Жінка-УКРАЇНКА

Еліна Заржицька - дитяча письменниця з Дніпропетровська. А ще - одна з найактивніших учасниць порталу «Жінка-УКРАЇНКА».  Для дорослих не пише ніколи (зазвичай - про них). Щира, добра, толерантна, як і її твори. Вона має ключик, яким вміло відчиняє дверцята до маленьких читацьких сердець.

Говорили, звичайно ж, про творчість, яка на троні її долі займає одне з найпочесніших місць.

— Еліно, Ви пишете для дітей. Чому обрали саме жанр дитячої літератури?

— Знаєте, це не перше моє  інтерв’ю. Але перше питання, яке задають журналісти, завжди залишається традиційним: чому пишу саме для дітей. Не хочу Вас образити натяком на тривіальність. Мабуть, дійсно, це настільки животрепетне питання, бо ж дитяча література – як на мій погляд – завжди була і буде тією стежкою в майбутнє, якою йтимуть наші діти.

Не я вибрала цей жанр, а він мене. І нічого тут не поробиш. Додам, що пишу тільки прозу і тільки для дітей. А для дорослих мені писати нецікаво. Адже дорослі - це строгі, нецікаві і вкрай стурбовані різними непотрібними серйозними справами істоти, від яких зайвої посмішки не дочекаєшся. Ну, про що з ними говорити? Це, звичайно, жарт :).

— Коли почали писати дитячі твори?

— Може, хтось ще пам’ятає «бородатий» анекдот: «Вирішив чукча поступати до Літературного інституту. Його питають:
— Ви Достоєвського читали?
— Ні.
— А Чехова?
—  Ні.
—  А Пушкіна? Невже й Пушкіна не читали?..
А він так ображено:
—  Ні, не читав. Чукча ж не читач, чукча письменник.»

Даруйте, нічиїх почуттів не хотіла образити, тільки згадала цей а анекдот тому, що вважаю: шлях у літературу в кожного письменника починається з читання.

У нашій сім'ї панував справжній культ книги. На ті часи домашня величезна бібліотека, що налічувала більше тисячі томів. І все постійно читали.

У дитинстві – поки не навчилася – мене знайомила з книгою улюблена бабуся Зіна. Читала Чуковського, Маршака, Михалкова, Наталю Забілу, Олену Пчілку, Івана Франка, українські народні казки... (До речі, якесь рідке видання. Все намагаюся знайти таку ж саму книгу, у кожній бібліотеці запитую – немає!)

А ще, пам’ятаю, варить вона моє улюблене кизилове варення, а я роздивляюся малюнки у книгах, а потім і собі починаю щось вигадувати й вимальовувати своїх героїв. Справжні казкові повісті виходили. Бабуся й сама щось додає, виправляє, сперечається зі мною... Ми з нею й саморобні книги робили. Брали товстий зошит, я малюю, а вона записує. Нажаль, не збереглися...

Дідусь читав свої вірші (він був дуже талановитою людиною: за фахом конструктор, металург, чудово малював, писав вірші). А потім я й сама пристрастилася до читання класичної літератури. Вже у другому-третьому класі читала пригодницькі романи Дюма, Густава Емара, Дефо, Свіфта, Майн Ріда, Жюля Верна, Конан Дойля...

Потім захопилася фантастикою. На щастя, книги цього жанру в Україні видавалися ще тоді. Отож, відкрила для себе Олеся Бердника, Віктора Савченка.

До того ж поталанило: мову і літературу в школі почала викладати цікава й захоплена своєю справою людина – Лідія Савеліївна. Вона вчила нас мислити творчо. Я була улюбленою ученицею, і мені дозволялося трохи більше, ніж іншим – наприклад, на уроках літератури сиділа й читала щось цікаве або увесь клас отримував «двійку» у щоденники, а я ні. Вчителька казала: «А ось Еліна це читала. Я знаю». Але й запитували з мене суворіше. Пам'ятаю, за твір про Тараса Бульбу вчителька поставила «четвірку» і пояснила: «Ти можеш краще». Ну, я й вирішила, так би мовити, «виправдати сподівання».

