Жінка-УКРАЇНКА

Цього року маємо 160-літній ювілей видатної Українки, зачинательки жіночого руху в Україні, талановитої письменниці Наталії Кобринської (8.06.1855–22.01.1920).

Хоч минуло 160 років від її народження та 95 років, відколи вона покинула земний світ, роль її в історії України не втрачає свого значення. Навіть навпаки: у наш напружений і скрутний час варто почерпнути натхнення й сили в її прикладі.

У ХІХ столітті Європою прокотився рух за відстоювання інтересів жіноцтва. Людство досягло того рівня цивілізації, що замислилося над становищем у суспільстві жінок, над їх роллю в історії.

Не минув цей рух і України та показав, що розуміння цього питання в Україні, особливо в Галичині, випереджує європейське розуміння, глибше й досконаліше трактує його.

Найпершою українкою, що вникла в жіноче питання, вказувала на його гідне розв'язування та словом і ділом відстоювала інтереси жіноцтва, справедливо вважається Наталія Кобринська – письменниця, видавець і громадська діячка.

Вона походила із священичого роду Озаркевичів, широко відомого своєю культурно-просвітницькою діяльністю.

Її дід, Іван Озаркевич (1795-1854), родом з Полтавщини, оселився на Снятинщині. Він, греко-католицький священик, відомий як ініціатор українського театрального аматорства, перший популяризатор творів письменників України в Галичині, постановник п’єс І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, С.Писаревського та автор власних п'єс.

Батько письменниці – Іван Іванович Озаркевич (1826-1903) – теж був греко-католицьким священиком, який відзначався високою освіченістю та громадською діяльністю. Він був депутатом галицького сейму і австрійського парламенту та творчою особистістю, писав вірші, п'єси, робив переклади. Він заснував у селі Белелуї, де душпастирював, громадську організацію "Руська бесіда", яка пропагувала українське слово.

Народилася Наталія 8 червня 1855 р. у с.Белелуя (тепер Снятинського району Івано-Франківської обл.). У сім'ї отця Івана Озаркевича та Теофілії з Окуневських було п’ятеро дітей. Наталія була другою дитиною. Її старший брат Володимир (1853-1922) – греко-католицький священик і відомий культурно-громадський діяч; брат Євген (1861-1916) – один з найвідоміших лікарів в Галичині; брат Лонгин – відомий адвокат. Молодша сестра Ієроніма вийшла заміж за гімназійного вчителя Григорія Величковського.

Освіту Наталя здобувала вдома, спочатку мала вчительку, а дальше навчав її сам батько. Від малої дитини дуже любила читати. Окрім загальних наук і української мови, вивчала польську, російську, німецьку та французьку мови. Залюбки читала Тургенєва, Гоголя, Міцкевича. Постійно займалася самоосвітою, знайомилася з творами провідних філософів, економістів, ідеологів того часу. Також гарно малювала і грала на фортепіано.

Бібліотека Озаркевичів, що викликала захоплення всіх, хто її бачив, стала першоджерелом знань для охочої до книг дівчини. Дім отця Озаркевича був осередком української культури, центром, де збиралася молодь, де панувала любов до книги, до мистецтва. Серед друзів приходство Озаркевичів називали "Руськими Афінами".

Зрештою, те, що священичі доми були осередками культурного, національного й духовного життя, було характерним для Галичини, на відміну від попівського середовища підросійської частини України.

У 1874 році Наталія одружується з теологом Теофілем Кобринським, людиною шляхетною, ніжною, чудовим співаком і композитором. Любитель фольклору Прикарпаття, він записував народні пісні, колядки, перекази. Душпастирюючи в Снятині, заснував там міську читальню і хор. Сам широко освічений, всіляко сприяв інтелектуальному росту своєї молодої дружини. В його особі Наталія мала щирого друга й однодумця.

На жаль, подружнє щастя було короткотривалим, бо в 1882 році о.Теофіль Кобринський несподівано помирає. З сердечною розпукою молода вдова, не забезпечена жодними матеріальними засобами, пoкидає Снятин і повертається до родинного дому. Не уявляє собі дальшого життя без коханого мужа. Щоб розвіяти тугу дочки, чутливий батько везе її до Відня, вводить в Товариство українських студентів "Січ".

У Відні Наталія Кобринська познайомилася з прогресивним публіцистом, літературознавцем і громадським діячем Остапом Терлецьким. Він, оцінивши майстерність та емоційність усних оповідей Наталії, умовив її взятися за перо.

1883 pоку вона написала своє перше оповідання "Пані Шумінська", перейменоване згодом на "Дух часу". Твір отримав загальне схвалення віденського товариства студентів-українців "Січ". Успіх надихнув Наталію Кобринську стати на літературний шлях, який вона нерозривно поєднала з громадською діяльністю.

