Жінка-УКРАЇНКА

Присвячується всім,
хто загинув у боротьбі за Україну
з початку 2014-го року

Схиливши голову свою золотокосу
Із чорними стрічками, що понад волоссям
Тривожний вітер, наче хвилі розвіває,
В скорботі Україна тужить і ридає.

Вона ридає, бо спіткало її горе –
Тяжке, мов камінь і безкрає, наче море.
Ввірвалось в душу невблаганним ураганом,
Прошило болем її серце, мов кинджалом.

Завжди ясні, мов те безхмарне небо, сині,
Враз налилися смутком очі України.
Немов рясним дощем, вмиваються сльозами,
Бо плаче ненька за убитими синами.

З тих пір, коли з'явилася вона на світі,
Чимало бід їй довелось перетерпіти,
Бо, мабуть, не минуло ні одне століття,
Щоб не ламалося в боях життя, як віття.

Надіялась, що вже позаду усі війни,
Усупереч всім бідам, буде завжди вільна,
А гул гармат життя спокійне не порушить,
Пташиний спів у мирнім небі незаглушить.

Надіялась, що виплакано вже всі сльози,
І відшуміла боротьба, неначе грози.
І за свободу вже не будуть помирати
В боях сини її – соколики крилаті.

Як грім у яснім небі, загриміла зброя,
І полетіли кулі смертоносним роєм
В її дітей, коли здавалось, що спокійно
Вони живуть у мирний час в країні вільній.

А біль ще глибше заганяє в серце жало,
Бо зрадники під боком в неї виростали,
Що відреклись свого народу і держави,
Лихому продались за срібняки криваві.

Ті зрадники, горекерманичі народу
Хотіли поневолити його свободу
У час, коли зима у полум'ї горіла,
Коли сваволю вже терпіть було несила.

Її дітей, її майбутнє і надію,
Що, не лякаючись морозу, сніговіїв,
Боролись день і ніч за правду на Майдані,
Вбивали без жалю зажерливі тирани.

Багато Україна сліз в ті дні пролила,
Коли синів у путь останню проводила.
Скінчили бій, вони уже Небесна Сотня,
Лиш серце й душу рве мелодія жалобна.

Дивилася на згарища, руїни, барикади,
А із очей котились сльози, наче градом.
Тут в мирний час побачила воєнне лихо,
Тут її дітям смерть приніс вогненний вихор.

Хоч її душу на осколки розривало,
А серце з горя плакало, страждало,
У глибині душі зажевріла надія,
Що сонце правди над народом заясніє.

Лише свобода стала розпускати крила,
А вітер перемін – лиш набирати сили,
І думалось, найгірше вже усе минуло,
Та знову її діти під ворожим дулом.

Героїв ще усіх, мабуть, не поховали,
На барикадах перші квіти не зівяли.
Нове пробралося до України лихо,
Робивши перші кроки так підступно й тихо.

Бездушний ворог, прикриваючись брехнею,
Посіяв біди українською землею.
І серце крається її, немов ножами,
Бо знову плаче над убитими синами.

Її сини – красиві, мужні діти,
Якими мріяла гордитись і радіти,
Вертаються з боїв додому «грузом двісті» –
Щодня рвуть душу на шматки тривожні вісті.

Ось так ридає над синами Україна,
Відколи у йорданськую зимову днину
Не полум'я свічі, а шина запалала,
І не мороз, а спека Київ обійняла.

Її страждання неможливо описати,
Бо її сльози – це убита горем мати,
Яка голосить над могилою у сина,
Життя так рано віддала її дитина.

Плач України – це ридання сиротини,
В якої батько в боротьбі тяжкій загинув,
Це плач коханої, що не діждалася із бою
Свого єдиного і стала вмить вдовою.

Сліз Україна вже пролила, мабуть, море:
Принесла смерть у кожне щире серце горе.
Заплакав кожен, хто кохає Україну –
Свій рідний край, свою єдину Батьківщину.

27 червня 2014, 
Оксана Максимів