Жінка-УКРАЇНКА

Михайло Блехман

Прийшов час закривати плавальний сезон. Я прокинувся рано й відразу відчув, як гидко, набагато гидкіше, ніж зазвичай, було на душі. А кляте бажання все не виповнювалося?…

– Синку, вода холодна, осінь є осінь. Не затримуйся там, поплавай трохи й повертайся додому.

Додому ?… Хіба це дім? Це ж справжнісінький а сарай. Ось здійснилося б заповітне бажання, і все негайно змінилося б. Мама каже, що в бажанні головне – вчасно про нього згадати і не заважати йому здійснитися. Я і загадав, і не заважаю?…

Сусідський гусак зашипів як та змія та отруйно посміхнувся, а його господиня, витираючи потворно почервонілі руки брудною спідницею, проводила мене звичайним своїм докірливо-бридким поглядом, навіть не подумавши привітатися.

«Не здійсниться», – зітхнув я.

До озера, як то кажуть, було рукою подати, але мені, моїми мало на що придатними ногами, шкултильгати й шкутильгати. Клята спадковість?… Мама намагається не нагадувати мені про моє потворність, та хіба ж, якщо закрити на щось очі або заховати голову в пісок на Лебединому озері, справи підуть краще?. На жаль, важливіше не те, що кожен день тішить очі, а те, на що намагаєшся очі закрити.

Кулик монотонно щось клював червоним, як у сніговика, неприродно худим і довгим носом, не перестаючи, як і належить птахові, якому пощастило бути визнаноим співочим, вигукувати по-пташиному:

– Кліп! Кляк! Клік! Кляп!

Стара пісня. Тільки хто його розбере, цього крикливого співуна і всі його кліки та кляки. Судячи з задертого носу, напевно, розхвалює цей ставок, що здається йому непересічним. А насправді той, об'єктивно кажучи, схожий на пересічне болото. Тут і не поплаваєш як годиться тому, хто вміє не тільки шкутильгати, а й плавати?… Втім, місцевому жителю видніше, що хвалити. Якщо довго живеш в одному і тому ж місці, то болото, хочеш не хочеш, починає здаватися ставком. Або ставок – болотом.

Будинок – сараєм, або навпаки ?…

Щоб зігрітися, білки по-пташиному пурхали і шмигали з одного задубілого від осіннього ранкового холоду дуба на інший. Шкандибаючи з опущеною головою, я думав, що якби у дубів були носи, вони б шмигали ними, як оце я зараз.

Над лісом, похитуючи аристократичними крилами, летіли лебеді. Як завжди, вони випромінювали почуття власної гідності і впевненості у своїй винятковості й недоторканості. Пихаті індячі родичи, хоч і віддалені!.. Шкода, нема кому сісти на ці гордовиті шиї, пришпорити довгошиїх аристократів, наставити їх на істинний шлях березовим прутиком, збити з них безмірну елітарну пиху. Показати їм, хто є первинний, а хто – всі інші?…

Я зітхнув і опустив очі: зітхай не зітхай, а моєму бажанню навряд чи судилося виповнитися?…

Стежка неохоче довела мене до озера, що його хтось безжально назвав Лебединим. Ковтаючи сльози, перевальцем на моїх потворних ногах, я спустився в гидко холоднувату озерну воду і поплив – як завжди з відкритими очима, хоча що розгледиш в каламутній воді?…

Дивно: кожне озеро, де б вони не з'явилися, автоматично стає Лебединим, і вимовляється з великої літери. Але хто вони такі, щоб на їхню честь називати озера? Та й що це за честь, якщо вони все одно відлітають і після них залишається один лише підмочене лебедине пір’ячко, яким прийнято сентиментально захоплюватися, задумливо посміхаючись.

У лебедів тим часом розпочався тихий час. Разом з підлеглими спустився з недосяжних лебединих висот чорний, немов саме дно Лебединого озера, ватажок аристократичної зграї та, здалося мені, недбало, зверхньо посміхнувся. Гордовитий, ніби сусідський гусак, хіба що не такий шепелявий, він плив собі взад-вперед, задираючи носа, вигинаючи шию хитромудрої великої буквою і ліниво перебираючи ногами.

Закривати сезон не було душевних сил, повертатися додому – тим більше. Знову шкутильгати повз бридку сусідку з її злим поглядом і шиплячим гусаком, знову бачити, як мама вдає, що не бачить мою немічність.

Вода, холодна, віддає Куликовим болотом. Лебідь-ватажок реготнув від насолоди, й десятки його шляхетних родичів, як на підбір ідеально чорних і абсолютно білих, спустилися до нього, однаково зігнули приголосні шиї і попливли непохитно собі – тільки собі, а як же інакше? Здавалося, що ніби хтось камінь жбурнув у воду з берега і тепер від нього розходилися кола, через які мені в замерзаючому Лебединому озері не залишилося місця.

Набридло і озеро, і ліс, і ставок, і сусіди?… І гусак цей у мене в печінках?… Але робити нічого, доведеться повертатися додому, до нашого будинку-сараю. Я переборов огиду й поплив геть. А навздогін почув глузливу лебедину пісню – «Га-га-га», що звучала навіть образливіше, ніж більш звичне «Ха-ха-ха», тому що вимовлено було умисно зверхньо, навмисно елітарно.

На відміну від безневинного, добродушного кулика, лебеді ніколи нічого не хвалять, – та й що їм хвалити, до чого і до кого спуститися поблажливо в нашій глухій, як старезна тетеря, провінції? Залетіли, поплавали і полетіли далі, забувши про свій тимчасовий притулок. Після них на Лебединому озері тільки й залишається, що недовгі круги та розмокле біло-чорне пір’я. То чому б їм не бути гордовитими?

Їм нема чого сумувати, їм нема чого побоюватися, у них попереду – завжди не те, що колись було й, слава Богу, залишилося в минулому?… Замість обридлого будинку-сараю і стежки до болота й назад, у них – тисячі нескінченних озер, які ніколи не набриднуть, і всі ці озера – Лебедині. З великої літери.

Напевно, я загадав бажання не вчасно ?…

Втім, хіба має сенс загадувати те, що здійснитися не може, коли б не згадував та як би не намагайся не заважати?

Нехай собі летять, їм нема чого боятися.

З моєї бридкою спадковістю я ні в одного з них не перетворюся.