Жінка-УКРАЇНКА

Тобі мої чисті світанки,
Цілющих рос діаманти,
Щоб сонцем душа умита,
Була для людей відкрита.

Води джерела життєдайного,
Крилам польоту безкрайнього,
Щоб з думкою лиш наодинці,
А в серці завжди материнськім.

Ти – щастя моє, дитино,
Від Бога, свята перлино,
Врожай мого щедрого поля,
Моя ти усміхнена доля!

Людмила Яцура

Зажурилась бабуся Зима

Казка

Якось наприкінці осені, коли день уже став дуже коротенький, а ніч – довгою та холодною, надумала бабуся Зима піти однієї такої ночі на розвідини до людей, на землю та послухати, що про неї говорять, чи чекають на її прихід. Підійшла вона під віконце до хатини, де жили старенькі дідусь із бабусею, і чує:

– Ой, діду, вже й зимонька не за горами, принесе вона до нас сніги та морози, а так ще тепла хочеться. А може, забариться Зимонька й прийде до нас пізніше. Погрілись би ще трішки.

– Так, бабусю, так. Правду ти кажеш, але ж чи забариться вона?!

Сумно стало Зимі від тих слів, проте пішла вона ще під інше віконце послухати, може, там на неї чекають. Чує, якась молодиця з матір’ю розмовляє:

– Ой, не треба ще нам холоду та Зимоньки. Ще дах у хаті не залатаний, холодно нам буде. От якби десь заблукала Зимонька, а то й зовсім не прийшла до нас...

Образилася бабуся Зима. „Чого ж так усі мене не хочуть бачити? Чи я комусь зло роблю? Снігом, немов ковдрою, землю вкриваю. Діточкам для санчат дорогу встеляю. Та коли так, то й не піду я на землю, нехай без мене живуть і красну Весну чекають. Я ще й Віхолі, Морозу та Сніговію скажу, щоби не йшли між люди.”

Так і зробила. От уже й час іти зимі на землю, а вона собі спить і нікуди не поспішає. Мороз, Сніговій та Віхола також відпочивають. Навіщо ж іти, коли їх не чекають?!

А на землі весело. Уже й би мала прийти Зима, а все її нема. Тепло людям, щасливі всі. Минув отак місяць, минув другий. Уже й Новий рік не за горами. Вже інше почали люди говорити.

– Як же це Новий рік – та без Діда Мороза, без Сніговія і Зимоньки зустрічати? Не годиться так. Та й поля вже давно треба вкрити білою ковдрою. Інакше озимина переростати почне, коли і надалі таке тепло буде. Пропаде наш урожай? Загине все. Напевно це ми її образили, коли не бажали її приходу. А вона почула й передумала до нас іти.

Забідкалися люди. І дахи вже полатали, і нагрілися, та й ялинки в хатинках у розкішне вбрання одягнули, до Нового Року готуючись, а Зими нема і нема.

А дітвора? Дітвора геть духом упала. Вже й наче зима, а ні тобі на саночках чи лижах покататися, ні ковзанки на ставку зробити чи снігову бабу зліпити, ні у сніжки погратися. Сумно навкруги, сіро. Та й намислила дітлашня у передноворічний вечір зібратися гуртом і піти на вигін, за село, щоби Зимоньку закликати. Так і зробили. Узяли санки, лижі, ковзани та й вийшли гуртом на гірку.

– Зимонько-Зимо, бабусю! – почали благати вони. – Пробач, якщо образили тебе! Прийди до нас з Дідом Морозом, Сніговієм та Віхолою! Сумно нам без тебе. Ось санки, ковзани, лижі, а кататися нам ніде.

Першим почув ці благання дідусь Мороз. Шкода йому стало маленьких діток та ще й у передноворічний вечір. Визирнув він на вигін і давай щипати дитячі носики та щічки.

– Ой, дивіться, дивіться! Мороз прийшов, почув нас. Дідусю Морозе, дякуємо тобі за те, що послухав нас. А ще передай бабусі Зимі, Сніговію та Віхолі, що ми дуже чекаємо на них. Он і земленька вже би відпочила під теплою сніговою ковдрою.

На ці слова ще сильніше Мороз ущипнув діток за носики, а вони раді та щасливі, побігли по домівках, знаючи, що тепер Зима обов’язково прийде.

