Жінка-УКРАЇНКА

Ганна Столярова – приваблива сорокарічна жінка, за фахом – педагог. Народилася вона на Придесенні, під час навчання в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка вийшла заміж за свого однокурсника та й поїхала з чоловіком у його рідний Донецьк. Жили – не тужили, з’явилися діти, онуки… І раптом – ця жахлива війна!

Ганна – моя знайома ще зі студентських років (колись писала новели та вірші, ходила на заняття літературної студії); тож час від часу дзвонила, щоб побесідувати про життя-буття.

Людина вона – інтелігентна, чуйна, не схильна до якихось авантюр. Тому мене так приголомшило її бажання емігрувати зі зруйнованого війною Донбасу до Росії.

– Розумію, там вибухають снаряди і щодня гинуть люди. Немало моїх знайомих, зокрема, й однокурсників та однокласників, стали біженцями. Але вони виїхали до Києва, в Галичину, на Волинь, Закарпаття, Придесення… А ти зібралася до країни-агресора, це при тому, що спілкуєшся українською і тут, на Чернігівщині, мешкають твої батьки!

– Тато й мама мене теж не розуміють… Однак, ти ж знаєш, Олексій, мій чоловік, російськомовний. Донбас – його мала батьківщина. Звісно, він – не сепаратист, проте вважає, що там у нас все-таки більше перспектив. Росія – могутня, багата; ми отримаємо офіційний статус біженців, житло, роботу. А хто ж нас в Україні забезпечить житлом? Кому ми тепер тут потрібні?.. Тим більше, ми ж не куди-небудь їдемо, а до Криму. Море, гори! Та я все життя мріяла жити в Ялті чи Коктебелі.

– Але Крим – окупована територія, так само, як і Донбас!

– Головне, там не лунають постріли… Минуть роки, війна закінчиться, Росія та Україна з часом все одно помиряться; і ви теж, як і раніше, будете влітку чудово відпочивати в Криму.

– Хіба ж можна склеїти розбитий глек? Ти в це віриш? Десятки тисяч людей загинуло! Ні, я приїду лише в український Крим. А поки купатимуся в Десні.

– Зрозумій, у кожного – своя доля. Олексій прийняв рішення, а я – його дружина. Тому пакуємо валізи, і скоро вирвемося з цього пекла…

Непомітно промайнув час, і от – новий дзвінок із не менш сенсаційною новиною від моєї знайомої:

– Привіт! А ми повернулися – додому, в Україну! Ти навіть не уявляєш, як я рада. Ледве дочекалася побачення з рідними!

– Що, не сподобалося в окупованому Криму, Ганнусю?

– А нас звідти витурили… Можеш собі уявити? Спочатку золоті гори обіцяли! Поселили в санаторії (там же тепер оздоровниці – майже порожні, ніхто не їде, курортний сезон повністю провалений), запросили московських журналістів: знімали, як ми облаштувалися, як нас безкоштовно годують; ми на їхнє прохання ще й українські народні пісні співали… Ну, думаємо, як нам пощастило – наче в раю! Трохи пожили, та одного разу в нас поцікавилися: «Ви де бажаєте оселитися? Ось хочемо вам запропонувати на вибір: Воркута, Магадан…».

– Оце так вибір!

– Ми аж розгубилися: «Та ми ж до Криму приїхали». – «Ні, що ви, тут і так, немов у діжці з оселедцями! Куди ми вас подінемо? Нам самим тепер не вистачає – ні продуктів, ні питної води. І з роботою – сутужно! Санаторії – ледь животіють. Хто ж вас, безхатьків, наразі утримуватиме?.. А в Магадані і роботу за спеціальністю матимете, і житло, харчі. Ну, чому комизитеся?».

– І що, поїхали в Магадан?

– Ні, ми порадилися й підшукали інший варіант – вирушили до Якутії, вона тепер називається Республіка Саха. Чесно скажу, гарні краєвиди, і люди – гостинні. До речі, там досить велика українська громада, і корінні мешканці з українцями живуть дружно! Однак ми – педагоги, бажано все-таки вивчити якутську мову (це ж – автономна республіка…). Крім того, там – незвичний, суворий клімат.

– Не витримали? 

– Наші знайомі (дружимо сім’ями) подалися до Владивостока. То ми з ними помандрували: начебто вчителям-біженцям у тому краї дійсно не проти виділити житло... Вкотре переконалася: добре там, де нас немає… Житло у Владивостоці – дешеве, багато будинків та квартир пустують. Бо люди звідти зараз масово виїжджають у пошуках кращої долі.

– Чому?

– Майже всі підприємства простоюють, роботи практично немає. І, по-моєму, жодних перспектив… Та ще Японія санкції оголосила, і це тепер дуже відчутно у Владивостоці!

– І ви вирішили повернутися додому?

– Авжеж! Це – таке щастя: знову бачити рідні обличчя, спілкуватися українською! Не знала, що так сильно скучатиму за Батьківщиною. Отож ми більше нічого не хочемо, єдине наше бажання – стати громадянами України, бо ж у нас поки що російські паспорти… Це – звісно, неабияка проблема (ну, самі винні, навіщо було поспішати з російським громадянством?!), але, щиро сподіваємося, що Вітчизна нас пробачить. Присягаюся – більше ніколи й на думку мені не спаде кудись звідси їхати! Хай це стане мені науковою!

– Де ви збираєтеся мешкати?

– Звичайно, тут, у моїх батьків. Думаю, все налагодиться!

– А Олексію не хочеться жити в Донецьку?

– Ну, що ти, Сергію! Який Донецьк? Це ж окупована територія… Там – російські війська, місцеві бандити… Ні, якщо вже й повертатися, то тільки у визволений, наш, український Донецьк!

Спілкувався Сергій КВІТНИЦЬКИЙ