Жінка-УКРАЇНКА

Она прошла, как каравелла, по зелёным волнам,
Прохладным ливнем после жаркого дня.
Я оглянулся посмотреть, не оглянулась ли она,
Чтоб посмотреть, не оглянулся ли я.

                                                                 З пісні Максима Леонідова «Видение»

Про Діогена та ввічливу кондукторку

Сашко звично їхав у тролейбусі „зайцем” і совість його не мучила – звідки гроші у бідного студента? Батьки мешкали у маленькому містечку і отримували на своєму заводі смішну зарплату, тож могли допомогти синові хіба що картоплею та салом. Однак до того, що вітер у кишенях свище, Олександр ставився по-філософському: Діоген взагалі в бочці жив – і нічого, навіть в історію потрапив! Власне, якби до університету було недалеко, Сашко міг би й пішки почимчикувати. Проте Київ – не Городня, тут особливо не находишся...

Людей у тролейбусі було небагато, тому Олександр принишк біля вікна. Навіть голову висунув, пильно роздивляючись навкруги, ніби їхали не рідним Хрещатиком, а вулицями Парижа. Втім це не допомогло.

– Перепрошую, але ви маєте квиток? – пролунало біля самого вуха.

Голос був напрочуд приємним та й запитували лагідно. Отож Сашко спробував на нього не реагувати – взагалі розвернувся до співрозмовниці спиною, байдуже втупившись у вікно.

– Вибачте, – почулося поряд, – будь ласка, заплатіть за проїзд...

Неквапливо озирнувся – кондукторка виявилась зовсім юною особою, його ровесницею. Дівчина вичікувально і, як здалося Сашку, навіть із цікавістю розглядала надто заклопотаного пасажира. Русява (з довгою розкішною  косою), зеленоока, усміхнена, така собі лісова красуня – мавка, яка бозна звідки опинилася посеред гамірного Києва. Олександр мимоволі замилувався ввічливою панночкою.  

– Ви мене чуєте? – стиха нагадала про себе дівчина.

– Так, – і собі посміхнувся якомога приязніше. – Ви кондуктор?

– Авжеж... – знизала плечима.

– А хіба такі кондуктори бувають?

– Які такі? – зашарілася.

– Симпатичні!

– Будь ласка, придбайте квиток, – сором’язливо відвела очі. – У мене – мало часу...

– Я б із радістю, – зітхнув. – Але хіба ви хочете моєї смерті?

– Що? – розгублено закліпала очима.

– Іноді в громадському транспорті та-а-ке трапляється... От недавно зайшов у тролейбус юнак із плащем у руках. Бабусі поглянули на нього, руками сплеснули: „Боженько, який худий – шкіра та кості... Мабуть, студент!”. А той у відповідь: „Ні, я лише готуюсь до інституту вступати, а студент – це він, – і... показав на плащ. – Бачите – увесь час його підтримую, бо вже, сердешний, навіть ходити сам не може”. Сумна історія, правда? Так ось плащ – це я. Повірте, красунечко, перед вами – ходячий скелет. Мене ж зараз, мов пушинку, вітром здмухне!     

– Ви не дуже схожі на пушинку... – зніяковіла дівчина. – Будь ласка, зійдіть на наступній зупинці.

– Не можу, – стражденно закотив очі під лоба. – У мене ніжки болять. Згляньтеся на бідолашного!

Вона посміхнулася кутиками вуст, поправила зачіску, поглянула востаннє на хитромудрого юнака і квапливо попростувала до огрядного червонощокого дядечка з великими валізами. „Ич, добра яка, – осудливо похитала головою Сашкова сусідка зліва, одягнена, немов комісар громадянської війни, у чорну шкірянку. – Зовсім розпустилися, безсоромники, кулемета на вас немає!”.  Кондукторка знічено озирнулася, але Олександр підбадьорливо їй підморгнув...

