Жінка-УКРАЇНКА

Нащадок

…А я сказав: «Бабусю, не мовчи. Я дуже хочу це знати». А вона мені: «Навіщо? Тобі мало своїх проблем? Ну, було і було…». Та я від неї не відчепився, бо вже не дитина, і знаю куди звернутися. Піду до військкомату, напишу в обласний архів, чи, врешті, розпитаю очевидців, або й знайду потрібний сайт в Інтернеті… Краще, ба, сама розкажи, а то всю Україну підніму на ноги, чуєш? Дарма, що мені чотирнадцять років...

Моя бабуся - якась, наче трохи «зажухана»… ну, ніби чимось налякана жінка, хоча ще й прибарахлитися любить, і губи підфарбувати, і очі підвести. Тільки от вони, її очі, якісь… мов пилюкою присипані…Особливо напередодні 9 травня. Скільки себе пам’ятаю – років так з чотирьох (ще моя прабабця була жива) - в нашій родині День Перемоги – це свято…з опущеними очима. Мої рідні завжди добросовісно збиралися на сільський мітинг, а потім тінями прошмигували поміж вуличним бузком. На велелюдній площі, розцяцькованій мигдалем і мікрофонами, тулилися одне до одного у найвіддаленішому кутку. А я малим був язикатий та активний (яким, власне, й залишився), та все тягнув за руки маму-бабцю-прабабцю: «Хочу туди! Мені звідси не видно!». А вони стояли, не рухаючись, неначе їх болото засмоктало, та так і не підходили до стели з іменами загиблих…

Коли я став школярем, - почав над цим замислюватися. Є тут якась таємниця, є…

Наш клас дуже любить уроки історії, і зовсім не тому, що це така чудова наука, а просто вчителька у нас суперова – Наталя Леонідівна. А вона, в свою чергу, «повернута» на краєзнавстві. То ми, під її чуйним керівництвом, ще з п’ятого класу втямили, що таке «любов до рідного краю», і вже третій рік поспіль «тероризуємо» село своїми дослідницькими вилазками. За цей час, у нашому населеному пункті, жодна стара баба не відійшла за життєву межу, спершу не поспілкувавшись із нами – юними краєзнавцями. Вже й люди у селі до цього звикли: тільки-но якійсь старечій голові щось у ту голову «прийде», так бабуся чи дідусь до онуків і біжать: «Пиши!». За святим правилом краєзнавця, цієї миті ти мусиш забути про м’яча, який аж гуде від нетерплячки, а сідаєш і записуєш усе, що тобі розказують. Коли ж у дідів-бабів немає поруч власних онуків, то вони «грузять» будь-якого сусіда шкільного віку, бо «краєзнавчою лихоманкою» Наталя Леонідівна охопила не тільки наш клас, а й усю школу.

В нас, у шкільному музеї, є вже кілька томів – тобто ілюстрованих самописних альбомів – зі спогадами односельчан. Чого там тільки немає: і про народні звичаї й традиції, і про голодомор, і про кожну з воєн, що в наших краях наслідили … Ми збираємо все-все, а Наталя Леонідівна сортує наші розвідки по різних теках. Далі ми власноруч клеїмо фотографії, пишемо та набираємо на комп’ютері наші краєзнавчі статті.

В нас навіть розділ про зрадників є! Одна баба надиктувала власні спогади, як вона семирічною дитиною стала свідком такої картини… Коли німці відступали з нашого села, разом з ними драпали й місцеві поліцаї. А один, на ймення Грицько, чи не встиг, чи не зміг, чи, може, й злякався тікати? Коротше, залишився він у своїй рідній хаті, і прожив кілька років… на горищі. Дружина Федора подавала туди їжу, а діти були суворо навчені мовчати. І хто знає, скільки б це ще тяглося, якби сусіди не підслідили, що ночами по Федориному подвір’ю якась червона цяточка рухається: ніби хтось там ходить та цигарку прикурює… Наступного дня дім оточили автоматники. Переляканий Грицько ще й утекти смикався: роздер очеретяну покрівлю, стрибнув униз… але там на нього вже чекали.

Ми з хлопцями навіть ту хату сфотографували: вона й досі ціла, тільки тепер шифером перекрита. Очевидці казали, що на колишній покрівлі ще довго по тому стримів кавалок поруйнованого очерету…

Упійманий поліцай кілька років відсидів на зоні. І благополучно повернувся. У рідне село. Певно, чхати він хотів на суспільну думку… Та все ж не витримав довго: продали вони з жінкою хату і гайнули туди, де їх ніхто не знав… А коли, через багато років, той німецький прихвостень помер, дружина привезла його з сусіднього району - в рідне село, та й поховала… на любій малій батьківщині! Від такого безсоромного свавілля земляків аж заціпило: пам’ятник на свіжій «поліцейській» могилі прикрашала… зірочка! Не знаю, може, вона й досі там свистить… Цього вже ми в своєму краєзнавчому альбомі увічнювати не стали, і могилу ту, вибачайте, не розшукували.

