Жінка-УКРАЇНКА

Чернігівець Вадим Бабанський саме переживав кульмінаційний момент свого сну. Вони з Тонею нарешті усамітнилися на дикому кримському пляжі, абсолютно безлюдному в травні (недаремно майже рік разом загартовувались вдома – у Чернігові!). Хутко роздягнулися і, оголені, немов прадавні Адам та Єва, поринули в бурхливі хвилі... Згодом, стрімко  діставшись берега, Вадик милувався засмаглою, граціозною дружиною, якій все не хотілося виходити на сушу. Мимоволі зітхнув: так, він у Тоні – лише другий, адже понад усе на світі його кароока богиня кохає... море. І з цією жагучою пристрастю нічого не вдієш. Море – не чоловік, його, заради прекрасної панночки, на дуель не викличеш. Отож терпи, козаче! Ну, не ревнувати ж власну дружину до якоїсь „калюжки”...

Вольдемар

Велике сонце неквапливо, по-королівському урочисто, сходило з небесного трону за обрій, мерехтіло у вечірніх водах червоним золотом, осявало силует тендітної молодої жінки. Вадим примружився, приклав долоню до очей. Шкода, що він – не художник! Тієї миті Тоня та її звабливо феєричний коханець були одним цілим – дивовижною істотою  з обличчям прекрасної Афродіти і безмежним тілом чарівного морського звіра. Вадик затамував подих: у давніх міфах розповідається про людей-кентаврів, а його Антоніна здавалася жінкою-морем.

Раптом панічний страх пронизав душу: не приведи, Господи, щось станеться (зсудомить красуні від прохолоди її гарненьку ніжку, а вона ж не русалка – ледь вміє плавати!). Розпачливо крикнув у безкінечні глибини:

„То-неч-ко!!!”. Озирнулась, заспокійливо махнула рукою і розчинилася в іскристій, діамантовій хвилі...

Вадим прожогом кинувся у воду, та мало з ліжка не впав. Спрагло ковтнув ротом повітря, нервово розплющив очі. Дружина міцно спала поруч, згорнувшись калачиком. Полегшено зітхнув, посміхнувся (ну, примариться ж таке!). Хотів її обійняти, пристрасно поцілувати у принадні вуста, але стримався, вирішив не будити, – надто солодко й безтурботно зустрічала світанок його кохана!

Обережно підвівся, взув капці, аби почимчикувати в душ, проте пригальмував, почувши, як пискнула Тонина мобілка. „Есемеска прийшла...” – хотів уже рушити далі, однак спинився, кілька секунд нерішуче потупцяв біля трюмо й взяв до рук її „Siemens”. Антоніна щось стиха прощебетала уві сні і сховалася під ковдрою.

Вадик завжди говорив, що цілком довіряє дружині. Тому й мобільний її демонстративно не чіпав, не порпався в комп’ютерних файлах Тонечки. Для чого? Хіба вона – не янгол? Ніколи не дозволяла собі зайвого! Ну, могла, між іншим, пококетувати з сусідом (підстаркуватим парубком) чи з колегами-хлопчаками на роботі, але, щоб зрадити... Навпаки зізнавалась подругам: „Чим довше живу зі своїм чоловіком, тим більше закохуюся в нього!”.

Тоня не докучала ревнощами, тож він, за бажанням, міг затриматись після роботи (випити пива з друзями, піти на футбол), а у вихідний – вирушити до лісу (відвести душу на рибалці, назбирати дещицю грибів чи ягід). І ніяких тобі сварок та нотацій! Що б не трапилося, знав: навіть опівночі на нього чекатиме смачна вечеря, а вранці Тонечка неодмінно приготує чудовий сніданок. Ну, чим не ідеальна дружина?!

Бабанський уже збирався покласти „Siemens” на місце, але той пискнув знову. „Ще одна есемеска...” – вичікувально поглянув на ліжко. Мініатюрна Тоня рівномірно і майже непомітно дихала під ковдрою, надійно сховавшись від світу у своєму укритті. Демаскувала її лише рожева п’ятка, що мило визирала на поверхню.