У черговий раз ми писали твір на тему «Що таке подвиг». І ось, саме тоді, написала своє перше оповідання - про солдата, який потрапив до концтабору і, завдяки мужності й винахідливості, втік, потрапив до макі (так називали себе французькі партизани), воював, а згодом і повернувся на Батьківщину. Це і була перша «спроба пера».

До речі, вчителька не зрозуміла, що ця розповідь написана мною і знову поставила «четвірку». Я образилася й зізналася в авторстві. Як вона здивувалася!

Потім були спроби заявити про себе в жанрі поезії, бо ж, як розумієте, молодість, перші почуття, романтичні настрої... Втім, ця юнацька «хвороба» була несерйозною. Чому? Коли ще вчилася в школі, з жахом дивилася на «передові» сторінки газет, які до кожного свята обов’язково «прикрашалися» якимись псевдо-патріотичними віршиками. От і почала думати: «Краще писати казки для дітей, тоді мені не доведеться, як цим поетам, когось постійно прославляти». Так я не стала поетом. А в несвідоме пішло посилання на кшталт: «Краще писати казки для маленьких». Звичайно, це аж ніяк не наукове ствердження, але своє захоплення (і досі) казками й, загалом, дитячою літературою, інакше пояснити не можу.

Серйозно писати почала після народження сина. Це були казки, написані спочатку російською, а потім українською мовою.

У далекому 1996 році випадково дізналася про проведення міжрегіонального конкурсу «Письменники – дітям» (Одеса) та взяла в ньому участь. Перемогла, отримала головний приз. Моя казку надрукували у журналі для дітей «Сакура».

Коли повернулася додому, запросили відвідати секцію літератури для дітей та юнацтва «Джерело» при обласній організації НСПУ. Нею тоді керувала відома українська письменниця Ірина Миколаївна Прокопенко. Мене привітно зустріли, попрохали почитати щось з творчого доробку і... прийняли до секції. З того часу і пишу, й публікуюся постійно.

— Як з’явилася книга, яку презентували цьогоріч у Львові? На читача якого віку вона розрахована?

— У Львові презентувала «Великий Луг над Дніпром. Казки і легенди», яка «побачила світ» у видавництві «Твердиня». Вражена презентацією, зустріччю з друзями, знайомствами з цікавими людьми, колегами по перу.

А нещодавно мені прийшло повідомлення, що лауреат Коронації слова — роман-казка «Китеня Тимко і Капітан Теревенько», вийшов друком в Канаді. Навіть авторського примірника не встигла отримати.

Але Китеня було написано ще три роки потому, а ідея створення «Великого Лугу» з’явилась на початку минулого року. До речі, дуже символічно, що я презентую цю книгу у Львові, бо без цього міста не було б і книги. Чому саме так? Шкода і голову тим сушити.

Про Львів написано безліч книжок. Дії багатьох романів, оповідань, казок – відбуваються у Львові. Читала я їх, читала, і мені стало так сумно, що про наш край сучасні письменники майже не згадують.

Ось так і виникла думка нагадати Україні славне історичне минуле, видатних історичних осіб, які народились або діяли на землях Наддніпрянщини.

Сподіваюсь, що діти з задоволенням прочитають книжку, на сторінках якої оживають історії, що сталися в давні часи у Великому Лузі. Намагалася якомога глибше вивчити події козацької доби, подробиці побуту, звичаї наших предків тощо.

Визначити вік читачів цього збірника важко. Навіть беруся стверджувати, що кожен читач, не залежно від свого віку, знайде в ний щось своє. Так впевнено кажу, бо отримала вже багато відгуків від дорослих, більше того, серед них і вчителі, науковці, краєзнавці. До речі, виписувала не історичну добу, а психологічні й морально-етичні аспекти на історичному тлі.

