Жінка-УКРАЇНКА

ДО ВИТОКІВ!

Із очима душі відкритими
Просіваю думки крізь сито я,
Мої витоки, твої витоки,
Ще невидимі стіни доль.
Чи ми снами колись наситимось?
Чи душа мрії вічно питиме?
Мої витоки в твої витоки
Об'єднати в одне дозволь!

Недовивчені нами істини
Під вітрами недолі вистоять,
Бо усе, що удвох замислили -
Оживе, як сніги зійдуть.
Ти повір - я навчусь, я плистиму,
Зазвучу в піднебессі піснею,
І кометою променистою
Нам осяю до щастя путь!

Ми підем по стежинах звивистих,
І серця будуть в парі битися,
І дощами нас вмиє чистими
Той, кого ми звемо' Творцем.
Завтра світлом душа насититься,
Ми пізнаєм нарешті Істину!
Ну а зараз - пливем до витоків,
Звідкіля починалось ВСЕ...

КРІЗЬ НАС ВЕСНА

А знаєш, у прірви немає дна,
Вона - це жалів провалля...
У снах проростає крізь нас весна
Оазами від проталин.

Між літер лишилися ще вузли,
Та суті це вже не змінить -
Хтось щедро у душу любові влив,
Спиваймо ж її невпинно!

Любов - це омана в пустелях снів,
Де кожен шукає щастя.
Радій же, мій Любий, наш світ розцвів,
Ми можем у небо впасти!

За крок знову прірва... Лиш слова три -
"Довіку Тебе любити!" -
Мені весняні навівають вітри,
Що дмуть між зболілих літер.

Хай сни сонцеликі приходять у яв
Цілунком у серце ніжним!
А знаєш, насправді любов Твоя
До Вічності нас наблизить...

НА КІНЧИКУ ПЕНЗЛЯ

Я  музику  чую  в  напоєних  небом  струмках,
мовчанні  симфоній,
солодкім  полоні  у  маревах  свого  безсоння,
в  якім  безборонна,
у  рідних,  коханих  руках.

Зриваюсь  у  світло.  Шалено  пульсує  у  венах
прозріння  і  вище,
уже  не  лякають  вчорашніх  надій  попелища,
а  сни  мої  віщі
пронизують  темінь.

Крізь  нас  пролітають  усі  непокірні  вітри,
бентежать  уяву,
розбуджують  трави,  що  ніжаться  в  сонці  ласкавім,
на  ранок  зростають
в  нестримності  рим.

Встеляю  словами,  що  линуть  з  небесних  осель,
стежину  до  серця,
яке  крізь  моря  й  океани  до  мене  озветься
у  ритмі  інерцій
весняних  новел.

На  кінчику  пензля  незримого  Майстра  згори
краплина  бажання,
яке  розцвіте  в  моїм  серці  у  лоні  світання,
неначе  останній
безумного  шалу  порив...

В ОЧІКУВАННІ СВЯТА

Буває мить, коли спинитись варто,
Щоб в душу зазирнути свою власну,
Там фініш може стати новим стартом
І розгорітись вогнище погасле
Надій і мрій, що знову прагнуть лету,
Вони ж бо марять волею одвічно,
Бо воля - мов повітря для поета,
Від неї сяють світлом його вічі.

Буває мить, де шляхом неповернень
Пора душі іти й не озиратись,
Бо не прийме душа ця більше скверни
Й повік вже не повернеться за ґрати.

Мить одкровень напоїть спрагле серце
Теплом і світлом, аж по самі вінця,
Зринають з вуст слова лише відверті,
І дух стає, як в дикої вовчиці.

Щаслива мить - коли маленьке зерня
До сонця врешті стане пробиватись...
Іде душа стежками неповернень -
У сяйві зір, в очікуванні свята!

ЗА ГРАННЮ

Сплітається в світі цім чорне і біле,
Любов і ненависть, могуть і безсилля,
Зневіра і мрії, падіння і злети....
За грань зазирають віками поети.

І Ти зазираєш за грань мого серця -
А я ще ніким не приборкана досі.
Освідчень твоїх не боюся відвертих,
Готова сказати самотності - "Досить!".

