Жінка-УКРАЇНКА

Наприкінці 2015 року вийшов друком третій номер альманаха «Горлиця». У виданні опубліковано твори учасників та друзів літературної студії «Горлиця».

Пропонуємо до уваги читачів твори Петра ПЕРЕБИЙНОСА, які увійшли до альманаха.

Петро ПЕРЕБИЙНІС – лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, український поет, журналіст, громадський діяч.

 

 

МІСТ

Уздовж нерівного русла

кипучої ріки

трава незаймана росла,

ховаючи стежки.

 

А десь дороги з дальніх міст

шукали перевіз.

І важко ліг високий міст

ріці напереріз.

 

Цей міст − як диво кам’яне,

як істина проста.

Ніколи стежка не збагне

характеру моста.

 

 

АХ, ЯК ВОНА ЦВІЛА, 

ЧАРІВНА КВІТКА...

Ах, як вона цвіла, чарівна квітка!

Наперекір вітрам усім − цвіла,

обманута, посаджена у клітку

засушливого затишку й тепла.

 

Є квіти, схожі вдачею на листя.

Не раз мені стрічалися вони,

не раз буяли, соками налиті,

і вдалеч відлітали восени.

 

А ця − цвіла у затишку безводнім.

Цвіла, хоч насувалася імла.

Парило квітку сонце з небозводу.

Коріння сохло, а вона цвіла.

 

Ах, так вона цвіла, мов це востаннє,

мов нацвістись хотіла за листки...

І не спалив я спраглими устами

довірливі, чутливі пелюстки. 

 

 

МОНТАЖ − ЦЕ МУКА...

Монтаж − це мука,

це вогонь і плавка.

Горою стрічка тліє, мов зола.

Дивився стрічку режисер

і плакав

над безвістю монтажного стола.

 

Мовчав екран −

всього лиш пляма біла:

чи задум не вдавався до кінця,

а чи шнуром бікфордовим диміла

нещадна невдоволеність митця?

 

Чоло, серпанком срібним оповите,

руками він стискав до забуття.

Він чорну стрічку рвав несамовито,

як довгу нитку власного життя.

 

Ще йде монтаж. Робити присуд рано!

Вогненні шви проектор розпростер.

Життя людське спливало на екрані,

і плакав за екраном режисер. 

 

 

Є В ОСЕНІ НЕВИДИМА МЕЖА...

Є в осені невидима межа 

між пишною красою і старінням. 

Ось коник на стеблині заіржав 

і перескочив стежечку нерівну.

 

Ще мідні груші дзвонами гудуть, 

ще дуб добірних жолудів не ронить. 

Ще сонях сушить голову руду 

і приміряє сонячну корону.

 

Та вже пісні у вирій подались 

услід за журавлиним перелетом. 

І молодий кленовий падолист 

майнув за вересневим фіолетом.

 

Сухим вогнем зустрів мене лісок, 

окутаний золою шелесткою. 

І враз черкнув зазубрений листок 

по скроні, мов розпечений осколок.

 

 

ЗИМА... НЕМА ЇЙ НІ КІНЦЯ, 

НІ КРАЮ...

Зима... Нема їй ні кінця, ні краю,

у сизій хмарі просвітку нема.

Струною снігу білий вітер грає.

Зима в душі. На всій землі зима.

 

Мете пурга. І зморені надії

снігами снять у безвісті зими.

А серце жде, а серце молодіє

і рве завісу білої пітьми.

 

Над білими колонами діброви

морозами видзвонює струна.

А серце жде. Порошею на брови

вже сіється задума весняна. 

 

 

ОБЛІТАЄ ЦВІТ ВИШНЕВИЙ

Облітає цвіт вишневий

у траву, у чисті води,

над бентежною душею

кружеляє в хороводі.

 

Я ловлю пелюстки білі,

за весною поспішаю,

у вишневій заметілі

білий смуток полишаю.

 

Вигріває сад зелений

сподівання і надії,

над вологою землею

білим цвітом лебедіє.

 

Над бентежною душею,

над прожитими літами −

над льодами цвіт вишневий

облітає, облітає.