Вона ніколи не бувала в інших країнах. Закордонний паспорт при нагоді зробила, але його гербові аркуші досі не мали жодної відмітки про виїзд — бодай до Польщі. А вона так мріяла про подорожі в далекі краї… Не хотіла, як батьки — усе життя на одному місці, на одній вулиці, під одним небом.
Вдома її ніхто не назвав би красунею — занадто круглі, близько посаджені очі, хай і по-справжньому кришталево блакитні; завеликий, хоч і прямий ніс; затонкі губи — дарма, що вміла усміхатися напрочуд відкрито і щиро… Високого зросту, середньої статури, трохи незграбна і цибата. А ще волосся — нефарбоване русяве, ледь кучерявиться, майже сягає плечей. Словом, така собі зовнішність, нічого особливого. Тутешні чоловіки це знали, а вона знала їх. Взаємного потягу не виникало.
А от іноземці від неї шаленіли. Когось вона їм нагадувала — і шматочок неусвідомленої любові до того когось діставався й Діані. Таким було її справжнє ім’я.
Щоразу, вриваючись до неї в «друзі» у соцмережах, закордонні хлопці й чоловіки засипали Діану компліментами, квітковими «гіфками» з піратських електронних листівок, «лайкали» її фото на аватарках, і найперше писали чомусь «Як ти?», ніби знали її вже сто років, замість типово-вступного «Привіт! Як справи?». Своєю мовою, звісно.
Діана принципово відповідала їм українською, тим самим відсіюючи ледачих і змушуючи решту зацікавлених налаштовувати свої гугл-перекладачі на чужу й екзотичну для них мову. Прийнявши умови незнайомки щодо мовної площини, решта одразу ж запитувала, скільки їй років. Діана завжди казала, що сорок два — просто переставляла місцями цифри свого справжнього віку — і її молоді та свіжі «двадцять чотири» враз ставали цинічними «сорок два». Вона нікому не казала, що почувається на сорок два.
— Ти заміжня? — друге звичне, хай і вже дещо насторожене питання закордонних принців, які одразу повідомляли їй, що шукають дружину саме з України.
— Зараз — ні... — відповідала вона і домальовувала купу сумних смайликів. — Мої троє дітей від попередніх шлюбів проти того, щоб я знову виходила заміж.
Більшість залицяльників на цьому етапі зникала без сліду. Та були й такі, що знову переглядали її «двадцятичотирирічну» світлину і, ніби між іншим, цікавились, чи то справді вона — на фото. І Діана продовжувала натхненно брехати:
— О ні, любий, то моя старша донька з першого шлюбу, вона зараз лікується від наркозалежності та СНІДу, але це ж нічого, правда?
Після такого виверту всі віртуальні «кавалери» кидалися навтьоки. А один не втік.
Налаштувавши свій гугл-перекладач на українську, заявив, що не повірить жодному її слову, допоки вони не зустрінуться. Сказав, що мешкає у Великобританії, а вона, Діана, дуже схожа на одну з їхніх принцес. Покійну принцесу Діану. Їй це сподобалось.
Вони зустрілися.
От уже п’ять років, як вона перебралася на батьківщину покійної принцеси, у неї трирічний син Колін, якого вона назвала б Миколкою, якби він народився в Україні. Але Колін народився тут, на Миколая, британським підданим.
Втрати власної батьківщини Діана не відчула, хоча їй казали, що буде боляче. Та боляче не було. Вона швидко звикла до нової країни, до її фасованих продуктів із супермаркету (навіть картопля тут продавалася винятково у чищеному і замороженому вигляді), до її королівської стриманості у розвагах, до кінних полісменів, які шанобливо звертаються до жінок «мем», а чоловікам кажуть «сер», ніби усі вони прямі нащадки аристократів… Їй було тут добре. Рік тому Діана отримала британське громадянство, навіть голосувала на тутешніх виборах. Авжеж, її легко визнали своєю. А ще місцеві часто перепиняють її на вулицях і кажуть, що вона дуже схожа на одну з їхніх принцес (о, всі тут просто обожнюють королівську родину). Коли ж дізнаються, що її направду звуть Діаною, тішаться, як малі діти. Треба ж таке? На її колишній батьківщині нікому й на думку не спадало радіти з того, що вона Діана.