Щось дивне й бентежне у венах пульсує
І збурює думи й без того шалені.
Чи крихітку щастя Тобі принесу я?
За гранню ночує любов незбагнена.

Як янгол нам стежку до щастя покаже -
Ми пристань душі віднайдем дуже скоро.
Й колись, як Ти мрієш, вовчицею вляжусь
Тобі я на груди, приборкавши гонор...

ПЕРЕ-ПЕРЕ......................

Привідкрийте тишком двері у поетову майстерню,
В ній усе таке химерне, незбагнене, пере-пере... -
Передчасно переспіле,
Переброджене на крові,
Переписане на біло,
Перекресане у Слово,
Перевистраждане в пісню,
Пересипане зірками,
Перевдягнуте у чисте,
Перешите колосками,
Перегіркло-відболіле
Перестуком пересердя,
Перероджено в стокриле,
Пересичено-відверте,
Перемолене в молитвах,
Перемелене на друзки,
Пересипане крізь сито
Переплавлених ілюзій,
Перестрибнуте у зріле,
Перетомлене в поразках,
Перемріяне у мріях,
Перепещене у ласках,
Передивлене у вічі
Переплаканого неба,
Переписане у Вічність
Переродженого себе...
Всім поета "пере-пере..." нема місця на папері...

ПРОЗРІТИ Б ВЧАСНО!

Так, все було,
Усе було колись -
Добро і Зло, які в одне сплелись,
Як інь та янь у вічній круговерті
Життя і Смерті...
У лоно дня
Тінь ночі проникає,
Ми навмання
Блукаєм в лабіринтах,
Що Хтось колись
Воздвигнув нам... Інстинкти
Штовхають люд у прірву
(Чи до неба?) -
Хто з нас в що вірить,
В чім кому потреба...
Комусь закон -
Мовчазно гнути спину,
Неначе раб, терпіти у покорі,
А хтось не забуває, він - Людина,
І гордо підіймає погляд вгору.
Комусь кінець -
Для іншого початок,
Новий виток углиб бездонну Суті.
Мабуть, Творець
Нас прагнув щось навчати,
Чого? - збагнути б...
Неосягненна логіка життя:
Ти - цілий всесвіт,
Всесвіт - сонми Я,
Та в кожнім з Я життя дорога власна...
Прозріти б вчасно!

НА ЦІЛЕ НЕБО ДВА НА ДВОХ КРИЛА

Що ми з тобою? - Тіні від говерл,
Маленькі дві комети небо-сфер,
Які крізь Час, між душ людських розп'ять
Чимдуж летять.

Одне життя,
Одна на двох орбіта,
Лиш два крила, що сонце обпалити
Хотіло нам... та вітер перемін
Вогонь згасив.

За все прости!
За біль і за любов,
За те, хто що з нас так і не зборов,
І за слова, які в безмовній тиші
Хтось з нас залишив...

Повіч, навіщо
Тратимо людей,
Яких так міцно прагнем до грудей
Своїх прикласти? Так, життя - не казка,
В нім - крихти щастя...

Так легко впасти,
Серце розтрощити,
Так важко біль просіяти крізь сито
Гірких зневір, зректись жалів-печалей,
Щоб жити далі.

Сніги розтануть,
Всі слова із мрій,
І ті, що пишуть янголи вгорі -
Окрилять душу, нас напоять снами...
Новий Світанок...

Що ми з тобою?
Що шукати в снах? -
На ціле небо два на двох крила...

* * *

Весняні вітри заворожено
Шарудять пелюстками мрій,
Жар весни тепер в серці кожному,
Лиш обачним будь - не згори!

Не спали собі крилець відстанню,
Не згубись між пустель оман,
Знай, що справжнє в цім світі вистоїть,
Лиш любов зцілить біль від ран.

Не тривожусь я більше зрадами,
Не гірчить полину настій -
Я на щастя тепер загадую,
Що проникне між наших стін
Із промінням ясного сонечка,
Від якого скреса земля,
З колиса'нками, які по' ночах
Буде слухати наше Маля...

