Жінка-УКРАЇНКА

1995 рік

За мною гучно грюкнули ворота тюремної брами. Я не повернувся на той звук, хоча чекав на нього довгі три роки, лише вслухався із неприхованим задоволенням. Наразі грюкіт металевих дверей був для мене найбажанішою, найчарівнішою музикою у світі. Я вільний! Підвів голову і, як звільнені у кіно, подивився у чисту, майже прозору синь неба, вільного від ґрат.

Напевно, відчуття свободи у повній мірі може відчути на собі лише той, хто був у неволі. Весняний вітер загравав до мене, по дружньому тріпав по чисто виголеному обличчю, звав за собою. Йому добре, бо він завжди вільний. Я вдихнув на повні груди весняне повітря свободи. Чим пахне воля? Зараз вона мала запах квітучих яблунь та вишень, що вишукувались в ряд обабіч алеї, що вела до автобусної зупинки; воля пахла зеленю травою, яка килимом стелилася під деревами. Свобода мала солодкий присмак весни і ще чогось нового, незбагненого, щемливого, від чого серце шалено калатало у грудях і, здавалося, життя тільки-но починається.

Закинувши наплічник на плече, я попрямував на зупинку. За плечима, серед мотлоху мого одягу, лежала моя цінність, мій щирий і найліпший друг – «Кобзар» Тараса Григоровича. Навіть не знаю, чи зміг би я вижити в неволі, якби не ця книга. Її мені подарував співкамерник старий та хворий Кузьмич. Схожий на воскову фігуру, він був на той час смертельно хворий. Здавалося, що не хвороба, а самі сірі, облуплені стіни тюремної камери виссали з нього не лише кров, а саме життя. Побачивши, що я, потрапивши за ґрати, можу не витримати тиску неволі й зламатися, Кузьмич дістав з тумбочки книжку, подав її мені.

– Подивися сюди, – сказав він, тикаючи тремтячого узлуватого пальця на якусь сторінку.

– Дякую, але мені зараз не до книжок, – сказав я, бо перед очима весь час стояв мій трирічний син.

– Ти схожий на нього.

Я подивився на автопортрет молодого Шевченка. Дійсно, у нас була якась схожість: однакові зачіски, високе чоло, відкритий погляд.Наші співкамерники підтвердили:

– Твоя копія! Ще й імена однакові! Два Тараса Григоровича! Тобі зараз двадцять шість років і на автопортреті Шевченку стільки ж. Містика!

– Я – Георгійович, – зауважив я, – і прізвище моє Іванченко.

Проте, з того часу мене почали звати Тарасом Григоровичем. У в’язниці час сповільнив свій хід, щоб прискорити його, я весь вільний час віддав читанню «Кобзаря». Незабаром я полюбив Шевченка, як рідного брата. До цього часу я не зустрічав людини, яка б могла так уміло поєднувати розум і почуття. Він не вмів лукавити, був відкритий, я б сказав, навіть оголений, бачив правду, відкинувши всі завіси ілюзій. Я запоєм читав його твори, вивчав напам’ять, цитував співкамерникам і собі, коли було тяжко і нестерпно боляче від несправедливості. У найважчі хвилини я навіть розмовляв із Тарасом, щоправда, подумки. І чим більше я проникався творами Великого Кобзаря, тим більше дивувався його вмінню зробити чіткий поділ на добро і зло, без середини між ними, без компромісу. Розбираючи по фразах його твори, я всотував у себе їх людяність і не дав зачерствіти своєму серцю. Я був вражений тим, як вдалося співцеві боротьби за справедливість не забувати про милосердя, співчутливе ставлення людини до людини й засудити тих, хто принижує беззахисних і попирає їх гідність. Я повірив кожному слову Тараса Григоровича, бо що не слово – то пророцтво. Я вижив, дякуючи його творам, не зламався, дожив до дня свого звільнення. Кузьмич помер, залишивши мені у спадок «Кобзар» з потертими, зачитаними до дір сторінками…

Нарешті я у потязі, який за кілька годин довезе мене до родини. Я всівся біля вікна і з полегшенням зітхнув, коли колеса монотонно застугоніли по рейках. Навпроти мене –чоловік мого віку. Він зняв кепку, повісив на гачок й одразу ж почав порпатися у своїй валізі. На столі з’явилися два солоні огірки, поруч з ними на пожмаканій газеті – нарізаний хліб і шматки солоного сала. Сьогодні я ще нічого не їв, тож у животі одразу ж зрадницьки закавчало і я відвів погляд від спокусливих шматків сала з рожевою проріззю.

