Жінка-УКРАЇНКА

Кожна людина має свого Вчителя. Я – не про школу. Просто життя завжди дає нам шанс, коли з’являється добродій – мудрий, цікавий, чуйний, у якого хочеться вчитися. Котрий поставився до тебе з розумінням, так вчасно допоміг, підтримав. Безкорисливо й людяно, тому що звик чинити по совісті, а не так, як накажуть. Ніколи не плив за течією, а боровся. Жив не для себе, а для людей. Був щирим і привітним, не скупився на добрі слова, навіть коли у самого на душі було важко. 

Такого пам’ятаєш усе життя. Бо як можна забути того, хто допоміг тобі по-справжньому повірити в Людину (інколи навіть у Бога повірити легше!), у справедливість, урешті — повірити в себе, свої можливості, долю. Повірити, що можна жити совісно, за жодних обставин не переступаючи облудну межу. 

Я маю свого Вчителя. Це – Анатолій Григорович Погрібний. 

«Ви мене в Тичину закохали, що мені 
з дружиною робить?» 

Він відійшов у вічність, та завжди – зі мною. Відчуваю проникливий погляд його стомлених, але таких уважних і добрих очей; його небуденний, світлий смуток; неповторну, підбадьорливу усмішку. 

Пам’ятаю, як на першому курсі факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка відважився показати своєму улюбленому викладачеві – доктору філологічних наук, професорові, академіку Анатолієві Погрібному — перші поетичні спроби, навіть соромлячись зізнатися, хто їх автор. Звичайно, написані ті вірші були російською мовою – тоді я ще не знав справжньої української літератури й був переконаний у її «заштатності». Тому на лекціях Анатолія Григоровича заново відкривав для себе Павла Тичину і Михайла Коцюбинського, Євгена Плужника та Миколу Хвильового. Навіть жартівливу присвяту викладачеві склав: 
 

Я вночі тепер біжу по сало – 
Почуття виснажують умить: 
Ви ж мене в Тичину закохали, 
Що мені з дружиною робить?! 
 

Згодом Анатолій Погрібний читав зовсім інші мої поезії, написані на національну тематику. «Вам, Сергію, не вистачає образності, але думки – слушні». Це в той час, коли з вузу ще могли вигнати за націоналізм і на факультеті вистачало студентів, завербованих КДБ… 

Наш видатний земляк Анатолій Погрібний народився 3 січня 1942 року в селі Мочалище Бобровицького району. Його батько, Григорій Федотович, завідував клубом, загинув на фронті Другої світової війни. Мама, Софія Петрівна, працювала педагогом. 

Анатолій Григорович трудився вчителем історії та суспільствознавства в селі Піски Бобровицького району. Закінчив філфак та аспірантуру Київського державного університету імені Тараса Шевченка, захистивши кандидатську ди­сертацію, присвячену життю і творчості великого подвижника-земляка Бориса Грінченка. 

Працював у газеті «Літературна Україна». Завідував кафедрою історії літератури та журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Захистив докторську дисертацію «Проблема художнього конфлікту в теорії і практиці сучасної прози». 

Вже в часи Незалежності Анатолій Погрібний був депутатом Київської міськ­ради. У 1992-1994 роках працював першим заступником міністра освіти України. Здавалось би, став можновладцем, а за весь час ніхто про посадовця Погрібного жодного лихого слова не сказав. Власне, не було підстав. Він, на відміну від деяких інших пихатих чиновників, не крав. А оскільки був щирим патріотом України (саме про таких кажуть – совість нації), намагався якомога більше зробити для своєї держави. 

Втім, як людина творча, чиновницькою кар’єрою не переймався. Тим паче — вистачало справ громадських: із 1994-го Анатолій Погрібний був заступником голови Національної спілки письменників України, а у 2003-му його обрали головою Київської міської організації НСПУ. Мій Учитель був, зокрема, академіком Академії наук вищої школи України та Української вільної академії наук (США); професором, деканом Українського вільного університету (Мюнхен, Німеччина). 

Анатолій Григорович входив до організаційних комітетів-засновників таких справді потужних політичних і громадських організацій, як Народний Рух України, Товариство української мови імені Тараса Шевченка «Просвіта», Демократична партія України, Конгрес української інтелігенції. Заснував і незмінно очолював Всеукраїнське педагогічне товариство імені Григорія Ващенка. 