В вічнім пошуку серцю пристані
Нам спинитися час настав.
Сад, що ми посадили - вистоїть,
В нім довіку тепер весна!

ПРОРОСТАЄ КРІЗЬ НАС ВЕСНА

А знаєш, у прірви немає дна,
Вона - це жалів провалля...
У снах проростає крізь нас весна
Оазами від проталин.

Між літер лишилися ще вузли,
Та суті це вже не змінить -
Хтось щедро у душу любові влив,
Спиваймо ж її невпинно!

Любов - це омана в пустелях снів,
Де кожен шукає щастя.
Радій же, мій Любий, наш світ розцвів,
Ми можем у небо впасти!

За крок знову прірва... Лиш слова три -
"Довіку Тебе любити!" -
Мені весняні навівають вітри,
Що дмуть між зболілих літер.

Хай сни сонцеликі приходять у яв
Цілунком у серце ніжним!
А знаєш, насправді любов Твоя
До Вічності нас наблизить...

МИ ВСЕ В СВІТІ МОЖЕМ!

Як дивно у небі кружляють сніжинки!
Це вправно їх водить незрима долонь
Незримого Майстра, що всі часи звикло
Керує цим світом, є сущому ліком,
Подібно на вічно-незгасний вогонь.

Як в небо голівками тягнуться рожі,
Як ніжно струмок у гаю дзюркотить!
Ми теж усе можем, я вірю, ми можем -
Як Всесвіт побачим в краплиночці кожній
І словом у Вічність вкарбуємо мить!

Подібними Майстру ми теж здатні стати -
Мостити стежини з любові й добра.
Бо є в світі речі цінніші від злата -
Любов, що стоїть непохитно на чатах
І зводить нетлінний душі нашій храм.

Як дивно кружляють сніжинки у висях,
Відкрий душу світлу, омийся у нім!
Бо той лиш, хто серцем і в помислах чистий,
Здолає всі кручі, не згубиться листом,
Що зліг під покровом засніжених зим...

* * *

ледь зрима цятка
моєї мрії
в душі зоріє
знайти б дверцята
до диво-світу
з одвічним літом
де тінь у спеку
дарують крила
по вінця сили
де небезпеки
всі кануть в безвість
рік безбережних

між берегами
пітьми і світла
мости розбиті
світ ворогами
нам сипле щедро
і стелить терня
не полічити
утрат-печалей
і сліз відча'ю
час - мудрий вчитель
хто з серцем чистим
шукає істин

час вічних істин
що спалять морок
настане скоро
свої обійми
розкриє Всесвіт
готовий вплести
у долю кожну
яскраві смужки
любові й дружби
в серця порожні
налити світла
щоб стало видно

усім незрячим
і безталанним
хто з упованням
жадає зцілень
від лжі й облуди
хто вірить в Чудо
воно здійсниться
час змін вже скоро
розвіє морок
в моїх зіницях
ледь зрима цятка -
у Рай дверцята...

ЗЛІТАЙМО У НЕБО!

Ввійди в мою душу! Вона ж бо – мов дерева тінь,
В якій ти у спеку знаходиш жадану розраду.
Забудьмо печалі,слід зрад залишився позаду,
Давай милуватися разом ясним зорепадом,
Купатися в росах, вдихаючи дикий полин.

Злітаймо у небо! Не нарізно – спробуймо вдвох,
Тримаючись тільки за руки чи крила незримі.
Я – вітер у полі, я – воля Твоя незборима,
Я – музика сфер, що Ти виплеснеш завтра у риму,
Я - сон просто неба, що тихо нашіптує Бог.

Зціли моє серце пречисто-цілющим дощем,
Що рани минулих утрат і печалей всіх змиє.
На наших стежках вже зневір не клубочаться змії,
Не Ти і не Я, бо віднині у Всесвіті МИ є -
Готові до злетів, нових перероджень й прощень...