Протягом дня він не раз згадував про симпатичну дівчину. Уявляв: ось вона збирає польові квіти, сплітає віночок і одягає собі на голову; ось купається в річці, а потім засмагає на пляжі; згодом замислено сидить в аудиторії чи весело, безтурботно чимчикує вулицею... Одні фантазії змінювали інші, мов кадри романтичного кінофільму. Однокурсниця Зіна навіть пожартувала:

– Щось ти, Саню, сьогодні на себе не схожий – замість звичної нахабної фізіономії, у тебе – таке одухотворене, замріяне обличчя! Просто дивлюсь на такого хлопця і мимоволі закохуюся...

– Пізно, Зіночко, він уже в кондукторку закохався!

Це – Антон, Сашко з ним поруч на лекціях сидить. От і розповів приятелеві про свою ранкову пригоду в тролейбусі. І що? Навіть пари не пройшло, а про цей випадок дізнався вже увесь курс. Та ще й жартують: „Ти, старий, часом не запам’ятав номер, щоб ми всі могли тепер „зайцями” на навчання кататися?”.

Власне, Олександр ніколи раніше на подібні кпини не зважав, а тут раптом густо почервонів і вискочив з аудиторії, мов ошпарений. А що, як Зінка –  права, і він справді закохався?!

Педагогічна поема    

Не зчувся, як дійшов до зупинки і опинився в тролейбусі.

– Ви? Знову без квиточка?

Здивовано підвів голову – насмішкувато і в той же час лагідно на Сашка дивилася та сама юна кондукторка. Неймовірно! Стільки думав про зеленооку красуню, так прагнув зустрітися з нею... Але ж не тоді, коли знову їде „зайцем” та ще й у кишенях, як на зло, – ані копійки! Ошелешено похитав головою. Відчув, як палають щоки. І це – він, Олександр Маркевич, котрий раніше ніколи не червонів, тепер зашарівся вдруге протягом одного дня...

– Даруйте, але ви мене чуєте?

Господи, який же у неї чарівний мелодійний голос! Винувато посміхнувся:

– Привіт...

– Нарешті! А то я вже думала, що ви до самого студмістечка слова не вимовите.

– Просто ніяк отямитися не можу. Це ж треба – сісти в той самий тролейбус... А ви – ще гарніша, ніж вранці!

– Це – комплімент за безкоштовний проїзд? – ніби між іншим, поглянула кудись у вікно, поправила долонькою дивовижну косу.

– Я – не жадібний, – зітхнув. – Але в мене справді немає грошей...

– То пішов би у вихідний, розвантажив вагон і підзаробив дещицю, – втрутилася в розмову тітонька з колоритним солом’яним кошиком. – Не соромно? Здоровий парубок, а досі на батьковій шиї сидиш!

– Я – студент, в національному університеті навчаюся, – промовив гордо. – Мені треба граніт науки гризти! Ось якби не вступив, тоді б, може, теж із сумкою через плече по тролейбусу швендяв, страхаючи „зайців”...

– Отже, тут, по вашому, тільки невдахи працюють? – посуворішала кондукторка. – Я – також студентка, першокурсниця. І вуз у мене – престижний. До речі, вступила сама, без блату та хабарів. Але хочу мамі допомогти. Та й добре мати бодай кишенькові гроші на кіно чи театр.

Олександр зніяковів, хотів вибачитися, та натомість промовив сердито:

– Все, досить мене виховувати. Теж мені Макаренки! Не переймайтеся – вийду на наступній зупинці. Подумаєш – пройду пішки якихось п’ятнадцять кілометрів, на півтори години пізніше спати ляжу...

– Я вас не виганяю, – квапливо доторкнулася до його руки дівчина (тієї миті Сашка наче вогнем обпекло). – Їдьте собі, скільки треба.

– Ні, дякую, – нервово махнув рукою і швидко, не озираючись, почав проштовхуватися до виходу.

– Куди ж ви, зачекайте! – співчутливо озвалася кондукторка.

