Жінка-УКРАЇНКА

На зміну чарівному поетичному літечку приходить щедра своїми дарами осінь. Перший її місяць – вересень поступово вбирається у розкішні багряно-золоті шати, оповиті срібним павутинням бабиного літа. Протягом трьох осінніх місяців, коли зібрано врожай і у сільських мешканців з явилася можливість відпочити, у давноминулі часи проводилося понад 30 великих й менших народних свят та обрядів. Більшість з них забулася або християнізувалася, зникли чи замінені їхні назви. До нас, на жаль, дійшло небагато яскравих осінніх свят, та й ті у видозміненому вигляді, що втратили свій глибинний зміст і красу. Відродити й повернути їх у побут навряд чи вдасться та чи потрібно це наступним поколінням. А от знати і шанувати свою минувшину необхідно не тільки фахівцям, а й кожному культурному громадянинові України.

14 вересня – за церковним календарем відзначається свято Симеона Стовпника, якого ще називають «літопроводцем». Преподобний провів 47 років у молитвах і проповідях на стовпі, де побудував маленьку келію. До цієї дати прив’язується ціла низка народних прикмет: треба було закінчити сільськогосподарські роботи, зробити запаси на зиму і обсіятися озиминою, бо, як мовиться у прислів’ї: «Хто не посіє до Семена, у того життя буде злиденне». Наступає бабине літо і люди помічали, яка погода цього дня, такою буде й подальша осінь. Закінчувалися молодіжні літні гуляння – «вулиця» і «колодка», починалися хатні вечорниці, досвітки. Перехід з однієї пори року до іншої наші далекі предки відзначали урочистими піснями, танцями, різноманітними ритуалами. З глибини тисячоліть дійшов до нас і зберігся навіть після запровадження християнства надзвичайно красивий обряд «Весілля свічки», який тривав сім днів і був споріднений з традиційним весіллям. Свічка в народному уявленні служить магічним амулетом і є уособленням небесного вогню. На початку вересня сонце заходить рано, дні стають коротшими і щоб підтримати світло в хаті, у давнину на Семена (1 вересня ст. ст.) в селах вперше розпалювали свічки, каганці і печі. На Поліссі «женили» комин, від нього запалювали посвіт – «живий вогонь», який горів до весни і символізував родинне вогнище. А у середньовічному Києві на Подолі цього дня цехове братство майстрів-ремісників урочисто відзначало своє «професійне свято» і також проводило цікаве дійство, пов’язане із обрядовим вогнем, – «женило свічку».

21 вересня – свято Різдва Пресвятої Богородиці, народна назва – Друга Пречиста. В ньому тісно переплелися дохристиянські звичаї з православними віруваннями. В прадавній українській культурі особа жінки домінує над чоловіком. Вона – охоронець родинного вогнища, народжує і виховує дітей. Її образ стоїть у центрі весняно-літньої і осінньої календарної обрядовості та пісенного фольклору. З дохристиянських вірувань дійшло до нас свято Роду Рожаниць, яке припадає саме на цю пору. Ці божества у вигляді пари близнюків, що є ознакою плодючості людини, пильнували здоров’ я й душу породіллі, додавали їй сили, щоб народити здорову, доношену дитину. У розкопках поселень часів Трипільської культури археологи знаходять зображення таких фігурок. Цього дня жінки, у яких немає дітей, справляли обіди і запрошували на них сиріт та бідних людей. Настала пора засилати сватів, тому говорять: «Прийшла Пречиста – принесла сватів нечиста». Починаються дощі і народний прогностик радить до цього дня повністю викопати картоплю.

27 вересня – Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього, у народі – Здвиження. Церква встановила це свято на честь знахідки 326 року рівноапостольною царицею Єленою на Голгофі закопанного іудеями хреста, на якому був розпятий Ісус Христос. За давніми повір’ями цього дня земля «здвигається» ближче до зими. Існували суворі заборони: до лісу не ходити, бо ведмеді лаштуються у барлоги на зимову сплячку, а змії заповзають у нори. Наступали холодні дні і остання пташка відлітає до вирію, у теплі краї, де перебуває зиму. Народ запримітив – першою летить зозуля: кажуть, у неї – ключі від вирію, який вона відкриває, і першою вертається звідти.

Вікторія Рутковська