Я вірю - є МИ! Бо у "вчора" – зачинені вікна,
Вітрища сум'ять у які не навіють жалів.
Тягар від розлук, що минули, давно перетлів,
І ми - мов землиця в одвічному прагненні злив -
Чекаєм на весну…

* * *

А знаєш, ти снився мені,
Не руки, не очі - лиш голос,
Що тихо звучав вдалині...
І тільки душа твоя гола
Тулилась до мене, мов кіт,
Клубочком на грудях вмостившись,
Творила для нас диво-світ,
Де вічно любові йдуть зливи,
В якім життєдайна роса
Стікає по тілу струмками,
Де вічно-квітуча весна,
І марить крильми навіть камінь...

Так дивно ти снився мені,
Ми разом літали у висях,
І сонми яскравих вогнів
У зірку велику злилися,
І ми зігрівались крильми,
Купалися в пестощах ночі,
"я"-"ти" не було - тільки "МИ",
Колись хтось про це нам пророчив...

Та ніч перейшла через грань,
Розтануло марево дивне.
А знаєш, у сотнях згорянь
Лиш СПРАВЖНЄ ніколи не згине!

ДИВО-СФЕРА ЛЮБОВІ

Буває мить - здається зайвим слово,
Лягають всі слова на денце серця...
Збагнена всім - це мова лиш Любові,
Основа всіх основ, що світ оновить
І відчиняє всі незримі дверці
До диво-сфер, в яких панує світло,
Що струменить із віч, по вінця щастя,
Де спокій, благодать, одвічне літо,
В яких людська душа себе наситить
Теплом по вінця... Там не носять маски,
Немає фальші, справжнє все достоту -
Чуття і дотик, музика мовчання,
Єднання душ, складання в серця соти
Бажань і мрій, любов там є оплотом
На всі віки, аж до часів останніх...

Буває мить - єдине важить Слово!
У мить зневіри ліком є найбільшим,
За крок до прірви дружнє слово зловить,
Не дасть пропасти, поверне основу.
З вуст мудреців слова лунають віщі,
Поет-провісник мрії окриляє,
Крізь простір-час він словом мостить стежку,
Що приведе колись когось до раю.
Слова пісень про вічне небо-краєм
Летять птахами й Вічності належать.
Є оберегом матері молитва,
Коли дитина збилася з дороги
Чи десь кривавить ранами у битвах...
Слова - мов щит, неначе промінь світла,
Що тне пітьму віків. Слова є Богом!

* * *

За вікном
знов пітьма
тихо квилить,
мов птаха голодна.
Нам обом
ця зима -
наче милість,
здається, Господня.
Де пітьма -
зла нема,
хтось його породив
від безсилля.
Ти - струна
без оман,
звук твій прірву біди
все ж осилить!

Жовтий сум
про весну
тихо снить,
час - це лік від розлуки.
Крізь пітьму
рятівну
я тобі простягну
свою руку.
Відрікань
час мина,
нових сходжень
від нас прагне Небо.
Зазираєм за грань -
там весна
перероджень
й повернень до Себе...

* * *

Шпалери на моїх стінах
ще теплі від твоїх віч,
що вчора своїм промінням
навпіл розтинали ніч
в маленькій моїй кімнаті,
що міцно сплела ТАМ з ТУТ,
де місяць в вікні плескатий
шукав у мовчанні суть,
аж поки сумний світанок
не вивів зі сну чуття,
заливши жалі у рани
без крихітки й співчуття,
розтявши на ДО і ПІСЛЯ
для нас лише зриме МИ,
навік вкарбувавши в пісню,
як двоє сплелись крильми...
Прошита безсонням стеля -
віконце для самовтеч,
знов осінь стежки нам стелить
уламками порожнеч...

ДЕ МЕЖА?

сяйво віч
морок тне
зцілить ніч
сум свій днем
суть речей
аж на дні
відпече
хтось мені
відболить
снами глузд
ще кровить
дотик вуст
від зітхань
ніч сумна
відрікань
час мина
новий злет
в небо-синь
гобелен
мак-полин
нова грань
наче страж
знов пора
на віраж
відмолю
відгірчить
знов у Лю...
на спочин
ніч у мить
перейде
станем МИ
хоч на день
віч-до-віч
не олжа
відповіч
де межа?