„А раптом це – щось важливе?” – вагаючись, крутив у руках невеличкий елегантний телефончик. Ніби на підтвердження думки, мобілка озвалася ще раз. „Ого, третє повідомлення поспіль!” – зачудовано присів на краєчок ліжка. – І кому ж це о такій порі не спиться? Начебто всі подруги Тонечки – сови, також не проти у вихідні довше в постелі поніжитись... Може, щось сталося? Ну, не буде ж  людина ні сіло ні впало бомбардувати о шостій ранку приятельку есемесками! Ні, треба подивитися. Власне, хіба ми з Тонею за десять років шлюбу мали одне від одного якісь секрети?!”.

Повагом натиснув на кнопку – висвітилося: „Вольдемар”. Перевірив – зовсім незнайомий номер. Втім, легко запам’ятовується! „Гм... Що ж, поглянемо!” – підніс мобілку ближче до очей і мало не випустив її з рук. Приголомшено прочитав: „Доброго ранку, моя маленька! Нарешті ти прокинулась. Я вже сьогодні так знудьгувався за тобою. Будь ласка, озвись!”.

„Нічого собі...” – у відчаї стиснув телефончик. Крихітні літери застрибали перед очима. Він часто ласкаво називав дружину маленькою. „Який же нахаба наважився звертатися так до заміжньої жінки, ніби вона чиясь коханка?! – гнівно поглянув на номер. – І хто цей Вольдемар? Що за ідіотське ім’я... Господи, хіба ми погано жили? Чи я не турбувався про Тоню, мов про найріднішу людину в світі?! Навіть матуся моя й досі ревнує – вважає, що занадто люблю свою дружину. Та хіба можна любити занадто? Тому я жодного разу не образив її брутальним словом, не вдарив. Навіть одяг коханої прав, навчився нормально готувати, щоліта відправляв Тоню до санаторію, хоч мамі це страшенно не подобалося... А яка у нас прекрасна донечка!”.

До двох років Надійка не ходила і не розмовляла; батьки вже й не знали, що вдіяти, так хвилювалися. А потім сталося диво – дівчинка перевершила багатьох ровесників: у шестилітньому віці вже читала дорослі книги, розмовляла французькою і невтомно чимчикувала з татом лісовими стежечками, вишукуючи чорниці.

   Якось Вадим підсковзнувся на вулиці – цілу зиму не падав, а тут раптом не поталанило: гепнувся так, що потім кілька місяців за поперек хапався та й правицю сильно пошкодив, довелося навіть якийсь час все лівою рукою робити. То Надійка щодня зворушливо цікавилася його самопочуттям і невтомно цілувала „татову рученьку, аби швидше вилікувалася”. Добре, що зараз доня у бабусі – не стане свідком грандіозного скандалу...

 „Я – рогоносець?”  

„Боже, Тонечко, що ти накоїла?” – мало не жбурнув мобілку об паркет. Проте, поміркувавши, поклав на місце. Не можна ж отак гарячкувати! Він – не Отелло, а Тоня – не Дездемона... А що, як це помилка (випадково людина не той номер набрала), або чийсь невдалий жарт? Ні, треба розбудити дружину і показати їй ці есемески!

Втім, одразу й передумав. Пригадав, як Антоніна вчора годину сиділа у ванні зі своїм телефончиком – начебто спілкувалася з подругою. Він ще пожартував: „Ох уже ці жіночі балачки! Можна в космос злітати, доки ви одна одній усі плітки розкажете”. Зазвичай, дружина на подібні дотепи не зважала, а цього разу зніяковіла, почала виправдовуватися: „Просто так, Вадику, приймати ванну – нудно, а книжка може намокнути. От я й вирішила сумістити приємне з корисним. Тим більше, з Галинкою вже сто років не бачилася. До речі, вийшло не дуже дорого – у нас із нею один оператор...” – „Могла б і мене впустити – думаю, ми б тоді вдвох не скучали!” – „Вдвох там – надто затісно...” – „Я так не думаю!” – „Ти завжди спочатку не думаєш, а потім майстра кличеш, бо, після отих несподіваних любощів, щось неодмінно доводиться лагодити – як не ванну, то стіл...”.

Звісно, це – перебільшення. Бабанський – звичайний чоловік, а не Арнольд Шварценегер. Двопудову гирю однією рукою підняти не може і марафонську дистанцію не пробіжить. Як то кажуть, хирляве комп’ютерне покоління... Проте кохалися вони з Тонею двічі на день – на це сил вистачило. Мріяли ще народити сина і колись, через багато-багато літ, залишити цей світ разом, сповненими взаємної шляхетної любові. І раптом – якийсь Вольдемар!