Але, тільки-но відчинилися двері, Олександр мерщій зістрибнув на зупинку і одразу ж стрімко попростував геть. Відверто кажучи, йому дуже хотілося подивитися, чи спостерігає за ним крізь вікно зеленоока юнка з довгою русявою косою. Проте зумів таки стриматися, аби не повернути голову. Та ще й подумки вилаяв себе: „Ну, що ти переймаєшся через якесь дівча? Ти хто – чоловік чи ганчірка?!”.

Однак настрій був кепський – неначе його вразливу, бентежну душу якісь кішки кігтиками пошкребли. І, хоч запросто міг сісти на інший тролейбус, адже давно звик їздити „зайцем”, чомусь вперто плентався до самого гуртожитку.

Потім цілий вечір не знав, як зосередитися, безцільно снував кімнатою і дратувався. А коли нарешті пізно вночі вклався у ліжко, прокрутився мало не до світанку. Заснув несподівано і... побачив її. Дівчина була зовсім поруч –достатньо лише руку простягнути. Гарна, усміхнена, ніжна. Жартівливо посварилася пальчиком, смішно зморщила носика, удавано суворо похитала головою, дзвінко розсміялася. Сашко очей не міг відвести від своєї гості! Втім, він так і не наважився пригорнути її – лише зачудовано посміхався, охоплений якоюсь тихою, зворушливою, теплою радістю.

Чаклунка та збоченець

Гостя нечутно зникла, розчинившись у сонячних променях. Але Олександр пам’ятав кожну рису її обличчя, кожен рух стрункого, звабливого тіла, кожну мить, яку вони провели разом, хай навіть уві сні. Вирішив не баритися – нашвидкуруч приготував сніданок і гайнув на зупинку. Чомусь був переконаний, що неодмінно побачить нову знайому.

До університету добирався кілька годин – все шукав „свою” кондукторку у кожному тролейбусі. А вони о тій порі були переповнені. Тож, аби не проґавити мавку, доводилося рішуче штурмувати громадський транспорт і потім продиратися по салону, крізь утрамбований натовп, до кондукторського сидіння, видивляючись тендітну русяву панночку. А переконавшись у її відсутності, наполегливо штовхатися до виходу, не зважаючи на докори та лайку роздратованих пасажирів. Ще б пак! Це ж треба було так завзято лізти в тролейбус, аби проїхати одну зупинку...

Подібну „процедуру” він повторив разів двадцять (часом вдавалося, заскочивши в одні двері, на цій же зупинці вилетіти в інші), зовсім очманів від такого екстриму, проте дива не сталося – зеленоока красуня з’являлась лише в його уяві.

Страшенно розчарований, Сашко ледь відсидів одну пару (Зіна навіть затурбувалася, чи він не занедужав) і чкурнув з університету. Тинявся вулицями, кілька разів куштував улюблене морозиво, але й воно не смакувало... Нарешті згадав, що повинен сфотографуватися на новеньке студентське посвідчення – своє, затерте до дірок, „посіяв”, святкуючи день народження в Голосіївському парку.

Роззирнувся довкола – десь тут мало бути фотоательє. Ага, ось і знайома вивіска – непоказний підвальчик. Втім, яка різниця? Спустився східцями, шарпнув ручку старезних, скриплячих дверей і ошелешено завмер на порозі – перед великим дзеркалом у кімнаті стояла... вона! Старанно розчісувала волосся срібним гребінцем і тихенько щось наспівувала, водночас вистукуючи мелодію черевичком.

Олександр навіть забув, чому опинився в цьому приміщенні – просто милувався юнкою, яка вже майстерно заплітала свою дивовижну косу. Наразі озирнулася – здивована, бентежно усміхнена, принадна:

– Ви?

– Я... – знизав плечима. – Привіт!

– Здрастуйте. А я відчула, що хтось за мною підглядає... Невже ніколи не бачили, як дівчина волосся розчісує?

– Отак, як це робите ви, – ніколи. Справжній магічний ритуал!

– О, то я – чаклунка? – дзвінко розсміялася, точнісінько так само, як нещодавно – уві сні.

– Не знаю... Я сьогодні хотів по-чесному придбати квиток – у вас.