ДУША НЮ...

Мої думи неначе у хмарах зависли,
Розтривожили небо, вагітне від злив.
Моя Рідна, мене перепишеш у пісню?
Бо в старій пісні надто бракує кисню,
Між словами не простір - одні вузли...

Я не житиму тихо - бо я нестримна,
Я безумно-шалена стихія вогню.
В мене масок нема, бо не зношу гриму,
Моє серце щораз вибухає в риму,
А душа надто любить ходити ню.

Коли душі приходять єдиним цілим -
Всі стираються грані, а є лиш Суть.
Буду поруч я - в спину тобі не вцілять,
Бо прикрию крилом, у боях ледь зотлілим,
І ми разом діждемось свою весну.

Я казала, прощатись пора настане,
Коли в нашім мовчанні весь зникне сенс.
Та сьогодні МИ є, хоч і десь за туманом,
І твій голос ще досі мені гоїть рани,
І я вірю, що зможу донести хрест!

НЕОСЯЖНЕ ОСЯГНУТЬ

Неосяжне осягнуть
Я давно була не проти.
Ось і зараз є охота
В блискавиць спитати суть,
Про яку мовчать вітри,
Наші друзі невгамовні,
Що роздмухують у скронях
Наші рими у надрив.

Перекидуєм мости
Поміж "зараз" через "потім",
Почуття трамбуєм в соти,
Як в конвертики листи,
І сплітаєм у вінок
Наші хиби і вагання,
Щоб колись одного рання
Все ж затямити урок.

Де самотності межа?
Зазираємо за грані
І відчАю, і кохання,
Ні на кого не зважа.
Радо спалюєм мости,
А ще радісніше зводим,
Після війн шукаєм згоди
І благаємо "Прости!".

Хтось зривається у вись,
Хтось злітає аж у прірву,
Відшуковує довіру,
Де давно на вірі хрест.
Промінь сонця тне пітьму,
Наче ніж сталевий масло,
І надія в серці гасне,
Як нема уже кому.

Як нема уже кого -
Крила більш не прагнуть лету
І сумний куплет в поета -
В нім погаснув весь вогонь...
Та й з похиленим чолом
Я безмежне бачу небо,
Вірю в те, що жити треба -
Хоч би й всім смертям на зло!

* * *

ти приходиш вночі у мої розтривожені сни
ніжним дотиком вуст, мов торкання незримого вітру
ти мовчиш надто гучно, мов ноти на древніх пюпітрах
це мовчання тривог, так у горах мовчать валуни
у мій всесвіт колись я тобі відчинила дверцята
а туди намело аж по вінця усяких жалів
кожна нота твоя – наче смужка від серця відтята
кожен погляд – наскрізь мого світу, котрий відболів
ми втікали від втеч, бо вони – наче справжня обуза
на розхрещенні доль пошматовані мрії печуть
кожен сам серед світу своїх рукотворних ілюзій
залишився один… може, Люба, запалим свічу?…

БЕЗ ВОЛІ - СМЕРТЬ

Я не та, яка була ще вчора -
Крила пошматовані в вітрах,
Бо щораз, здіймаючись угору,
Всупереч реальності потворній,
Намагаюсь вбити в собі страх.

Я не та, якою вже не стати,
П"ю життя, аж груди розрива,
Що не день - нове душі розп"яття,
Кожен крок - наближення до страти
Моїх мрій...Як досі ще жива?

Я не та, якою мала бути,
Бо живу - усупереч всьому,
П"ю любов, немов гірку цикуту,
Прірви дна бажаючи торкнути
І крильми розвіяти пітьму.

Хто ми є - вовки, птахи чи люди?
Ким би не були, без волі - смерть!
Я така, яку ти не забудеш,
Раннім снігом випаду у грудні,
Навесні - дощем з небесних сфер...

ЛЮБОВ - НАЙВИЩА СУТЬ ЖИТТЯ!

