Жінка-УКРАЇНКА

Ольга Рєпіна

Рецензія на поезії Сергія Бурлакова «Благослови мене, любове»

Бурлаков С.Р. Благослови мене, любове: у 2 т./ С.Р. Бурлаков. – Д.: Ліра, 2013

«Що родить щастя, те й болить»
Сергій Бурлаков

 «У людині цінним є те, 
що він міст, а не ціль»
Ніцше

«Самовдосконалення … це ризикований
 і негарантований процес»
Галина Іванченко

Що відчуває людина в певні моменти свого життя? Якби мене запитали, то, мабуть, я б шаблонно відповіла: не знаю… Або так: не варто думати, що всі люди відчувають однаково. Ще Ремарк сказав, що «…помилково припускати, ніби всі люди мають однакову здатність відчувати». До того ж, багато хто думає, що вміє відчувати і його почуття щирі й вірні. Насправді, на багатьох чекає розчарування. При направленій рефлексії може виявитися, що вони задовольняються в житті сурогатами без шлейфу культуральних конотацій, а не справжніми почуттями. Не буду визискувати тему психологічної емпірики, а промину до рецензії, що пов'язана з людиною, яка описує у своїй поетиці справжні почуття.

Двотомник поезій Сергія Бурлакова «Благослови мене, любове» надає нам рідкісну можливість зануритись в такі справжні почуття. Завдяки літературним рефлексіям автора читач має змогу отримати задоволення від спілкування з почуттями, іноді самому читачеві не те, що невідомими, але у такій концентрації – незвичними.
Спілкування з самим собою і наодинці з книгою – це важка праця. Особливо, якщо книга за допомогою автора надає можливість «пірнути» в той стан, який не чекає розваги, наданої кимось неконкретним. 

«Поет – загадка для самого себе, 
Він повна монополія в собі,
Коли він чує вищій поклик неба,
Стає пророком у своїй творбі…»

(без назви, Сергій Бурлаков)

«А де ж пророки?
ні в кого спитати!
Ні в кого благати співчуття..»

(«Ні в кого спитати», Сергій Бурлаков)

Доводиться включати внутрішнього працівника, а не сподіватися на те, що клацнеш кнопку на пульті телевізора, і на тебе поллється інформаційна жуйка, яка не припускає самодетермінованой рефлексії.

«До прикрих крайнощів доведені у блуді
Ми хочемо дістатись чистоти.
І осягнути істину…
По суті
Самі собі ми друзі і кати.

Гнила мораль – найбільша катастрофа,
Зворотній хід нелегко віднайти.
Розп’ято совість»

(без назви, Сергій Бурлаков)

Особистісна історія творчих здобутків автора поезій, яка проходить перед очами реципієнта не в статиці, а в динаміці, надає можливість при читанні зливатися з природою та милуватися прекрасними українськими краєвидами, згадувати своє кохання, розмірковувати про честь та совість, страждати й сподіватися.

«Що залишається, люде, від нашої честі,
                                                           совісті,
                                                                 радості,
                                                                     доброти…

…Хто промовить заспокійливе Слово
                                                           матері,
                                                                 коханій,
                                                                     дитині…
Хто? Над прірвами небуття»

(без назви, Сергій Бурлаков)

Ідея досконалості в житті та культурі – суть усіх поезій автора. Тема важка технічно і ментально, для деяких авторів не підйомна. Але Сергій Бурлаков із нею блискуче справляється. І це не штучна доброзичливість до поета, не потурання, а звичайна констатація факту. У нашому часі, коли людина може вибрати будь-які розваги, починаючи від сидіння за комп'ютером і закінчуючи обжерливістю або елементарним по своїх сьогоденних можливостях зв'язком з будь-якою точкою планети, вона, замість розваг, бере в руки книгу поезій і ковзає в своїй уяві по рядках, виплеканих іноді жорстким хистом автора.

«Сховатися від себе в суєту,
в гадюче кишло, в наволоч густу.
Згубити суть, загрузнути в багно,
Знічев'я опускаючись на дно.
Знеславить честь, невинність чистоти,
Важку спокуту на плечах нести.
Забуть свій ім., спокусі все віддать,
Спиваючи гріховну благодать.
Зітертися, зім’ятись до основ,
Замордувати фіґлями любов.
В сліпій жадобі сто відрять зібрать –
І, врешті, задихнутись від проклять»

(без назви, Сергій Бурлаков)

При цьому заявлена жорсткість автора виступає не як маленька декомунікація, а як обґрунтований показник самовдосконалення через подолання власної ліні, амбітності, солодкавості і ще багато чого, що може служити анті-аспектами самореалізації та самовдосконалення через болісну боротьбу з самим собою.

Через Слово.

«Що вдієш, слово?
Чим зарадиш?
Які перепливеш вали…»

(без назви, Сергій Бурлаков)

Через Правду.

« Хто б не був – царі чи президенти? –
Правда є найвища з нагород!»

(без назви, Сергій Бурлаков)

Через Любов та Спілкування.

«Будувати себе найважче,
Будувати свідомість,
Будувати любов,
Будувати мости спілкування – 
З природою,
З людьми,
І врешті-решт з самим собою.
Це велике мистецтво –
Себе будувати
З нелегкої матерії світу»

(без назви, Сергій Бурлаков)

Я переконана, що така концептуальна послідовність – через Слово, через Правду, через Любов – надає певні можливості сучасникам, які уважно придивилися до сенсів у віршах Сергія Бурлакова: в майбутньому світі не буде розвитку, руху вперед і ще чогось важливого, що людство розуміє як повноцінну перспективу, коли ми не збагнемо – замість того, щоб захоплюватися відверто-неморальним і оспівувати аналоги «садо-мазо», розумніше звернутися до істинних людських почуттів. І це не черговий покотисто-словесний виверт із шаблону чи літературної схеми, а результат певного практичного знання при спілкуванні з людьми: особа, яка йде на поводу у маскультури й відмовляється обирати й долати свій власний шлях, стикається з такими афективними проблемами, які є аналогом повного життєвого провалу.

«Полярність думання.
Тривога.
Снігами вторгнута душа
У стужі цій шукає Бога,
Стійких надій не полиша»

(без назви, Сергій Бурлаков)

Від якісних розмірковувань наставника до думок неофіта тягнеться напівзабуття рефлексій, які віртуозно спрямовують свідомість до тематики любові та альтруїзму:

«Так знай же, знай!
В цю мить у серця –
Не суть міняється, а ритм!»

( «На бистрині», Сергій Бурлаков)

«Засівати світлом.
Слово,
Ниву, 
Молодість, 
Надію, 
Співчуття.
Темінь розсуваючи брехливу.
Ламлячи залізне сповиття.
Засівати світлом»

(без назви, Сергій Бурлаков)

Іноді, на шляху пізнання через опір і лінь, людина доброхітно відмовляється від свого сумління, втрачає й розтрачує все те, чим її наділила природа – свої обдарування, завдатки і здібності. Це певною мірою можна маскувати, не звертати уваги на саморуйнацію,  компенсувати агресією чи ворожістю до себе та всього світу, але все марно – від себе не втечеш. Особливо, коли береш у руки книгу поезій, в якій можна «…черпнуть любові й сили» – запоруку того, що людство не поглине морок безвиході та брутальності.

«О полум’я! 
Жарке твоє завзяття – 
І думка наша полум’ям текла.

Пощезнули занудливі трудноти,
Вляглися болі, 
Втихнули жалі, 
Щоб ми змогли безладдя побороти, 
Очистить душу в благоснім вогні»

(без назви, Сергій Бурлаков)