Жінка-УКРАЇНКА

Костянтин Зозуля,

студентський Медіа-центр Університету «Україна»

2 лютого 2015 року в книгарні «Є» (вул. Лисенка, 3) відбулася презентація книги Каті Петровської «Мабуть Естер».

Того дня книгарня «Є» була вщент заповнена відвідувачами. Ще перед початком презентації приносили нові й нові стільці, бо місць для всіх бажаючих не вистачало, та все одно багатьом людям довелося навстоячки слухати презентацію.

Катя Петровська − авторка українського походження, родом з Києва, проте вже давно живе в Берліні (з 1999 року). Як вільний журналіст працювала для радіо «Мульті-культі», «Німецька хвиля», «Свобода», RBB і WDR. Пише для різних російських, українських і німецьких видань.

2013 року за роман «Vielleicht Esther» («Мабуть Естер») Катерині було вручено одну з найпрестижніших літературних нагород Німеччини – Премію імені Інгеборг Бахман.

Її дебютна німецькомовна книжка «Мабуть Естер» одразу стала подією в світовій сучасній літературі  − текст перекладено багатьма мовами, в тому числі й українською.

Разом із авторкою на презентацію прийшли модератор презентації Юрій Прохасько (який переклав книжку з німецької) і Даніель Лісснер, заступник начальника відділу культури і освіти посольства Федеративної республіки Німеччини в Україні.Після короткої привітальної промови Даніеля Лісснера модератор зачитав початок книги.

Після цього вступу слово взяла авторка, Катя Петровська: «Так уже вийшло, що книгу я написала німецькою мовою, яка, за збігом різних, дуже дивних обставин, стала для мене дуже близькою, і мені захотілося написати цією мовою історію київського минулого.

Мовна тема тут – це складна тема. Ця книга принципово була написана німецькою мовою людиною, яка не живе в цьому просторі і яка передає минуле як перебивні картинки.

Для цієї книги, напевно, найважливіше те, що вона починається з поїздки з Берлінського вокзалу до рідного дому і закінчується на вулиці Інститутській. Це для мене одна із загадок, тому що я дійсно народилася на цій вулиці, але я не планувала закінчувати нею книжку, так уже вийшло. Я закінчила книжку на початку листопада 2013 року.

Мені дійсно важко пояснити, чому я написала книжку німецькою мовою, адже німецьку я почала вчити досить пізно – у 27 років. І, власне, в цьому сенсі вся німецька мова в книжці – це спроба зворотної окупації, мирний жест».

В основі сюжету цього роману – тема Голокосту, що відбувся на українських землях, у Бабиному Яру.

Німецькою про жанр книги написано: «Geschichte», − тобто історії. І з цього все починається. Це маленькі історії про сім'ю авторки, і вони вписані у велику історію. Книжка починається з такого припущення: а що буде, якщо я опишу ці маленькі історії і, власне, все ХХ століття буде у нас в кишені. Це пов'язано з великими катастрофами, і з революцією, і з війною, і з єврейською емансипацією, і з показовим процесом.

Серед славетних родичів авторки був навіть такий герой на ім'я Юда Штерн, який 1932 року стріляв у німецького посла в Москві буквально за кілька днів до виборів президента в Німеччині. З цієї історії виростає і історія показових судових процесів, і історія Другої світової війни. Кожна історія книги вбудована у великий історичний пласт, при цьому вона розказана максимально суб'єктивно.

Також на презентації заговорили про образ сна, який використовується в книзі: «По-перше, це найчистіший реалізм, тому що всі сни, які там записані, я справді бачила. Ми часто перебільшуємо межі між тим, що ми придумуємо і тим, що ми сприймаємо. Є певні речі, які ми в якийсь момент перестаємо розуміти, і тоді сон стає єдиним можливим засобом відображення реальності, тому що ця реальність будується за цим законом. І в книжці іноді з’являються сни, коли я розумію, що не можу далі аналізувати, я нічого не бачу, нічого не розумію, і тому та людина, яка аналізує ситуацію, у якийсь момент сама розчиняється в просторі, де відбувається дійство.

Одна з потреб написати цю книгу була пов’язана з тим, що в Києві сталося багато чого не тільки з моєю сім’єю, є багато трагічних речей, які ще не розказані. Моя книжка пов’язана саме з таким відчуттям, що лишилася велика кількість нерозказаних історій, пов’язаних із моїм містом. Я намагалася розказати цю історію так, ніби я – це не я».

Також авторка розповіла про свою участь в одному німецькому літературному конкурсі (у Німеччині близько тисячі літературних премій). Там вона перед публікою читала текст, який, власне, і дав назву книжці («Мабуть Естер»). Цей текст розповідає про бабусю батька авторки, яка вийшла 29 вересня 1941 року з дому до місця збору, і її вбили на розі Лютеранської і Мельнбурзької вулиць:«У цей текст я вставила ще один, пов’язаний із порятунком мого батька. Це божевільна історія, яку розказав мені батько. На вантажівці, якою мали евакуювати родину, стояв фікус. Фікус зняли і таким чином розмістили у вантажівці родину. Коли я слухала цю історію ще 20 разів, виявилося, що ніякого фікуса не було. Я почала з’ясовувати, чи був фікус, і це, власне, ще одна з причин, чому я вирішила у книзі перейти на німецьку мову.

Тому що з цього фікуса виростає література. Ми не можемо дізнатися, мій батько був врятований завдяки реально існуючому чи фіктивному фікусу. Відстань між фікусом і фікцією величезна. Але в німецькій мові fiktion – це вигадка, яка має місце в літературі. Ось так і виходить, що література рятує життя, хочемо ми цього чи ні, і до кінця це з’ясувати ми ніколи не зможемо.

Достеменно не зрозуміло, чи насправді був фікус, чи це – фікція. Але з цієї фікції з’явилася історія. Бо якби не було фікуса, то тоді б історія не набула свого особливого значення.

Коли я питала батька, як звали бабусю, він відповідав «Мабуть, Естер». І мене це обурювало: як це у 9 років не знати ім’я власної бабусі? А він відповідав, що батьки називали бабусю «мама», а він «бабуся», а одну з бабусь звали Естер.

Якщо я стану стверджувати, що одну з бабусь звали Естер, то я беру на себе роль історика. От я і кажу про ту правду, яку я, звичайна людина, можу бачити. Це й визначило модус книги: що я маю право побачити і як я можу побачене розказати.

Зайшла мова про те, до якої ж літератури відносити книжку: до німецької, написану німецькою мовою, чи до української, написану українською авторкою? Сама авторка іронічно підкреслює: «Я, напевно, перша українська письменниця, яка не написала жодного слова українською».

Наприкінці слово взяв гість заходу Щербак Юрій Миколайович, український письменник, сценарист, епідеміолог, публіцист, політик, діяч екологічного руху, дипломат. Він ще з 1954-58-х років знає сім’ю авторки. Насамперед, він представив маму авторки, Світлану Василівну, яка теж прийшла на презентацію. Після цього він зазначив, що книжка народжена в унікальній атмосфері сім’ї і що вона стане великою пам’яткою третього покоління.

Також він сказав авторці, що суспільство потребує другої частини книги. А батька авторки, Мирона Семеновича, запевнив у тому, що книга заслуговує на Нобелівську премію. По-перше, книга дійсно вийшла чудова. По-друге, написана німецькою мовою. По-третє, книга написана про Голокост і четверте, це книга з України, яка звучить всюди.

Після презентації  відбулась автограф-сесія, де кожен бажаючий міг придбати книжку із підписом авторки.