До уваги маленьких діточок та їх батьків – перша частина книги.

— На початку розмови Ви сказали, що не мало часу віддаєте читанню. Що насамперед цінуєте у книзі? За якими критеріями обираєте цікаві для себе книжки?

— У кожній книзі я ціную саме Її величність КНИГУ. Мені важко уявити своє життя без читання, тому до кожної ставлюся з повагою. Інша річ — чи до душі тема, запропонована автором. Ціную те, що назавжди вона залишається найкращим другом, небрехливим і незрадливим. Таким, що завжди допоможе порадою і теплим словом.

З нових книг здебільшого читаю рекомендоване людьми, до чиєї думки я прислухаюся. Рідше зачіпає анотація чи рецензія, вони рідко співпадають із моїми враженнями від прочитаного.

Що ж стосується дитячої літератури, то намагаюся ознайомитися з новою книгою кожного українського автора, який пише для дітей. Насправді друком виходить не так багато, як здається, тому звертаюся до гарних друзів — працівників обласної бібліотеки для дітей. Вони завжди допоможуть знайти книгу, яка зацікавила б мене.

Сформулюю відповідь на Ваше запитання так: обираю книгу, щоб завжди мати інформацію щодо сучасного літературного процесу у галузі дитячої літератури.

— Чи є у сучасній українській літературі цікаві Вам твори, можливо, улюблені?

— Не побоюся зізнатися, що не маю улюбленої книги, бо кожна — улюблена. З оглядом на настрій. Але, коли погано, обов’язково повертаюся до прочитаних. Якій віддаю перевагу? І це теж залежить від різних обставин.

Оскільки ми спілкувалися стосовно дитячої літератури, то розкажу про дитячі книжки, прочитані останнім часом.

Перш за все читаю сучасних українських письменників, а саме Володимира Рутківського, Марину Павленко, Олексу Росича, Лесю Вороніну, Зірку Мензатюк. Мені дуже подобаються книги Всеволода Нестайка. Ото дійсно класика!

Нещодавно прочитала «Зміїні гори» Зигмунта Милошевського у перекладі Божени Антоняк та «Чарівна ферма пана Мак-Брума» Сіда Флейшмана у перекладі з англійської Микити Ярового.

Першу прочитала, зацікавившись суперечками, що точилися навколо неї на літературних сайтах, а другу читала ще у дитинстві російською мовою — надибала на неї у журналі «Вокруг света». Тож своїм гумором вона сподобалася мені вже тоді. Зараз перші враження залишилися, а ще з’явилась повага до перекладача, який зробив книгу привабливою для сучасних малюків.

— Якою є Ваша дорога до написання кожного нового твору?

— Для мене не існує одного і того ж торованого шляху. Вони зовсім різні. Є певні почуття, спогади, думки, асоціації. Наприклад, легенду «Чому Сура мокра» зі збірника, про який ми говорили, написала, почувши по радіо кінець повідомлення: «...а також Мокра Сура...». Почала механічно повторювати: «Мокра Сура... Мокра Сура»... І замислилася: «А чому вона – Мокра?»

Черепаха Наталка з’явилась дуже давно, після публікації в одній з місцевих газет якоїсь гуморески про розвиток промисловості, що рухається, наче... черепаха.

Що стосується казок з «Великого Лугу», то вони писалися «на єдиному подиху».

— Яка з Ваших книг самій найбільше до вподоби?

— Як для матері важливі й любі всі діти, так і для мене є дорогими всі написані книги. Просто кожна з них – то певний етап мого розвитку, майстерності, настрою...

Звичайно, кортить сказати: «Остання», бо з роками отримуєш такий-сякий досвід, кращає вміння «в’язати» слова. Але від жодної своєї книги я ніколи не буду відхрещуватися. Обіцяю!

Тетяна Череп-Пероганич