Жінка-УКРАЇНКА

Новела

— І що, доню, будемо робити далі? — важко зітхнула мати, поклавши на стіл не по-жіночому великі, напрацьовані руки.

Рая примостила навпроти свої — біленькі, з тоненькими наманікюреними пальчиками.

— Не знаю, мамо, — за звичкою тріпонула неслухняною зачіскою і помандрувала поглядом крізь шибку — поза подвір’я, де з-за штахетів уже виглядала голова Андрія. Він допомагав дівчині нести сумки від автобуса, а тепер чекав, поки вона вийде з хати.

А мати, щиро зрадівши приїзду доньки з міста (як-не-як, таки випускниця медичного училища), запропонувала їй поїсти. Рая, знаючи нетерплячку Андрія, відмовилася. І тоді ненька посадила її за стіл — для серйозної розмови. Те, що мала сказати, мучило її давно, і вона вже не в силі була тримати це в собі.

— Звичайно, я горджуся тобою, доню, що ти в мене, матері-одиначки, з дипломом. Але тільки двом — мені й Богові — достеменно відомо, скільки насправді вартував той диплом. Як з останнього довелося тягнутися, щоб ти там, у місті, не була обділеною ні харчами, ні одягом, ні взуттям, не почувалася гіршою від інших.

— Дякую тобі, мамо, за все, дуже дякую, — поправила кучерики Рая і вже збиралася встати, вважаючи розмову закінченою, але Ліда притримала за руку.

— Не поспішай, доню. Я бачу, що він там, — кивнула на вікно. — Але якщо любить — почекає. А нам треба серйозно поговорити.

Рая невдоволено скривилась, одначе заперечити неньці не посміла. А та продовжила:

— Ти цікавилася тим, що я тебе просила?

— Звичайно, мамо. То ж про мою долю йдеться.

— І що?

— Три тисячі. «Зелених», звичайно. За меншу суму ніхто з посередників не обіцяє мене на роботу влаштувати.

— Медсестрою — і за три тисячі доларів?!

— Так, мамо. Розцінки, кажуть, тепер такі.

— Господи, — схопилася за голову Ліда. — Коли ж ти їх заробиш?

— Буду старатися, мамусю. Тепер головне — влаштуватися. Сама розумієш.

— Гаразд, — рішуче встала з-за столу Ліда. — Взявся за гуж — не кажи, що не дуж. Корівчину, бичка, свиню продам, а ти таки працюватимеш у місті.

— Не вистачить цього, мамо… — ледь не схлипнула Рая. Шморгнула носом і для переконливості провела під ним рукою. Очі боялася навіть зачепити, щоб не розмастити косметики.

— У сусідів позичу, — не відцуралася своєї обіцянки Ліда. — Он Зіна недавно із заробітків з Польщі повернулася, Сонька десять років в Італії зади бабам та дідам мила, Михайло десь на газопромислах у Росії ішачив, поки війна не почалася. І так від хати до хати кожен рятується як може. Піду по селу з простягнутою рукою, щось таки нажебраю. Я ж їм усім помагала — чи на полі, чи на будові.

— А як віддавати будемо? — накрутила на палець неслухняного кучерика дівчина.

— Трохи я пристараюся. Не тільки курей, а й качок і гусей розводитиму, бо ставок близько, — і на базар. А дні буду ночами доточувати, за швейною машинкою просиджуватиму. Добре, що замовлень тепер у мене побільшало: люди не мають грошей на новий одяг, старий перешивають. Або той, що з гуманітарки, на себе та дітей підганяють. Аби здоров’я. Якось віддамо, доню… Може, й тобі, дасть Бог, пощастить.

…Через місяць Рая вже працювала в одній з медичних клінік обласного центру. Посередниця не підвела: три тисячі «зелених» потрапили куди треба, і місце медсестри знайшлося, немов за порухом чарівної палички.

Але щастя чомусь у парі з бідою ходить, білу смугу підступно змінює чорна. Буквально через кілька днів мати, підносячи цеглу на будові схожої на палац хати в одних із тих, у кого позичила гроші, надірвалася. Тривале лікування майже не дало результату, і тепер ненька ледве дибала по обійстю. Ні про яку худобу чи польові або будівельні роботи не могло бути й мови. Навіть за швейною машинкою не могла сидіти. Раїної зарплати заледве вистачало на квартиру і такі-сякі харчі, доточені продуктами з дому. Одяг і взуття доношувала ті, що в училищі.

А борги треба було віддавати: як не сусід, то сусідка нагадували про позичене. Нехай не словом — поглядом. Більш як промовистим. Таким, що крізь землю хочеться провалитися.

…Коли подружка Оксана запросила на день народження в ресторан, Рая довгенько віднікувалася. А потім таки погодилась. Вдягнулась у те, що позичила Оксанка, ще більше увиразнила схожі на вуглинки очі. Вони навдивовижу красиво гармонували з її чорним волоссям.

