Жінка-УКРАЇНКА

Присвячується моєму синові Богдану та всім, хто любить подорожі.

Дякую моєму чоловікові Олександру за ідею цієї казки.

Галявина пана Козявки

За Сріблястим озером, на Сонячній галявині, біля Старого дуба жив пан Козявка. Носив він солом’яного капелюха, мав довгі руді вуса, добру посмішку та блакитні очі з лукавими вогниками. Замолоду пан Козявка багато подорожував. Його маленький будиночок, що розмістився під вітами Старого дуба, нагадував музей цікавинок. Була у пана Козявки і люлька миру, привезена з далекої Аберики…, перепрошую, Америки. Було у нього і сомбе… сомбре…, такий собі  крислатий плетений капелюх великого розміру із закругленими догори краями. Його зазвичай дивні люди носять, забув як називаються… зараз-зараз… ось воно… мек-си-кан-ці, уявіть собі, з Мек-си-ки. От! Було ще безліч химерних речей, хіба все запам’ятаєш… Посеред кімнати стояв величезний глобус. На ньому червоними прапорцями пан Козявка відмічав місця, що вже відвідав, а синіми – куди мріяв поїхати. Поважні мешканці Сонячної галявини вважали пана Козявку диваком та фантазером (хоча це не заважало їм ходити до нього на пораду). Мовляв з діда-прадіда відомо, що за Сріблястим озером – край світу. Пан Козявка лише посміювався над такою обмеженістю і не ображався. А молодь зранку до вечора гостювала у пана Козявки, читала книги з його бібліотеки та вивчала чудернацьку науку – географію. Тут історії пана Козявки та його глобус були вкрай необхідні.

Раз на тиждень пан Козявка, дочекавшись заходу сонця, діставав з горища величезний казан, розпалював вогнище, наливав у казан чисту джерельну воду та варив куліш. Це була не страва, а смакота. Пан Козявка ніколи не жалів ні пшона, ані масла. Вишневі гілочки, дбайливо підкладені у вогнище, наповнювали куліш неповторним живим ароматом. Від таких пахощів сонце довго не могло заснути, а зірки все намагалися зазирнути до казана. Пам’ятаю, як одна зірочка не втрималася та впала в самісінький куліш. Пан Козявка обережно її дістав, обмив та підкинув догори. Зірки впіймали свою сестру та повернули невдаху на небо. Хоча сама «невдаха» була дуже задоволена: вона єдина в зірковій  сім’ї наважилася спробувати  куліш пана Козявки. Ви теж хочете? То записуйте рецепт. До кулішу потрібно: казан з водою, велика дерев`яна ложка для помішування і залізна кочерга для перемішування дров. Записали? Далі, масло (або сало, якщо бажаєте), цибуля, часник, пшоно, сіль та зелень. Дрібненько ріжемо цибулю та часник, моркву шаткуємо соломкою, ретельно промиваємо пшоно. Все варимо в казані, постійно помішуємо великою дерев’яною ложкою і пробуємо. Коли пшоно майже розвариться, додаємо масло та сіль. Якщо куліш стає схожим на густу сметану, то він готовий. Знімаємо казан з вогню, кидаємо туди зелень. Обов’язково приправляємо куліш любов’ю, а подаємо з посмішкою. Смачного вам. Єдина умова – куліш готується на вогні під відкритим небом. Тому без дорослих ні-ні. Вогонь – наш помічник, але залишений без нагляду, швидко перетворюється на неприборкану та безжальну стихію.

Вся Сонячна галявина збиралася біля вогнища. Хтось приходив  поговорити, хтось поспівати, а хтось і помовчати в осяянні полум’я. Хтось приносив скрипку, хтось сопілку, пан Козявка виносив банджо, привезене з тієї самої Америки.(Це ж треба, і не помилився). Як, ви не знаєте, що таке банджо?! Це музичний інструмент схожий на гітару. Коли музИки починали грати, мелодія бриніла в повітрі, стелилася галявиною, наче туман. А зірки, обійнявшись з місяцем, зачаровано слухали дивні звуки.

Ще була у пана Козявки поштова скринька. Місцева пліткарка, вибачте, поштарка Сорока не раз приносила йому справжнісінького листа. Білі паперові прямокутники розбурхували її уяву. Але Сорока була неграмотна, тому від кого пан Козявка отримував листи і про що в них писалося вигадувала сама. Потім розносила «найсвіжіші» новини. Ії вірили і не вірили. А пан Козявка посміхався у вуса: на те вона і поштарка.

До речі, ви теж можете написати пану Козявці. Адресу запам’ятати легко: Старий дуб на Сонячній галявині за Сріблястим озером. Обов’язково вкажіть зворотну адресу, щоб пан Козявка міг вам відповісти . А ще краще – приїжджайте в гості.