Підожди, підожди… Коли та безсоромна Федора для зрадника зірки не пошкодувала, і в село, на поминальні дні, скільки жива була, приїздила… Йшла вулицею, не кралася, ще й поминки на цвинтарі охоче роздавала…

Чому ж тоді мої мати - бабця - прабабця, стоячи на мітингу Перемоги, аж у землю вростають? Їм що, сором за щось допікає?.. Чи вони чогось бояться – осуду, поголосу?..

Я з подвоєною впертістю взявся за пошукову роботу. «Ще не вмерла Україна», а з нею – і моя Гарбузівка! Живуть ще на світі старезні баби, які в юності знали мою покійну прабабцю. Вони й розкажуть - що до чого, бо я мушу знати сімейну таємницю!

…Хто мій тато? Відомо, хто: ось він, поруч зі мною!.. А татів тато, мій рідний дід? Звісно, знаю: найкращий «татів тато» в світі, і ми з ним – великі друзі! Від нього я чув і розповіді про прадіда із прабабцею... А ким був другий дідусь – той, що батько моєї мами? І його пам’ятаю: він помер, як мені до першого класу було пора… А от хто мій прадідусь – із маминого боку?.. Наталя Леонідівна вчила малювати родовідне дерево. Бажано, аби гілок було побільше та корінням у землю - поглибше… Коріння - то дідусі й бабусі: пра-пра-пра… Та тільки в моєму випадку перше ж «пра» по мамі уперлося в якусь невідомість… Моє дерево кріпиться лиш на прабабі. І я зовсім не знаю, ким був мій прадід.

…Ба, давай, колись!Краще добровільно, а то підніму на ноги столітню Ониську, і тоді – почуєш – як гудітиме усе село! Древня Ониська вже на ті ноги давно не стає, та задля такого випадку поздоровшає…

Бабусю, а, може, наш прадід був поліцаєм - як той Грицько?! Боронь Боже – ні?! Добре, коли так. А то люди кажуть, поліцай Грицько дівчат і хлопців пачками здавав, коли вони від вивозу у рабство переховувалися…

Ба, а що, як дід - отой… репресований? Арештований, розстріляний, постраждав від сталінізму… ні?

То, може, прадід помер від голоду або… в голодовку… з’їв свою дитину?!! Ба, ну перестань, не голоси ти так: он, аж баба Ониська вуха через межу нашорошила, її сьогодні на сонечку погуляти винесли…

Бабуню, ну, що може бути ще?! Здається, всі ймовірні жахи я вже перерахував… Невже не всі?! Ой, бачу, я стару геть доконав: на стілець опустилася, щось сказати силкується…Ось про що вона зуміла мені розповісти.

Прабабин чоловік мав усього дев’ятнадцять років, коли його призвали до війська. Юний, а вже був одружений, і його неповнолітня дружина ходила вагітною, носила в животі мою рідну бабусю. Серед нащадків його прізвище не збереглося, бо народилася дівчинка, яка потім вийшла заміж. І в неї теж народилася дівчинка – моя мама. То ж я, його нащадок, маю зовсім інше прізвище - татове.

Звався мій прадідусь: Каракай Данило Гнатович. Та, оскільки я його дідом ніяк не уявляю, то буду переповідати про нього, як про юнака.

…Отож, Данило потрапив у військову частину, яка скоро мала вийти на бойові позиції. Він дуже боявся, що у першому ж бою загине.

Настав вечір перед боєм. Завтра новобранець отримає бойове хрещення… Він все не міг заснути: лихоманило. Ніяк не міг зосередитись на безпечних розмовах товаришів. Хлопець оженитися уже встиг, а от цигарки в роті ще не тримав. Мов не своїм голосом, попросив закурити. Дали. Затягся. Стало ще гірше. Їдучий дим махорки видавив безнадійні сльози. І він заплакав: беззвучно, невпинно. Друзі подумали, що то махорка в усьому винна, бо вона така і є – «сльозлива», поки курець-початківець ще не звик. А юний «курець» цієї миті оплакував себе. Уявив завтрашній бій… Ось фашист строчить по ньому з автомата… кулі вишивають гімнастерку – густіше, ніж мати хрестики кладе, як рушники свої гаптує. Ще сьогодні – тіло як тіло, а завтра?!