І справді, всю Новорічну ніч працювала бабуся Зима з дідусем та дітками - Сніговієм та Віхолою. А коли люди вранці прокинулися, то могли очей відвести від такої краси. Усе довкола було вкрите пухкою білою ковдрою, вікна у хатинках старанно вимережані дивовижними візерунками, які створив дідусь Мороз, а ставки скуті кригою. На деревах, наче мереживо, лежав блискучий іній. І все це на сонечку виблискувало та вигравало всіма барвами веселки.

– Дякуємо тобі, Зимонько! Пробач що не хотіли бачити тебе, – говорили люди.

А дітки веселилися та гралися біленьким сніжком. Хто на санчатах, хто на лижах чи ковзанах, а хто ліпив снігову бабу або грав у сніжки. Всі були раді, що Зимонька нарешті прийшла.

Бабуся Зима, дивлячись на ці веселощі, лише посміхалася.

Ірина Мацко

Історія синього чайника

 На одній кухні мешкав синій чайник. Він був дуже-дуже старий, закоптюжений, емаль на ньому вицвіла та давно вже не виблискувала. Чайник так довго жив у цій оселі на кухні, що йому здавалось він знав всі кухонні речі з часу свого народження.

         Одного разу, поставивши чайника на вогонь, хазяйка раптом звернула увагу на те, який негожий став її улюбленець.

         – Ото ж тобі, – сказала вона, треба його замінити! А то хтось прийде у гості, так соромно запропонувати чаю!

         Чайник так засумував, почувши це, що цього разу кип'ятив воду значно довше.

 – Та що ж це таке! – знов обурилась хазяйка. – Ні-ні, треба його поміняти!

Через кілька днів вона принесла додому красиву коробку, поставила її на стіл та, відкрив кришку, дістала новенький, виблискуючий дзеркально-нікелірованими боками чайник.

         − Який красень! – побачивши новачка, відразу заговорили тарілки.

         − Дійсно, красунчик! – дзенькнули кофейні чашки.

         – Ой, він такий же блискучий, як і ми! Це наш родич! – загомоніли срібні ложки.

         – Коли б він був таким же добрим, який він красивий, – відізвався мудрий старий ніж, котрий багато бачив у своєму житті.

         Всі зашикали на нього, а синій чайник зітхнув і намагався зробити так, щоб бути як найменш помітним.
 

         А тим часом хазяйка запалила плиту, налила у новий чайник води і поставила його на вогонь.

         – Ай! – заволав чайник. – Обережно! Що ви робите! В середині мені холодно, а дно занадто пече! Дивіться, я вже запотів!

         Посуд здивувався.

         – Але ж ми тут усі служимо людині і повинні терпіти і вогонь, і воду, – сказав великий горщик, у якому завжди варилась гарбузова каша.

         − А я не буду, не буду терпіти! – верещав красень.

         З нього почала вириватися пара, кришка високо підстрибувала, вода вилилася із носика і ледве не загасила вогонь. Плита зашипіла, зашкварчала...

         Тут прибігла хазяйка та схопилась за ручку чайника.

         – Ось, тобі, мучителько! – скрикнув новачок і обпік хазяйці руку. – Не будеш більше катувати мене на вогні!

         Хазяйка ойкнула та кинула чайник на плиту. Через хвилину вона загорнула руку у ганчірку і знову підняла чайника, щоб налити окропу у порцелянову чашку.

         − Ой, – раптом тихесенько дзенькнула чашка. – Боляче... 

         Потім вона розпалася на дві половинки.

         − Це ж моя улюблена чашка! – обурилась хазяйка.

         Вона уважно подивилась на металевого красеня.

         − А знаєш що, любий, – звернулась вона до нього, – йди-но ти у коробку!

         − Ур-ра-а! – зрадів увесь посуд.

         А старий синій чайник, відмитий та натертий, через десять хвилин старанно кип'ятив воду для своєї хазяйки.

Ольга Рєпіна

***

Заклопотана Катруся
Знову підбира слова:
– Якщо ти стара,бабусю,
То  я зовсім ще нова!

Є у нашого телятки
Мама – жуйку он жує.
Але Катя хоче знати:
– А чи тато  в нього є?

Тетяна Іванчук

Першачки з характером

Я на Перше вересня
В школу йду з садочка,
Вже не буду бавитись
Я у мами-дочки.

В клас директор вчительку
Дав, щоб нас учила.
Якби вона знала нас,
так би не раділа.

