Жінка-УКРАЇНКА

Сакральна сутність материнства

Україна споконвіку уособлюється в образі Жінки-Матері. Для українців рідна земля є втіленням жіночої первини й материнства, як Сонце –  чоловічої первини й батьківства. Українець одвіку ставиться до землі як до живого єства. Більше того, він перебуває у священній інтимній єдності з питомою землею  –  любить  її,  як  дружину, плекає, а земля живить весь його рід. Ось як виповів нерозривний зв’язок українського селянина й його землі-годувальниці геній світового письменства з українським серцем Микола Гоголь, застерігши від «пролетаріатства»: «...Хіба можна розділити селянина з землею?.. Ви тільки подумайте, що селянин наш плаче на радощах, побачивши землю свою. Декотрі припадають до землі й цілують її, наче кохану. Це щось та означає!.. Ось над  цим  і  треба подумати...». В українському традиційному світогляді давнє сакральне поняття материзна живе нарівні з загальносуспільним поняттям батьківщина. Незмінно називав Україну материзною історіософ Пантелеймон Куліш, віддаючи цьому священному найменню перевагу перед батьківщиною. Його земляк-сіверець історик, етнолог Микола Маркевич так роз’яснює бінарну сутність батьківського й материнського в найменуванні рідної землі: «Батьківщина вища за материзну; вона тільки частина її; та для чиєї душі немає материзни, для того немає й батьківщини».

Саме сакральна материнська первина стала для України тією природно-духовною основою, на якій культурно саморозвинувся Український світ, сформувався український духовний тип і життєдіє український ідеал справедливості. Адже для матері всі її діти однаково рідні й родинно рівні. Саме від всеохоплюючої справедливої материнської любові зародилась в Україні ідея братерської рівності й суспільної справедливості: усі в суспільстві мають бути рівні перед материнським правом звичаю й природним законом волі. Ці неписані священні принципи вже тисячі років діють у нашому природно-звичаєвому праві.

Жінка-Мати, як і Природа, здійснює на Землі священне покликання Родиці – природної яви Рода-Всеєдиного (безособового, всепроймаючого первеня) народжувати й плекати життя. Мати – народителька всіх людей. Українська Мати – Родиця й навчителька своєї родини, берегиня роду й народних звичаїв. Мати – плеканиця рідної мови, тому вона й зветься материнською.

Кожна мати-українка має свою неповторну вроду і вдачу. Але всіх  українських матерів єднає велика материнська любов до своїх дітей, турбота про свій рід і народ, про цілий Український світ.   

Ставлення до жінки-матері визначає рівень культури суспільства. У культурних суспільствах материнська турбота про дітей, материнська праця визнається як суспільно важлива й має високу повагу.

Та нинішня фінансова цивілізація, вражена пошестю деградації, нехтує священним покликанням материнства в культурному саморозвитку людини. Нині на рівні масової свідомості широко мусуються провокативні заклики про необхідність участі жінок нарівні з чоловіками в глобальних і реґіональних політичних ігрищах-маніпуляціях, про неминучість переходу до матріархату для запровадження нового порядку в родинному й суспільному житті. А за цими облудними тезами маячить протиприродна вірусна доктрина про соціальне зрівняння статей (так звана ґендерна рівність).

Ідею матріархату як гіпотетичної форми соціального ладу, в якій родинна й політична влада нібито належала жінкам, висунув у ХІХ столітті швейцарський етнограф, юрист Йоган Якоб Бахофен. Оскільки та ідея була революційна й руйнувала тодішні суспільні підвалини, її одразу підхопив Фрідріх Енгельс для обґрунтування комуністичної доктрини спрощеної соціальної рівності. Марксизм оголосив моногамні стосунки в шлюбі між чоловіком і жінкою як «первейший классовый антагонизм» в истории. Той «классовый антагонизм» мав бути подоланий знищенням шлюбу й родини. З захопленням більшовиками влади в 1917 перша жінка-нарком більшовицького ЦК О. Коллонтай запропонувала здійснити такі практичні заходи: «Закон о расторжении брака»; «Легализации абортов»; «Сексуальная свобода для молодежи»; «Легализация гомосексуализма»; «Вовлечение женщин в процесс производства»;  «Воспитание детей в коллективных государственных учреждениях». Цю більшовицьку «виховну» доктрину вичерпно висловила Н. Крупська: «Мы должны воспитать из детей бойцов нашего дела».

