Образ твой, мучительный и зыбкий,
                                Я не мог в тумане осязать.
                                «Господи!» - сказал я по ошибке, 
                                 Сам того не думая сказать.

                                 Божье имя, как  большая птица,
                                 Вылетело из моей груди!
                                 Впереди густой туман клубится,
                                 И пустая клетка позади…    

Який дивний і водночас сюжетно досконалий вірш! Неназваний у першому рядку образ інтригує своєю відсутністю, своєю недотичністю. Він забутий, утрачений. За ознакою недоступности для уяви цей образ мимовільно співставляється з образом Бога; це ніби образ образу Бога. Одна неназваність – дзеркало іншої неназваности. Поетичний їхній відповідник – «туман», що симетрично згадується в других рядках від початку й від кінця. Разом з тим туман – це ще й метафоричний еквівалент людської суєти. «Не згадуй Бога всує» - цю заповідь на Мойсеєвих скрижалях Левон Борухович узяв і вмонтував у поетичний контекст. Ім’я Боже виявляється реальним, живим, як птах, воно вилетіло, як дихання вилітає з грудей…
-Що це ти вичитуєш раз за разом? – перебив Сонині філологічні роздуми Курлянський, який передумав вішатись, бо завтра на першу сторінку хоч сам лягай.
-Та це так… Поправку в газету давати будемо? – (це щодо Токарєва-Слєсарєва).
-Ні в якому разі! Я зі своїм газетним героєм сам усе залагоджу! Бо так тільки вся Макіївка сміється, а з поправкою сміятиметься весь район.
-Та звичайно.
Як вони порозумілися – лишилось таємницею. Але по сто грам не пили. Це точно. Бо Курлянський на все життя закодований, а Слєсарєв сам пити не буде…

…А блокнотик усе манив до себе… Соня швиденько зметикувала, чому редактор ніде й ніколи не публікував своїх віршів. 

                       В Европе холодно. В Италии темно.
                       Власть отвратительна, как руки брадобрея… - так починався один із них. Це ж треба! Влада порівняна з руками того, в чиїх руках велика гостра бритва. Переріже чи не переріже вона горлянку тим, хто довірився «брадобрею»? Звісно, якій владі така поезія сподобається? 
Найгострішим з-поміж усіх Соні видався оцей вірш:

                 Мы живем, под собою не чуя страны, 
                 Наши речи за десять шагов не слышны, 
                 А где хватит на полразговорца,
                 Там припомнят кремлевского горца.
                 Его толстые пальцы, как черви, жирны,
                 И слова, как пудовые гири, верны,
                 Тараканьи смеются глазища
                 И сияют его голенища.

                 А вокруг него сброд тонкошеих вождей,
                 Он играет услугами полулюдей.
                 Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет,
                 Он один лишь бабачит и тычет.
                 Как подкову, дарит за указом указ – 
                 Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз.
                 Что ни казнь у него – то малина
                 И широкая грудь осетина.

Отож Соня знала про Левона Боруховича те, чого не знав майже ніхто. Сама собі дивувалась: чому саме їй він подарував цей блокнот? Чи є в нього ці вірші десь передруковані? Чи видасть він їх коли-небудь? Страх як хотілося поговорити про це із самим редактором. Та він після похорону дружини ніде не показувався, казали, що поїхав на деякий час до дочки погостювати, тобто пережити трохи свою самотність.

…У редакції все йшло за логікою речей: Чуприну за аморалку вигнали, виїхав, бідний, аж у Красноярськ із черговою своєю пасією, встигши перед цим отримати квартиру в Носівці. Квартиру лишив для сім’ї – дружині й трьом дітям… настоящій мужчина… Деякий час редакційний колектив працював без редактора, з одним лиш заступником, добродушним товстуном, головним кредом життя якого було: «Ти начальнік – я дурак, я начальнік – ти дурак». То так ото й дуракували…

…Соня почитувала й далі блокнотик… смакувала кожним словом, кожним рядком, віднаходила багато чого й між рядками. Вже згодом, через багато років, попрацювавши з багатьма редакторами, вона переконається, що в її житті редактор був один. Той, що написав ще й такий вірш:

                          Люблю под сводами седыя тишины
                          Молебнов, панихид блужданье
                          И трогательный чин – ему же все должны, - 
                          У Исаака отпеванье.

                          Люблю священника неторопливый шаг,
                          Широкий вынос плащаницы
                          И в ветхом неводе Генисаретский мрак
                          Великопостныя седмицы.

                          Ветхозаветный дым на теплых алтарях 
                          И иерея возглас сирый,
                          Смиренник царственный – снег чистый на плечах
                          И одичалые порфиры.

                         Соборы вечные Софии и Петра,
                         Амбары воздуха и света,
                         Зернохранилища вселенского добра
                         И риги Нового Завета.