А раптом… танк піде прямо на нього?! Чорна вирва дула… зазирне просто в очі, машина клацне страшними зубиськами: то зрушать з місця важкі гусениці, та й посунуть на беззахисну людину… на пацана, який ще й життя не бачив! Бо те, що досі встиг побачити й відчути - хіба назвеш повноцінним життям?! У голод 33-го, правда, повезло: не помер. Обійшлося… А півроку тому, ще безвусим, одружився - без примусу, по любові; ось, дитинка має скоро народиться. Первісток… А завтра… завтра чекає перша в житті атака! Ні, він не виживе. Він точно загине. Він не витримає фізичного болю! А коли й витримає – то хіба це порятує від смерті?! Порятунку нема!.. Болю не уникнути… Як страшно… А раптом… його візьмуть у полон?! Знову відчувати нестерпний голод, який вже допікав колись йому, одинадцятирічному?! А раптом німці битимуть, цькуватимуть собаками?! Кажуть, у них такі жахливі дресировані собаки!..

Я НЕ МОЖУ. Я НЕ БУДУ. Я НЕ ХОЧУ. Я НЕ ПЕРЕЧЕКАЮ ЦЮ БЕЗКІНЕЧНУ НІЧ. Існувати до завтра – в цьому немає ніякого сенсу…

Було над силу - жити до кривавого ранку, в очікуванні невідворотної смерті.

Хлопець поглянув на дрижачу гвинтівку в побілілих пальцях. Востаннє про щось подумав. Роззувся. Склав рівненько онучі. Потім натиснув голим пальцем ноги на холодний курок…

Новобранця знайшли на світанку. Він більше не боявся ніяких жахів війни… Після скаженого, кривавого бою, що затих аж по заході сонця, командування написало батькам Данила убивчого листа. В ньому йшлося про їхнього сина - як про зрадника.

Однополчани, серед яких були й односельці, дуже шкодували за своїм товаришем. Звичайно, всі погоджувалися, що краще вже загинути в бою, ніж отак… Та дехто з солдатів, з неприхованою злістю, поглядав у бік командира: мовляв, міг би й не писати батькам самогубці подібного листа. Хоча всі чітко розуміли, що на той час і за тих умов - інакше й бути не могло.

…Сільська влада дивилась на Данилових старих - теж, як на зрадників. З цим тавром їм довелося й померти. Їхня невістка ніколи не отримувала на доньку ніякої грошової допомоги. Бо допомогу отримували тільки вдови, яким надходили похоронки з словами: «Загинув смертю хоробрих», або хоч: «Без вісти пропав…».

Так минали десятиліття… Сім’я продовжувала ділити провину - разом з своїм сином, чоловіком, батьком, дідусем… Стоп.

Бабусю, Я НЕ ВІДЧУВАЮ НІЯКОЇ ПРОВИНИ, хоч я теж його родич! Ба, я дуже шкодую за прадідом, чуєш? Я його жалію, співчуваю йому… і навіть люблю!

Ба, а ти йдеш післязавтра на мітинг? Ідеш?! Добре, тільки візьми з собою оберемок бузку! Хочеш, я сам наламаю? Ось, залізу на гараж, і звідти дістану аж до самісінької бузкової маківки! А там такі величезні грона… чи китиці?.. Чи як правильно сказати, ба?..

…Вночі, діждавшись, коли батько додивиться свого блокбастера, я виліз із-під ковдри, пройшов навшпиньки мимо бабусиного ліжка (зазвичай, вона спить дуже чутко, а сьогодні, як оце висповідалася переді мною, то, певно, дуже втомилася, і спить тепер міцно). Взяв з собою ліхтар, долото, молоток, і рушив безлюдною вулицею, у бік сільської площі…

Тьмяна лампочка на стовпі поміж лапатими акаціями майже не виконувала своєї функції. Тоді я включив домашнього ліхтарика, та й заходився до роботи… Граніт стели піддавався напрочуд легко: літери, які я власноруч вибивав, здавалися не гіршими за ті, що давно були викарбувані. Скільки на цій стелі імен загиблих земляків?.. «Чудовий» же з мене «краєзнавець»: елементарного не знаю!.. Та скільки б їх там не було, а цієї ночі стане на одного більше… Я робив свою справу поважно, не поспіхом - так, ніби задля цього мене офіційно найняла сільська рада.

…Ти диви, ще й місце для мого діда на граніті знайшлося. Просто внизу було порожнє місце! Немов односельці ще чекали нових прізвищ, знаючи напевне, що не всі, хто пропав у ту страшну війну - знайдені, не всі ще по-людському поховані…

«Каракай Данило Гнатович», – забілів цієї ночі свіжо викарбуваний напис. Поки що про новизну на пам’ятній стелі відомо лиш мені та слабенькому промінчикові ліхтаря… Цікаво, післязавтра, коли на площі завирує свято Перемоги, чи помітять люди, як я тут по-своєму відновив справедливість?.. Хай собі як хочуть - помічають або ні, та моїй бабусі вже є куди покласти свого розкішного бузкового букета!..