Матріархальна ідея стала визнаною теорією, й антропологи та етнологи вивчали по всьому світу дикі племена, дошукуючись слідів матріархату. Одначе влади жінок так і не виявили, а знайшли матрилінійність – систему відстежування предків і успадкування по жіночій лінії. Це атавізм полігінії – багатомужжя. Легенда про матріархат проіснувала до середини ХХ століття, коли наука відмовилась від неї остаточно.

А матрилінійність, матроклінна спадковість – це не факти матріархату, а факти дії законів природи й життєвості жіночих архетипів первинної Природи й первинної Жінки. Жіночі архетипи проникливо розкрила юнгіанський психолог, етнолог, філософ, оповідниця й поетка Клариса Пінкола Естес у книжці «Та, що біжить із вовками. Жіночий архетип у міфах і переказах». Ця глибинна праця про відродження жіночої суті й інтуїції надзвичайно пронизливо сприймається на тлі нинішніх психосоціальних патологій фемінізму й дегенерацій ґендеризму, які нівелюють дивовижні природні, біологічні відмінності чоловіків і жінок та руйнують їхні глибинні сакральні сутності й духовну єдність, що виявляються у взаємній любові. Саме в любові, в родині найповніше розкриваються сакральні сутності чоловіка й жінки: чоловік – головний провідник Усеєдиної духовної інформації й життєродної енергії, жінка – основний приймач духовного знання й збирач-відроджувач енергії життя. Ці їхні сутності владовано взаємодіють у любові й виявляються на генетичному рівні в певному наборі батьківських і материнських хромосом у їхніх дітей.

Саме це природне, генетичне розмаїття людських індивідів намагається знівелювати ґендерна політика безглуздою ґендерною рівністю, інфікуючи людей своєю ідеологією через масову свідомість. Квазінаукове поняття «ґендер» («соціальна стать», від латинського genus – рід) придумав у 1955 р. користолюбний американський сексолог Джон Мані, займаючись корекцією дітей-гермафродитів і роблячи з них для зручності тільки дівчаток. Він підвів під свою «Клініку ґендерної ідентичності» наукоподібну базу, суть якої в тому, що стать людини можна поміняти, змінюючи лише її наставляння. На основі експериментів Дж. Мані виникла феміністська ідеологічна доктрина ґендеру як соціального конструкту – «соціального конструювання ґендеру (статі)», «орієнтована на політичний результат», мета якого – «зміна соціальних порядків» і створення майбутнього з загальною рівністю статей, найвищим виявом якого стане «безстатевий секс, безстатева сім’я, безстатева професійна організація й безстатева політика». Далі підключилась так звана громадськість: радикальний феміністський та гомосексуальний рухи злучились і породили ґендерну ідеологію. Той ідеологічний рух підживлювався ідеями філософів-марксистів з Франкфуртської школи соціології в Німеччині, основна доктрина яих – сексуальність повинна бути звільнена від обмежень моралі. Запеклим пропагандистом ґендерної ідеології стала американський філософ Джудіт Батлер (співробітник Рокфеллерівского фонду й відверта лесбіянка). За визначенням німецького соціолога Габріели К’юбі: «ґендеризм – нова ідеологія знишення родини». 