Провідною темою творчості й діяльності Наталії Кобринської стало становище жінок у суспільстві та шляхи його покращення, при тому зверталася увага не лише на побут жіноцтва, а на плекання почуття власної гідності жінок. Цей аспект жіночого питання випереджав його розуміння в тогочасних європейських державах. Потреба виховання почуття власної гідності жінки, основаного на засадах глибокої духовності, залишається вельми актуальною і в наш час.

Наталія Кобринська досконало розуміла потребу економічного, політичного і побутового розкріпачення жіноцтва. Розуміла також: щоб осягнути мету, треба домогтися доступу жінок до освіти, піднести жіноцтво до розуміння своєї людської вартості, вказати йому, як стати корисним членом суспільства. Зробити це можна, вважала вона, лише об’єднавши жінок і згуртувавши їх навколо прогресивних західноєвропейських ідей, які потрібно реалізувати, ставши на національно соборницький шлях.

Для здійснення такої мети Наталія Кобринська ініціювала заснування "Товариства руських жінок".

8 грудня 1884 року "Товариство руських жінок" скликало свої перші загальні збори у м.Станіславі (сучасний Івано-Франківськ). Цей день вважається початком українського жіночого руху. Ці перші жіночі збори були тріумфом нових ідей, які, будучи переконливо подані, захопили уми й серця зібраного жіноцтва.

Письменниця Олена Кисілевська так згадувала цю подію: "Гаряча промова Наталі Кобринської зачарувала присутніх. Особливо для молодших душ, спраглих небуденства й нових доріг, вона була "п'янким нектаром".

На З'їзді було проголошено ідею соборності України і жертовної праці для народних мас, особливо для піднесення культурного рівня сільського жіноцтва. Ці ідеї глибоко запали в душі присутніх…

Сама Кобринська так формулювала завдання "Товариства":

"Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духа через літературу, бо література була всебічним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків".

І саме таку літературу вона творить. "Я через літературу, – наголошувала вона, – дійшла до зрозуміння жінки в суспільстві – тож хотіла і других повести за собою".

1884–1895 рр. – найплідніший період в літературній діяльності Н.Кобринської.

Так 1884 року появилося її оповідання "Задля кусника хліба", яке високо оцінив Іван Франко. Він захоплено писав: "Чи Ви знаєте, що Ви написали таку штуку, якій рівної уся наша галицька література не видала!" та опублікував це оповідання в "Зорі". Найважливіша думка цього твору – що жінка сама повинна дбати про певне місце в суспільстві, добиватися якоїсь спеціальності, а не бути утриманкою чоловіка. І це в ХІХ столітті!

Наталія Кобринська була палкою поборницею культурного єднання західноукраїнських земель з Наддніпрянською Україною. Прагнучи об’єднати жінок усіх українських земель до спільної праці, вона ініціювала створення жіночого часопису, який би об'єднав творчі зусилля галичанок з українками з-поза Галичини, перш за все з жінками з Наддніпрянщини та Волині.

З цією метою вона, при допомозі Івана Франка, нав’язує зв’язки з усіма творчими сучасницями, і в червні 1887 року з її ініціативи та з участю Олени Пчілки у Львові виходить об'ємний альманах під назвою "Перший Вінок". На титулі стояли прізвища двох упорядників – Наталія Кобринська та Олена Пчілка. У цьому альманаху було надруковано 49 прозових, поетичних та публіцистичних творів сімнадцяти жінок-письменниць з усіх теренів України (таких як: Ганна Барвінок, Дніпрова Чайка, Уляна Кравченко, Анна Павлик, Олена Пчілка, Михайлина Рошкевич, Софія Окуневська, Ольга Франко, Леся Українка, Людмила Старицька, Олена Грицай, Клементина Попович, Олеся Бажанська та ін.)

Альманах "Перший Вінок" – це, мабуть, перший у світі збірник антології жіночої творчості, зібраної, відредагованої та виданої жінками. Його вихід у світ можна вважати як епохальну подію, оскільки багато жінок змогли репрезентувати себе як митців і ототожнитися з певними інтелектуальними колами, що в умовах тодішньої соціально-політичної марґінальності було дуже важливим.

Твори та ідеї визначних українських письменниць, стали рушійною силою в розвитку жіночого руху.

Сама Наталія Кобринська історичну вартість "Першого вінка" вбачала в тому, що "інтелігентна жінка наша почулася рівночасно русинкою і чоловіком, упімнулася о свої права національні і громадські".

Зі сторінок альманаху пролунав рішучий голос у справі університетської та гімназійної освіти для жінок. Наталія Кобринська закликала учасниць "Першого вінка" провести акцію збирання підписів під петицією до австрійського уряду щодо допущення жінок до вищих шкіл. Таку акцію проводили Ольга Озаркевич на Станіславівщині, Олеся Бажанська на Львівщині, Уляна Кравченко на Дрогобиччині, Євгенія Ярошинська та Ольга Кобилянська на Буковині.