— Смішне й претензійне ім’я, данина сумнівній моді, — сказала одного разу на весь клас шкільна вчителька англійської — Галина Мефодіївна. І вчителька, мабуть, добре знала, що каже, адже свого часу мала кількамісячне стажування у США (про це ненав’язливо нагадувалося несумлінним учням ледь не на кожному занятті). Учні і справді були несумлінними — ніяк не спромагалися дати раду артиклям, постійно плутали часові форми дієслів, а про вимову вже й говорити не доводилося — суцільний жах. Особливо не справлялася Діана. Англійська пручалася їй, ніяк не бажала вивчатися і запам’ятовуватися, але на «зараховано» дівчина якось витягнулася до випускних іспитів.
Зате на батьківщині принцеси Діани з англійською трапилась дивна метаморфоза — вона стала слухняною і зрозумілою, легко осідала у підсвідомості і намертво приклепувалася до пам’яті. За три місяці Діана володіла чужою мовою не гірше згаданої принцеси. Джефрі — її чоловік, якого вдома називали просто Джеф — був у захваті від того, як швидко дружина вивчила його мову. Потім вони разом узялися до іспанської (планували провести відпустку в Севільї), і Діана й тут усіх випередила.
— У вас неймовірні здібності до вивчення мов, — сказав їй викладач з курсів іспанської. Українська вчителька Галина Мефодіївна могла б з ним посперечатися.
Улітку вони з’їздили до запланованої Севільї, привезли звідти море яскравих вражень і зворушливих аматорських світлин. На наступний рік загадали собі Париж.
Єдине місце, про відвідини якого навіть не йшлося на сімейній нараді, була Україна. Діана не просилася додому, Джеф тактовно не наполягав. А їй і не було чого туди летіти — усе своє вона взяла з собою. Батьків, які загинули в автокатастрофі за рік до її заміжжя, привезла в урнах, виданих у крематорії — так вийшло, що маршрутка, в якій тато з мамою їхали з базару, зірвалася з мосту, вони не мучилися. Їхню однокімнатну квартирку у промисловому районі міста продала майбутнім забудовникам, а виручені гроші перерахувала на картку — навіть валізка не знадобилася. Свій старий одяг хотіла роздати нужденним, але налетіли найкращі подруги і вмить усе розмели. Діані залишили тільки нову пару джинсів в облипку та кілька декольтованих кофтинок, які вона по приїзду до Британії одразу й викинула — тут такого не носять. Подруг з часом або розгубила, або перевела їхнє спілкування у формат скайпу та соцмереж, але й «переведені» подруги швидко загубилися — бо навіщо вона їм муляє очі зворушливо-аматорськими картинками свого чистенького закордонного життя? А потім ще ота Севілья… Після Севільї її видалила з «друзів» остання подруга.
Без пояснень, просто видалила — і все.
Минуло ще кілька років. І одного дня в ній без попередження прокинулася Україна. Здається, там щось сталося, про Україну заговорив увесь світ. Діана почала відчувати її як доброякісну пухлину, котру півроку тому їй видалили у приватній клініці (про що, звісно, не знала жодна колишня подруга, та й не вписалася б пухлина в їхнє уявлення про ідеальне життя Діани). А новоутворення розросталося — ось воно заповнило груди і перекинулося на плечі, звідти частина рушила на мозок, а два струмочки збігли руками, спітніли в долонях, загострилися кінчиками нігтів. Діана, як одержима, потребувала щодня хоч найменшої дози України. Щовечора дивилася новини ВВС та СNN у болючому сподіванні, що там буде про Україну, і таки отримувала своє — «глибоко стурбовані» репортажі з правильними словами, яскравим відеорядом та байдуже-споглядальним співчуттям, у них не було пухлини.
А якось умовила чоловіка найняти їй помічницю по господарству (Діана вже зашивалася в їхньому п’ятикімнатному будинку із двориком та садом), і коли він дозволив, сама підшукала (без допомоги агенцій!) заробітчанку-українку — буде хоч з ким поговорити про своє… а та їх обікрала. І Діані було так незручно перед чоловіком, сином та сусідами, ніби це вона вчинила ту дрібну крадіжку, винесла з дому трохи столового срібла, хай йому грець!..
