Жінка-УКРАЇНКА

Наприкінці 2015 року вийшов друком третій номер альманаха «Горлиця». У виданні опубліковано твори учасників та друзів літературної студії «Горлиця».

Пропонуємо до уваги читачів спогади Максима ПЕТРЕНКА, які увійшли до альманаха.

Максим ПЕТРЕНКО – викладач Інституту комп'ютерних технологій Університету «Україна», боєць Національної гвардії України.

Вступ

Ми пішли на цю війну добровольцями, оскільки не бачили для себе іншого вибору. Багато для кого, у тому числі і для мене, війна стала продовженням боротьби на Майдані. Під час першого відрядження до АТО ми звалися другим резервним батальйоном оперативного призначення Національної гвардії України.

Мені випало нести службу на першому блокпості на західній околиці міста Слов’янська, що мав назву «Рибхоз». Напади з перестрілками на нашому блокпості у тому чи іншому вигляді відбувалися досить часто. Інколи здавалося, що це відбувалося через ніч. Та все ж, зазвичай то були лише нічні перестрілки зі стрілецької зброї, або працював снайпер, чи пару раз падали міни.

Ми вже втяглися в цю «гру», і нам було цікаво вночі позмагатися з ворогом. Тим більше, що ми були у виграшній ситуації – в окопах. При перших пострілах бадьоро і радісно звучали вигуки «До бою!», солдати похапцем вдягали броню, хапали зброю і наввипередки бігли на передові позиції. Часом не встигали всі добігти, як уже була команда припинити вогонь.

Танки

Наприкінці облоги Слов’янська бойовики почали кидатися, як поранений звір... Був то кінець червня і останні дні чергового «перемир’я».

Якось удень почули на відстані десь до кілометра незвичні звуки. Як для мене, то це було схоже на роботу бульдозерів. Снували такі собі «бульдозери» навкруги нашого посту десь далеко, за зоною видимості.

Тоді я й почув перші вигуки – «Танки!». Танки то рухалися, то зупинялися. Тоді всі були напружені, але нічого не сталося – танки покаталися та й поїхали. Звісно, ми були всі підняті по тривозі, вдягли броню і підготувалися до бою. 

Коли все затихло, усі вільні від нарядів розбрелися відпочивати. Я ж повихвалявся друзям через інтернет, що до нас чужі танки приїздили. То вже не просто якісь нічні перестрілки.

Звісно, був повідомлений штаб, бо тут у ворога танки, а ми не готові, немає у нас проти танків ніякого серйозного озброєння. Просили якось допомогти. Тільки підмоги ні технікою, ні протитанковими засобами ми не дочекалися.

Через день, 26 червня 2014 року, надвечір ми знову почули танці «бульдозерів» навколо блокпоста. Їх уже було більше. Я жартував з «Августом» – «То, мабуть, якийсь фермер тікає зі Слов’янська на своєму тракторі через поле!». Звуки то посилювалися, наче вони там гарцюють, то вщухали. За деревами та кущами нічого не було видно. На деякий час вони зовсім принишкли. Усі порозходилися їсти та відпочивати. Я написав друзям щось типу: «А до нас знову танки приїжджали!» 

Потім пішов і з усіма добряче наївся рибного супу. До нас якраз прибув служити «Карабах» і за пізнім обідом розповідав усяке цікаве. Та раптом ми знову почули гуркіт двигунів танків. Знехотя – той, хто виліз з броні, знов її одягнув, − схопили автомати і зайняли позиції.

Коли усі на позиціях, то місця в окопах не вистачає. Я тоді не встиг потрапити на зручні місця у першому ряді на «Висоті», і довелося зайняти позицію у другому верхньому ряді. Пізніше мені казали, що кілька бійців пішло у розвідку і доповіло, що там дійсно є ворожі танки.

Мимо пробігав солдат Артур з позивним «Піт-буль». «Август» жартома назвав його «Собакою», на що дістав зауваження, що він таки «Піт-буль», а не «Собака».

Танки наче знову причаїлися. 

Бій

І раптом вибух. За моєю спиною, де були наші палатки, дорога та озера, стояв БТР-80. Тепер на місці його башти здіймався стовп вогню.