В 1893-1896 роках Наталія Кобринська організує видавництво "Жіноча бібліотека" і видає три книги альманаху "Наша доля", де було надруковано літературні твори жінок, їхні літературні огляди, статті про жіночий рух, звернення до австрійського уряду про дозвіл жінкам навчатися в університетах, про організацію дитячих захоронок, особливо по селах.

З ініціативи Наталії Кобринської до Галицького сейму було подано офіційні петиції щодо дозволу вступу жінок до університетів, про заснування першої жіночої гімназії, про допущення дівчат до класичних гімназій. Кобринська пише "Відозву до руського жіноцтва", в якій закликає жінок закладати товариства з метою організації по селах захоронок (садочків) для дітей. І сама організує в Болехові захоронку не лише для сиріт, але і для дітей, які мали батьків. Такі захоронки мали метою виховувати дітей у національному дусі.

Цікавою й повчальною була полеміка Наталії Кобринської з Кларою Цеткін, інціаторкою заснування "інтернаціонального свята жінки" - Восьме березня. Як і решта соціалісток Центральної і Західної Європи, Цеткін твердила, що не слід відокремлювати жіночого питання, бо це не окреме питання, – другорядна роль жінки у суспільстві, начебто, є лише віддзеркаленням капіталістичної системи, тож варто змінити систему й автоматично зміниться становище жінки в суспільстві.

Наталія Кобринська була першою жінкою в світі, яка наголошувала, що вирішення соціальних проблем, запровадження соціалізму як такого не розв'яже жіночого питання, що другорядна роль жінок і особливо подвійний визиск їх (праця в хаті й поза хатою) триватиме й тоді, коли буде повний соціалізм.

Життя показало, що Кобринська не помилилася. Подвійне навантаження завдало великого лиха жінкам у Радянському Союзі. В жодному суспільстві не було таких перепрацьованих, змучених і незадоволених життям представниць "прекрасної статі", як у радянському.

Наталія Кобринська планувала новий великий проект, а саме – видати твори як українських авторів, так і переклади чужинецьких авторів, в яких би розповідалося про жінок, кожна з яких виконала якусь визначну місію у своєму житті. Тим сподівалася заохотити жінок вийти поза поріг своєї хати і активно включитися в освітню, соціально-громадську, культурну і політичну працю, для добра власного народу.

Ця ідея Наталії Кобринської дуже корисна для кожного часу, в тому числі і для сьогодення. Хотілося б, щоб і сучасні письменники у своїх творах показували героїв, з яких варто було б брати приклад, які виховували б, облагороднювали б читачів.

Задля свого нового задуму Наталія Кобринська в 1912 році відновлює діяльність видавництва "Жіноча бібліотека". На жаль, Перша Світова війна перервала працю над тим проектом.

До того ж, ця війна безпосередньо зачепила письменницю. В 1915 pоці її було заарештовано й звинувачено у шпигунстві на користь Росії. Якби не зусилля адвоката, відомого українського письменника Андрія Чайковського, вона б опинилася в одному з австрійських концтаборів.

В 1918 pоці H.Кобринська підготувала збірку "Воєнні новели", в яких – вболівання над долею українського народу, поділеного кордонами, втягненого у війни за чужі інтереси, де брат воює проти брата. Це бyла її лебедина пісня.

У січні 1920 pоку письменниця померла. Вражаюче прикрою була її кончина: важка хвороба тифу, самотність у своєму домі, люті січневі морози й заметілі, через які до неї по кілька днів ніхто не заходив. Тому й конкретно день смерті невідомий. Знайшовши її мертвою, записали – 22 січня. Велике життя закінчилося так сумно… Поховано Наталію Кобринську у м.Болехові, де закінчила своє життя, а будинок її було спалено через загрозу інфекції тифу.

Усе життя боліло її серце над темнотою і недолею українського жіноцтва. Засвідчуючи це, заповіла написати на своєму гробі "Мене вже серце не болить".

У першу річницю смерті Hаталії Кобринської українські письменники Галичини видали збірку творів, присвячених її пам'яті, під заголовком "Першому українському борцеві за права жінки".

Кращі твори Наталії Кобринської стали цінним надбанням української літератури, а її культурно-громадська феміністична діяльність є вагомим вкладом у суспільно-демократичний рух та добрим дороговказом для праці сучасного жіноцтва.

Адже і в наш час не зникла потреба змінювати психологію жіноцтва, бо, отримавши назагал рівноправність і широкі можливості, багато жінок не піднялися духовно, зосередилися на споживацьких інтересах, здобуту освіту та Богом дані природні здібності й зовнішню красу використовують лише для власного комфортного існування (іноді явно не морального), зовсім не дбаючи про благо всієї нації, про духовні ідеали. А від психології жіноцтва так багато залежить якість суспільства!..

Наталія Кобринська це розуміла, своєю творчістю і всім життям своїм вказувала шлях благодатного поступу для жіноцтва, а тим самим і всього суспільства. Варто звернутися до її дороговказів!

Лідія Купчик