Уже нині запровадження ґендерних стандартів («європейських норм») у системі освіти позбавляє дітей батьківсько-материнської турботи й виховання, а для дитини найцінніше – любов батька й матері, які плекають, виховують її. Про ту злочинну модель «нового» (одностатевого – гомосексуального) шлюбу, прирівняного до сім’ї, та відповідно «нового» суспільства, про протиприродну ідеологію ґендеру, що має ті самі ідеологічні корені, що й ідеологія нацизму, ішлося у зверненні єпископів УГКЦ: «Ідеологія ґендеру є з певного погляду ще гірша за фашистську, бо змінює природу і психіку людини» (Львів, 2.07.2010). Проблеми розвитку суспільства треба розв’язувати не урівнюванням статей, а запровадженням стратегії культурного саморозвитку людини на законах природи й моралі та відповідного їм ясного світогляду. Жити за цим природно-моральним правом і світоглядом зобов’язані жінки й чоловіки рівною мірою. Бо жіноча й чоловіча половини складають єство людини в цілому, і кризу людини, людства можливо подолати тільки уладуванням неповторних чоловічої й жіночої сутностей.

На тлі всіх масових соціальних оман нині гостро постає глибинне питання про неминучість відродження нашого традиційного природного світогляду, який поза масовою релігійною й ідеологічною свідомістю відкриває життєво необхідне істинне, дієве знання; відродження жіночої інтуїції як основи осягнення цього істинного, дієвого знання – ясновідання та про повернення жінці її високого суспільного покликання – берегині родової пам’яті, родового життєвого досвіду й безвічної звичаєвої традиції етнічної культури.

В Україні здавен цнотливість дівчини й священне покликання жінки-матері визнавались як найвищі моральні чесноти, які забезпечували честь роду, громади й цілого народу. Мати-українка одуховлена світлою силою Лади-захисниці у своїй самовідданій життєродній любові й мудрості. Жінка-мати уособлює в собі лад родинний і суспільний. Мати є народителькою, плеканицею і навчителькою своїх дітей і цілого народу.

Суспільство, в якому жінці-матері відведено цю основоположну природну функцію, має потужну життєву здатність і високу духовну перспективу. В такому суспільстві люди живуть у добробуті й щасті, народ має гідність і повагу від інших народів. Як ми шануємо своїх матерів, так інші люди шанують і нас.

Материнство у вихованні нової людини

Від материнської турботи про своїх дітей залежить, якими будуть покоління всього народу. Відтак і майбутнє людства залежить від духовного стану саме жінки-матері.

У вихованні надзвичайно важлива психоенергетична взаємодія батьків і дітей. Енергія любові йде від серця до серця, і батьки та діти своїми почуттями й думками створюють навколо себе позитивне енергетичне поле. Енергетичний зв’язок батьків із дітьми дуже тісний і потужний. Коли батьки дають дитині життя, вони мають закласти в неї енергію любові. Подальше завдання батьків – допомогти розкрити це джерело енергії всередині дитини, створити умови для пробудження позитивної енергії в моральній зрілості й духовному народженні. Якщо родинне середовище сповнене поваги, любові, така сама енергія пробуджується і в дитині, стає визначальною в її особистому житті. У батьків і дітей кровні зв’язки забезпечують глибинний енергетичний зв’язок, тому рідні люди гостріше відчувають і любов, і її відсутність. Для дитини любов батьків – життєво необхідна. У батьків завжди є можливість пробудити своєю любов’ю почуття любові в дитині. Смисл життя батька й матері – спрямовувати енергію любові в духовний саморозвиток своїх дітей. В аграрній, світлосповідній українській культурі покликання матері – народжувати, плекати, оберігати, а покликання батька – виховувати духовно, спрямовувати дітей до моральної зрілості й духовного самонародження, до усвідомлення життєвої програми своєї душі та здійснення її в житті. Моральної зрілості людина досягає в дотриманні морального принципу в триєдності істинного думання, справедливого діяння й правдивого висловлення. Тільки на основі моральної зрілості можливе повноцінне людське життя.

