Жінка-УКРАЇНКА

ЗУСТРІЧ ЗІ СТОЛИЦЕЮ

Ну, добрий вечір, Києве мій милий…
Тягар дороги скинувши із пліч,
З тобою хочу на дніпровських схилах
Поспілкуватись тихо віч-на-віч.
Кажу відверто перед цілим світом,
Що молодієш все й через віки.
Мене ти знову стрів бузковим цвітом,
Як і в далекі юності роки.
Тобі зізнаюсь щиро наодинці:
Коли щеміло серце від розлук, –
Землі святої грудочку в хустинці
Зі скриньки брана, мов із твоїх рук.
Пісні співала українські дзвінко,
Вдягала вишиванку на свята
І тим пишалась, що я – українка,
Що ти — моя столиця золота.
Ось і тепер летіла, мов на крилах,
Тягар дороги скинувши із пліч,
Щоби з тобою на дніпровських схилах
Поспілкуватись тихо віч-на-віч.

КРАЮ МІЙ

Краю мій, вербова сторона,
З клекотом лелек понад дахами,
З вихором, що носиться шляхами,
Щебетом ріки біля млина.
Найрідніший, з далеку близький,
Ти у згадках серце ніжно грієш,
Літеплом у сновидінні млієш,
Мамині нашіптуєш казки.
Ти – в прозорій крапельці роси
І в могуті вікового дуба.
Ти – у серці, батьківщино люба,
І в моїм, і матінки Руси.
Вітерцем колишуться гаї,
В душу рястом заглядають щиро.
Хто тобі, мій краю, зичить миру,
То – жадані гості і мої.
Сяйвом сонце тішиться навкіл -
Вже весна кохається в розмаї.
Дістаю із печі короваї,
Скатертину вже стелю на стіл.

СОН

Мені приснився наш старенький сад:
Антонівок покручені суглоби,
Дуплистих груш ранковий променад,
Старечі слив зітхання і жалоби.
В саду в міжряддях косить бур`яни
Опісля зливи моложавий тато.
Правицею, безпалою з війни,
Із лободою бореться завзято.
Так захопила праця косаря,
Що у покоси вже кладе малину.
І мама, дивно, тим не докоря,
Складає мовчки стебла у ряднину.
У їх стосунках десь подівся клин -
Насперечались за життя і квити.
За ненароком скошений жасмин
Колись матуся ладна була "вбити".
А тут сумирно порають удвох,
Простили скоєні колись огріхи.
Темніє входом прохолодний льох,
Лапасті тіні кидають горіхи.
…Ой, що ж це я так осторонь стою?
Не підсобила батькові ні грама.
Та спробу доброзичливу мою
Спинила жестом заперечним мама.
Прокинулась і розумію – сон.
Стече у ранок ночі темна річка, -
Піду у церкву до святих ікон,
За упокій поставлю рідним свічку.

НЕДІЛЬНА ДРІМОТА

На моє підвіконня
примостилась голубка.
Нахиляла голівку,
заглядала в вікно.
А в кімнаті дрівцята
їла поїдом грубка,
ткав розважливий ранок
сновидінь полотно.
Випливали строкаті,
як життя, гобелени:
то грайливі левади,
то пожухла стерня.
То дизайнерка осінь
крила золотом клени,
то сідлало вже літо
вороного коня.
Від вогню червоніли
чавунові дверцята,
а майоліка грубки
розливала тепло.
Вже стояли на старті
за дверми ґринджолята,
неприкаяним в сінях
виглядало весло.
Запітніли у вікнах
загартовані шибки,
відлетіла голубка
розчарована вщент.
Зачерствілого снігу
відірвалася скибка,
поторочила стріхи
золотий позумент.
Обіймала привабно
тепла ковдра із вовни.
Шкряботів з нетерплячки
розважатися пес.
І недільного свята
чисті дзвони церковні
Над селом підіймались
до прозорих небес.

* * *

У глибоку блакить відлетіли незвершені мрії,
вже зима набивається в подруги,хочеш чи ні.
Чи ще варто тоді фарбувати волосся і вії,
коли в пам'яті часто спливають романси сумні.
Із печаллю в душі проводжаю у вирій лелеку,
коли в’яне спориш восени і згаса деревій.
Пережиті роки розмістились в тісну картотеку
і тернистих доріг намотався чималий сувій.
Ген роями сніжок під Водохреще кидає вітер.
І нестерпне бажання – вернутись у батьківський дім,
де родинний вогонь у вікні буде ясно горіти,
може й серця вогонь розгориться у домі моїм.

БАРВІНОК

Шепіт хвилі доносить луна,
Птахи в гаю виспівують дзвінко.
Розлилась біля хати весна
Синьо-синім хрещатим барвінком.
Серце в грудях болить від жалю:
Знаю – знов відцвіте в самоти?ні.
Я його ще з дитинства люблю,
Його очі замріяно-сині.
Розстелився рясним килимком
Від черешні і аж до порогу.
Хрестить (наче матуся) тайком,
Як рушаю в далеку дорогу.
Від подвір’я давно відпливли
В тиху вічність і мама і тато.
А у слід їм цвіли і цвіли
Сині квіти. Багато-багато…

НІЧ І Я

Ніч і я. Місто зморене спить.
Грають марно у келиху чари.
Стелять постіль для місяця хмари –
Незабутня, зворушлива мить.
Підбивають перини пухкі,
Потакають його забаганкам.
Звабно сяє зірниця-коханка –
Мерехтлива, в сорочці легкій.
Із задуми не виберусь я,
В ніч дивлюсь зі свого підвіконня.
Не беруть мої чари безсоння,
Б’ється пульс: ні-чи-я – ні-чи-я…