Жінка-УКРАЇНКА

Двері у вічність

Чесноти вкрились порохом гріховним
Поміж землею й вічністю Небес,
Мій шлях до Бога має бути рівним,
Чи підганяють Ангел чи то Біс.

У споконвічній боротьбі нетлінній
Творю думками –  не руйную  Світ,
Що в космосі у вальсі безтурботнім
Під плач кружляє, а чи зоряний політ.

Йому байдуже до бажань і звершень,
Він наче куля каторжанина в душі
Несе до Бога крилами молитви,
Чи, навіть, суд  страшний  вершить.

Та сподіваюсь на вблаганність Неба,
Єдино вірний засіб від журби –
Відкрити Двері Вічності для себе
Й упевнено колись ввійти туди.

12.09.2013

Квапся кохати

Квапся кохати, бо час  не спинити..
Не промотать золоту його нить.
Варто  любов дарувати щоденно –
Не забувай же про це ні на мить.

Квапся кохання своє вберігати
Те, що минуло, уже не вернеш
То ж  про любов не лінуйся казати –
Завтра, можливо, тих слів не знайдеш…

Не поспішайте коханних винити
Богу видніше, чи разом вам йти.
Тож намагайтесь і душами злитись
Щоб гіркоту не пізнать самоти.

Не забувайте життя в нас коротке –
Ніби в годинник пісок золотий,
Що невблаганно спливає у вічність,
Не зупиняючи біг свій стрімкий…

Навіть кумири не вічні на сцені –
Є відповідний період і  час…
Рідні  й кохані для долі твоєї
Роль відіграти  приречені раз.

Лиш у очах розпізнаєш ти душу,
Що в почуттів огорнулась  вуаль.
Квапся любити, бо завтра вже пізно
Навіть в сльозах розпізнати печаль.

12.09.2013

* * *

За минулим дарма не сумую.
Час злетить, як за ним не жалій.
То ж життєву колоду тасую
Й рік за роком вже мій і не мій….

За нездійсненим більше не плачу,
Розум свій бережу від образ.
Хоч, можливо, довкола все інше,
Чи й сама вже змінилась не раз…

Відчувати  свій біль перестала
Чи  закони нові видавать,
Не творитиму більш  п'єдесталів – 
Буду  маски фальшиві  зривать.

Навіть грішних, лежачих на пласі,
Не берусь ні судить, ні винить.
Лиш рівніше, з старанністю пряхи,
Безупинно пряду свою нить...

А осмислити все  намагаюсь
І туди, де не ждуть, не піду.
Вже інакше прощаю і каюсь.
Та не так і  кохаю, й люблю...

Цінувати навчилась інакше
Безтурботність щасливих хвилин.
Зрозуміла: у серця, як в храму,
Я повинна знаходити сил...

Не згорати звикаюся з роками,
Хоч живу й зігріваю теплом,
Як лампада, що ще пломеніє
Захистившись надійнішим склом.

Я не лізу тепер на вершини,
Спокій свій не втрачаю від зрад
Крізь життєвої спливаю рівнини
Та приборкую мрій водоспад…

Навіть в вирі залишусь собою
І по скалах безшумно зійду –
Бо насправді й м'якою водою
Все каміння підводне зітру...

* * *

Щоб помирати від любові – це значить нею жити.
Любов повинна освіжати і виживанням  вчити, 
Думки окрилити й надії – освітлення чинити, 
А не затьмарювати душу, а чи серця ранити…

Гніздечко в’є любов у серці і в розумі людському,
Насмішки  нищить й наговори на язику чужому,
Забавам не дає розпусту для чорного  прокльону,
Лихим утіхам, що безликі, надійну дасть заслону.

Любов ликуючи лікує, як досхочу  нап’єшся,
Занозу видалить із серця й коханням озоветься.
Вона серйозна й жартівлива – така багатолиця,
Тому із пристрастю обурень чимдуж на зовні рветься.

Як той маленький вітерець, що й полум’я осилить
Отак любов хоча й слабка, та  почуття окрилить.
Бо вітер той, хоча й без сил, і полум’я погасить,
А ватру, що пала в горах то лиш чим дужч прикрасить…

Отак любов, що лиш росте підвладна навіть жарту,
Коли ж коханням  забурлить – вже не зупиниш старту.
Чи насмішки, чи поговір, чи сумнів – не погрози… 
Кипить вона немов вулкан і не страшні їй сльози!