Жінка-УКРАЇНКА

Цілком закономірно, що у день весілля щось десь буде не так, або не зовсім так, або, що взагалі цікаво і деколи дуже романтично - зовсім не так:-).

Схвильована наречена вбирає сукню. Це супроводжується фотосесією, чужа дівчина у джинсах і зі смішною асиметричною стрижкою клацає потужним фотоапаратом, ловить можливі і неможливі ракурси, наречена нервує і дратується, губить застібку до сережок, не потрапляє у коло кринолінів, зачіпляє ниточку на ніжних білих панчохах – і ось, трагедія готова! Нашвидкуруч шукається нова пара панчішок, запасні застібки або й зовсім інші, нові сережки...

Рудій дівчинці-фотографу деколи здається, що середньовічні лицарі до турнірів готувалися десь приблизно так само – панцир-корсет, гострі списи довгого манікюру, на голові – шолом хитромудро накрученої зачіски, за плечима – летюче вітрило фати.... І білий кінь... Чи принц на білому коні... невідомо, чи принц таки принц, чи таки просто кінь – життя покаже) Проте лицарям все-таки було легше – їх обладунки після бою можна було зняти і вже у вільному одязі сісти до столу, приєднатися до святкової трапези. Наречена усі урочисті обладунки має стійко нести на собі аж до темної ночі, коли вже знімуть їй вельон і вдягнуть хустку – не дівка ти вже, не молода, а молодичка!

Програма вбирання нареченої, навіть не так – технологія вбирання нареченої тягне десь так на технологію запуску ракети у космос. Хіба ні? Адже так само ретельно має бути припасована кожна деталь, перевірена і якнайкраще виготовлена, адже так само має змінитися траєкторія життя молодої дівчини, як і шлях космічної ракети...
Інструктаж, остання перевірка механізмів, екіпаж займає свої місця, старт...

Благословення батьків, окроплення святою водою наречених, гостей, автівок. Молодий у супроводі дружок, молода – у супроводі дружбів сідають по машинах, “фа-фа” – помчав весільний радісний кортеж. 

Мама носиться, як шалений супутник – чи не забули свічки, обручки, хустку, рушник, чи не забули бабцю з дідом, а що то за торбина в руках молодого, йому треба тримати за руку тільки свою наречену! А хто бачив фотографа, хай іде вже до церкви, а де ж хресні, а де старости, а де короваї, ага, все і всі є, а де ж дідо з бабусею, є, усі зібралися, хвилюються. Починається вінчання.

Мабуть оце відчуття космосу, вільного польоту, відсутності земного тяжіння – і є отією єдиною і найважливішою хвилиною, яку переживають закохані, коли клянуться на Святому Євангелії “...і прирікаю тобі любов...”
Тиша і спокій, м’яке погойдування полум’я свічки, розлогий, глибокий голос священика, який зв’язує руки наречених весільним рушником і веде довкола вівтаря... на весільний рушник ступити – як стрибок у відкритий космос – по-ле-ті-лиииии....

Теплі слова священика повертають на твердь земну, дзвоном відлунюють у скронях, бачиш світло перед очима і думаєш, що сам Господь насипав перед тобою оцього ясного проміння, убрав тебе і твою наречену сяйвом, аби привітати подружжя, самими небесами поблагословити...

У святково прибраному ресторані музики грають марша, тамада громадить радісні вітальні слова, закидає ними усіх присутніх. Молодята стають ляльками у весільному дійстві – чемно кивають, посміхаються, підставляють щоки під поцілунки розфуфирених цьоць і дико напахчених вуйків, приймають конверти, квіти і коробки... Очі у молодих трохи ошелешені і здивовані, бо побачити стількох незнайомих людей нараз, які, геть усі, як змовилися, бажають їм усе те саме, в яких тяжко розпізнати цьоцю Галю, яку бачив ще коли був десятилітнім хлопчиком, і вуйка Назара, який тримав на руках трирічну наречену, а ще жінку дядька Василя, нині уже третю, якої не бачив ніхто з родини, а ще нового чоловіка пані Зоні, який невідомо звідки вималювався у її посивілому горизонті... Чудесних і чудернацьких людських облич – навала! 