Однак Анатолій Григорович завжди залишався таким же простим і людяним у спілкуванні. Власне, я будь-коли, навіть пізно ввечері, міг спокійно зателефонувати йому, державному службовцеві першого рангу, заслуженому працівникові вищої школи України, кавалерові ордена «За заслуги» III ступеня (він до цих своїх регалій ставився з гумором), і порадитися щодо якоїсь житейської ситуації. І Вчитель щоразу уважно вислуховував мене, жодним словом не прохопившись про свою зайнятість. 

А коли я очолив Комітет із нагородження Міжнародною літературною премією імені Миколи Гоголя «Тріумф», Анатолій Григорович погодився бути в журі почесної нагороди разом із земляками Володимиром Дроздом та Михайлиною Коцюбинською. 

Літературознавець Погрібний – автор понад тисячі наукових статей і десятків монографій: «Яків Щоголев», «Олесь Гончар», «Борис Грінченко», «Криниці, яким не зміліти», «Якби ми вчились так, як треба», «Розмови про наболіле», «Класики не зовсім за підручником», «По зачарованому колу століть», «Світовий мовний досвід та українські реалії», «Раз ми є, то де», «Поклик дужого чину» та інші. У 2007-му побачили світ його останні книги – «Захочеш і будеш» та «Літературні явища і з’яви». 

Понад десять років Анатолій Григорович вів на Українському радіо популярну публіцистичну передачу «Якби ми вчились так, як треба». Я майже завжди її слухав, адже Вчитель відверто й аргументовано говорив про найболючіші суспільні проблеми, наполегливо та послідовно виступав на захист рідної мови. 

Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка й багатьох інших почесних відзнак Анатолій Погрібний помер 9 жовтня 2007 року (його поховали на Байковому кладовищі). Вшановуючи пам’ять видатного вченого, державного та громадського діяча, у травні 2012-го Всеукраїнське товариство «Просвіта» заснувало премію імені Анатолія Погрібного, яка вручається за вагомий внесок у справу українського національного відродження, розвиток української публіцистики, утвердження державності української мови та подвижницьку просвітницьку діяльність в ім’я України. 

«Ліквідувати Спілку письменників – 
це порадувати ворогів України!» 

У 1994 році Вчитель приїздив до Чернігова, щоби показати наше місто Адвентині Животенко-Піанків. Пані Адвентина розлучилася з Україною десятирічною дівчинкою під час Другої світової війни. Емігрувала до США, де стала професором, доктором філософії; мешкала в Сан-Франциско. Почала досліджувати творчість Бориса Грінченка, аж тут учений Леонід Рудницький, почесний академік Національної академії наук України, подивувався: «Як, ти займаєшся Грінченком і не знайома з Погрібним? Цей письменник аж дві книжки про нашого Грінченка створив!» І незабаром пані Адвентина вже зустрічала свого колегу Анатолія Погрібного в аеропорту імені Кеннеді… 

Анатолій Григорович зателефонував мені додому ввечері, сказав, що він – у Чернігові, й запросив нас із Танею, моєю дружиною, до готелю, де мешкав. Тоді й трапилася нагода взяти у нього інтерв’ю, фрагменти з якого зараз пропоную читачам. Це дивовижне відчуття – ставити журналістські запитання своєму Вчителеві! 

– Анатолію Григоровичу, можливо, не зовсім етичне запитання. Я знаю, недавно Ви залишили посаду першого заступника міністра освіти – за власним бажанням… 

– Поки що хочу трішки відпочити. Я три роки не був у відпустці – працював каторжно. Те, що робив у міністерстві при Таланчукові, діставалося великою кров’ю. Адже декого із заступників міністра перекривлювало від одного слова «відродження». Було дуже важко. Більшість документів (навіть ті, котрі власноруч підписував міністр Таланчук), пов’язані з упровадженням української мови, готувалися за моїм письмовим столом. Я йшов туди працювати задля ідеї, а не заради крісла. І трудився, доки відчував, що реально можу щось зробити. Пригадуєте, свого часу мені пропонували посаду проректора з наукової роботи в університеті? Я відмовився, бо не уявляв, як це можна щодня приходити о дев’ятій годині до ректорату. 

– Деканом колись хотіли обрати… 

– І це було... Знаєте, які іноді нуднющі наради у Міністерстві? Думаю, зараз за 20-30 хвилин поговоримо по суті, а як починають виступати з областей – години три! Сидиш, нудьгуєш: «Боже мій, на що марную час?!» 

Отож немає у мене зараз ніякого дискомфорту з приводу втраченого крісла. Тільки хвилююся за реалії, які нині переживає освіта. Це – те, що болить. 