– Як великодушно!

– Але довелося вкотре їхати „зайцем”...

– Ні, ви – невиправний нахаба!

– Взагалі, я – добрий, просто грошей немає.

– То ви хочете їх у мене позичити?

– Ну, для чого ж ви хлопчика ображаєте?! Я – хоч і досвідчений „заєць”, але панночок не кривджу. Навіть у школі їх за коси не смикав.

– А у мене – таке враження, ніби дівчинку вже другий день один занадто самовпевнений тип переслідує...

– Тип зайшов сюди випадково – сфотографуватися. Я що – схожий на збоченця? Подумаєш, потрібні ви мені!

– То, виходить, не потрібна?

– Ну, я міг би запросити вас на побачення...

– Справді? А я б могла на нього не піти.

– Чому? Я думаю, ви – вільна і ні з ким не зустрічаєтеся!

– Авжеж, у мене сьогодні – вихідний.

– І все-таки, здається, я вам сподобався...

– Хвалько!

Дівчина пішла фотографуватися; і Сашко уявив, як вона граціозно опускається на стілець, звично поправляє косу й мило посміхається, проникливо вдивляючись в об’єктив. Аж ось фотопташка вилетіла і таїнство завершилося. Юнка знову постала перед його очима. Підморгнув:

– Почекаєте мене?

– Для чого? Я – ще маленька, мені треба першу сесію скласти, – сумно поглянула на годинник. – Даруйте, але мушу поквапитися: у мене мама хворіє, їй потрібно вчасно ліки приймати. Я була в аптеці, дещо купила, сподіваюсь – це допоможе.

– Що ж, тоді – до нової зустрічі в тролейбусі? Я зачекаю, доки ви подорослішаєте...

– Ні, ви одружитеся і переїдете в інше місто.

– Як цікаво! Незабаром ми неодмінно продовжимо нашу дискусію. Будь ласка, пообіцяйте, що пам’ятатимете про мене.

– Аякже! – посміхнулася. – Вас забудеш...

 

Життя з пилососом

Вони не зустрілися ні наступного дня, ні за тиждень, ні через місяць. Сашко даремно об’їздив на тролейбусах всю столицю, заходив у фотоательє, – зеленооке диво зникло так само раптово, які з’явилося в його житті. Він тужив за нею, постійно уявляв, прагнув побачити хоча б уві сні. Йому було нестерпно, навіть хотілось загинути. Здавалося, назавжди втратив часточку себе. Одного разу розповів про все Зінці. Та співчутливо вислухала:

– Не втрачай розум. Якби це було справжнє кохання, ти б принаймні знав її ім’я.

– Проте ми з нею тричі поспіль зустрічалися в Києві. Це ж – справжнісінький Вавилон. Мільйони людей!

– То й що? Я теж минулого літа свого однокласника Петю, який у селі лишився, на Хрещатику здибала. Значить, мені треба заміж за нього йти?

– Це – інше!

– Чому?

– Бо ти його просто здибала, а я ладен дияволу душу продати, аби тільки ще раз її побачити. І померти від щастя!

– Ти сам хоч віриш у те, що сказав?

– Не ображайся, ти – хороша подруга. Але мені – зле. Розумієш, ті три неймовірні зустрічі... Раптом вона – моя доля? А я схибив і втратив, можливо, найважливіше в своєму житті!

– А я тобі раджу – не переймайся. Бо якщо це – справді доля, то від неї не втечеш...

Поступово біль притлумився. А через три роки Сашко вже не міг до дрібниць пригадати обличчя русявої кондукторки, яка так і залишилася для нього таємничою незнайомкою.

На останньому курсі він одружився на Зіні – наречена була на п’ятому місяці вагітності. Здобувши диплом, повернувся з дружиною та донечкою у рідні краї. А згодом сім’я отримала квартиру в Чернігові. На той час Олександр уже працював головним інженером на великому підприємстві.