– Мене звуть Іван, – сказав мій сусід. – Пообідаємо разом?

Я чемно відмовився, втішаючись думкою про смачнючий борщ своєї дружини. Щоправда, я звільнився на два дні раніше, ніж очікував, але був впевнений, що наваристий борщ із м’ясом повинен вдома бути.

– Звідки і куди їдеш? – запитав Іван, дістаючи пляшку з самогоном.

– З тюрми додому, – зізнався я.

– О! Тоді неодмінно треба відмітити таку подію!

Поруч із пляшкою вже стояв стакан. Іван налив мутнуватої рідини й одразу ж рознісся давно забутий горілчаний запах. Я піддався вмовлянням попутчика і незабаром ми разом обідали, час від часу запиваючи сало самогоном.

– І скільки ж ти відсидів? – поцікавився сусід.

– Три роки.

– А стаття яка?

– Сто сорок чотири, частина друга. Здирництво, – пояснив я одразу, щоб уникнути зайвих питань.–

Затоплю недолю
Дрібними сльозами,
Затопчу неволю 
Босими ногами!
Тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як буде серденько
По волі гуляти!¹

не проминув я нагоди процитувати Шевченка, бо звик так робити. – Вільний я, Іване, вільний! Навіть не віриться!

–І що ти зідрав і у кого?

– Не повіриш, – посміхнувся я, – але нічого і ні у кого.

– За що ж тоді сидів?

– Бо дурний був. За правду на «сім світі».²

– Добився тієї правди?

– Ні. Лише срок отримав.

– Розкажи, Тарасе, може, легше стане на душі, – попрохав Іван, підсовуючи ближче до мене шматки сала.

– Можу розповісти, але не знаю, чи повіриш.

– А ти розповідай, не тримай біль у душі.

– Що моя душа? Звичайно, вона ще ниє, бо рубці образи залишилися, але я маю вірні ліки, – сказав я, дістаючи книгу. Обережно розгорнув газету, поклав на стіл «Кобзаря». – Ось, Іване, хто мені допоміг вижити і не зневіритися у людях.

– Книжка? – від здивування у нього піднялися на лоба брови.

– Саме так! Таке буває, повір мені.

– А дружина? Ти жонатий?

– Так! Моя Валентина чекає на мене разом із сином. Вона мене підтримувала, приїздила до мене, присилала посилки, писала листи, тож у цьому сенсі у мене все гаразд. Ти хотів дізнатися за що я був засуджений?

– Якщо твоя ласка…

– Три роки тому я був щасливою людиною, – почав я. – У свої двадцять шість років у мене була своя квартира, я мав люблячу дружину і трирічного сина. Після закінчення інституту працював на великому промисловому заводі, потім мене обрали головою профкому. Все здавалося б добре, але я став свідком того, як бідували люди, як стояли годинами у чергах за макаронами, за милом, за цукром…

– Ми всі свідки того, – перебив мене співбесідник.

– Але ж того цукру, за яким люди втрачали свідомість у чергах, було вдосталь! На місто приходили його цілі ешелони, потяги розвантажували вночі. Цукру на місто приходило стільки, що вдосталь би вистачило на усіх жителів, але він не попадав до крамниць. В той час, коли моя дружина, як і багато інших жінок, варила варення з кабачків, міський голова та   прокурор міста продавали його цілими вагонами. Їх статки росли, як гриби після літнього теплого дощу, а матері не знали, чим засолодити кашу своїм дітям.

– І ти вирішив вивести їх на чисту воду? – посміхнувся Іван.

– Так, – зітхнув я. – Гадав, що мій відкритий виступ проти корупції у владі зможе щось змінити.

Всі оглухли – похилились
В кайданах… байдуже…³, – знову я не втримався, щоб не процитувати свого Тараса.

– Дон Кіхот знайшовся! – не зле дорікнув сусід.

– Мені дали відкрито виступити лише один раз, – продовжив я, – на тому моя боротьба скінчилася.

– І як же тобі, друже, пришили здирництво?