Виняткове значення у вихованні, моральному визрівання дітей має материнська й батьківська любов. І виняткової уваги батьків потребує виховання дівчинки, бо кожна дівчинка – майбутня мама. Особливі сподівання в вихованні молодого покоління покладав на матерів педагог-мислитель Пантелеймон Куліш: передусім ми повинні виховати нове покоління матерів, які народять і виховають нове покоління народу, яке й організує новий суспільний лад. На власному життєвому досвіді він упевнився, що тільки чисте материнське серце спроможне народити оновлену людину: «Жінці довірено великоцінний обов’язок живити й зігрівати юну душу, яка розкривається. Жінка без намірів, без системи формує молоде серце в найчудовіший зліпок, пом’якшуючи його материнською любов’ю й ласкою».

Саме цей почуттєво-сердечний принцип української етнопедагогіки увів в основу своєї педагогічної антропології (теорії й практики) Костянтин Ушинський: «педагогіка – мистецтво, а не наука виховання». Він бачив педагогіку «першим, вищим із мистецтв, а вічно передуючий ідеал цього мистецтва – досконала людина». Звідси заповіт великого педагога – «створити наших дітей кращими за нас».

Але для цього необхідно заснувати родину – живильне середовище для духовно-інтелектуального, психофізичного й соціального розвитку дитини. В родині дитина дістає емоційну підтримку, психологічний захист, засвоює національні культурні й загальнолюдські моральні цінності. Усі суспільні інституції зобов’язані підтримувати зусилля батьків, спрямовані на виховання, духовне народження й саморозвиток гідної людини.

Заснувати родину – життєродну клітину народу спроможні тільки морально зрілі люди силою любові своїх чистих сердець і злагодою високих прагнень своїх споріднених душ. А в родинному середовищі усталюється духовний тип людини й визріває почуття її особистої й національної гідності, що поєднує в собі самоповагу й повагу до інших людей.

Родина – життєродна клітина збірної цілісності народу

В родині найповніше розкривається природно-духовне й суспільне покликання жінки-матері.

Жінка-мати як ніхто відає, що потрібно суспільству, бо вона передусім знає, що потрібно дітям, родині. Від матері залежить лад у родині, здоров’я й радість її дітей. Завдяки сакральному суспільному покликанню матері моногамна родина стала первинною суспільною інституцією – першоклітиною збірної особи народу. 

Тому відповідним ставленням до жінки-матері визначається рівень моральної зрілості суспільства, рівень його культурної й політичної самоорганізації.

Збірна особа народу зароджується в родини, а міцність родини починається з плекання дитячої душі. Бо з культури маленької дитячої душі виростає культура збірної особи народу.

Родина – результат природно-духовної еволюції й одна з прадавніх форм єдності людей. Вчені дійшли висновку, що інститут родини виник ще до появи релігій. Релігії стали вторинними чинниками, прихильними до полігамії або моногамії. Взагалі первинними сутностями є духовний світогляд і осягнуте в особистому духовному досвіді ясновідне знання, які й визначають спосіб життя людини й суспільства в системі культурного саморозвитку.

Моногамна родина заснована на єдності споріднених душ у любові, на злагоді чоловічої й жіночої первин. Ці первини взаємодіють за принципом співдії двох протилежних зарядів у живій клітині, утворюючи «непарну симетрію» (В. Вернадський) – народжуючи нове індивідуальне життя. Всеєдиний закон непарної симетрії – основа саморозвитку всього живого з власної самостійної сили.

Родина як цілісна психоенергетична система заснована на взаємній любові й моральній зрілості батьків і дітей. У люблячих батьків виростають щасливі діти, народжуючись удруге, духовно, з власної сили любові. Бо коли в серці є любов, там життєдіє дух, і всі вчинки сповнені духовних прагнень. А в аморальному середовищі любов підмінюють торгом: ти – мені, я – тобі.