Не встигли новосілля справити, як народився Сан Санич – Зіна наполягала, аби хлопчика назвали на честь тата: „Ти, Сашуню, заслужив. Я тобою пишаюсь. І чоловік – уважний, і господар – дбайливий. Все – для дому, для родини!”.

Тричі на тиждень – по вівторках, четвергах та суботах – він сумлінно виконував подружні обов’язки. Розклад встановила Зіна і ретельно його дотримувалася, не погоджуючись на будь-які зміни та романтичні новації. Дружина в усьому прагнула порядку і не любила сюрпризів. Навіть подарунки до 8 Березня обговорювалися заздалегідь. „Я – людина відверта, прикидатись не вмію, – говорила благовірна. – Купиш щось, а воно мені не сподобається. І яке ж тоді свято, якщо гроші на непотріб розтринькані?!”.  

Так і жили – тихо, спокійно, заможно. Правда, інколи Олександра Максимовича дратувала ота буденна одноманітність, і тоді серце пронизував щемкий спогад – в уяві виникав загадковий силует молодої жінки з довгим, розкішним волоссям. Ось тільки зображення було нечітким, ніби розмитим, мов кадри з морських глибин...

Незабаром він цілком опановував себе, заспокоювався. Власне, що це на нього знову найшло? Хіба вони так уже погано живуть? Гріх скаржитися – все, як у людей! Йшов на кухню – допомогти дружині, лагідно розмовляв із донькою та сином. Хай Алінка і Сан Санич знають, що вдома у них – все гаразд, адже тато ніколи не влаштовує бешкетів...

Коли діти виросли, батьки розлучились. Вийшло, як у тому анекдоті про чоловіка, що невчасно повернувся з відрядження. Зіна, котра ніколи не визнавала власних провин, заходилася пояснювати: „Сашуню, тебе не було, а я так звикла до нашого розкладу!”. У ліжку з дружиною спав його підлеглий – начальник цеху. Але Олександр Максимович вирішив не зводити рахунки. Трикімнатну квартиру залишив своїй колишній та дітям. Оселився у малосімейці, в заводському гуртожитку. Не надто комфортно, як для чоловіка, котрий розміняв п’ятий десяток, проте мешкати можна.

Зіна якийсь час почекала – думала, привчений до порядку та родинного затишку чоловік невдовзі перебіситься і повернеться в сім’ю. Та переконавшись, що розбитого глечика не склеїш, вдруге вийшла заміж, обізвавши на прощання вже не свого Сашуню дурнем: „Ех ти, таку жінку проґавив. Я ж із тебе буквально пилинки здмухувала, мов найпотужніший пилосос. А як смачно готувала! Ну, заведеш якусь малолітку. Гадаєш, вона перейматиметься твоїм здоров’ям? Де там! Не встигатимеш її поїздки на курорт та походеньки по магазинах оплачувати...”.

Дідусь, бабуся і Сковорода

Однак Олександр Максимович, на подив колишньої дружини та своїх співробітниць, амурів уникав. Натомість, за першої ж нагоди, спілкувався з рідними дітьми і не шкодував для них грошей. Алінка навчалася в столичному університеті, то неодмінно щомісяця приїжджав до доньки – полагодив її кімнату в гуртожитку, подарував ноутбук, холодильник і телевізор, купував вишуканий одяг.

Оскільки в Києві останнім часом через „корки” автівки нерідко повзали, мов черепахи, добирався туди маршрутками, а вже по столиці роз’їжджав у метро – швидше і безпечніше. Лише до студмістечка ностальгічно мандрував тролейбусом, розкошуючи від давніх юнацьких спогадів.

Так було й того разу – сидів, зручно примостившись біля вікна, і спостерігав за безтурботною студентською компанією: хлопці весело залицялися до дівчат і пригощали їх великими стиглими бананами. Раптом Олександра Максимовича наче струмом пронизало: на зупинці увійшла жінка – молода, струнка, усміхнена – і сіла навпроти. Господи! Це ж – її посмішка... І волосся – русяве, хвилясто спадає на плечі. От тільки довгої чарівної коси немає. А очі? Які у неї очі? От би підійти й роздивитися ближче!