То був наче сигнал, одразу навколо утворилося пекло. На дамбу, що на озері, виїхав танк,  поливаючи все снарядами, з «зеленки» працювали ще один чи більше. Для нас це означало, що все навкруги рвалося, кожних кілька секунд чувся постріл і відбувався розрив поруч.

БТР горів. У ньому згорів боєць-десантник та вибухав боєкомплект.

Люди з першого ряду «Висоти» стріляли у зеленку з автоматів/кулеметів. Не знаю, чи була на відстані пострілу там піхота противника. Мені з другого ряду було незручно стріляти, бо я глушив інших своїми пострілами, та  й ця стрілянина по невидимому противнику видавалася мені безглуздою. Вистріливши декілька разів, я припинив вогонь, щоб зберегти набої. 

По рації ми запросили підмогу, сказали, що танкова атака, і отримали відповідь: «Тримайте позиції, підмоги не буде». Як пізніше мені переказали деталі розмови, нас спитали: «Скільки танків?». Діставши відповідь: «Три чи чотири», − хтось з того боку пожартував: «Та-а-а, вони навіть не знають, скільки там танків! Тримайте позиції, підмоги не буде».

У  відчаї  хтось  запропонував  викликати  вогонь  артилерії на себе. Та їм відповіли щось на кшталт: «У нас перемир’я, артилерія не працюватиме».

Повз мене пробіг командир блокпосту з кількома солдатами зі словами: «Откативаємся». Я гадав, це означає перехід на інші позиції, які знаходилися глибше, і в мене нарешті з’явиться шанс зайняти зручнішу позицію, і таки постріляти з користю. На моє запитання: «На які позиції відкочуємося?» − командир глянув на мене божевільними очима і мовчки побіг далі, а за ним ті бійці.

Я вирішив, що погляну, на які позиції вони прямують, і побіг за ними. Іти доводилося у бік, де горів БТР та найбільше рвалося мін чи снарядів. Там я побачив укріплену позицію, де ще ніколи не був. Я подумав: «То он куди відкочуватися потрібно. Ну, гаразд, мабуть, командиру блокпосту видніше, де потрібні люди».

Але... Вони пробігли крізь укріплення та побігли далі у напрямку виходу за межі блокпосту! Я не міг зрозуміти – не так давно була команда зі штабу тримати позицію, основні сили лишилися на позиціях, а командир із 5-10-ма бійцями відступає. Відступати, залишивши усіх підлеглих?!. Та взагалі – як можна відступати?!. Навіщо тоді ми взагалі несемо тут службу, якщо при першій серйозній атаці залишаємо блокпост? Сам вигляд офіцера, те, що його дії не відповідали наказу «триматися», який при мені нам передали, і те, що він біг, залишивши багатьох знайомих мені бійців, навело мене на думку, що він діє неадекватно (потім він потрапив до лікарні чи як контужений, чи по психіці).

Потім у той самий бік пробігла ще одна група з іншим офіцером. Я вже не слідував за ними, бо знав, куди вони прямують...

Я знав, що нагорі в окопах ще лишаються бійці з мого взводу, і не міг ані залишити своїх, ані примиритися з відступом. Почав повертатися на попередні свої позиції, аж тут побачив взводного, що прямує у мій бік. От, думаю, він точно скаже – що і де я маю робити для оборони блокпосту. І пішов за ним.

У цей момент подумки я й досі повертаюся мало не щодня. Полум’я з БТРу раптом спалахнуло вогняним стовпом метрів 10 заввишки. Навколо рвуться міни чи снаряди, а я стою серед того і розумію, що за таких обставин малоймовірно вціліти, що саме це і є та війна, на яку я добровільно пішов. 

Я якраз перетинав рівчак, і раптом метрів за десять від мене відбувся розрив. Командир взводу був до розриву ще ближче. Мене штовхнуло, і я впав, оглушений. Кілька секунд я корчився у рівчаку. Думав, що то вже все − якщо ще не поранений, то у такому безпорадному стані та при щільному обстрілі артилерією того клаптика це лише справа часу.

Прийшовши до тями, я зі здивуванням зрозумів, що цілий і не ушкоджений. Наче ніде кров не тече. А був я без каски, бо з касками нас комбат і частина 3027 надурили й не видали.