Але – о, ура! – у молодого нарешті з’являється відчуття, що основна подія весілля відбулася! Він уже прикидає, у який момент поміж застіллям і танцями чкурнути у тихий закуточок і лагідно перерахувати подаровані гроші, молода прагне вже всістися за стіл, аби хоч на кілька хвилинок скинути шлюбні мешти з натомлених ніг, гості господарським оком оглядають накриті столи, прицілюються до фаршированої риби і кучерявих салатиків, до золотистих шматочків копченої скумбрії і схованого у звабливій прозорості заливного язика.

Забава починається!

Перший стіл завжди найнудніший. Усі гості ще тверезі, зосереджено їдять, тільки починають випивати, розмови зводяться до “Будьмо!” і перших несміливих співів: “Не будемо їсти, не будемо пити, просим молодого та й засолодити!” Молоді встають, коротко і делікатно цілуються, гості, висловлюючи жартівливе невдоволення такою тривалістю поцілунка, трохи пожвавлюються, готові провести майстер-клас і дати молодим настанови та поради в цьому ділі. Стражденні молодята мусять чемно витримати усю навалу порад, які сиплються на їхні голови у день весілля. А вислуховувати все, що наговорять-начитають-навіршують-нашепочуть гості впродовж весільного дійства – то таки непросте випробування. 

Нарешті – перший танець для молодих! Розворушується нудьгуюче товариство. Прискіпливим оком статні жіночки сканують, як горнуться одне до одного молодята, тут же методом житейських обчислень визначають, хто до кого більше, хто буде керувати у сім’ї, а ким будуть поганяти. В усьому –життєва калькуляція.
Ніжна мелодія витискає сльозу із маминих очей, обидві свахи, як подружки, обнялися, огорнуті одним бажанням, однією молитвою – аби щасливими були їхні діти! Бабці і дідусі менш сентиментально перешіптуються, похитують головами у такт музиці, знаючи, що життя таке, як є, і як Бог дасть, так і буде.

Після ніжності і трепету першого танцю – запальна коломийка, от тепер можна і повеселитися! Молоді дівчата на високих підборах викручують спокусливими дупцями перед молодими хлопцями, грають очима, усміхаються і манять. За два-три танці з молоді майже нікого не залишається на танцювальному майданчику – вловлені на знади молодого жіночого тіла хлопці беруть ніжних красунь попід руки і застрягають коло фуршетного столу, залишивши місце для “веселих пеньків” – усіх отих цьоць і вуйків, яким так рідко випадає нагода потанцювати.

А “пеньки” витворяють чудеса – так шкварять і коломийку, і польку, і вальси, і всі танці, які тільки придумують музиканти – танцюють під усе, збираються у хороводи і “змійки”, вівкають і гейкають, тупотять целюлітними і варикозними ногами, наче й нема їм за плечима тієї купи років, яка мовчки засвідчена у їхніх паспортах... Жаль, не бачить, не хоче бачити увесь весільний молодняк, скільки жаги і пристрасті у тих цьоцях і вуйках, які вони живі і справжні, який темперамент, яка зваба і поставність у їхніх рухах... Бо вони ще досі – люблять, бо вони – тільки он учора побралися, так їм здається, бо ожила в них та гаряча юнацька кров, і хмелить їм погляди, стискає руки...
Помежи тими “веселими пеньками” шаленими мухами-вжиками літають дітлахи. Особливо активні два хлопчики років п’яти-шести, з екстра-модними зачісками, аякже, не кожен похвалиться виголеним тризубом на скроні, та невеличким, проте виразним “оселедцем”, справжні козаки! Їм музика дає простір і волю, хлопці зі своїми викрутасами і стрибками потрапляють і під ноги, і під руки, і під лікті старших танцюристів, отримують синці на всі доступні частинки свого дрібненького тіла, проте танцюють далі! Ось яке майбутнє нації! Не вступляться, не здадуться!