Чи вічне в Вічності є те,
Що для людей усіх святе?
Чи переродиться у тлін
Під небом вічних перемін?
Чи неминуще промина,
Коли сягне ріки оман?
Чому безцінне тратить сенс
І надважким здається хрест?
Чи є у вічного межа?
Де грань святого і бажань,
Що спопеляють нам єство?
Любов - чистилище для двох?...

Питань багато, не збагнем -
Де шлях у пекло, де в едем.
Та лиш в одному певна я -
ЛЮБОВ - НАЙВИЩА СУТЬ ЖИТТЯ!

* * *

Як бракує сонця серед ночі,
Прохолоди вітру в полі жита,
Тих очей, що глянуть щиро в очі,
Що без слів нам істини пророчать
Й душу спраглу вірою наситять.
Як бракує в людях розуміння,
Правди слів, що рве правічний морок,
Як бракує в кожнім з нас Людини,
Що не зрадить ближнього до згину,
Із котрою янголи говорять.
Як бракує простору для злетів,
А у грудях - волі, мов повітря...
Хай же кануть всі жалі у лету,
Хай воскресне слово у поета,
Хай любов всі сльози серця витре!

Ходім до світла!

У всіх є власні життя арени,
Хоча й людині так незбагненні.
Ніхто не знає, що там за рогом –
Чи зустріч з чортом, чи милість Бога?

Не бачать очі справжньої суті,
Бо зір душевний в панцир закутий.
Не знає серце, кого полюбить –
Чи світлу душу, чи ту, що згубить?

То шлях до пекла встеляють квіти,
Зло любить маску добра носити,
Слова лукаві щиро лунають…
Чому так в світі? Ніхто не знає.

Щоб не чекало нас там, за рогом.
Які б не були з терня дороги,
В ім’я любові, життя заради –
Ходім до світла, жадаймо правди!

Жінка-таємниця

Хто зазирав до віч левиці,
Що полювати вийшла в ніч?
Ось так і Жінка – таємниця,
Вогонь і лід, безсилля й міць.

У ній сплітається незвично
І світло дня, і темінь ночі,
І зрозуміле, і містичне.
Дух амазонок і пророчиць.

У ній – і полум’я, і крига,
І воскресіння, і розп’яття.
Ніким не читана ця книга
І незгасаюче багаття.

За всіх криниць, відомих людям,
У ній найглибша глибина є,
Пірнеш туди – собі на згубу,
Але найвищу суть пізнаєш.

ЇЇ слова в холодне серце
Вливають жар п’янким бальзамом
І стоголоссям дивних терцій
Його доводять до нестями.

Її печаль така бездонна.
Карбує Вічність на папері,
І світ, де є любов законом,
Всім відчиня незримі двері.

Душа так сонячно іскриться,
Немов крильми торкнулись з неба…
Дивися – Жінка-таємниця
Іде до тебе!

Час для дива

Ніч пробила час для дива,
Для містерій і для злетів.
Суть жіноча є зрадлива? –
Вічна тема для поетів.

Погляд жінки чарів повен,
Проникає в саму душу,
А жіноче ніжне слово
Навіть камінь з місця зрушить.

Квітне місяць срібно-срібно,
Манить душу в небовисі.
Якщо ти до злетів здібний –
В сяйві Жінки розчинися!

ІНЬ та ЯНЬ

Зима. Вікно. Окраєць неба.
Твій слід у пам’яті снігів,
Моя душа сумна без тебе,
Немов ріка без берегів.

І крила мрій, що прагнуть лету,
Вогонь роздмуханих бажань,
І світлий сум душі поета,
Що зазирає знов за грань.

І чорний крук, що з небовисі
Кидає тінь на мої сни,
І дві душі, що обнялися
У вічнім прагненні весни.

І промінець, що розтинає
Пітьму світів у час світань,
І ти, який ще й сам не знаєш,
Що ми віднині – ІНЬ та ЯНЬ.

Рубці на серці

Рубці на шкірі, рубці на серці,
Порвало душу життям на шмаття,
Не раз, здається, згорю в багатті,
Не знайду сили відкрити дверці
До того світу в якім не буде
Ні лицемірства, ні зрад й облуди,
Рубці на серці позаростають…
Де ж світ, в якім є хоч крихта раю?