Коли я підвівся, то через дим вже не бачив, де подівся взводний. Щоб передихнути від усіх тих вибухів, я вповз у бліндаж з мішків з піском. Той бліндаж був частиною укріплення, через який командири полишали позиції. Він був за декілька метрів від того рівчака. У бліндажі я побачив, що пристебнутий до мого автомата магазин пробитий, через бік йшла поперечна пробоїна, і з неї виглядали набої. Магазин був пробитий уламком від того вибуху, що мене оглушив. 

Присів у бліндажі, а з дерев та кущів на мене летіло скошене ворожим танковим кулеметом листя. Чомусь подумалося – якщо раптом залишуся живим, то мені буде що розповісти. Змінив пробитий магазин на цілий: на ящику неподалік лежав магазин, і було кілька плям крові.

Здавалося, що стрілянина по нас ішла з двох боків, а з третього  боку  було  озеро.  Я  дійшов  висновку,  що,  мабуть,  нас оточують. Я не збирався відступати чи здаватися в полон. Подумав, що будь-якої миті на наші позиції може увірватися ворог. Дістав гранату Ф-1 та вкрутив запал, готовий до того, щоб спокійно висмикнути чеку, коли буде потреба.

Я вже був оглушений та розгублений, не знав, що ще можу зробити, окрім як чекати. І тут... я побачив, що у відгалудженні бліндажу лежить РПГ «Муха»! Я згадав, що чув вигуки про те, що на першу лінію потрібне РПГ і вирішив, що це моя місія у цьому бою – будь-що пронести через прострілювану ділянку РПГ і віддати комусь, чи й самому здійснити постріл. Я побачив конкретну мету, і все стало на свої місця, я став спокійний та зосереджений.

Вистрибнувши з бруствера, я спочатку майже поповз по розмоченій дощами глині, а потім плюнув – піднявся та побіг, час від часу ковзаючи. Забравшись на «висоту», я потрапив у прохід-траншею. Добре, що ми з «Августом» удвох вирили оту траншею, бо раніше усі на горі ходили абсолютно неприкриті. 

Діставшись передньої лінії «Висоти», я зіткнувся з нашими бійцями, які все ж таки додзвонилися до штабу й отримали наказ відступати. Кожен перепитував – чи дійсно є наказ відступати, на що була ствердна відповідь. Цей момент мені сказав багато про що. Адже вся група, незважаючи на кількість у 10 осіб, вважаючи, що лишилася одна на блокпосту, покинута всією вертикаллю командування, була готова радше померти, захищаючи блокпост, ніж жити з розумінням, що ми полишили поле бою без наказу. Жодних міркувань про те, що навколо суцільна зрада і треба рятувати себе. Тільки наказ.

Принесене мною РПГ виявилося непотрібне, бо з того боку нічого у зоні видимості не було. Єдина користь, що я його забрав і не залишив ворогу. Зрозумівши, що потрібно йти, група ще не знала – куди. Оскільки я бачив шлях, яким усі відступали, то повів усіх.

Коли довів їх до того самого бліндажу, у мене раптово підкосилися ноги, я зупинився і присів. Думав – нехай ідуть, а я тут залишуся. Але мене просили йти далі, я зібрався і через силу побіг з ними.

По дорозі ми підібрали ще кількох солдат, які тримали позицію на виході з блокпосту. Один з них узяв мою «Муху», я не заперечував, подумавши, що той боєць, мабуть, краще вміє нею користуватися. Так він і ніс її всю дорогу.

Наскільки пам’ятаю, усього нас було 10 гвардійців і 3 десантники. Я, «Август» та «Сова» були з окремого взводу розвідки. Одним із 10 гвардійців, котрі лишалися з нами до остан-

нього, була «Лана». У бою вона снаряджала хлопцям на «Висоті» магазини. Вона помітила, що по дорозі з нашої групи зник «Сова», і разом з командиром «Висоти» повернулася знайти його. Ми відійшли далі, щоб не бути мішенями на дорозі, і зупинилися зачекати їх. Один солдат був у шоковому стані і просив щось йому дати, щоб перев’язати... подряпаний палець. Я дав йому свій перев’язочний пакет. То було нерозумно з мого боку, але його заспокоїло.

Виявилося, що, проходячи мимо укріплення з мішків, «Сова» зателефонував «Карабаху» і, дізнавшись, що той у складі групи з 17 бійців також готуються до відходу, вирішив на них зачекати. 