Любов – універсальний принцип почуттєво-духовної взаємності, взаємообміну життєродною енергією між чоловіком і жінкою, між людиною і Родом-Усеєдиним, між людьми в збірній особі народу для духовного посилення у взаємодії. Любов зароджується в людському серці з духовного зачатка. Люблячі чоловік і жінка живуть з реальним відчуттям свого енергетичного єднання. І з любові народжується людина вперше (біологічно) і вдруге (духовно). Перший раз людину народжують батьки, а другий раз вона народжується сама з духовного зародку в серці. Оце «друге, духовне, народження» людини і є її власною культурою (Г. Сковорода). Так із людських родин, родів самозароджується «збірна особа українського народу» (П. Куліш). А збірні особи народів складають планетарну спільноту – людство. В українській духовній традиції любов є головною моральною чеснотою людини – виявом дієвої волі духу в чистому серці.

Суперечності між українською моногамною родинною традицією й аморалізмом сучасності виявляються передусім на межі проникнення в родинний світ сторонніх впливів. Агресивний вплив зовнішнього середовища на тонку організацію родинного світу надзвичайно посилюють ЗМІ. Телебачення своїми програмами про дошлюбний сексуальний досвід, позашлюбні зв’язки, вибір сексуальної орієнтації поширюють аномалію й підривають здорову основу родини. Лібералізація суспільного життя призводить до руйнування родинної традиції й підміни моногамної парної родини деградованими полігамними статевими зв’язками й украй здегенерованою одностатевою сім’єю.

Тому нині особливого життєстверджуючого сенсу набуває українське традиційне поняття родина – та, що родить, а не сім’я – та, що тільки сіменить. Глибинна, священна сутність родини походить від Рода – священної сутності українського ясновідного світогляду й духа-заступника українців. Звідси ж рід, народ, родичі, рідня, ріднизна – все споріднене в Білому світі через Рода. Сакральна сутність Рода виявляється і в породі та вроді – збереженні первородних генетичних ознак людини. Уособленням функції Рода є чоловік, а функції Природи – жінка. В культурній системі моногамної родини чоловік і жінка здійснюють своє покликання тільки в парній єдності, при цьому жінка підпорядковує свою відроджувальну сутність провідницькій сутності чоловіка й розкриває свою природу тільки своєму обранцеві.

Нині постає необхідність звернутися до занехаяного досвіду минулих поколінь – наших прабатьків-праматерів. Як наші прабатьки-праматері зберігали чистоту природних інстинктів, плекали у своїх дітях природність і духовність почуттів? Як навчали своїх дітей розрізняти «духовне прагнення душі жити й біологічні потреби організму бути» (К. Ушинський)? Мало народити дитину, необхідно ще виростити й виховати – підготувати її до духовного самонародження. В традиційних українських родинах вихованням дітей займаються переважно дідусі й бабусі. Безпосередні сердечні взаємини дідусів-бабусів і онуків забезпечують також безперервний зв’язок поколінь роду.

Нині основні зусилля батьків і матерів, дідусів і бабусів, педагогів мають бути спрямовані на зміцнення й гармонізацію дитячої психіки, на збереження чистоти серця, чистих природних інстинктів і плекання в дитячій душі прагнення духовного ідеалу. А вже на основі виховання має відбуватися й професійне навчання з урахуванням вроджених здібностей дитини. Тільки вихована людина здатна бути дієвим духовним осердям свого власного світу, бо в процесі виховання розкриваються її вроджені таланти й життєва програма її душі.

Материнське плекання й родинне виховання – основа культурного саморозвитку й дієвої самореалізації людини. Усе це має стати запорукою моральної зрілості людини та заснування нею здорової родини. У процесі виховання в здоровій родині людина виявляє моральну волю й розкриває в собі джерело внутрішньої життєдійної сили. І тоді вже ніяка стороння сила не годна здолати її самостійної сили й волі духу, що становлять основу гідного людського життя.

Збережімо й виплекаймо чисту основу нашого материнства – і ми духовно народимося й зростемо новим суспільством – «збірною особою українського народу».

О. Сівер