Тривожні думки краяли серце, заважали зосередитися. „Ніколи всерйоз не сприймав Шекспіра, але тепер, здається, я розумію деяких його персонажів. Ще трохи – і перетворюсь на монстра! Треба негайно або розвіяти сумніви, або... – сторожко озирнувся. – Неймовірно! Я тут розум втрачаю, а вона собі спить...”. Навшпиньках прокрався до зали, вмикнув ноутбук дружини і був вражений новим сюрпризом – комп’ютер вимагав назвати пароль. „Отже, у Тоні таки з’явилася таємниця – настільки серйозна, що вона вирішила приховати її навіть від мене! – пригнічено зітхнув. – Ну, і що далі? Будити сплячу красуню? Але ж вона звикла прокидатися від моїх поцілунків... Мммм... Який же ти вигадала пароль, Тонечко? Власне, все має бути нескладно. Ти не любиш кросвордів-ребусів, тож ніколи, навіть заради найзаповітнішого секрету, не заморочуватимешся з якоюсь хитромудрою головоломкою...”.

Набрав спочатку дату її народження, потім своє ім’я – „Вадим”, „Вадик”. „Не проходить... – розчаровано наморщив лоба. – А що, як... Ні, не може бути!”. Похапцем натиснув на літери, склавши до купи ненависне „Вольдемар”, і гірко похитав головою – пароль виявився правильним.

Він заходився хаотично відкривати файли, червоніючи від сорому та приниження. Руки тремтіли і водночас пальці здавалися дерев’яними, неначе маленький хлопчик вперше сів за піаніно.

Увесь компромат (від першого –  до останнього листа!) акуратно зберігався в архіві. Вольдемар написав першим – Тоня відповіла... Відтоді вони обмінювалися посланнями щодня. І за тиждень Антоніна зізналася віртуальному знайомому в коханні! Вадик не зчувся, як до крові прокусив губу. Здавалося б, яка любов? Нісенітниця! Невинна комп’ютерна забавка від нудьги... Але Бабанський знав свою дружину і вже не сумнівався – вона закохалася по-справжньому.

Ще б пак! Її адресат здавався просто ідеальним чоловіком. Беззаперечно розумним – це видно з листів. А ще – дотепним та галантним. Він був чудовим спортсменом – мав чорний пояс із карате, успішним бізнесменом – торгував „крутими” автомобілями, невтомним мандрівником – плавав на власній яхті... І лицарем – у прямому розумінні цього слова. Власноруч виготовляв середньовічні обладунки та зброю й брав участь у багатьох турнірах з історичного фехтування – бився на мечах. До того ж, писав справді цікаві вірші, складав романтичні балади, займався комп’ютерною графікою та виконував каскадерські трюки у фільмах і навіть приятелював з відомими кіноакторами!

А головне, цей загадковий супермен вже не мислив свого життя без Тоні. Виявляється, вона – мрія його життя, ота половинка, яку шукав стільки років. І Антоніна відповідала пристрасному лицареві взаємністю...

„Мабуть, спочатку вона була просто заінтригована, отримавши незвичайного листа, – здогадувався Вадим. – Згодом захопилася, адже це дійсно спокусливо – мати такого дивовижного шанувальника. А невдовзі – втратила голову. Спробуй встояти, якщо наполегливий Аполлон у кожному посланні віртуозно промовляє стільки вишуканих компліментів! Значно більше, ніж я спромігся сказати їй за всі наші роки. Гм... Ну, ось – я вже її виправдовую! Дожився – захищаю жінку, котра наставила мені роги... Скоро виростуть, мов у оленя – в двері не пролізу! Бо хіба це – не зрада? Так, до фізичної близькості не дійшло. Власне, вони досі навіть не знайомі. Але хіба я маю шанс у порівнянні з цим суперником? Він, очевидно, і в ліжку та-а-кі подвиги здійснює... А як же Надійка? Вона любить тата й навряд чи швидко звикне до чужого дяді. Донечка страждатиме! А я? Невже я справді зможу жити без своєї сім’ї?!”.