Коли «Лана» з командиром «Висоти» знайшли «Сову», то почули гуркіт БТРу. Гадаючи, що то вже прорвався ворог, вони пройшли у наш бік і залягли у зеленці. На відстані метрів 70-ти від них проїхав БТР. Тоді вони втрьох дісталися місця, де ми їх чекали, і далі ми знов рухалися разом. 

Пізніше, зв’язавшись із «Карабахом», «Сова» з’ясував, що якраз на тому БТРі відступила група з 17 осіб, і рухалися вони полем, а за нами на блокпосту нікого вже не лишалося.

Відступ

Іти полем нам було небезпечно, адже воно було перекопане й вологе, ґрунт, мов глина, налипав на взуття, що сповільнювало пересування, і то була відкрита місцевість, а позаду продовжували стріляти. Тоді ми вирішили піти іншим шляхом, у бік ставків.

Один із десантників був босий. Він казав, що все добре, дійде і без взуття. Як з’ясувалося, десантники, зазнавши втрат, отримали наказ і перші відступили на вцілілих БТРах з кількома нашими, оголивши фланг блокпосту, а ми про це і не здогадувалися. Хтось ніс патрони у котелку.

Особливо не вірячи в те, що вийдемо живими, ми йшли, на  ходу  обираючи  шлях.  Спочатку  перейшли  невелике  поле, лісосмуги. Часто сперечалися – куди і яким шляхом ми йдемо. Дійшло  до  того,  що  вирішили  обрати  командира  за  званням. Виявилося, що серед нас були лише солдати та старші солдати. Тому вибори командира завершилися нічим.

«Август», здається, радив викинути пластини з броні, щоб легше було йти. Проте ніхто не наважився це зробити, незважаючи на важку дорогу і сильну втому. Мабуть, через хазяйновитість; до того ж постійні черги позаду нас «косили зеленку» без упину, переслідувавши нас близько 3-х кілометрів. Потім постріли вщухли, та було неясно, чи дійсно ми відірвалися.

Вирішили йти вздовж довгої низки ставків. Береги ставків були порослі очеретом і кущами. За 50-100 метрів від нас, паралельно до ставків, проходила дорога. Перечіплялися  за приховані у траві коряги, часом провалювалися у воду. Через тривалий час дороги крізь очерет ми побачили, як на протилежному боці ставка світилися вікна будинків.

Інколи, не зважаючи на протести частини загону, дехто з бійців палив цигарки, присівши навколішки. «Август» порадив мені надіти балаклаву, щоб у сутінках не світити обличчям. Так я і йшов далі у балаклаві. 

Одні казали – треба пробиратися на 2-й блокпост, інші – до Ізюму. Були думки йти всю ніч, ночувати у ставку, заночувати у селі, скористатися машиною у селі. Але більшість підтримала думку, що у селі може бути засідка, тому його потрібно оминати.

У когось був телефон з GPS, але розряджений. У моєму також був GPS, але я лишив його у палатці через незручні розміри. «Швед» (що був на сусідньому блок-пості на той час) зв’язався з «Совою» та сказав, що вийде нам назустріч. 

Коли зовсім стемніло, ми вийшли на дорогу. Одного разу ми побачили, що позаду нас по трасі повільно їде машина. Ми роззосередилися і зайняли позиції за деревами та кущами, що росли обабіч дороги. Машина зупинилася за кількасот метрів від нас. Вона довго не рушала, погасила фари. Коли вирішили рухатися далі, виявилося, що ми розгубили у темряві своїх і хвилин десять витратили на те, щоб знов зібратися до купи.

Коли до населеного пункту лишалося близько півтора-двох кілометрів, «Швед» знову зателефонував до «Сови» і повідомив, що чекає нас на 3-х БТРах. Потрібно лише, не заходячи у селище, що попереду, повернути праворуч. У двох БТРах були десантники, а в одному – «Беркут».

Дійшовши трасою майже до населеного пункту (Микільське?..), ми повернули праворуч на польову дорогу; попереду виднілася лісосмуга.