Ну й бідненька! 
Рада ще,усмішкою сяє!
Разом ми подивимось,
Що її чекає.

Я на Перше вересня
Йду із дитсадка.
Має школа нового
Учня-першачка...

Ким є Христинка?

Для неба я - як сонечко,
Для квітки - пелюсточок,
для тата - рідна донечка,
Для віршика - рядочок.

Для ночі - ясна зіронька,
Для дощика - хмаринка,
Для пташечки я - пісенька,
Для пасочки - родзинка.

Я - квіточка для літечка,
А для трави - росинка.
Дитинка я для мамочки,
А звуть мене - Христинка.

Любов Відута

Зайчея

Дійові особи:

• Автор
• Зайчиха
• Троє зайченят
• Журавель
• Журавлиха
• Журавленя
• Лоша
• Двоє ховрашків

(Обладнання, малюнок поля, на якому росте жито.  Вбрання для зайченят, виготовлені з паперу журавлиний дзьоб, вирізані крила,  надувний коник, на якому сидить вершник, торбинки для зерна,  пучечок сіна.)

Автор: Вечір спустився на землю. Натомлені зайченята полягали серед жита  на землі спати. Всі заснули вмить, тільки одне, найменшеньке, все ніяк не могло стулити очі - крекче, позіхає.

Зайчиха: (нагнувшись над зайченям) - Чому не спиться?

Зайченятко: (зітхаючи) - Моєму вушку мулько.  Хочу подушечку.

Автор: Так і куняло найменшеньке зайченятко до самого ранку. Усі зайченята вже прокинулися, стрибали, бавились, а найменшеньке було млявим і все просило у матусі подушку. Не витримало материнське серце і пішла зайчиха шукати пухкеньку перинку під вушко своєму синочкові. Йде степом, аж глядь, журавель з журавлихою працюють у полі. Журавель косив сіно, журавлиха жала, а маленьке журавленяїм допомагає. Підступилася ближче зайчиха та й питає:

Зайчиха: - Чи немає у вас подушечки, бо моєму зайченятку мулько спати на землі?

Журавлиха: - Немає. Ми спимо на власних ногах, а голову ховаємо під крило.

Автор: Засмутилась зайчиха і помандрувала далі. Дивиться, а на вигоні між травами лоша пасеться. Придивилася, а у нього довгі вуха, значить, подумала вона, йому потрібна подушка. Може поділиться з її маленьким зайченятком? Зайчиха: - Конику, допоможи моєму синочкові, поділись подушечкою, якщо у тебе є.

Лоша: - Коли нас сон бере, ми біля своїх ясел спимо. А туди нам господар сіна кладе, а не подушку.

Автор: Пішла собі далі зайчиха, аж вгледіла ховрашків, які на спині носили мішечки із зерном.

Зайчиха: - Гей, господарі, допоможіть моєму синочку, подушечку хоче під вушко. Може у вас є?

Ховрашок:- Нам подушки у нірках ні до чого, -  можемо мішок із зерном подарувати, але тоді зайченяті буде твердо спати на ньому.

Автор: Блудила степом матуся, хотіла ще кого-небудь зустріти, аби їй допомогли. Та вже й вечір наступав. Зажуреною, стомленою  поверталася вона до своєї родини. Аж раптом вгледіла, що біля її діток зібралися журавель із журавлихою і маленьким журавленям, лоша та два ховрашки.

Діти-зайченята здивовано дивилися на гостей, а журавель, звертаючись до зайчихи, сказав:

Журавель:- Ми тут порадились і вирішили нарвати бідоласі м’якенької , ніжної травички для подушки.

Ховрашок:- А ми виділили мішечок для наволочки.

Лоша: - Я  копитцем зіб’ю  земельку, щоб вона стала пухкенькою.

Автор: Стемніло. Над полем засвітилися зорі. Усіх охопила дрімота. Мамця-зайчиха поклала голову на лапки і дивилася, як її найменший синочок улігся на подушечку і його відразу ж забрав здоровий міцний сон.

А вранці дітлахи були веселі та бадьорі.

Зайченятко: (радісно) - Тепер я знаю, що сон на світі – наймиліший. А я такий нечемний, навіть не подякував за доброту.

Автор: Зайчик подався полем, поспішаючи до нових друзів з добрим словом.

     (кінець казочки)

Віра Марущак