Жінка-УКРАЇНКА

Від невгамовного болю здригається серце. Душа моя – суцільна рана. Не бачу сонця, весни, неба, людей, які проходять поруч. Стражданню немає меж. Розмовляю з портретом свого коханого Сергія, розповідаю йому про все на світі.

Я не можу і не хочу вірити, що він ніколи не повернеться до мене, не посміхнеться, не назве Танюшкою. Для мене мій Сергій живий і житиме доти, поки б'ється моє серце.

Не знаю, як жити далі. Не вмію жити без нього, моєї половинки. Моє життя тепер – страждання, важкі душевні муки і спогади…

День народження синочка вперше без батька. Вперше я їду до дитини сама. Згадую, як ми їздили до сина разом. Мій Сергій всю дорогу, як в юності, тримав мене за руку. Досі відчуваю тепло його рук, його обійми…

Дорога до Києва виявилась для мене дуже важкою. За сльозами не бачу світу. Стоїмо із синочком, з родиною біля дерева мого коханого на Інститутській. Він дивиться на нас з портрета і посміхається. Припадаю до липи, обіймаю її і відчуваю тепло. Десь поруч душа мого Сергія.

Море квітів… Невпинним потоком йдуть люди. Зупиняються біля дерева мого чоловіка. Плачуть зовсім незнайомі мені люди, намагаються підтримати, говорять: "Дякуємо Вам за Вашого героя! Він рятував Україну, всіх нас!"

Поруч зупиняється чоловік, який щойно прийшов із Майдану. Запитує: "Ви, мабуть, дружина Сергія Бондарчука?" А далі розповідає: "Я Дмитро Чеснаков, киянин. 20 лютого Ваш чоловік врятував мені життя. Декілька куль пронизали мені ноги. Я не міг рухатись. Сергій під кулями витяг мене, доніс до лікарів, які надали медичну допомогу. А він знову повернувся, щоб рятувати інших поранених. Я добре запам'ятав його обличчя. Він нахилився до мене, коли намагався допомогти. Я вижив і прийшов до його дерева".

Струнка липа тепла-тепла. З портрета, розміщеного на ній, посміхається мій коханий чоловік Сергій, дивиться привітно на всіх людей, що в зажурі стоять біля його дерева.

Я, як ніхто, розумію його без слів і знаю, що він хоче сказати: "Україна понад усе! Слава Україні!"