Через деякий час ми попереду побачили постріли трасерами вгору. Вирішили зателефонувати до «Шведа», з’ясувати, чи все у них гаразд, можливо, це вони нам сигналять. Проте в той же момент зателефонував «Швед» і запитав, чи у нас все гаразд, бо також чув постріли. Після цього він кілька разів запускав сигнальні ракети, та просив БТР дати чергу трасерами у небо для коригування нашого руху. 

З лівого боку від нас, за яром, виднівся населений пункт (Хрестище?..). З його боку кимось подавалися сигнали освітлювальними ракетами і теж летіли трасера. Хтось наче намагався ввести в оману, подаючи сигнали, альтернативні нашим зустрічаючим. Добре, що у нас був мобільний і можна було уточнити, попросити – зробіть зараз ще три постріли, щоб ми впевнилися.

Потім ми помітили, як із села виїхало декілька машин. Було видно, як вони зупинились і світили у наш бік потужними прожекторами, нам довелося прокрадатися перебіжками та заляганнями, ховаючись від променів. Місцями у полі справа щось трохи світилося.

Ми йшли, загрузаючи в переораному полі, та потім хмари розійшлися й місяць освітив нам добре «вкатану» й суху дорогу між полями, і ми пішли по ній.

Виявилося, що група, котра нас зустрічає, взагалі в іншому боці, близько 4-5 кілометрів праворуч від нас, по другий бік поля. Звернувши у бік, з якого нам сигналила ракетами група, що зустрічала, нам довелося пройти і крізь якісь відвали породи і важку техніку, офісні будівлі, продиратися у темряві через хащі дерев.

Врешті-решт ми вийшли на ще одне поле, і, проклавши собі шлях через кукурудзу чи щось подібне, дісталися наших БТРів. Шлях у нас зайняв дуже багато часу, і пройшли ми від свого блокпосту близько 15 кілометрів. Щільно вмостившись на броні, ми з вітерцем помчали на 2-й блокпост, здолавши на БТРах ще десь 7 кілометрів.

Потім вже нам розповіли, що зустрічаючі у тепловізор помітили ще дві групи, що рухалися паралельно з нами, по обидва боки, і, впевнившись по телефону, що то не ми, відкрили по них вогонь з БТР.

Інакше нам довелося б дати ще один бій. А в суцільній темряві перевага була б у того, хто мав тепловізор чи пристрій нічного бачення. У нас таких пристроїв не було.

Те, що нас зустріли, і завдяки цьому, врятували, відбулося всупереч  волі  нашого  комбата і коштувало «Шведу» звільнення. Комбат наказав залишити нашу групу без допомоги, а сам пакував речі на Київ. Начштабу відповів, що не все вирішив, і він не може піти проти його рішення. Тому «Шведу» довелося добитися підтримки десантників та беркутівців і виїхати нам назустріч без дозволу.

2-й Блокпост (Комбікормовий завод)

Ми були останньою групою, що повернулася з першого блокпосту. Прибувши на другий блокпост, я, насамперед, утамував страшенну спрагу з 5-ти літрової фляги, яку бійці передавали один одному. Було темно, і всі якось намагалися віднайти своїх побратимів, розібратися – хто є, а кого немає. Бійці радісно обнімалися.

Виявилося, що «Піт-буль» загинув у тому бою. Його життя обірвав третій осколок.

Перший він отримав в обличчя ще на Майдані, і осколок так і залишився в обличчі. Другий у бою потрапив під око, його просили вийти з бою, бо він поранений, але той відмовився, витягнув осколок та продовжував стріляти з кулемета. Незабаром його дістав третій осколок, що перебив судину під ключицею. Також загинуло четверо (?..) десантників  із  БТРів та ВВшники з ПТУРом.

Коли мене побачили командир взводу та інші, хто раніше на БТРах приїхав, то казали, що здивовані тим, що я живий. Командир запитав, чому я не пішов тоді за ним.

Ми собі облаштовували місце для відпочинку на першому поверсі одного з будинків комбікормового заводу, де знаходився блокпост, позносивши двері і щити у кімнату, як почався обстріл. Мені здалося, що нам не уникнути ще одного бою. 

Наші теж відповіли мінометами. Хтось надворі крикнув: «Усім в укриття, працюють міномети». 

Тільки вляглися, аж тут надійшла команда – їхати в Ізюм на базу АТО. Швидко зірвалися, забилися хто у що вліз, і поїхали. 

