Жінка-УКРАЇНКА

ВУСЬКА

(оповідання для дітей)

Мама-мишка з малим мишенятком переселилися у нове помешкання. І добре зробили, бо насувалася люта зима, в норі було так холодно, що й сірі кожушки не захищали. До того ж полили зимні дощі. Якби то сніг, було б під ним, як під ковдрою, затишно, а то ж крижана вода затікала у нору, і мишки мало не потопилися. Добре, що перебралися в сухе місце, під будинок, де жили люди.

Вранці в будинку було гамірно: грало радіо, голосно співав електричний чайник, хтось грюкав дверима й тупав по східцях. Потім один по одному люди виходили надвір і десь зникали. А в хаті лишалися тільки бабуся й маленька дівчинка.

Мама-мишка швидко знайшла шпарину в підлозі, трохи попрацювала своїми гострими зубками, і тепер обидві мишки могли спостерігати крізь дірочки, що там діється в кухні.

Це було улюблене зайняття для мишенятка.

– Мамо, мамо, яка чудова дівчинка! Я хочу до неї! Можна мені влізти в хату?

– Нізащо! – скрикнула мама-мишка. – Тебе спіймають і заб’ють!

– Заб’ють? Що це означає? – дивувалося мишенятко.

– А те, що ти умреш і більше не будеш жити.

– А за що мене вб’ють? Я ніякої шкоди не зробила!

– Ти – ні, але інші миші псують людям багато речей: їдять зерно і хліб, різні страви і навіть книжки.

– Я того не їм. Я чемна.

– Ти ще мала і не знаєш, як треба жити на світі. Сиди в запіллі й не бешкетуй. Бо як зачують люди, що в них є миші, то заведуть кота або поставлять пастку.

– А що таке кіт?

– Кіт – то величезна потвора, в сто разів більша від нас, що полює на мишей і їх жере. А пастка – то така машина, що клацає залізними зубами і тримає мишу в полоні, аж поки надійдуть люди.

– А що тоді? – запитала цікава мишка.

– Я ще ні разу не бувала в пастці, але в ній загинула моя мама, твоя бабуся. Люди її просто викинули на смітник, і там вона замерзла.

Почувши такі речі, мишенятко поводилося тихо і тільки спостерігало зі схованки, як мала дівчинка бігає по хаті й бавиться ляльками та різними цяцьками, яких у неї була повна скриня.

– Мамо, мамо! Глянь: у дівчинки є мишка, зовсім така, як я, тільки нежива. То вона бавиться мертвою мишкою, що потрапила в пастку?

– Ні, доню, то штучна мишка, зроблена з вовни.

Якось мишка побачила, як дівчинка з бабусею шили маленьку сукеночку, а закінчивши шиття, вдягли вбрання на мишку.

– Мамо, мамо, – запищало мишенятко, – я теж хочу вдягнутися, як та мишка. Зроби мені сукенку!

Мишенятко плакало й просило, поки мама не сказала, що спробує пошити сукенку. Вночі, коли всі спали, мама-мишка вилізла з нори, підповзла до кошика, куди бабуся змела сміття, позбирала клаптики тканини, а потім вилізла на полицю, де в подушечці спочивала голка з ниткою, – і все те потягла в нору. Довго шила, а на ранок подала доні чудову сукеночку, шапочку з дірочками для вух і навіть капчики.

– О, дякую, люба матусю, – сказало мишенятко. – Тепер і я буду, як та дівчинка. Її звуть Люся, я чула. А мене як звуть?

Мама не могла сказати «ніяк», і тому одразу придумала мишці наймення: ВУСЬКА. Мишеняткові це наймення дуже сподобалось, воно закрутилося навколо свого хвостика, промовляючи: «Я Вуська, я Вуська, я Вуська!!!»

Якби ж то на тім скінчилося! Далі Вуська захотіла піти до Люсі в гості. Мама, звичайно, не дозволила. Взагалі, Вуська була слухняна, але завжди вимагала пояснення. Так і тепер:

– А чому мені не можна піти до Люсі? Якщо вона грається з мертвою мишкою, то чому не з живою?