Десь після тієї оказії почали вистигати її стосунки з Джефом. Дедалі частіше вони зіштовхувались у непорозуміннях. Діана воскрешала в собі Україну, приносила її в узвичаєний роками англійський побут — от чого, питається, вчора подала на обід дивну, хоч і доволі смачну страву, котру врочисто назвала «борщем»? Де був той борщ у їхні попередні роки? А ще вона перестала економити. Економити! Минулого тижня, приміром, увімкнула опалення у спальні нагорі — і це при тому, що на ніч можна просто вдягнути теплі піжами, як вони завжди робили. А сьогодні… ні, це вже занадто. Сьогодні вона прийняла ванну замість спринтерського забігу в душ на кілька хвилин, як у них заведено, бо це треба бути мільйонером, щоб сплачувати тут комунальні рахунки. Вона зробила це, коли нікого не було вдома. Але він здогадався, що вона приймала ванну. То її стара звичка з України. Вона відчайдушно хоче додому. Схоже, Джеф помітив її пухлину.
— Ну, чого тобі треба? Чого тобі не вистачає? — питав своєю англійською, видивляючись у її круглі, близько посаджені, блакитні очі принцеси. — Ну, хочеш — поїдемо вже до тієї України, але ж там і зупинитися ніде, в тебе нікого не залишилось!..
— Не поїдемо, — глухо відповідала вона. — Тільки дарма викидати гроші.
Вона знову вчилася економити. І вони не поїхали. Та Діана вперто продовжувала шукати собі України. За прийнятну ціну. Якось проїздила повз будівельного майданчика і почула українську говірку. Не зовсім таку, до якої звикла — Діана походила з центральної частини України, а то ніби було щось із західної. Тим не менш, вона зупинила авто на узбіччі. Вийшла з салону. Побачила біля бетонозмішувача засмаглого заробітчанина років тридцяти на вигляд, що весело перегукувався з такими ж засмаглими і гамірними — українцями. Котрого ж вибрати?
Його звали Петром. Було йому двадцять чотири роки (а вона так само почувалася на сорок два), але він на те не зважав, казав — як добре зустріти на чужині своїх. Діана з усім погоджувалась, сміялася з його жартів, роздивлялася його широкі молоді плечі, великі і грубі руки (у Джефа не такі, Джеф — бухгалтер), слухала його простакувату балачку, пересипану міцними слівцями, такими близькими і зрозумілими, часом відповідала на його запитання. А потім сама спитала: коли додому?
Петро затнувся на півслові. Щоб він після того, як побачив справжнє життя, повернувся… туди? Там зараз таке діється, вона хіба не чула? Ні-ні, він не повернеться, він і родину сюди перевезе, в нього дружина і трирічний син — він не казав? Петро охоче потягнувся до нагрудної кишені і дістав звідти затерте фото зовсім юної білявки зі смішним карапузом на руках.
Мимоволі Діана всміхнулася. Показати йому фото Джефа та Коліна, чи що? Але їй не хотілося, аби це місце побачило і запам’ятало її родину — невеличка брудна забігайлівка у не найкращому районі міста, вона сама її обрала — не можна було, щоб знайомі бачили її з цим хлопцем. Пили дешеве пиво, вона пригощала.
Коли ж пиво випилося, а забігайлівка зачинилася, від’їхали за кілька миль на північ — і Петро узяв її просто на капоті автівки. Поряд був дорожній мотель, але він не хотів витрачатися, а в неї скінчилася готівка. Потім Діана відвезла хлопця додому — у тимчасовий гуртожиток для будівельників-заробітчан. Пообіцяла знову приїхати. Стримувати обіцянку не збиралася.
Повернулася у свій дім. Джеф спав у кріслі перед телевізором, накрившись газетою. На верхній шпальті — щось про королівську родину, по телевізору — повтор учорашнього гумористичного шоу. Вона вимкнула телевізор, зупинилася біля чоловіка, і чи не вперше їй стало соромно… ні, не за свою пухлину. І вона не почувалася зрадницею, бо зрадила не чоловіка. Вона зрадила батьківщину принцеси Діани. З Україною.
На ранок Діана зібрала речі — повертатися додому.