В Ізюмі

Прибули до розташування антитерористичного центру в Ізюмі десь о 4-й ночі. Будиночок, котрий ми свого часу до відбуття на перший блокпост привели до ладу і з смітника зробили супер-базу, обрали собі чи то МТЗ, чи то комендантський взвод. Вони ж там і спали на час нашого повернення. Здається, у кожного з них була кевларова каска. То ж дуже небезпечно було сидіти в Ізюмі, їм шоломи потрібніші, ніж нам.

Вищі командири їх трохи порозштовхували і змусили посунутися. Видали каремати та простирадла. Ті були сонні та невдоволені, але виконали все. Так я, нарешті, роздягнувся та ліг відпочити. Було дуже холодно, оскільки ноги промокли, тулуб був мокрий від поту (під броніком завжди сильно пітнієш).

Укрив себе своїм мокрим одягом і заснув. Обійняв пробитий магазин, що прийняв за мене осколок у бою. Потім усі його розглядали та жартували: «Хто з дівчатами спить, хто з хлопцями, а він з магазином»).

Ніч якось перемучився, а задрімав уже вранці. Усе здавалося, що танки прийдуть за мною і сюди, і бій може от-от продовжитися.

Удень всі розглядали мій пробитий магазин. Крім корпусу, також була перебита і сталева пружина всередині його. Також хтось помітив, що й міцний ремінь мого автомата у двох місцях був наскрізь пробитий.

Кількох бійців забрали до лікарні з підозрами на контузію, дрібні травми та психічні розлади. Ходили чутки, що на психіку страждали ті офіцери, що тікали повз мене. Взводний отримав контузію, може від того вибуху, що стався, коли він був недалеко від мене. «Сова» теж отримав контузію. У мене боліли очі й голова, але я не став звертатися до лікарів.

У той день декому телефонували з дому родичі, бо тим телефонували сепаратисти і або погрожували, або пропонували забрати мертвого сина. У мене була паранойя, мені здавалося, що й моїм родичам-друзям телефонують і лякають… Увесь день ходив, як неприкаяний.

Багато хто злився на комбата та звинувачував його. Йому про це доповіли, і він вийшов до нас такий гордий, зі словами: «Скажіть мені все в обличчя!»

І солдати тоді йому багато чого сказали. Добровольці не соромляться. Тут усі рівні, і якщо ти мудак, то тебе від осуду і зневаги не врятує ні звання, ні посада. Я теж спитав. Спитав,

чому комбат не міг нас вивести з оточення, а «Швед» зміг. Він сказав, що йому нема чого відповісти на моє запитання.

Наступний день видався сонячним, і на душі теж стало радісно.

Комбат залишив нас, і нам представили виконуючого обов’язки комбата. Зникненню комбата зраділи. На відміну від минулого комбата, що втік у Київ (за чутками – прихопивши з собою машину оптики), новий виконувач обов’язків не був схильний давати «вистави».

Новий комбат зібрав нас і попросив підняти руки тих, хто хоче повернути собі блокпост. Я був пригнічений через те, що мені все ж довелося відступити, і не міг утратити шанс повернутися, тому підняв руку. Практично, усі підняли. Думаю, з тих самих міркувань.

Дехто вимагав від командування інформації − чи будуть у нас танки та засоби боротьби з ними, чи буде зв’язок з командуванням та підтримка в разі необхідності, бо нас менше, ніж два дні тому, і сепари не допустять помилки й не випустять нас вдруге. Тим паче, що командування нас покинуло, і ми дивом вийшли живими з того бою, тримаючись більше 3-х годин. Не діставши прямої відповіді, ми все ж поїхали.

Усі розуміли ризик, але тут зачепило нашу гідність. Якщо вже втратили, то потрібно повернути.

Нам роздали зброю, і ми заходилися її чистити. Компенсатор мого автомата був заліплений глиною, що не дивно, адже доводилося падати і повзати по багнюці. Можливо, з нього навіть небезпечно було стріляти до чистки. Добре, що не довелося. Ця чистка була особлива, наче ритуал. Чистка після бою і, може, перед боєм. Усі думали про повернення на місце бою. Місце, де, скоріш за все, скоро поляжемо, бо знов у нас самі автомати проти танків.