                         Не к вам влечется дух в годины тяжких бед, 
                         Сюда влачится по ступеням
                         Широкопасмурным несчастья волчий след,
                         Ему ж вовеки не изменим:

                         Зане свободен раб, преодолевший страх,
                         И сохранилось свыше меры
                         В прохладных житницах в глубоких закромах
                         Зерно глубокой, полной веры.

                         ***

Ісаак осліп.  Давно знав, що рано чи пізно це станеться, бо кілька  років слабував очима. А все ж тьма застала його зненацька.
-Ревекко! Де ти?! – закричав одного дня з розпачем. А у відповідь – тиша.  
-Сину мій! Ісаве! – покликав голосніше. – Підійди до мене!
-Тут я, батьку. Ось я, - приспішив відразу ж.
-Зістарівся я… Нічого не бачу… Не знаю дня смерті моєї… Візьми лук свій, колчан і все, чим полюєш, піди в поле й налови мені дичини… І зготуй мені з неї страви, яку я люблю, і принеси мені поїсти, щоби благословила тебе душа моя, перш ніж я помру…
Ревекка все те чула. Недалеко була. І коли зник Ісав з очей, пішовши на влови, притьма розшукала Іакова:
-Чула тільки що, як батько твій  говорив брату твоєму Ісаву: «Принеси мені дичини і зготуй мені з неї страви; я поїм і благословлю тебе перед лицем Господнім, перед смертю моєю». Тепер, сину мій, слухай мене. Піди в отару і візьми мені звідти двох гарненьких козенят, і я приготую з них батькові твоєму страву, яку він любить, а ти її віднесеш батькові, і він поїсть… щоби благословити тебе перед смертю  своєю.
-Батько розкриє брехню, - запротестував Іаків. – Ісав кошлатий, я – ні. Батько лиш за руку мене візьме і все зрозуміє… І я буду перед ним брехуном і наведу на себе прокляття, а не благословення.
-На мені хай буде прокляття твоє!!! Сину мій! Слухай, що я тобі кажу! І роби все так, як я сказала!!
     Іаків приніс двох козенят; мати зготувала страву, яку любив батько його. Взяла потім Ревекка багатий одяг старшого сина  свого Ісава і одягла в неї молодшого сина свого Іакова. А руки його й шию обіклала шкірками козенят. І дала страву й хліб, зготовані нею, в руки Іакову, синові своєму.
    Іаків прийшов до батька:
    -Я Ісав, первісток твій. Я все зробив, як ти  мені сказав. Встань, поїж дичини, щоби благословила мене душа твоя.
   -Так швидко вполював? – ніби щось запідозрив сліпий батько.
   -Господь, Бог твій, послав мені дичину назустріч, - знайшов як відповісти Іаків.
    -Підійди до мене, я помацаю тебе і переконаюсь чи ти син мій Ісав, чи ні.
   Іаків підійшов до сліпого батька, поцілував його. І відчув батько запах від одягу Ісавового – запах від поля, яке благословив Господь. Ісаак  обмацав сина і сказав:
   -Голос… голос Іакова; а руки… руки – Ісавові. – І не впізнав його… бо Ревекка про це подбала… і благословив:
   -Нехай дасть тобі Бог від роси небесної і від тука землі, і безліч хліба й вина! Хай послужать тобі народи і нехай поклоняться тобі племена; будь повелителем над братами твоїми і нехай поклоняться тобі сини матері твоєї; хто проклинає тебе – сам проклятий; хто благословляє тебе – сам благословенний!
    Тим часом прийшов Ісав із полювання. Приготував батькові улюблену його страву з дичини. Приніс йому й сказав:
   -Встань, батьку мій, та поїж страви з дичини, що тобі смакує, щоби благословила мене душа твоя.
   -Хто ти? – спитав його батько.
   -Я син твій, первісток твій, Ісав.
   Затрусилося все тіло в старого Ісаака від страшної образи… Обдурили! Його, старого й сліпого, жорстоко обдурили найрідніші! Що мав відповісти Ісавові?
   -Перед тим, як ти прийшов, з мене видурили благословення твій брат з матір’ю. І я благословив Іакова… і він буде благословен…
   Ісав, почувши це, голосно й гірко заплакав і став благати батька:
   -Батьку мій! Благослови й мене!
   -Не можу… Іаків прийшов з хитрістю  і забрав твоє благословення…
   -Вже вдруге Іаків перепинає мене!.. Він забрав первородство моє! Бо мені тоді так хотілося їсти! А тепер забрав моє благословення!.. Батьку! Дай і мені благословення!
   -Не можу, сину… Я поставив його повелителем над тобою і всіх братів його віддав йому в раби; обдарував його хлібом і вином; що ж я можу зробити тепер для тебе, сину мій?..
    -Невже, батьку, лише одне в тебе благословення?!? – в розпачі вигукнув Ісав. – Батьку мій! Благослови й мене!!!
    -Ні, сину… Ти будеш служити братові своєму…
   І залився Ісав сльозами… і зненавидів Іакова, брата свого… І вирішив: наближаються жалобні дні по батькові… саме тоді він і вб’є Іакова, брата свого… У Ревекки й це було передбачено, - покликала вона Іакова до себе:
   -Ісав, брат твій, погрожує вбити тебе… Слухайся слів матері: біжи до Лавана, брата мого, в Харран і поживи деякий час у нього, поки не притихне гнів брата твого, і він утихомириться… А потім повернешся…