Тетяна Сергіївна провідувала своїх найрідніших. Це ж треба – ніби ще вчора синочок лежав, пелюшками сповитий, і радісно аґукав до матусі. А нині її Олександр – самостійний, дорослий чоловік. Батько! Неймовірно – вона, така ще молода, – вже бабуся... Правда, почувши про майбутнє одруження Саші, спочатку непокоїлася. Йому ж – лише вісімнадцять. Ще вчитися і вчитися! Та він же без мами кроку ступити не зможе... Але невістка сподобалась – гарненьке, привітне, працелюбне дівча.

Пригадала юні літа, як на першому курсі підробляла кондукторкою у тролейбусі. Саме тоді й зі своїм „зайцем” познайомилася. От гарний був юнак – високий, стрункий і романтичний. Так їй одразу сподобався! Відчувала, що він у неї по-справжньому закохався; та й сама ледь стримувалася, аби завчасно не виказати своїх почуттів – мусила дбати про дівочу цноту. Хоч напевно знала: саме він – її омріяна „половинка”, і ніхто інший вже не потрібний.

Не раз пригортала й цілувала коханого уві сні. Уявляла, як за кілька років вийде за нього заміж, народить дітей – хлопчика й дівчинку. Тоді, в фотоательє, вони могли нарешті нормально познайомитися, влаштувати чудове побачення... Ох, вже цей дівчачий гонор! Хто ж знав, що того дня вона не дійде додому: квапилася пошвидше принести ліки мамі, а потрапила до реанімації. Добре, що власник автівки виявився порядним чоловіком – зрозумівши, що збив дівчину, одразу ж зупинився, відвіз її, непритомну, до лікарні. А потім цілий рік піклувався про бідолашну студентку.

Тетяна довго не могла ходити, тому соромилася однокурсників, які провідували її спочатку в лікарні, а потім вдома. Переживала, що взагалі залишиться інвалідом. І в той же час мріяла: ось вилікується, вийде на вулицю й побачить того самого симпатичного юнака. А як інакше? Вони ж – закохані!

Втім, жаданої зустрічі так і не відбулося... Заміж вийшла вже на п’ятому курсі, аби лише на залишитися старою дівою. Власне, все було не так і погано – народила Сашу, влаштувалася на пристойну роботу. Чоловіка так по-справжньому й не покохала, однак і не зраджувала йому, не влаштовувала гучних скандалів і не вимагала дорогих прикрас. Натомість, як могла, дбала про домашній затишок. І просто обожнювала сина!

Якось, зовсім випадково, адже не мала звички порпатися в чоловічих речах, знайшла акуратно складену жіночу хустинку, що пахла вишуканими дорогими парфумами. Змовчала – не змогла зруйнувати те, що терпляче створювала протягом стількох років. Взагалі, вона не так переймалася власним життям, як усвідомлювала: Саша вже все розуміє, тож страждатиме без батька.

Потім чоловік змінював коханок, мов рукавички. Приходив додому мало не опівночі. Все рідше прагнув інтимних стосунків... Вона наважилася подати на розлучення, коли сину вручили паспорт. Глава сімейства щиро здивувався: „Квартира – хоч конем гуляй, дача,  новенький автомобіль... Чого тобі не вистачає?” – „Любові!” – „Ну, знаєш, тобі вже – не сімнадцять. Мільйони жінок так живуть і нічого...” – „А я хочу кохання!” – „Та кому ти така потрібна? Хто ти? Нуль без палички! Ти ж без мене пропадеш. Одумайся...” – „Нізащо!”.