– Бо то – люди, а ми – миші. Вони нас не люблять, – відповіла мама.

– Але мене полюблять.

– Сиди й не рипайся! – вже сердито прикрикнула мама й побігла надвір шукати якоїсь їжі.

Цього тільки й треба було Вусьці! Вона спритно влізла до кухні, де було вже темно, і, не знайшовши там дівчинки, побігла шукати її в інших кімнатах. Вуська добре відчувала запахи: гострий носик повів її вгору по сходах, з яких вона ледве не скотилася.

А нагорі була спальня, де Люся лежала в ліжечку зовсім сама. Мишка шуснула у вузенький дверний отвір і писнула привітання своєю мишачою мовою.

А діти розуміють мову тварин!

Тому Люся, побачивши гарно вдягнену мишку, дуже зраділа й також привіталась до неї.

– О, ти моя мишка Мімі! – скрикнула Люся. – Тільки ти поменшала. Але сукеночка така, як тобі бабуся пошила. І ти вже навчилась бігати!

– І говорити, – додала Вуська.

– Ходи до мене в ліжечко, – покликала Люся. – Будеш зі мною спати?

– Буду, – сказала Вуська й залізла під теплу ковдру.

– Хочеш їсти? – спитала Люся. – Ти любиш коржики?

Вуська не знала, що воно таке, але сказала, що любить.

Люся дала їй печива. Вуська, яку тепер звали Мімі, взяля шматочок в обидві лапки і їла так, як і Люся. Дівчинка почала дрімати і скоро заснула, а біля неї й мишенятко.

Немов уві сні, Вуська почула шепіт:

– Вусько, йди додому! Що ти тут робиш?

– Сплю з Люсею. Вона мене любить, і я її.

– Я тобі кажу, тікай звідси, бо буде біда!

– Мамцю, я ще трохи тут побуду, а вранці прийду: втечу, поки встане бабуся.

– Вусько, зараз же злазь із ліжка, бо наб’ю! – насварилася мама.

– Я не Вуська, а Мімі! – відізвалась неслухняна доня й заховалась під ковдру аж під самий бік до Люсі. Тут її не могла дістати мама-мишка. А з сусідньої кімнати, почувши шарудіння, увійшла бабуся. Мама-мишка шмигнула вниз по сходах. Бабуся похитала головою й пішла спати.

Сукня заважала Вусьці. Вона побачила, що Люсине вбрання лежить акуратно згорнене на стільці, то й собі роздяглася й поклала одежу на стілець. Тепер Вусьці було зручно й тепло. Їй снилися прекрасні сни, в яких вона танцювала з Люсею і їла смачні коржики.

І не помітила, коли настав ранок і до кімнати ввійшла Люсина мама.

– Вставай, донечко, вже час снідати! – промовила мама, цілуючи Люсю в щічку, чим розбудила й перелякала Вуську. Вона стрибнула з ліжка на килимок.

– Ой, що це? – закричала мама і вискочила на стілець, – Миша! У нас завелися миші! Степане, йди сюди мерщій!

З’явився Люсин тато. Надбігла й бабуся. Почувши, що тут є миші, бабуся озброїлася віником і кинулась ловити Вуську. Вуська спочатку не боялася, бо думала, що всі її так любитимуть, як Люся, але побачивши віник, зрозуміла, що біда. Їй було дуже соромно, що вона всіх так переполошила!

– Не чіпайте її, це ж моя мишка мімі, що ви мені подарували на Різдво, – плакала Люся. – Вона дуже мила, я її люблю.

– Це не твоя мишка! Он твоя Мімі, на кріслі. Це справжня миша, що нищить усе в хаті! – кричала мама.

Вуська не стала чекати, що буде далі. Вона хутко побігла сходинами вниз, де на неї вже чатувала мама, і вдвох вони сховались у підвалі.

– Тепер мусимо знову перебиратися на іншу квартиру, – вирішила мама. – Тут уже не буде нам спокою.

ГАННА ЧЕРІНЬ
Норт Порт, Флорида, США