До 155- річчя перепоховання Т.Г. Шевченка на Чернечій горі

22 травня – важлива дата для кожного українця. У цей день прах Тараса Григоровича Шевченка, згідно з його заповітом, було перепоховано в Україні.

Тяжкою була для Тараса Григоровича зима 1861 року. Перебуваючи далеко вiд батькiвщини, в Санк-Петербурзі, він все частіше хворів, усе бiльше вiдчував свою самотнiсть. 9 березня, в день його народження, до нього завiтало кiлька знайомих. В розмовi з близьким другом художником Григорiєм Честахiвським поет висловив бажання, щоб в разі смерті, яку він передчував, поховали його в Каневi. Вранцi 10 березня Тараса Григоровича не стало.

Поховали Т.Г.Шевченка 13 березня, у Петербурзi, на Смоленському кладовищi на кошти друзів. Понад дві тисячi чоловiк йшли за домовиною Кобзаря: студенти унiверситету, слухачi Академiї художеств, письменники, художники i просто читачi й шанувальники.

Лише у квiтнi 1861 року, після того, як 58 днів прах Т. Г. Шевченка знаходився в Петербурзі, царський уряд, нарештi, дозволив перевезти його в Україну. 8 травня 1861 року домовина була викопана, перенесена через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею перевезена до Москви. I рушила вона через всю Росiю з пiвночi на пiвдень: де потягом, де кiньми, де пароплавом, а де i просто на руках – до Канева, саме там мрiяв оселитися поет i дожити свого Богом визначеного вiку. Перевезення домовини тривало 14 дiб. Шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бровари до Києва. Ланцюговим мостом, випрягши коней з воза, його провезли студенти Університету Святого Володимира і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі. Супроводжували її український iсторик О. Лазаревський i послiдовний виконавець останньої волi Шевченка Г. Честахiвський.

У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати його в Києві. Та Честахівський відстоював думку про поховання Кобзаря в Каневі, бо ще за життя він мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева». 20 травня 1861 року на пароплаві «Кременчук» з Києва прах Шевченка везли по Дніпру. Веснянi води близько пiдступили до мiста, i пароплав причалив на невеличкому острiвцi за 200-300 м вiд твердого берега, а жоден з рибальських човнiв не мiг витримати ваги домовини. Не можна було i перенести її на руках бродом. Тодi запрягли двi пари круторогих волiв у козацького воза i по мiлині перевезли труну на суху землю. Багатолюдним ходом рушили за труною Кобзаря мешканцi мiста, передмiсть та навколишнiх сiл. Дві доби домовина знаходилась в Успенському соборі, а 22 травня канівський протоієрей Гнат Мацкевич вiдслужив Заупокiйну Лiтургiю i виголосив надгробне слово, яке завершувалось так: «Благовiй же до граду нашого, Україно: в нас покоїться прах Тараса Шевченка! Тут, на однiй з найвищих гiр Днiпрових, як на горi Голгофi, подiбно Хресту Господньому, водрузиться хрест, що його бачитимуть i по цю, i по ту сторону Днiпра». Вiд собору похоронна процесiя прямувала на Чернечу гору: через гори i лiс, а юнаки i дiвчата самотужки везли важкого воза – з великої шаноби до Тараса. «Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого Батька, що повернувся з далекого краю до свого дому» – згадував Григорій Честахівський. Біля могили зiбралося кiлька тисяч люду, було виголошено двi проповiдi та шiсть промов. Похорон тривав до вечора. Г.Честахiвський залишився в Каневi i вирiшив насипати над прахом поета високу могилу. Канiвчани i жителi навколишнiх сiл два мiсяцi пеленами, хустинами, торбинками й кошиками носили землю з ближнiх урвищ-ярiв на могилу Тараса, обкладали її камiнням. Поступово над мiсцем поховання Шевченка вирiс пагорб у кiлька метрiв заввишки. На могилi встановили великий дубовий хрест. Похорон Шевченка вiдбувався саме в тi днi, коли цар «дарував» крiпакам волю.

У червнi 1883 року Варфоломiй Шевченко подав до канiвської мiської Управи прохання: «На могилi мого брата Тараса Шевченка був поставлений дерев`яний хрест, який вiд часу пiдгнив i в жовтнi 1882 року звалився. Шануючи пам`ять покiйного мого брата... я наважився поставити новий хрест, обгородивши могилу гратами, а поблизу неї збудувати хату для сторожа». На одному з київських заводiв замовили металеву огорожу i чавунний хрест. Несподiвано, коли замовлення вже було готове, генерал-губернатор наказав накласти арешт на хрест, бо на ньому була табличка зi словами Т.Г.Шевченка:

Свою Україну любiть;
Любiть її во время люте,
В останню, тяжкую минуту
За неї Господа молiть.

Роботи над упорядкуванням могили припинилися. Майже рiк тяглося листування. Врешті решт замовники змушенi були зняти з хреста табличку. Лише в липнi 1884 року чавунний хрест встановили на могилi поета. Пофарбований у бiле, вiн чiтко вирiзнявся на фонi блакитного неба. Видно його було за десятки кiлометрiв з Полтавських рiвнин за Днiпром i по Днiпру.

7 травня 1939 року в Каневі відбулося святкування 125-ої рiчниці від дня народження Великого Кобзаря. На Тарасовiй горi зiбралось понад 20.000 трудящих, а 18 червня того ж року ще урочистiше i багатолюднiше вiдкривали новий пам`ятник на могилi поета (скульптор Г.Манiзер) та примiщення музею Т.Г.Шевченка (над проектом якого працювали В.Кричевський та його талановитий учень П. Костирко, який пiзнiше вiдновлюватиме експозицiю, знищену в роки вiйни). Вiдбувся грандiозний мiтинг. Людськими потоками вирували Днiпровi береги, лунали гудки пароплавiв, дзвенiла мiдь духових оркестрiв, гули в пiднебессi лiтаки, що скидали тисячi листiвок...

Вже 155 років до цього священного місця не заростають травою стежки. Тут побували десятки мільйонів шанувальників Поета з усього світу. Серед них були і жінки клубу «Волинянка»: Ганна Маковська, Ганна Ярмолюк, Лариса Грінченко.