Жінка-УКРАЇНКА

Інна Руснак – молода буковинська журналістка і письменниця, жителька Новодністровська. Авторка книг «Трагедія закоханого серця», «У віршах захисту шукаю» та рукописної збірки «Пустеля самоти». Член Національної спілки журналістів України. Щира патріотка і просто вродлива жінка, яка знає, що змінити світ на краще можна тільки терпінням і добрим особистим прикладом.

***

Не шукай в серці більше любові,
Бо ти витесав з нього алмаз.
Вже нема там тепла, а ні крові,
Лише камінь – холодний, як час.

Не шукай у очах сліз чекання,
Сліз розлуки і сліз самоти,
Бо краплина упала остання
І розбилась об біль на шматки.

Не шукай в почуттях всепрощення,
І пощади даремно не жди,
Бо я зникла. Моє одкровення
Не зігріє тебе, як завжди.

Забуттям перекресли адресу,
Що колись наші звела путі.
Для святого кохання воскресну
Знову в іншому, може, житті.

 

***

Твоє мовчання – ніж мені у спину,
Який бруском озлоби й відчаю гострив,
Коли шукала ключ до серцевини
Дверей, котрі переді мною зачинив.

Гірке мовчання – щит і обладунок
Від нападу колишніх привидів образ.
Воно лишає в капілярах трунок,
Що токсикує і вбиває врешті нас.

Вже стало звичним навіть це мовчання,
Хоч випинається, буває. Силоміць
Ми вуглики роздмухуєм останні
Відносин наших, що колись були, як міць.

Твоє мовчання виткане із болем,
Мов листя жовтня, вимерзає на лету
Й безвихідно на сніг спадає кволе,
В перетинках життів карбуючи «люблю…».

Задзеркалля

По той бік життя наливаються солодом чорні черешні,
Напевно, існує окрема, за дзеркалом, тіней планета.
І ті, хто помер, воскресають у снах, щоб залишитись врешті.
І ті, хто живий, розкладають з любові заблудлим тенета,
Бо страх відпустити із серця назавжди – вбиває свідомість.
Самотність і біль перетворюють на задзеркальні нас тіні,
Шукаємо дірку або перелаз в інший вимір, натомість
Лиш Богу відомо, де тих двох площин дотикаються лінії.
З’являються в снах попередження знаком оті, хто не з нами,
Сигналом тривоги, міцною любов’ю, котра не вмирає.
Якби розшукати ключі або кодове слово до брами
Й щоночі пролазити потай в шпарину між пеклом і раєм.
Розкидані фото пожовклого щастя, на них – задзеркалля,
Замерзлий відрізок минулого часу, завдóвжки у вічність.
Між нами і тінями чорних черешень – бездонне провалля.
Між диханням снів і містичним життям крадькома – потойбічність.

Острах

Я тримаюся міцно за тебе,
Мов душа за спасіння своє.
Я боюся почути: «Так треба…
Бій із ворогом нині нас жде…»

Учепилась до крові за миті,
Щоб напитись тебе досхочу – 
Бо інакше, неначе у скиті,
Самотинно отак проживу.

Молитвами благаю рятунку – 
Хай Всевишній тебе вбереже.
За любові міцним обладунком
Не дістане солдатство чуже.

Не навчилась тебе відпускати,
Не умію прощатись і все.
Україну ідеш захищати,
Підставляючи смерті лице.

Я тримаю щодуху те щастя,
Що сидить, мов пташина, в руці.
Чи вдержати мені його вдасться,
Не зламавши тоненькі хребці?..