– Був у мене друг Юрко. Давно ми з ним товаришували, а коли я влаштувався на роботу, то допоміг йому. Він працював начальником цеху і так лизав халяви керівництву заради підвищення, що аж прицмокував. Часи були нелегкі, тож він почав приторговувати запчастинами на автівки. Юрко їздив у Польщу, щось привозив, продавав, нічого у тому дивного не було, бо всі виживали, як могли. Якось він попрохав у мене гроші в борг, я дав, бо ми частенько один одного виручали. Звичайно ж, що ніякої розписки я у нього не брав, навіть думки такої не допускав. Я помічав, що мій друг не вилазить із кабінету директора заводу, без участі якого були б неможливі крадіжки цукру у таких розмірах, але тоді не придав тому особливого значення. Юрко не повернув борг у обговорений термін і я нагадав йому про те. Наступного дня по обіді, коли ми були на роботі, він мені зателефонував і назначив місце зустрічі, куди принесе гроші. У мене майнула думка: якось дивно, що він борг поверне на робочому місці, а не прийде до нас додому, як зазвичай. У назначений час я пішов на зустріч, але замість друга звідусіль на мене налетіла міліція з собаками, ніби я якийсь злочинець. Мені заламали руки і вже пізніше пояснили, що я затриманий за здирництво.

– Тобто, – мій співбесідник навіть жувати перестав, – твій так званий друг написав заяву, що ти вимагав від нього гроші?!

– Так! Вже пізніше я зрозумів, що таким чином мене прибрало керівництво міста, щоб не патякав зайвого і не сував носа куди не просять.

– Але ж… Він був твоїм другом!

– Я так вважав, але виявилося, що підвищення посади важливіше дружби.

– От сволота! Я б своїми руками його задавив!

– А я не буду, – зізнався я. – Один в полі не воїн. Хто мені скаже спасибі за революційні пориви? Син, що три роки ріс без батька? Чи дружина, яка по крихтах збирала мені посилки та передачки? «У всякого своя доля»⁴. Хочу сімейного затишку і спокою.

– А в очі хочеш йому подивитися? – запитав Іван, зітхнувши.

– Можливо.

…Нарешті я майже вдома! Майже, бо стою під дверима власної оселі, тримаючи палець на кнопці дзвінка, і не наважуюся натиснути. Три роки мріяв про таку мить, а зараз ноги підкошуються, а серце так стугонить у грудях, що, здається, чути на весь наш обшарпаний під’їзд. Нарешті наважуюся і чую знайоме тілікання.

– Хто там? – за дверима чую голос сина.

– Синку, це я, твій тато! – кажу я і не впізнаю свій голос. В горлі застрягла грудка і заважає дихати.

Клацнув дверний замок і я побачив свого Максимка.

– Заходь…те, – каже він несміливо і з неприхованою дитячою цікавістю оглядає мене з ніг до голови.

– Здоров, сину! – тисну його теплу долоньку.

– Привіт! – посміхається до мене.

Я не стримуюсь, обнімаю його, притискаю до себе, вдихаючи такий знайомий дитячий запах. Він торкається моєї щоки пальчиком.

– Ти мій тато? – запитує, коли я сідаю на диван і саджаю його на собі коліна.

– Звичайно! Ти що, мене не пам’ятаєш?

– Я згадав тебе. Ми ходили у зоопарк, там була така кумедна мавпочка! Ти не забув?

– Ні, – кажу я, хоча не впевнений, чи запам’ятав ту мавпочку.

– Ти мені дав яблуко, а я віддав мавпі. Вона так кумедно його їла!

– Еге ж, – погоджуюсь я. – А де це наша мама?

– Вона пішла до дяді Юри, бо у нього сьогодні День народження, – пояснив Максимко.

Якесь погане передчуття поповзло холодком по спині. Я знав одного дядю Юру, у якого саме сьогодні День народження.

– Мама не казала коли повернеться додому? – спитав я сина.

– Вони з дядею Юрою повернуться, коли захочуть спати.

– Ввечері?

– Мабуть. Вони ось тут сплять, – показав пальчиком на наш диван.

– Завжди? – задав дурне питання.

– Ага! А ще вони цілуються і незабаром поженяться, – охоче пояснив хлопчик. – Тоді дядя Юра буде моїм татком. А ти ким тоді мені будеш?

– Максимку, – я подивився йому у вічі, – запам’ятай, у кожної дитини є лише один батько. Твій тато – я. Я їм був і залишуся ним. Зрозумів?

– Так!

– Синку, ходімо надвір погуляємо, – запропонував я, підводячись з дивана. – У тебе незабаром день народження, то пішли купимо подарунок. Що ти хочеш отримати?

– Машинку на дистанційному управлінні! – загорілися його оченята.

– Тож пішли купимо!