Другий стіл гості зустрічають неохоче, проте їдять усе ще з апетитом, уже більш вільні у спілкуванні, балакають, жартують. О, знову згадали про молодих, знову “Не будемо пити...” Асортимент пиття, як і перелік осіб, які мають солодити те пиття, розширюється – то юшку не будуть пити, най дружба виціловує дружку, то бурачанку, тут вже запускається важка артилерія – староста має цілувати... коханку. Староста викручується, цілує свою жінку... 

Молоді вже освоїлися, їм трохи попустило з тієї напруги, яка здіймалася навколо них від самого ранку. Проголошуються тости і вітання, проводяться жартівливі змагання, передають повзунки по столах, у рожеві збирають гроші на дівчинку, у блакитні – на хлопчика. В рух ідуть дружби і дружки, сміх, регіт, ще трохи треба людей на конкурси, мобілізується і старше покоління, аякже, є ще порох, є ще запал, ми ще всім утремо носа, ми іще таке утнемо!
Забава триває.
Другі танці, третій стіл, треті танці...

Все ближче вечір, все більше людей випорскує на вулицю, чи то попускати дим у тепле вечірнє небо, чи то просто постояти в обіймах закоханого дружби, лічити зорі і мовчати про щось таке важливе, чи нарешті видобути молільника і зателефонувати мамі: “Так, усе добре, мамо! Тут весело! Так, я себе добре почуваю! Ні, не переживай!” Дехто із старших гостей уже тихенько іде додому.

Людей у залі помітно меншає, координація рухів тих, що залишилися, помітно погіршується. Декотрі просто втомилися, інші просто трохи перепили горілочки і пива. Розвільнені і навіть розчулені, співають, тримаючи пісню в горлі, як бранку, з притиском випорскуючи із себе слова. О, цей час вибухово гострий емоціями, некерованістю гостей, переповнених алкоголем і сублімованими почуттями – аякже, кожен пригадує своє, дає поради, як не втратити те, що має, як добитися того, що хоче, хоч самі і втрачали, і не добивалися...

Про щось оголошують музиканти. Їх ніхто не чує, всі поглинуті власними розмовами і співами. Гасне світло, офіціанти вносять до залу блюдо з м’ясом у синьому полум’ї запаленого спирту, музиканти грають короткий марш. Гості, які ще не доспівали впольовану п’яним горлом пісню, перекрикують музикантів, співають далі, здивовано і трохи роздратовано озираються на усю веремію з тими блюдами і недоречними маршами...

Знову марш і нове блюдо у синьому полум’ї впливає до залу. Пісня далі перекрикує марша, далі чути голосні вигуки обурення, бо не дають доспівати про розплетену косу. Буйного співака зацитькує родина, яка досі мирно подрімувала над горнятками з борщиком і вушками, родичі шикають на здорованя, який голосом церковного дзвону таки доспівує про криниченьку у вишневому саду. Жінка шарпає його за рукав, він шарпається уже до неї усім тілом, голосно сповіщає усім присутнім, у якій частині тіла він би розмістив усіх музикантів і офіціантів із їхнім м’ясом і синім полум’ям....

Від такого вибуху емоцій гості знічено ховають голови у тарілки із залишками салатів... Жінка енергійного співака в’яне просто на очах від встиду за нестриманість свого чоловіка, а він дивиться посоловілими очима на той дурнуватий світ довкола і не розуміє. Не розуміє, чи ті люди подуріли, чи щось їм пороблено, що потакають якимось шмаркатим музикантам, а його, шановного гостя, затикають, наступають на горло... Ех, люди, люди...

Ніжна мелодія крапає в залу прозорими звуками, стишує емоції, гості кволо розбирають ґонорове м’ясо з вгаслого блюда, щось ще ліниво дожовують і доцямкують.

