Жінка-УКРАЇНКА

Класиків потрібно читати й перечитувати. Таких, скажімо, як Нечуй-Левицький, Панас Мирний, як Олександр Кониський: Іван Франко, оглядаючи українську літературу кінця позаминулого століття, за рівнем популярності серед українців назвав саме цих трьох письменників. А ще тому, що Кониський написав слова неофіційного гімну нашого народу, який «завів на ноти» Микола Лисенко: 

Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни. 

Достеменна річ, що саме за цей духовний піснеспів вся його творчість в комуністичній Україні була під забороною, за ним на довгі роки закріпилося лихе слово «націоналіст». Лише наприкінці 80-х зрідка почали виходити книжки, в тому числі й осяжне видання «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя». Та на його батьківщині, в маленькому селі Переходівка на Ніжинщині, досі нема ні музею письменника, котрий «в потребі умів бути і новелістом, і повістярем, і драматиком, і поетом, і публіцистом, і сатириком, і істориком літератури, і критиком, і популяризатором потрібних відомостей» (це знову Іван Франко), немає ні меморіальної таблиці, ні літературної премії його імені.

Та я про перечитування його як новеліста і повістяра. Моторошно стає від сюжету твору «Хоча б була постаті дожала!», що коротко переповідається в кількох авторських рядках: «Захар побрався з Наталкою — сиротою-безбатченком — позаторік. Наталка. хоч і німа, так зате вродлива, наче квіточка, а Захарко горбатий. Наймитували вони в одного хазяїна, покохалися та й побралися. На весіллі хазяйка їх подарувала їм телятко, а з того теляти і виросла телиця — єдина надія Захара і Наталки». Але якось вона не вернулася з череди. «Телицю Захар знайшов у кущах і пригнав додому, але в лісі напала на нього і покусала скажена собака…» Одне слово, Наталка «разом поховала в одну труну і чоловіка, і надію…», адже за те, щоб труну зробити й подзвіння заплатити, мусила позбутися телиці, продавши її тому ж хазяїну, що подарував телятком…» Згодом, оповідає автор, «я бачив Наталку… біля воріт; зажурена, стояла вона і дивилася на череду. Аж ось вже показалася сіра телиця, така гарна, сита, шерсть аж вилискується; вона повернулася до Наталчиного двору і мекнула. Наталка прожогом кинулася до неї, обвила своїми руками її шию і почала цілувати в морду. Поцілунки сипалися один по одному. Теличка стояла неначе вкопана…

— Годі панькатися! Не задержуй чужої скотини, — гукнув пастух…»

Через кілька днів вдовиця втопилася в колодязі…

Подібний перебіг подій має і новела «За плахту»: щоб поховати по-людському чоловіка, Марина дала попаді «в застанову» свою вінчальну плахту («і моя мати, і я, і моєї матері мати вінчалися в ній»): «Марина достала зі скрині плахту і, держачи її в руках, почала голосити над нею, так як учора голосила над чоловіком… Нарешті тричі поцілувала її, зав’язала знов у хустку і понесла до попаді…) Заробивши наймичкою в Одесі грошей, вона прийшла до попаді викупити плахту, але та, ставши вдовою, продала її. Рано-вранці загорілось обійстя попаді, і Марина байдуже мовила сусідці: «Добре горить! Се їй за мою плахту… То не гумно горить, то плахта моя горить…»

І нарешті новела «Пімста». Її зміст так і проситься стати національним кіносеріалом: бідняк Максим закохується у сусідку-багачку Стеху, та відповіла взаємністю. Проте невдовзі хлопець довідується, що дівчина збирається заміж за вчителя. «З тієї години Стеха для мене пропала. Тільки у мене й думки було про те, як помститися мені… Отож саме в клечану неділю вийшов я до церкви, аж тут з батьком зі своїх воріт. Я назад, до комори, вхопив ножниці ті, що овечок стрижемо, пхнув їх за пазуху та й пішов вулицею… Сам не тямлю, як і прийшла мені в голову думка отаке вчинити. Довго ходив то вулиці, то біля річка, то біля цвинтаря. Почали виходити з церкви… Постояв я, постояв — та вслід за Стехою, дігнав та в один крок ока ножницями чирк по косі. Так половина коси з стрічками і впала додолу…»

Нині якась діваха аж пирсне зі сміху, коли почує, що «Косу збережеш — щастя знайдеш», «Нема коси — нема краси», «Дівка без коси — що кінь без гриви», «Де дівка з косою, там хлопці юрбою» та багато інших мудрослів’їв, яких аж занадто у нашому фольку. Отож і жених сказав Максимовому батьку: «… я посватав дівку з косою, а де коса? Коса всьому краса… Нема, так от і нехай мені дадуть на дотоку дві тисячі рублів, а ні — без коси не візьму; та й хто її буз коси візьме». Нечуване горе звалилося на бідняка: «Нехай я обидва плуги збуду, що ж? Дадуть шість сотень, нехай вісім… А останні де? Землю б то продавати?...»

Давно не тяжіють до нашої свідомості й та нещасна телиця, і весільна плахта, і дівоча коса… Але вони дихають на повні легені українською ідентичністю, викликають бентежну сум’яття знайомих емоцій  на пограниччі життя і літератури.

Що ж до сучасності, то показова в цій ситуації новела «Доля одного письменника». Йдеться про Марка Винника, талановитого прозаїка, який помирає з голоду серед «своїх людей».

«Я цілу ніч не спав…Я цілу ніч мучився. Мордували мене думки не про одного Марка, а взагалі про немилосердно тяжку долю нашого брата письменника! З того часу, як узявся він за перо, як надрукував вперше свій твір — і до останньої години свого життя він мученик… Перед очима в мене встали Шевченко, Свидницький, Кулик, Кузьменко… Нарешті Марко…», — зазначає Олександр Кониський, і згодом додає:

«Входжу в церкву і очам своїм не йму віри: шпитальна церква повна інтелігентних людей; на домовині кілька вінків; з віка домовини звисла  широка з білого саєту стьожка, що йшла від розкішного вінка з живих безсмертників, на ній великими літерами надруковано: «От искренних друзей незабвенному другу». «Отака доля нашого письменника, — думав я, йдучи понуро з гробовища, — живому — колючий терен, мертвому — розкішні квіти».   

То ж перечитуйте класиків…

Володимир САПОН