Ми сиділи на лавці у сквері. Максимко, перевіривши на справність іграшку, вклав її у коробку.

– Дома буду гратися, – пояснив він, – а то ще піском двигун заб’ється і зламається.

Він сів поруч зі мною і залюбки їв морозиво.

– Ти будеш жити з нами? – запитав він.

– На жаль, ні. Але я буду приходити до тебе.

– А правда, що ти зек?

– Колишній.

– Зек – це погано?

– Так, сину.

– А ти який? – питання, яке поставило мене в тупик.

– Я? Хороший.

– Тобто, є зеки погані, є хороші. Ти – хороший зек?

– Звідки ти взяв це слово?

– Мама і дядя Юра так кажуть про тебе.

– Синку, – я обійняв його за худенькі плечі, притис до себе. – Я вже не зек. Я – твій тато і я тебе дуже-дуже люблю. На жаль, я не зможу бути поруч з тобою кожного дня, але я обіцяю, що завжди буду думати про тебе і любити.

– Ти більше не поїдеш на зону?

– Ні. Я буду тебе навідувати, ми будемо разом гуляти, купувати морозиво. Згода?

– А мама дозволить?

– Так!

– Ти добрий, – сказав він і довірливо поклав свою долоньку на мою руку…

Я відвів сина додому заздалегідь, щоб не зустрічатися з Валентиною та якимось дядею Юрою. Забрав свій наплічник і пішов до подруги дружини Ольги, щоб узнати правду. Було незрозуміло, чому Валентина всі три роки писала мені листи, приїздила на побачення, казала, що чекає на мене і кохає, коли мала іншого чоловіка. Брехала? Прикидалася? Але який у тому сенс? Можливо, дитина все наплутала? Чи нафантазувала? Сподіваючись почути відповіді на ці питання, я натис кнопку дзвінка квартири Ольги.

– Ти?! – здивувалася Ольга. – Ти ж повинен був звільнитися за два дні.

– Впустиш, чи будеш мене допитувати біля дверей?

– Ой! Заходь, будь-ласка! – вона розчинила переді мною двері.

Я наївся домашнього борщу, про який так мріяв, на жаль, не у себе вдома.

– А тепер поп’ємо чаю з печивом і можна поговорити, – сказала Ольга, бо ні про що не хотіла чути, поки я не пообідаю.

– А чогось міцнішого немає?

– Як це нема? Є!

Ольга принесла почату пляшку коньяку. Я розлив у низенькі горілчані стаканчики.

– За зустріч! – посміхнулась мені Ольга.

– Будьмо! – я залпом випив напій. – Олю, розкажи мені все, як є, – попрохав я. – Я хочу почути всю правду.

– Правда буде болючою.

– Все одно. У Валентини хтось є?

– Так.

– Хто він?

– Твій «друг» Юрко.

До останнього я не хотів вірити, що коханцем моєї дружини є саме той Юрко. Я обхопив голову руками і довго сміявся. Це ж треба! Він засадив мене за ґрати, спав із Валентиною, з його ліжка вона їхала до мене. Цікаво, чи торби для мене вони разом збирали?

–Тарасе, не треба, – спокійний голос Ольги повернув мене у реальність. – Випий ще і заспокойся.

– Вибач, Олю. Я готовий слухати далі. Вони давно разом?

– Вони…, – Оля опустила очі, – вони були коханцями ще тоді, коли ти був тут. Твоє ув’язнення було сплановане Юрком заздалегідь. Він убив одразу двох зайців: отримав підвищення на роботі і на додаток – твою дружину, – випалила вона на одному подиху.

Мені здалося, що всередині щось обірвалося і вискочив з мене той стержень, який тримав мене. Все навколо захиталося так, ніби мене огріли обухом по голові.

– Вибач. Я не хотіла зробити тобі боляче, але ти хотів знати правду.

– Навіщо тоді вона мені брехала?

– Я теж їй задавала таке питання. Сказала, щоб совість не мучила.

– Дивне поняття про совість.

Ольга сіла поруч, обняла за плечі. Вона налила ще коньяку, я випив. На душі було гидко і сумно. Моя свобода втратила солодкий присмак і загірчила присмаком полині.

– Тарасику, – вона пестила моє волосся, притискалася усім тілом до мене, – не переймайся так. Я буду з тобою поруч, я допоможу тобі все пережити, не даремно ж я тебе кохаю з шостого класу. Я весь час тебе кохала, а ти обрав мою подругу. Чому?