Втім, дружина скоро прокинеться – щось треба  вирішувати. Але що? Влаштувати сварку, потрощити посуд (вдарити Тоню він все одно не зможе), виголосити ультиматум? Навіть, якщо Антоніна, заради їхньої дитини, не наважиться розірвати шлюб, вона почуватиметься нещасною. Потім все життя болісно розмірковуватиме, чи правильно вчинила, відмовившись від стосунків із блискучим Вольдемаром. І щоразу, під час кожної невдачі (а життя будь-якої родини – не лише трояндами встелене!), шкодуватиме, що виявила слабкодухість...

А може вдавати, що нічого не сталося? Потерпіти – раптом до справжнього побачення так і не дійде? Очевидно, у того Вольдемара вже було немало розкішних жінок і, підкоривши серце „звичайної” Тоні, він знову закрутить роман з якоюсь популярною кіноакторкою? „Ні, я просто не витримаю таких мук, – зізнався собі. – Не зможу щодня бачити, як все нові тенета обплутують мою дружину й мовчати. Людина – не страус, а наша квартира не Африка – під паркет голову не сховаєш... Та й шпигувати увесь час за коханою (навіть якби дуже цього хотів) не вдасться. У мене – робота, а ще – хвора ненька, котру необхідно якомога частіше провідувати. А Тоня будь-якої миті може погодитися на фатальну зустріч”.

У пам’яті блискавично промайнув побачений нещодавно номер телефону; і Вадим вирішив!

Зяблик

– Слухаю вас...

Чоловічок був миршавеньким (мов мишеня), низеньким (як то кажуть, метр з кепкою), короткозорим (старенькі окуляри з неправдоподібно товстими скельцями ледь трималися на носику-кнопці). Мав ріденьке волосся з неестетичною лисиною, цапину борідку, купу вставлених зубів (дешева підробка під золото) та безликі, ніби вичовгані, брови. На ньому був сірий неоковирний светр, з якого визирала „отруйно” зелена сорочка, непрасована, як мінімум, тиждень. На худих, тонюсіньких кінцівках – екзотичні брюки-дудочки (писк моди у стиляг минулого століття) і химерні черевики мало не сорок п’ятого розміру, що нагадували взуття казкового дідуся Хоттабича.

Оглянувши з ніг до голови це „чудо”, Вадик мимоволі посміхнувся. А ще хвилину тому він нагадував грозову хмару, ладну ось-ось вибухнути жахливим громом і спопелити нищівними блискавками такого собі Станіслава Панасовича Зяблика, 65-річного охоронця комп’ютерного клубу – неодруженого, мешканця гуртожитку на Масанах. В усякому разі, саме таку інформацію про „підозрюваного” суб’єкта „злив” Бабанському його однокашник Вітько з міської прокуратури, натиснувши на оператора мобільного зв’язку.  

– Слухаю вас, – знову ледь чутно пробелькотів чоловічок і вичікувально завмер, зсутуливши плечі.

– Мабуть, тут якась помилка... – аж розгубився гість, простягнувши господареві невелику цидулку. – Перепрошую, але мені сказали, що це – номер вашого мобільного.

Зяблик повільно підніс папірець до самого носа, здивовано витріщив оченята, ошелешено плямкнув, зіщулився й невиразно хитнув головою.

   – Тобто це – ваш номер?

   – Ну-у-у... – сторожко знизав плечима.

   – Ще раз питаю: ваш чи не ваш?! – різко підвищив голос Вадим. Його вже неабияк дратував наляканий, бідолашний добродій: – Відповідайте негайно, хто такий Вольдемар?

Проте чоловічок лише судомно хапав ротом повітря, немов щойно пішки видерся на шістнадцятий поверх.

„Обережно – не при, мов бульдозер, а то ще трохи – і доведеться викликати „Швидку...”! – подумки висварив себе Бабанський. І вже спокійніше промовив уголос: – Гм... Обіцяю, що не завдам вам клопоту. Але, заради Бога, поясніть, хто скористався вашим телефоном, аби надіслати есемески моїй дружині?”.

   Зяблик безпорадно озирнувся навкруги, втягнув голову в плечі:

   – Я – такий самотній! Ви не думайте – у нас би з нею все одно нічого не вийшло...

   – Ви – Вольдемар?! – нервово захихотів Вадик і враз гучно, розкотисто зареготав, хапаючись за живіт.