Коли ми їхали, нас урочисто вітали солдати, пости яких ми проїзжали. Вітав і «Беркут».  

Повернення на перший блокпост

Коли ми приїхали й огледілися, то виявилося, що все не так і погано. Блокпост уже не пустий, і нас підсилили двома танками та БМП. Також привезли протитанкові міни. Усюди ходили кілька саперів, ліквідовуючи чи жбурляючи у ставок небезпечні залишки минулого бою…

За нашим колишнім наметовим містечком, від якого зали-шився лише навіс, було скидано залишки речей. Наших речей.

Я там знайшов свій бушлат, кепку, футболку та весь цивільний одяг. Він нікому не сподобався. А у «Августа» навпаки − весь цивільний одяг зник. Зник і мій вимитий посуд, а у тих, хто посуд тримав брудним, він залишився. Цей факт, а також попередній мій досвід, наштовхнули мене на думку, що мити посуд на службі варто до, а не після споживання їжі.

Нам на базі АТО видали палатки на заміну тих, що ми купляли колись за власні гроші, а вони зникли після бою.

Установили палатки, я ходив по згарищу і знайшов ще один небезпечний предмет – пом’яту, але нерозірвану гранату з підствольника. Показав саперу. Потім охороняв, як належить, щоб ніхто її не зачепив. Далі довелося наполягти, щоб сапер таки щось із нею зробив, бо вона лежить на стежці, а вночі на неї, дуже ймовірно, наступлять. Сапер, прикривши долонею своє обличчя, іншою рукою узяв гранату і поніс  викидати в озеро. Отак працюють сапери…

Уже все було не так, як до 26 червня. Життя табору йшло занадто тихо. Здавалося, що людей немає зовсім. Усі були якісь надірвані. Дехто не витримав повернення на те саме місце, і, не дочекавшись ротації, написав рапорт на звільнення. На наш старий пост ми вже не заступали. Тепер ми ходили «слухати танки» на в’їзд на блокпост з боку Слов’янська.

Якось приїздила «Лана», плакала та обіймала нас на тій самій висоті.

Далі було звільнення Слов’янська і така очікувана ротація. Пам’ятаю, коли ми вже поверталися, дехто казав, що заздрить нам, що нам випало побувати у такому бою... Призовники ВВшники, що обладнували базу під Ізюмом, просили сфотографуватися з моєю вистріляною «Мухою».

Після відпочинку було об’єднанання з першим батальйоном у Батальйон імені генерала  Кульчицького  та  нові  відрядження до АТО. 

* * *

Минув рік від тих подій. За цей час багато чого сталося, багато значно важчих боїв і більших втрат перенесли захисники України. Але той бій завжди згадується як початок, одна з перших бойових сторінок цієї війни. То була перша танкова атака на сили АТО. У тому бою основну роль відіграли солдати, наші офіцери, на жаль, показали себе не командирами, що керують підлеглими, а такими самими рядовими – хто боягузливішим, хто відважнішим, але не командиром.

Проте це не завадило окремим офіцерам отримати високі нагороди за той бій. І це при тому, що рядові, що до останнього трималися без них, майже всі не отримали навіть грамоти чи подяки. 

Кілька з тих 10-ти нацгвардійців через рік отримали відзнаки МВС «За відзнаку у службі», але не всі. Мені на згадку залишився лише пробитий осколком магазин, а «Августу» і «Сові» та багатьом іншим взагалі нічого.

Наскільки я розчарувався у наших офіцерах, настільки я пишаюся мужністю наших рядових. Я вже знаю, що ці начебто звичайні хлопці і дівчина насправді відважні бійці, що і на останньому рубежі не зганьблять честь гвардійця і не лишать товаришів.

Приємно, що час від часу Арсен Аваков, Олексій Мочанов, Ілля Лисенко та інші досі згадують бій на першому блокпості Слов’янська. Хтось пам’ятає і загиблих, і тих, хто вижив, хтось оцінив дії рядових, які, залишившись без командирів у першому в своєму житті важкому бою, продовжували гідно триматися. Цей бій був платою за теперішні мирні дні Слов’янська.

Щоб пам’ять про ці події залишилася на майбутнє, я й вирішив описати пережите, а члени моєї групи підтримали мене та допомогли усунути неточності з моєї оповіді.