   … Отака вона, материнська любов…
   
   …Щось у пітьмі пригадалось Ісааку… щось едемське… і печаль втрати таємно розпалювалась радістю повернення. «Слава Тобі, що показав нам світло… що я довго жив у світлі Твоєму», - з вдячністю звернувся Ісаак до Господа… Зовнішня пітьма також є світло… і Зірка Вечірня сяяла в напіввідкрите шатро… а в серці знову про- клюнулась безкінечна радість печерних сутінків. Таємниця вечора зливалася з таємницею ранку, і обидві були одним. У ці короткі пригадування чогось, що було і що живе у витоків буття, - в ці миті Денниця випромінювалась і сяяла серцю…

                         *                       *                               *

                         Що  буде далі з персонажами?
    *Ісав у сорок років одружиться. Візьме собі за дружин Ієгудіфу, дочку Беера Хеттеянина, і Васемафу, дочку Елона Хеттеянина. А потім піде до  Ізмаїла і візьме собі за дружину Махалафу, дочку його. 
   Ісав  стане родоначальником народу Едом. Цей народ стане суперником Ізраїля.
   Через багато років Ісав усе простить своєму меншому братові. Брати примиряться.

   *Іаків, рятуючись від гніву Ісава, втече на північ і там стане пастухом у свого родича Лавана. Іаків покохає меншу доньку Лавана Рахіль. Сім років він відпрацьовуватиме за неї шлюбний викуп. Та Лаван обдурить Іакова. Після того, як Іаків пропрацює у нього сім років, Лаван віддасть йому свою старшу дочку – підсліпувату Лію, а за Рахіль примусить працювати ще сім років. Від обох дружин і від рабинь Іаків матиме дванадцять синів і дочку Діну. Забравши дружин, дітей і зароблену ним худобу, Іаків повернеться на батьківщину; там він примириться з Ісавом. З-поміж синів Іакова найкарколомніша доля випаде Йосипу. Після страшних поневірянь і страждань, після рабства він  досягне при дворі фараона високого становища, стане правителем Єгипту.

   *Левон Борухович ще років з двадцять житиме в Носівці, в квартирі з усіма зручностями, якої так і не дочекалася його дружина. Затим назавше переїде до дочки. На його 90-ліття внуки й правнуки його зроблять Левону Боруховичу оригінальний подарунок - видадуть першу його поетичну збірку.

    *Пані Монолізова, ставши пенсіонеркою, довго не нудьгуватиме. Відкриє таки дитячий будинок сімейного типу. Чужі діти – а їх буде аж восьмеро і всі з однієї (неблагополучної) сім’ї - скоро їй набриднуть: вона стомиться від їхньої психологічної та педагогічної занедбаности, захоче повернути їх туди, звідки взяла. Чоловік скаже: «Діти – не іграшки й не заручники твого настрою» і візьме все під свій контроль: купить невеликий котедж, - всього на вісім кімнат,  візьме на роботу досвідчену виховательку й ще одну хатню робітницю. Діти виростатимуть в теплі - в добрі…

   *Женька-печенька через кілька років приїде додому з двома синочками –Петром і Павлом - трьох і чотирьох років.
   -Тату-мамо, - скаже. – Набридла вже мені та французька любов. Буду жити вдома. А заміж, якщо вийду, то хоч і за п’яницю, аби тільки за свого.
   -Дивись, доцю, сама. Тобі видніше, - організуються відразу в групу підтримки тато-мама.
   Щасливі дідусь і бабуся з внуками будуть скрізь: і в басейні, і з басейну, і на карате, і з карате, і на малювання, і з малювання…

   *Іван-селянський син тягнутиме й далі свого плуга… До 720 гектарів ріллі таки дожене, але 50 з них відразу ж і продасть – на адвокатів Женьці-печеньці. Бо французький зять не бажатиме віддавати дітей в Україну. Але адвокати попадуться толкові… Петро й Павло виростатимуть в Україні… Присниться селянському синові ще раз дід-куркуль і скаже: «Посій цього року гектарів з десять чечевиці… Багато не треба, а гектарів із десять сійни… Ось побачиш, що буде…»

   Напровесні 2012 року.