   Чоловічок стурбовано причинив двері, задріботів на кухню й невдовзі повернувся зі склянкою води.

   – Не треба, – махнув рукою Бабанський, примостившись на облізлий диванчик, що одразу почав порипувати в такт невгамовному сміху.

   – Я більше не буду... – жалісливо пообіцяв господар кімнатки.

   – Авжеж, – знеможено кивнув Вадим, витираючи сльози, які чомусь набігли на очі. – Моя вам порада – напишіть роман. Мабуть, перевершите Мопассана!

   – А можна, я попрощаюся з Тонею? – ледь чутно попрохав Зяблик, та, помітивши, як вмить посуворішав гість, понуро потупив очі: – Добре, вважайте, цієї хвилини красень Вольдемар зник – назавжди!

   – Стривайте... – Вадику раптом спала на думку неймовірна ідея. – Ось вам гроші, придбайте собі будь-який стартовий пакет, а я ще трохи покористуюся тим вашим номером.

   – Так, звісно, – ніяково взяв купюру чоловічок. – Тільки...

   – Що? – пильно поглянув на майбутнього Мопассана Бабанський.

   – У вас – справді надзвичайна дружина. Будь ласка, не кривдіть її!

Принцеса

Антоніна замислено поглянула на годинник – сьома ранку, а вона досі очей не склепила. Так навіть у першу шлюбну ніч не хвилювалася! Серце бентежно калатало – гуло, мов великий церковний дзвін. У голові роїлися безкінечні думки. Ні, треба заспокоїтись, хоч трохи поспати, не можна ж так увесь час накручувати себе! Все-таки – давно не дівчинка... Та й невідомо, чим закінчиться це романтичне побачення. А що, як вона не сподобається Вольдемару?! Одна справа – пристрасне, дивовижне листування у віртуальному світі й зовсім інша – реальні інтимні стосунки. Бідолашний Вадик навіть не здогадується, що витворяє його Тоня... Господи! Хтось би раніше розповів, що вона (добропорядна матір і дружина, така спокійна й розсудлива) наважиться на зухвалу любовну авантюру, нізащо б не повірила! Як то кажуть, у тихому болоті чорти водяться. Чи чортиці?

Зітхнула: „Треба вставати, все одно ж не засну – попереду зустріч, яка, можливо, разюче змінить моє життя. От вам і лебедина вірність! Кепкуємо над чоловіками щодо їхнього бажання за першої ж нагоди вскочити в гречку. А самі... Облишмо лицемірну патетику – хто ж спокушує цих мужчин? Вольдемар не встиг з’явитись на горизонті, як я вхопилася за нього, немов потопельник за останню соломинку. Ніби й нормально живу, маю синицю в жмені (добру, працелюбну – даруй, Вадиме, за таке порівняння), а хочеться журавля. І ось я – заміжня жінка – крадькома збираюся на побачення до жаданого коханця. Так, коханця! Бо хіба сотні разів в уяві не зраджувала своєму чоловікові з Вольдемаром? Та я давно вже мала б від сорому згоріти, аж ні – жива-живісінька. Сьогодні, як завжди, турботливо зібрала валізу, проводжаючи Вадика у відрядження. Цілком щиро побажала: „Хай щастить!”. Він так сонячно посміхнувся, пригорнув, поцілував у вуста. Рідна душа... Як ми житимемо потім, коли ЦЕ станеться? Втім, відступати пізно – інший (такий незвичайний!) чоловік уже заполонив моє єство...”.

Добре, хоч на роботу не треба йти – відпросилася. Надто відповідальний момент – підготуватись до першого побачення! Вчора вмовила Вадика здійснити шопінг найкращими крамницями – довірливий чоловік радо придбав коханій дружині розкішну вечірню сукню, дорогі черевички, ніжні французькі парфуми... Тепер необхідно годинку посидіти у ванні, потім – ретельно почаклувати над обличчям, навідатися до перукарні...

Мелодійно озвалась мобілка – надійшла есемеска! Поглянула – Вольдемар: „Доброго ранку, моя маленька! Кохаю тебе щосекунди. Ми створені одне для одного. Приходь, як домовилися. Постараюсь тебе вразити...”. Аж затріпотіла від солодкого передчуття інтимної близькості: „Який же він делікатний – навіть дізнавшись номер мобільного, не наважився подзвонити. Не тиснув на мене, вимагаючи негайної зустрічі. Терпляче чекав, доки по-справжньому закохаюся в нього. І тільки відчувши, що я вже готова на все й буквально знемагаю від пристрасті, запросив на побачення”.

