Жінка-УКРАЇНКА

Я і ти. Нас двоє. Ми закохані.
(Тетяна Череп “Два листочки
на одному дереві...”)

 Розуміти поезію – високе обдарування. Писати ж її — дар Божий. Поет, по суті, цілитель людських думок, словами якого лікують серця й душі. Такою жмудрістю і життєдайною силою солодкого українського слова наповнені поезії Тетяни Череп, що переносять нас на «Берег любові».

Це тонка й ніжна елегія коханню —така ж чиста, світла й висока, як і сама авторка.

За морем скучила чи за тобою?
Не знаю. Ви обоє дорогі.
Тепер душа не може без прибою,
Печаль її омила береги.

Тепер штормить і у думках, і в мріях.
Надіюся на чудо і на час.
Щоб ще хоч раз згоріть в твоїх обіймах,
І хай Господь за все пробачить нас.

Пані Тетяна – лірик. Вона долучає читача до прекрасного світу краси, радості й кохання, вже з перших поетичних рядків, захоплюючи й ведучи до лабіринтів своєїтворчості. У збірці маємо три логічно об'єднаних поетичних цикли: «Яблуневе кохання» (гімн високим почуттям: і першим душевним пориванням, і всеохоплюючій пристрасті), «Перебреду цю річку почуттів»(вірші-зізнання, вірші-докори розлукам, обставинам і часу),«Батьківська хата» (мрії про ідилію сільського життя, спогади про рідних і дорогих людей, втілені в поетичних рядках). Збірка присвячена коханій людині, красномовно говорить про талант тонкого художнього мислення жінки, вміння бачити непересічні речі Всесвіту, високий талант персоніфікувати дійсність, бажання ділитися своїми почуттями й переживаннями.

Все, про щоб не писала Т.Череп, оживає у її рядках, наповнюється душею, а сама поетеса ніби смакує словами, нанизуючи їх на разок думки.Тож це щира сповідь не просто поетичної душі, а душі жіночої, де глибина справжніх неосяжних почуттів переливається то ніжністю, то трепетною ностальгією.

Отак на хвилях любові летить душа поетеси у світ краси. Її лірична героїня — чарівна жінка, яка знає ціну кохання і розлуки. Так може писати лише людина, човен якої у морі бурхливого життя зазнав неабияких випробувань.

Поезія Тетяни Череп магічна. Вона проста, а, разом з тим, витончена. Авторка створює прекрасні зорові образи українських нічних пейзажей, акварельно зображує кольорові настрої, тонко відчуває психофізику закоханих людей, вона говорить про почуття, які переживає сама, не боячись відкриватися світу. У своїх поезіях жінка відверта і перед собою, і перед читачем. Іноді вона різка й нестримна у пориві слів, іноді сентиментальна й ніжна, часом мрійлива або серйозна, але безперечно у кожному тексті ховаються цілі оберемки спогадів, відчуттів, сліз чи усмішок, а це говорить про те, що поезія — це емоції автора. У поезіях пані Тетяни і весна, і осінь вже не просто гарне тло, на якому вона малює любов, а стан жіночої душі у мить зустрічі чи розлуки. Вірші ж, написані для когось близького чи далекого, звучать, переливаються, змінюються, плинуть, стихаючи, але їх сила відчутна через будь-які відстані.

Цю осінь я придумала сама,
Додолу тихо лист лягав останній.
Налий мені у келих ще вина,
Я вип'ю за гірке своє кохання.

Тривожить хризантеми білий цвіт,
І дні минають, і минають ночі.
«Не повертайсь», — кричу тобі у слід.
Але сльоза чомусь тривожить очі.

Останні в небі журавлів ключі,
Летять вони у весни кольорові.
Не треба слів. Прошу тебе, мовчи.
Твої слова — то реквієм любові.

Цю осінь я придумала сама:
Дощ мовчазний безжально бив у спину.
Так сталось. Не моя у тім вина,
Що ти мене у пору цю покинув.

Врешті-решт, пані Тетяна, як і кожен із нас, намагається дізнатися, що таке кохання, звідки воно приходить, як його упізнати, де знайти, яка його сила, тому й пише «так як же не любить, коли лишень в любові і щаслива?» Вона, як ми здогадуємося, вже знайшла тихий берег, а нам, молодим, хто має змогу слухати, читати, говорити про справжні почуття, варто шукати свій — новий, можливо, далекий та ще невідомий «Берег любові».