Жінка-УКРАЇНКА

 

Це вже третя книжка про Євромайдан, що вийшла друком у видавництві «Дискурсус». Цього разу під однією обкладинкою зібрані кращі з текстів, що взяли участь в організованому журналом «Країна» конкурсі «Новела по-українськи».

Існує думка, що справжня література про Майдан з’явиться не раніше, ніж через кілька років, коли можна буде пережиту революцію осмислити, побачити з відстані часу і в історичному контексті. Згоден. Окремі з відібраних новел є слабенькими. Інші – зрілі, цілісні. Зрештою, якщо розібратися, далеко не всі є новелами. Але те й інше мало важить, бо справді важливою є їхня простота, безпосередність, правдивість. Ці новели не є літературним осмисленням Євромайдану, а швидше прямим його слідом, відбитком. І тому навряд чи тексти професійних письменників, що увійшли до книжки, є дуже виграшними в порівнянні із усіма іншими. З точки зору звичайного читача всі вони приблизно рівноцінні й цікаві, незалежно від авторської майстерності.

Героями новел є не лише учасники Євромайдану, але й ті, що були осторонь, і навіть люди з іншого боку барикад. Таким є персонаж новели Олексія Чупи «Сни та інші страшні речі» – беркутівець Бембі. Ще з самого початку, тепло загорнутий у ковдру безкарності, він вірить, що за все скоєне насилля йому нічого не буде. Він виконує накази із задоволенням, насолоджується митями, коли можна дати волю власній агресії. Але далі, наче в класичних антиутопіях, слідує випадок, після якого до голови героя закрадається сумнів. Бембі починає боятися. Йому сняться жахи. Він практично не виходить із дому і врешті скочується до межі з божевіллям. Щось подібне трапляється і в тексті «Герой Росії» Сергія Чиркова. Снайпер спокійно, професійно відстрілює людей, поки ювілейною і преміальною жертвою не стає його рідна сестра. Цей випадок перевертає світ героя догори дриґом, і він вирішує вбити Путіна, коли той нагороджуватиме його за заслуги перед Росією. Також є історія про беркутівця, що перейшов до самооборони Майдану. Що є спільним для цих історій? У всіх спробах зазирнути до голови людей по той бік барикад автори відмовляються вірити у безповоротність зла. Мовляв, не може такого бути, щоби людина з холодним розрахунком вбивала іншу людину, щось і колись має зламатися, Майдан переможе!

У деяких новелах несподівано глибоко розкрита тема ідентифікації з Майданом. Найсильніше – у «Стоїмо!» Владислава Івченка. Головний герой новели слідкує за подіями по телевізору. Він лише тому не їде до Києва, що доглядає за паралізованим батьком. Його стояння і боротьба символічні, але важко їх назвати несправжніми. Перед нами диванний сотник, який виє на колінах від жаху, коли бачить на екрані тіла вбитих людей. «Стоїмо, батю, стоїмо! Стоїмо!» Навіть якщо вдома, навіть якщо немає  можливості бодай чимось допомогти. Все одно «Стоїмо!» І що найважливіше, стоїмо МИ, а не вони там стоять.

Трохи по-іншому диванна приналежність до Майдану обіграна в новелі «Революціонер» Марини Єщенко. Там чоловік тільки п’є та дивиться телевізор. На Майдані не буває, бо «Пахать там надо. А вообще, ну не вірю я в зміни у нашій страні, не готова наша страна до преобразованія...». Перелом у його свідомості стався лише тоді, коли почали масово розстрілювати людей. На подив дружині, поголений і причесаний, чоловік сів перед телевізором визбираний у сіренький, ще весільний костюм. Такою була його реакція, але вистачило її на два дні, потім знову запив.

Велика частина книжки – це тексти про події безпосередньо на Майдані. Побиття та розгін студентів, спроба розгону в ніч на 11 грудня, волонтери, медики, самооборонівці, молоді люди, які приїхали, бо не могли залишатися вдома. На жаль, цією ж таки шпариною до книжки пролізло все те, що є зазвичай у зелених недосвідчених авторів. Наївний погляд на світ, чорно-біла картина добра і зла. Типу Світланка така була класна, серйозна, не прогулювала уроки, а як виросла, то пішла на Майдан. Її братчик завжди був нормальним буйним пацаном і пішов у «Беркут». Щоправда, виявилося, що совість чи то виховання таки взяли гору і брат перейшов на бік світлого беззаперечного добра. В фіналі вони із сестрою зустрінуться. До речі, з таких от родинних «штук» зліплений драматизм у добрячій кількості текстів книжки. А із раптових зустрічей-відкриттів, як от медсестра, що впізнає у пораненому свого (не мед) брата, чи згаданий уже снайпер, що поцілив у перевдягнену на хлопця рідну сестру – зроблені притаманні для новели фінали.

Іноді після прочитання здається, що людина просто взяла й записала свою власну історію. Багато новел сприймаються зовсім не як художні тексти, а радше як спогади, свідчення. Там вже немає персонажів, бо є очевидці, герої. Нема сюжету, бо натомість є просто розповідь. Звідти незвичайна притягальна сила текстів. Навіть коли стикаємося із відвертими банальностями і шаблонами, складається враження, ніби добре бачимо, що ось те-то і те – трохи накручено, отже недосвідчений автор захотів додати гостроти й драматизму. Але також видно – де правдиво. І нічого із цим не вдієш, текст чіпляє попри усі шаблони і недолугості. Усе, що слабке у тексті, як не дивно, слабке настільки, що не здатне затулити собою сильне. Заради цих історій і варто читати книжку. Заради того, аби мати можливість глянути на події Майдану з небачених досі ракурсів і очима, незнаних, можливо, людей.

Богдан Ославський

http://zbruc.eu