Я залишаюся головою освітньої комісії Всеукраїнського товариства «Просвіта». Був першим заступником у Мін­освіти, проте ні з «Просвіти» не вийшов, ні з Демократичної партії, і всім про це казав. Бачився з Дмитром Павличком, лідером демократичного об’єднання «Україна». Він запрошував: «Іди до нас». Зараз створено Міжнародний благодійний фонд сприяння розвитку української освіти імені Ярослава Мудрого. Президент фонду – Валентина Стрільмо, віце-президент – я… 

– З віце-міністра стали віце-президентом. Зовсім непогано! 

– (Усміхається) Авжеж. А ще весь час мрію про творчу роботу. Я вже написав дев’ять книг, та відчуваю – щось іще можу… Зараз хочу почитати молодих письменників. 

– До речі, чому, на Вашу думку, ми маємо тепер таку потужну поезію і практично не бачимо сильної молодої прози? 

– На зламі історії завжди перед вела поезія. Проза потребує більше часу. У 1918-1919 роках у прозі теж переважали етюди. Повісті й романи з’явилися пізніше. 

– А як Ви ставитеся до «бурі», що зчинилася в літературних колах після виходу у світ книжки Юрія Андруховича «Рекреації»? 

– Коли література була затиснута в лещата (це – не можна і те – не можна) й нарешті виривається на волю, природно, їй хочеться «подуріти». Уявіть собі, що ви сидите у клітці, а потім відчуваєте свободу. Хочеться щось крикнути, ногу задерти... Був у Нью-Йорку, де у вільній Українській академії наук виступав із доповіддю про сучасну молоду поезію. Тепер ми маємо третю хвилю поезії. Перша – 1910-1920 роки – Вороний, Плужник…, потім друга – шістдесятники... Зібралося чимало публіки. Прийшли здебільшого літні люди – молодь діаспори американізувалася. І я гарно сказав про Юрія Андруховича – як про поета. А якраз тоді у журналі «Сучасність» з’явилася його проза. Що тут зчинилося! Як почали мене атакувати за ці «Рекреації»: «Ганьба, як можна читати отакий сором?!» Проте це – нормальне «дуріння». А вся література, звичайно ж, не піде шляхом еротики чи нецензурних слів. 

Сьогоднішні молоді поети – зовсім інші люди. На десять голів вищі, ніж попередники! Я маю на увазі можливість повноцінного вивчення української та світової літератури. Часто вони не лише поети, а й перекладачі. 

– Анатолію Григоровичу, Вам не здається, що намітилося деяке протистояння між Спілкою письменників та українським ПЕН-клубом? 

– ПЕН-клуб дуже потрібний для входження літератури до Європи. Спілка – це державне утворення, як колгосп для письменників. На Заході до подібних утворень ставляться не надто довірливо, а ПЕН-клуби існують в усіх демократичних країнах. Що ж стосується Спілки – тепер вона теж потрібна, адже саме з нашої Спілки письменників починалися «Просвіта», Народний рух, «Меморіал». Тож коли до мене у Будинку творчості в Ірпені підходив один письменник і пропонував підписати «бомагу» про доцільність розпуску Спілки, я відмовився. Ліквідувати Спілку – це порадувати ворогів української держави. Зараз я – член Спілки та ПЕН-клубу і не бачу в цьому нічого поганого. 

– Нині у творчості наших молодих поетів переважають вічні цінності. Всім хочеться творити «чисте мистецтво». На національну тематику тепер пишуть переважно гранди: Павличко, Ліна Костенко, Драч... 

– Знаєте, українська література весь час розвивалася здебільшого шляхом громадянського служіння своєму народові. Це – тягар «горожанської служби», як казав Іван Франко. І мучився від того, бо хотів писати про зів’яле листя. Тепер немає потреби абсолютно всій літературі присвячувати себе «горожанській службі». Тож коли молоді поети, залишаючись патріотами, прагнуть «чистого мистецтва» – я їх виправдовую. Ми б тільки програли, якби всі сиділи на «горожанських котурнах». Хай собі творять і збагачують нашу літературу! 

– А у Вас особисто не викликає обурення те, як поет Володимир Цибулько відзначав свій день народження – на пароплаві, запросивши на бенкет столичний бомонд? 

– Та чому ж я повинен обов’язково обурюватися? Володимир – чоловік, м’яко кажучи, небагатий. Знайшов спонсорів та й улаштував свято для поетів – їм же теж потрібна якась віддушина в цьому житті!