В голові шуміло чи від випитого, чи від близькості жінки, запаху її волосся та парфумів, чи від несподіваних новин. Я почав поспіхом розстібати ґудзики її халата, цілувати оголені пружні груди.

– Іди до мене, – шепотіли її гарячі вуста. – Мій, тільки мій, коханий, рідний, довгожданий, мій єдиний…

Вранці я сказав Олі, що поживу у неї кілька днів, поки отримаю паспорт. В її великих очах застиг смуток, розчарування і докір.

– Ти… Куди ти підеш? – спитала вона впалим голосом. Я не витримав її погляду, відвів очі вбік.

– Ще не знаю. Я не маю житла, тож скоріш за все поїду у Сибір до свого знайомого на заробітки.

– Зрозуміло, – видавила вона із себе.

Я почувався паскудою, останньою свинею, гидотою. Я ненавидів себе.

– Оленько, вибач, якщо я тебе образив.

– Не треба вибачень. Все добре, – вона посміхнулася куточками вуст.

Кілька днів, чекаючи отримання паспорта, я цілими днями вештався містом та його околицями. Воно було схоже на великий мурашник, але була одна різниця: у мурашнику комахи працюють злагоджено, а люди жили самі по собі, добуваючи кошти на життя, хто як може. Моя колишня співробітниця із вищою освітою стояла за базарним прилавком, на якому були викладені три срібні ложки та тепла ковдра. Побачивши мене, вона відвернулася і вдала, що не впізнала. Мені було боляче дивитися на зіяючі темними дірами вибиті вікна-очі покинутих заводів, потяги, у вагони яких ще на ходу стрибали люди з великими поліпропіленовими клітчатими валізами, щоб щось продати-купити у сусідній Росії, бабусь, які тримали у руках гроші своєї пенсії, яку ледь дочекалися, але не мали змоги за них щось купити. Порожні прилавки крамниць, напівзруйновані корпуси підприємств, занедбані парки і сквери, заклопотані люди. Здавалося, що якась невидима руйнівна машина котиться Україною, давлячи, руйнуючи на своєму шляху не лише міста і села, а й людські цінності. Серед цих руїн і я сам, маленька піщинка серед людського всесвіту. Я ламав голову і ніяк не міг зрозуміти, чому мене не радує та свобода, до якої я так прагнув довгі три роки?

Уже вбогі ворушились,
На труд поспішали…
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
А я стою, похилившись,
Думаю, гадаю,
Як то тяжко той насущний
Люди заробляють.⁵

Я поринув у глибокі роздуми. З 1991 року моя країна веде відлік Незалежності. Але чомусь у багатомільйонній державі, яка прагнула до свободи і демократії, люди не стали такими щасливими, як мріяв мій Тарас. У його мріях про майбутнє вільні люди вільної країни повинні бути щасливими, шанувати рідну мову, історію, культуру; талановиті, щирі, прекрасні душею українці повинні бути вільні від соціального ярма. Ось у чому річ! Державна машина зруйнувала особисте «я» українців, і вони не мають свободи вибору. Покидаючи в’язницю, я гадав, що відчую себе вільним, але почуття неволі мене і тут не покинуло. В’язні є по два боки – за ґратами і без них.Сумно, мій Тарасе, сумно і боляче. А ще мені прикро від свого вчинку відносно Ольги. Схоже, що у цьому світі залишилося дві душі, які мене люблять – син і Оля. Я плюнув у жіночу душу і не зроблю її щасливою. Я виявився нікчемним батьком і не зможу бути поруч із своїм сином. Знаю одне: мені потрібно розібрати мотлох у своїй душі і заробити кошти на житло. Пробач, мій Тарасе, але я також «німий раб». Мені не байдужа доля країни, але дух боротьби у мені зламала руйнівна машина. Незабаром я поїду з міста, забравши із собою «Кобзаря». Мій друже Тарасе, я не справдив твої сподівання, тож пробач мене. Прошу, будь поруч зі мною поруч, не покинь у скрутну хвилину і допоможи не зламатися!

Доле моя, доле,
Чом ти не такая,
Як інша чужая?⁶

1. Т. Г. Шевченко, поема «Катерина».
2. Т. Г. Шевченко, «Чигрине, Чигрине».
3. Т. Г. Шевченко, «Гоголю».
4. Т. Г. Шевченко, «Сон».
5. Т. Г. Шевченко, «Сон».
6. Т. Г. Шевченко, «У неділю не гуляла…»

Світлана Талан