Але й тут Вольдемар виявився напрочуд оригінальним – влаштовує заради коханої вишуканий карнавал! Розповів про свою ідею знайомому – власникові нічного клубу – і той охоче погодився. Тож нині там збереться цікаве товариство – всі одягнуть маскарадні костюми й маски. Антоніна має впізнати свого обранця і першою підійти до нього. Причому вони вирішили (ох уже цей вигадник-Вольдемар!) уникати... слів, адже будь-яка фраза, виголошена тієї миті, буде банальною. Ні, ліпше невагомо кружляти у прекрасному танку, відчуваючи, як закохані серця спілкуються в унісон!

Дізнавшись про бал, Тоня одразу обрала костюм принцеси. Готувалась до карнавалу, немов дівчинка-медалістка – до останнього шкільного іспиту. А сьогодні вона взагалі ледь дочекалася вечора. Встановила особистий рекорд – кілька годин простояла перед дзеркалом! Нарешті взула новенькі черевички: „Очевидно, доведеться неабияк натерти ноги, але любов, як відомо, вимагає жертв!”.

Зателефонував Вадик: „Тонечко, як ти?” – „Нормально... У тебе все гаразд?” – „Авжеж! Доїхав без ексцесів. Втім, маю одну велику проблему...” – „Рідний мій, що сталося?” – „Я вже страшенно, надзвичайно... скучив за тобою!” – „Так, Вадиме Олександровичу, припиняй свої жарти, а то я колись від них передчасно посивію...” – „Отже, я тобі – ще не байдужий?” – „А ти що –   сумніваєшся?” – „Ну, дещиця ревнощів будь-якому чоловікові не завадить, аби не розслаблявся й підтримував форму... До речі, щойно порозмовляв із Надійкою – передає дорогій матусі найкращий привіт!” – „Дякую! Чим зараз займається наша донечка?” – „Чепуриться перед дзеркалом. Вся в маму...” – „Вадику!” – „Що?” – „Будь там розумником, добре?” – „Аякже! Зараз послухаю „На добраніч, діти!” і вкладуся спати...” – „Що ж, гарних сновидінь!” – „Щасти й тобі, принцесо...”.

Зачудовано вимкнула мобілку: „Як він мене назвав? Боже! Невже? Тільки без паніки – у страху очі великі. Навіть Вольдемар не знає, що я прийду на бал у цьому костюмі!”. Полегшено зітхнула і відчинила двері...

А потім був незабутній бал-маскарад. Непримітний нічний клуб раптом перетворився на справжній середньовічний замок. У масивних канделябрах урочисто палали свічки, створюючи неповторну, містичну атмосферу. Охоронці гордо походжали в давніх рицарських обладунках. Придворні музиканти XVI століття натхненно грали менует. Мужній граф Атос та загадкова Міледі чудово опікувалися гостями...

Втім, Принцеса-Антоніна майже не помічала того, що діялося навколо. Вона була з Ним – високим, струнким чоловіком у романтичному костюмі Бетмена. Тоня впізнала Вольдемара одразу, тільки-но потрапивши до цієї зали, і, вже не вагаючись, пішла назустріч долі. Прилинула до Нього в напівтемряві – запитально посміхнулася. Він чемно вклонився і галантно торкнувся губами її руки, ніжно цілуючи кожен пальчик. О, що це були за поцілунки! Ніколи в житті вона не відчувала подібного блаженства. Хто б міг подумати, що можна отримати екстаз від таких легких, зворушливих доторків!

А далі Він запросив свою Принцесу на танець, і підлога надовго втекла

з-під її ніг. Цей неймовірний добродій настільки вразив, зачарував Тонечку, що вона ладна була мандрувати за Ним на край світу. Тому не злякалася, коли Бетмен, так і не промовивши жодного слова, несподівано схопив її на руки і, немов пір’їнку, поніс кудись угору. Їй здалося, що вони злетіли на небеса...