Тролейбус різко загальмував. Хтось налякано зойкнув. Тетяна Сергіївна підвела голову, неуважно роззирнулася навкруги, звичним рухом поправила зачіску. Відчула чийсь палкий, проникливий погляд. І... побачила його. Це було настільки несподівано й неймовірно, що жінка зовсім розгубилась. Її обличчя полум’яніло, на очі набігли непрохані сльози: „Ні, такого просто не може бути! Це – не він... Але ж, Господи, який схожий! Таким я його й уявляла через стільки років... Та чому цей чоловік так на мене дивиться? Що йому від мене потрібно? Тільки не панікувати... – відкрила сумочку, вийняла люстерко, поглянула в нього. – Ну, нічого собі! Зашарілася, мов школярка... Ану заспокойся! Все одно це – не він. Яке перше кохання? Де? А якщо й він – то що? Це ж смішно – стільки років минуло! Ну, що ти тремтиш, боягузко? Хочеш дізнатися правду, то підійди й поцікався в чоловіка! Начебто вихований – не вкусить...”.

„Невже це – вона? – гарячково розмірковував Олександр Максимович. – Та, про яку я мріяв все своє життя? Ні, це – нереально. Фантастика якась! Чи містика? Мабуть, просто перевтомився, от і вважається кохана, недосяжна жінка... Але чому вона так на мене дивиться? А раптом... Ну, добре, припустимо – це вона. То й що? Господи, та у неї вже онук, мабуть, народився! Власне, а до чого тут онук? Вона ж – красуня! Яка різниця, скільки їй років і як у неї склалося життя? Головне, ми зустрілися!”.

„Він просто не носить обручку чи справді неодружений? Спробуй здогадайся – у цих чоловіків золота прикраса на безіменному пальці правої руки – вже мало не анахронізм...” – „Вона – без обручки! А для заміжньої жінки це важливо – демонструвати свій сімейний статус. Зіна – так та з обручкою взагалі не розлучалася, тільки вночі знімала... Власне, що я мучусь – треба підійти і спитати!” – „От би він зараз підійшов і запитав...” – „І що я їй скажу? Здрастуйте, це не я колись їхав „зайцем” у вашому тролейбусі?” – „І що він мені скаже? Поцікавиться, чи пам’ятаю я про „зайця”? Доросла жінка, можна сказати, бабуся, а вигадую казна що!” – „До чого тут взагалі „заєць”? Я ж кохаю її всі ці роки. Тільки її!” – „Ну, до чого тут „заєць”? Хіба я не могла б стати йому гарною дружиною? Але він уже не дивиться на мене...” – „Ну ось, тільки на мить відвів погляд, і вона вже на мене не дивиться. А могла б стати мені гарною дружиною!” – „Він не підійде... А я просто не наважусь... Господи, мені ж скоро виходити! Невже ми більше ніколи не побачимося?” – „А раптом ми більше ніколи не побачимося?! Якби ж я хоча б знав її ім’я!” – „Цікаво, як же його врешті-решт звати?!”.

   – Громадянине, покажіть, будь ласка, ваш квиток! Гей, шановний, я до кого звертаюся?

   – Що? – розгублено озирнувся.

   Біля нього стояла сувора тітонька-контролер:

   – У вас немає квитка?

   – Вибачте, я просто замріявся...

   – Не соромно? А на вигляд – такий імпозантний, добропорядний чоловік. Що ж, доведеться платити штраф!

   Жінка навпроти схвильовано підвелася з місця. Вона вже не зводила з нього очей і щасливо посміхалася. Він полегшено зітхнув і похапцем простягнув ошелешеній тітоньці новеньку купюру із зображенням Григорія Сковороди:

   – Ось, візьміть, будь ласка, здачі не треба. Це – за всі три рази...

   – Даруйте, шановний, ви – при своєму розумі? – отетеріло поглянула на банкноту контролерка. – Мені – не до жартів. Я – на роботі!

   – Які жарти? Ми вам так вдячні! – пролунав поряд той самий чарівний голос. – Ми з коханим вирішили згадати свою юність. От він і їхав „зайцем”!

   – А, може, ви – якісь аферисти і це – фальшиві гроші! – недовірливо буркнула тітонька, на всі боки згинаючи купюру.

   – Ні, – посміхнувся Олександр Максимович, ніжно пригортаючи свою зеленооку красуню. – Сьогодні – все по-справжньому!

                                                                                              Сергій ДЗЮБА