За сусіднім столиком щось відзначала компанія студентів-іноземців з медичного університету. Смаглява шкіра, дорогі каблучки… Мова, наскільки зрозуміло Оксанине товариство, — арабська. І голодні позирки на дівчат. Один прикипів поглядом до Раї. Запросив на танець, другий, третій. Її приємно здивувало, що Руді, як він відрекомендувався, майже вільно розмовляє українською. Навіть Шевченка пробував цитувати. Оповів, що з Ірану, має багатих батьків, які йому ні в чому не відмовляють, а тут вчиться на четвертому курсі, винаймає однокімнатну квартиру, мешкає сам.

Танець, знову танець. А коли стихла музика, Руді цитував своїх поетів — Омара Хайяма, Фірдоусі, Гафіза. І знову ж українською. А ще казав, що мріяв про таку, як Рая, дружину — з чорними очима, чорним волоссям, схожу на іранку.

— Він явно запав на тебе, — прошепотіла Раї Оксана в перерві між танцями. — Може, то твоя доля. А долю треба самій кувати.

І Рая ризикнула. Для сміливості випила не тільки шампанського, а й чарочку коньяку. А ще рішучості додавала думка про борг. Уже не муляв спогад про Андрія. Що з нього, безробітного, візьмеш? І в селі не має до чого взятися, і в місті ніде прилаштувати. Тих ніжних слів, які чує від Руді, в Андрія не те що на язиці, а й на думці нема. Ні, долю таки треба кувати. І вже перший удар має бути точним!

Коли Руді делікатно почав вивідувати, чи зможе Рая сьогодні поїхати з ним, вона відповіла запитанням на запитання:

— А ти зможеш подарувати мені три тисячі?

— Хвилин чи годин щастя? — уточнив Руді.

— Ні, доларів. Для мене це більш ніж важливо.

Обличчя іранця на мить спохмурніло, та він швидко опанував себе.

— Зможу, — посміхнувся майже щиро. — Але через місяць. Мушу зв’язатися з батьками, пояснити їм, навіщо мені потрібна така сума.

— І що ти придумаєш?

— Уже придумав. Скажу, що одружуюся.

— З ким?

— З тобою, звичайно. Тому — умова: весь наступний місяць ти повинна мешкати в мене. Раптом батьки захочуть почути твій голос, побачити тебе по скайпу. Згода?

Рая кивнула головою.

У таксі Руді ще розповідав про багатющу історію Персії, як колись називався Іран, описував красу столиці — стародавнього Багдада. А щойно ступили за поріг квартири — замінив слова мовою рук. Щоправда, був делікатним і лагідним. Проте наполегливим. І таки домігся свого.

Через кілька днів Рая спитала:

— А якщо я завагітнію?

— Даремно переживаєш, — заспокоїв не відводячи погляду. —  Ми ж усе одно одружимося. Це ж яке щастя: знайти красиву дівчину та ще й тієї самої професії. Обов’язково одружимося. Я дотримую слова завжди. Переконаєшся із грішми.

І таки дотримав. Рівно через місяць Рая повезла три тисячі доларів у село, щоби потішити маму. Сказала, що їй як сумлінній медсестрі ті гроші позичили на невизначений термін на роботі. Мама відразу заходилася готувати вечерю, але Рая відмовилася. Мовляв, має чергувати в лікарні. Насправді ж кортіло подивитися, що робить без неї Руді. Йому вона сказала, що ночуватиме в мами.

Тихенько відчинивши двері, завмерла в коридорі: в кімнаті була галаслива компанія. Уже трохи розуміючи арабську, розібрала:

— І ти не пожалів якійсь шльондрі три тисячі баксів?

— Учися рахувати, друже: проститутка взяла би сто доларів за ніч. Тридцять ночей — три тисячі баксів. А тут я ще й доглянутий, ситий. І не треба переживати, що підхоплю якусь хворобу. А таких місяців, сподіваюся, буде не менше двадцяти, аж до кінця навчання. І все — за тих самих три тисячі. То дорого це чи дешево?

— А ти, Руді, не боїшся, що ту, куплену, дівку хтось від тебе відіб’є?

— Попередив її: побачу з кимось — заріжу. Кинджал, он бачите, постійно на столі.

— Тепер вона тобі потрібна, а потім? — запитав хтось.

— А потім, як кажуть тут, в Україні, побавився — та й досить, — засміявся Руді. — І ще один вислів український запам’ятав: дурень думкою багатіє. От хай дівка й багатіє…

Компанія зареготала, зааплодувала:

— Молодець, Руді!

— Таки вмієш рахувати!

Рая зачинила за собою двері так само нечутно, як і зайшла до квартири. На ніч попросилася до Оксани.

* * *

…Коли майже через рік Раїса вперше привезла до матері внука — хлопчика зі смаглявою шкірою, Ліда якимось дивним чуттям зрозуміла все без слів. Скрушно похитавши головою, мовила:

— Каса взаємодопомоги… На невизначений термін… Оце так допоміг…

І, вмить перемінивши тон, лагідно майже заспівала:

— Не переживай, доню! З Божою поміччю якось дамо раду. Не ми перші, не ми останні… Який гарненький хлопчик! Дай-но мені його на руки, внуком першим потішуся…

Богдан МЕЛЬНИЧУК

м. Тернопіль.