Ідеальний чоловік  

Однак це була кімната з великим ліжком, встеленим пелюстками квітів. Тоня довірливо пригорнулася до свого кумира. В ту мить поряд із нею був дійсно Ідеальний Мужчина – неймовірно дужий, жагуче пристрасний і водночас – дивовижно лагідний. Мріючи про цю особливу ніч, вона розуміла: зазвичай, створене в уяві – значно яскравіше й привабливіше за тривіальну дійсність. Тож підсвідомо (хоч і не зізнавалася коханцеві) готувала себе до певного розчарування. Однак все сталося навпаки – бог на ім’я Вольдемар щоразу передбачав кожен порух її невгамовного тіла, бездоганно вгадував будь-яке інтимне бажання, немов тисячу років жив у її бентежній душі...

„Все-таки, як же Він схожий на Вадима!” – розчулено подумала Тоня і, заплющивши очі, зримо уявила свого чоловіка. Цікаво, невже Бабанський зараз справді спокійно спить у тому Києві? Адже закоханий мужчина (а вона анітрохи не сумнівалася у почуттях Вадика) повинен відчувати, що відбувається з його „половинкою”! От би здогадався сам, тоді значно легше було б зізнатися у скоєному, не тримати ЦЕ в собі. Бо хіба вона зможе приховати таке, безтурботно вдавати, ніби нічого не сталося?

Досі Вадим був її першим і єдиним чоловіком. Ще недавно Тоня так пишалася цим. А тепер? Виявляється, вона така – як всі інші? „Ні, я – не хвойда, просто закохалася!” – переконувала себе, охоплена хвилями палкого шаленства. Сотні разів цілувала жаданого Вольдемара, нестримно танула від його вишуканих пестощів. Та раптом, у мить найвищої насолоди, мозок пронизала неймовірна думка. Зачудовано поглянула на свого супермена і... розгублено зашарілася, знеможено принишкла в постелі.

   – Ти здогадалась? – пролунав поруч такий знайомий голос.

   – Щойно... – промовила ледь чутно. – Вадику...

   – Вражена?

   – Ще питаєш! Та я ладна крізь землю провалитися...

   – Не треба, якраз під нами – трон пана Атоса. Не приведи, Господи, впадеш графові на голову... – він говорив заспокійливо, зовсім не зловтішно – навпаки задоволено посміхався, наче щойно догодив дружині неперевершеним сюрпризом.

   – Бабанський, ти справді не гніваєшся? Я щойно тобі зрадила!

   – Ні, мені дуже приємно, що ти зрадила мені... зі мною. Тонечко, все гаразд?

   – Не знаю... Я – шокована, досі не можу до тями прийти! Але ти був настільки вигадливим і шляхетним... Дякую! Ми так уже давно не кохалися, правда?

   – Авжеж... Не хочеш продовжити?

   – Хочу! Та, будь ласка, дай мені хоч хвилинку оговтатися. Неймовірно... Як тобі взагалі спало таке на думку?!

   – Ти прагнула дива – я це відчув і спробував побути чарівником. Не просто запросити тебе на романтичне побачення, а влаштувати щось особливе. От і пригадав оперету Йоганна Штрауса „Летюча миша”. Тільки там дружина вирішила провчити свого ловеласа-чоловіка...

   – А ти – мене...

   – Ну, що ти – я ще більше закохався у тебе!

   – Невже ніскілечки не ревнував себе до Вольдемара?

   – Звичайно, ревнував. І сам собі по-доброму заздрив... Втім, я – щасливий, що ідеальний чоловік існував лише в твоїй уяві. Проте спробую бодай чимось бути схожим на нього.

   – Не треба...

   – Чому?

   – Який ідеальний чоловік?! Він же знав, що підбиває клинці до заміжньої жінки (хіба я приховувала свій статус?), однак наполегливо спокушував мене!

   – Гм... Згоден, Тонечко, він був трошки не правий...

   – То винахідливий лицар більше не „полюватиме” на наївних принцес?

   – Я викличу його на дуель і, можеш не сумніватися, – шпага Вадима Бабанського не схибить!

   – Ну, для чого так жорстоко? Адже це була моя найромантичніша пригода! Втім, недаремно ж кажуть: хто хоча б раз обпікся на гарячому, потім все життя дмухатиме на холодне... Кохай мене, Вадику! Я більше ніколи тобі не зраджуватиму.

         Сергій ДЗЮБА