Жінка-УКРАЇНКА

Хай Вам це і в страшному сні не присниться! Про що я? А уявіть собі на мить державу, націю без книжок і газет, без музики і пісень, без театру й кіно, без картин і скульптури, але! З безплатним харчуванням, житлом, транспортом і всіма решту благами, які б виключали усе мистецьке і духовне. Скажете: нісенітниця!? Бо навіть страви не буває без мистецтва приготування та культури споживання як і житла без архітектурного задуму та стін у ньому без оздоби, чи засобів для пересування і всього решти без художнього дизайну. 

Тоді скажіть мені, будь ласка: чому в державі Україна мистецтво і культура в такій немилості? Чому фактично напризволяще кинуто вражаючу більшість українських письменників, художників, театральних і інших творчих колективів і що найжахливіше – рідну мову, яку саме вони, мистецтво і культура, плекають? Талановиті і відомі українські письменники заявляють у своїх інтерв’ю, що «займатися літературою в Україні – невдячне заняття, а переймання його від талановитих батьків дітьми, це не менш, ніж жорстоко». А про «попсу співаючих трусів», яка агресивно витісняє високе мистецтво співу і музики годі й говорити. У найвизначнішої державної нагороди – Шевченківської Премії цинічно відібрали половину номінацій і винагородні суми теж під прицілом суттєвого зменшення. Зате на десятки мільйонів закуповуються, як влучно зауважують наші журналісти, «членовози», себто брендові іномарки для провладних тушок.

А чи задумувались ви над шаленою навалою всеукраїнських телешоу в останні місяці? Хто і заради чого в державі з найменшим у світі доходом на душу простого населення виділяє на їх фінансування просто казкові суми? Від чого нас так вбивчо відволікають? Чи не від переписування нашої історії та нищення національної пам’яті? Чи не від семимильних кроків назад в конституційному, психологічному і державотворчому планах? Чи не від катування основи основ нації –  її мови? 

Як мовить наша геніальна Ліна Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову». А потім зупиняється серце культури, мистецтва і історичної пам’яті. Так, ентузіазм митців у нас завжди був потужний. Та чи витримає він тепер у світі холодного розрахунку, прагматизму та боротьби державних мужів з власною державою?

Гадаєте, що щось змінить «тверда рука»? Демократія, яка б якимось казковим чином у нас заснувалася? Вічно повернута дишлом у потрібний бік Конституція? ПОМИЛЯЄТЕСЬ! Все на краще змінить тільки зміна нашої особистої та  суспільної свідомості! А ця зміна підвладна тільки культурі і мистецтву. І не дарма колись для всмоктування в кров совіцької ідеології тодішні вожді обрали найперше кіно і літературу. І не прогадали. З цією ідеологічною начинкою страху і рабського дурману ми живемо й по сьогодні.    

Давно відомо, що без високої культури і високого мистецтва, без потужних джерел правдивої інформації ніколи не настане прогресу економічного. Ніщо так не діє, не будить, не окрилює і не наснажує, як сила слова, співане воно, читане чи мовлене. Отже, змінюймося. Якщо більшість з нас об’єднає не що інше як духовні, моральні і культурні цінності – ми виграємо повноцінне життя у державі Україна. Будь який російськомовний чи іншомовний громадянин України повинен мати за честь і за плюс своєму інтелекту вивчити, або бодай розуміти і поважати мову держави в якій живе, бо так є у всьому світі. Нас може різнити будь що, але саме ці цінності вічні. І хай не ходять наші патріотично налаштовані журналісти під дулами зарядженими бойовими кулями, хай  вже на розміні третього десятиріччя незалежності не арештують наших істориків за історичну правду, а інститут національної пам’яті хай не очолюють комуністи, які ще не відповіли за комуністичні злочини проти людства. Хай Україні за критичний стан демократичних свобод не виставляє «жовту картку» Парламентська асамблея Ради Європи. А ми з вами при цьому всьому хай не мовчимо! На те й мова, і голос, і дух, і книжка.