Нарешті – з молодої будуть знімати вельон. В цей момент мама молодої завжди плаче. Чому плаче? Жодна не розкаже достеменно. Надто багато у тих сльозах жалю і надій, особистих втрачених мрій і тремких сподівань. Молода сидить на колінах у свого молодого, якому відтепер довірила свою долю, саму себе. За звичаєм, норовливо мотає головою, свекрусі з її хустиною дається лиш за третьою спробою. Ось вона вже – молодичка. Вельон молода перетанцьовує з усіма незаміжніми дівчатами, щоб і вони щасливо заміж повиходили. Батьки оточують їх мовчазним колом, спостерігають за своїми дітьми зі стиснутим серцем, мріють, як їхня дівочка буде танцювати у такому вельоні. 

Раз-два-три, молода розмахується і кидає вельон позад себе! О! Старша дружка таки вхопила його першою і тішиться, тішиться, бо точно скоро буде і її весілля!

Ще кілька танців, потомлені гості вже не мають сил рухатися чи танцювати, танцює тільки ображений співак, якому не давали дотягнути пісню, притоптує ногою і сміється до молодих дівчат – він тут гість, шановний, шанований, і тепер хоч потанцює, як поспівати не дали.

Гості починають прощатися, дякувати, свахи, як гвинтокрили, літають за гостями, вручають їм коробки з нарізаними весільними пляцками, прощаються і усім дякують, відпроваджують родичів до таксі.

Весілля вступає у свою фінальну стадію. Молоді тихо поїхали. Свати, родина залишаються збирати залишки весільного буйства.
Усі більш-менш близькі родички збирають рештки салатів, м’яса, оливок, фаршированої риби в прозорі целюлозні упаковки... діляться, в котру родину що віддавати...
Батьки молодих віддають гроші за гостину працівникам ресторану...
Оце і все..

Мама молодої їде в таксі, притримуючи коробки із рештками їжі. ЇЇ чоловік сидить поруч, так само обкладений пакунками, кульками, мовчить. Мама втомилась. Ніг не чує, тіла свого не чує. У голові нічними метеликами б’ються думки, але серед них – одна, наче яскраве світло і нічному небі: донечка її перейшла в інший світ. Донечка її уже з чоловіком – вибрунькувалися в окреме дерево, в окрему сім’ю. Якби то Бог дав їм стільки любові, терпіння, щоб змогли вони втримати своє щастя...

Тато молодого теж їде додому, його дружина вже дрімає, схилившись до нього на плече, а він підраховує, скільки залишилося горілки і вина, а ще не варто було стільки купувати ковбаси, бо он скільки нарізаної розібрали по коробках, а то все він діставав, і пляцків було забагато. От, послухав жінку! Знає ж добре, що жінку слухати не можна – ні, вперлася. Ну нічого, горілка не пропаде, а от ковбаса і пляцки...

А втомлені молодята уже вдома, звільнилися з усіх своїх хитромудрих обладунків, молода (уже молодичка!) випорпала із своєї зачіски залишки металобрухту, молодий розшнурував тугий корсет, впали на підлогу широкі криноліни...
Молодята тихенько потулилися одне до одного, сплять, щасливі від того, що все це дійство закінчилося.

Далі – життя нормальне, звичайне, а всі весільні події – тільки у згадках, спогадах, у трохи болючій похмільній голові, у сміттєвому відрі, яке отримало добру порцію зібраних, але не врятованих від спеки салатів, у розповідях колегам по роботі, як усе було, у болючих ногах, у розтрісканих мозолях, які не витримали останніх запальних коломийок і польок...

Далі – як Господь дасть, як серця молоді виберуть, як мудрість і терпіння додадуть…Дай Боже їм життя прожити, отим молодим і закоханим до весілля їхніх онуків і їм вже кричати ”Гірко!” І хай “Гірко” буде тільки на весіллі, де гірка горілка…А життя – хай буде щасливе, справжнє! 
В добрий час, молодята! З Богом!

Любов Долик