Козявка & Козябка

Метелик Дмитрик сидів на бузиновій гілці, вбираючи в себе сонячні промені. Шибеник-вітерець тихо наспівував йому колискову, а м’які руки дрімоти обіцяли бузкові сни. Раптом гілку хтось струснув. Метелик, з неохотою вириваючись із солодкого полону, розплющив очі. Те, що він побачив здивувало та збентежило його. Перед ним стояв пан Козявка, одягнений у картатий піджак, картаті короткі штани, звужені на колінах і такого ж кольору капелюх у формі кумедного казанка. Замість розкішних рудих вус у пана Козявки були куценькі вусики, схожі на стрілки годинника. Метелик Дмитрик ущипнув себе за лапку: «Мабуть я сплю... Варто було пану Козявці поїхати до Великого міста і він так змінився… Як можна було зрадити козацькі вуса та солом’яного капелюха…»

- Соррі, –  сказав пан Козявка, – ай’м соррі.

- Пане Козявко, що  з вами? – стурбовано запитав Дмитрик.

- Ноу, ай’м нот пан Козявка, ай’м містер Козябка, – почулося у відповідь.

Метелик занепокоївся: «Мабуть у пана Козявки жар».

- Вам погано? Давайте я проведу вас додому.

- Ноу, мій дім далеко… Я приїхав с Країни туманів…

«Він марить», – подумав метелик  і запитав:

 - Чим я можу допомогти?

-  Соррі, це Сонячна галявина?

- Так.

- Пліз… Мені треба знайти це місто… Відведіть мене...

І пан Козявка, тобто містер Козябка, як він себе назвав, дістав з кармана чорно-білу, пожовклу від часу світлину. На ній метелик Дмитрик впізнав Старий дуб, а під ним якась хатинка із солом’яною стріхою. Дмитрик вирішив  нічому не дивуватися (що візьмеш з хворої людини) і погодився провести пана Козявку (чи містера Козябку?) додому, а якщо пощастить, то напоїти гарячим чаєм та вкласти в ліжко.

Побачивши дуб зі світлини, пан Козявка-Козябка розплакався. Потім обійняв його, немов давнього знайомого, і почав щось розповідати. Дуб у відповідь хитав віковою кроною. Здавалося, що давно-давно їхню розмову перервали, а через багато років вони зустрілися, щоб договорити.

«Тепер чимдуж за лікарем», – метелик Дмитрик і з усієї сили затріпотів крильцями. Заклопотаний своїми переживаннями, він отямився, коли почув знайомий голос:

- Агов, добродію, куди поспішаємо?

Метелик завмер: до нього озивався пан Козявка, такий, як завжди, в капелюсі, з вусами…

- Ти що, примару побачив?

- Пане Козявко, а як же одяг у клітинку?.. Старий дуб, під ним стара хата?..  Як же містер Козябка та Країна туманів?..

- Дмитрику, з тобою все гаразд? Ти часом не захворів?

- Ви можете мені не вірити, але це було насправді… Я щойно залишив вас біля Старого дуба. Тільки ви виглядали якось по-дивному, по-дивному розмовляли.

- Отакої! Якщо я тут, то хто ж тоді там? Кажеш, схожий на мене…

- Як дві краплі... Йому б ще ваші вуса…

- Ти вуса мої не чіпай, – пожартував пан Козявка. – Ну що, ходімо, подивимося на картатого незнайомця… Запам’ятай, Дмитрику, кожна таємниця має свою розгадку…

Містер Козябка так і стояв під Старим дубом. Пан Козявка підійшов до нього і урочисто промовив:

- Доброго дня, шановний. Вибачте, що втручаюся. Але я господар будинку, біля якого ви знаходитесь, тому запрошую вас до себе.

Містер Козябка наче прокинувся:

- Ай’м соррі. Я приїхав далеко, щоб передати вітання цьому дубу... Це –  заповіт мами… Мої предки тут проживали… В хаті із солом’яною стріхою.

- Рід Козявок з діда-прадіда жив під цим велетнем. Та розкидала нас доля, що правда, то правда… Здоров будь, брате… Повідай, як життя-буття. Не тільки Старий дуб вміє слухати. Пам’ятаю, в дитинстві я йому стільки таємниць довірив. Скільки ж таїн нашого роду зберігає цей віковий красень? А ти, Дмитрику, збери всю Сонячну галявину та повідом: до пана Козявки родич приїхав. Нехай приходять ввечері на гостину. А ще краще – зустрінь пані Сороку, розкажи їй цю звістку першій. Вона рознесе новину швидше за тебе. (І додав з посмішкою) Ще й прибреше на додачу.

Ввечері вся Сонячна галявина вітала містера Козябку. А він розповідав, як живеться в далекій Країні туманів. Як його бабуся, а потім мати все збиралися провідати рідні місця, та не знаходили часу. І ось він, містер Козябка, виконав їхню заповітну мрію. Містер Козябка часто плутався, переходив на чужоземні слова, але його розуміли, бо любов до рідної землі і туга за нею не вимагають перекладу.