Жінка-УКРАЇНКА

Львів

Сіється дощ. Світить бруківка.
Падає сум. Мариться Львів.
Свариться грім. Їде автівка.
Падає ніч у місто зі снів.

Мерзне мій скверик. Вигнеться кішка.
Хмариться небо. Квапиться Львів.
Думає парк. Тікає доріжка.
Тягнеться сон. Декілька слів.

Мріє вокзал. Хвилюються люди.
Дихає потяг. Час не стоїть.
Сонце ховається. Дощ іде всюди.
Лев ось прокинувсь. Львів іще спить…

2010 рік

 

* * *

Кобзар і пісня, мати і родина,
Орел і небо, яблуня і сад,
Солодке літо, осінь журавлина,
Любов і щастя, злагода і лад.

Краплина й море, крапка і кінець,
Сторінка й книга, історія і люди,
Авторитет та лідер, ідол та взірець,
Лагуна й бриз, і повні щастя груди.

Сім’я і діти, скрипка і скрипаль,
Слова і мова, музика і ноти,
Берізка й дуб, дорога, шлях і даль,
Голубка й мир, людина і робота.

Святиня й цінність, віра і свобода,
Майбутнє й щастя, подвиг і герой,
Талант і дар, найвища воля Бога,
Минулий день, старий ковчег і Ной.

Безодня й вись, і злети і падіння,
Кохання  й зрада, і гірка печаль,
Життя і смерть, примари і видіння,
Це вічності й буття сумна деталь.

2010 рік

Зізнання

Говорять, танець - мова тіла.
Як зрозуміти всім тоді,
Що я сказати вам хотіла,
Відливши римиці тверді?

Не на паркеті – на папері
Розглянете моє життя.
Можливо, замкнете всі двері,
А, може, шанс дасте. Хоча…

Уже щось важко так збагнути,
Чому я вийшла на цей шлях.
Кого я прагну обманути,
В думки забивши гострий цвях?

2011 рік

 

Рожева гама
(переспів-пересміх)

Рожевий вечір і рожеві мрії,
Рожеве небо і рожевий птах,
Рожеве сонце, сподівання і надії,
Рожевий дім, рожевий в нього дах.

Рожевий день і пісня в нім рожева,
Рожеві квіти і рожеві сни,
Рожевий ліс, рожеві там дерева,
Дощі рожеві і рожеві дні.

Рожева мова і рожева думка,
Рожева книга і рожевий світ,
Рожева ласка й рожева колискова,
Рожева зустріч і рожевий всім привіт.

2010 рік

 

Я буду в білому

Я буду в білому. Мене впізнаєш ти.
Побачиш миттю, вирізниш з усіх.
Я буду в білому, тобі себе нести,
Я буду в білому, як перший сніг...

Та перша зустріч. Довга та розмова.
Букет троянд. Небачена краса.
Ту зустріч я згадаю знову
І розкажу, коли впаде роса.

2010 рік

 

Лист

Папір втомився вже від авторучок,
І я не можу вдалих слів зібрати.
Між нами перешкоди, як ті кручі,
Якщо так важко – може не кохати?

Я напишу листа і не насмілюсь
Віддати, в очі дивлячись тобі.
Ні! Я не плачу! Як би не хотілось…
Я просто потону у цій журбі.

Поштова скринька. І холодні пальці
Майже не чують скриньковий метал.
Конверти, марки і якісь кружальця…
Я не насмілюсь... Дуже жаль...

2011 рік

 

Побажання

Кожній квітці – росу,
Кожній дівчині – долю,
Для дитини – красу,
Для лелеченьок – волю.

Для людини – любов,
Для народу – країну,
А для клятви - лиш кров,
Без гріха і провини.

Для родини – тепло,
Для близького - далеке,
Кожній думці – добро,
Кожній хаті – лелеку.

2010 рік

 

* * *

Тиша. Ніч. Простора кімната.
Свічка сіяє. Самотній рояль.
Камін. Вогонь. Світла соната.
Біла троянда. Прозора вуаль.
Сльози. Розлука. Лункий акорд.
Морок. Привид. Забуте кохання.
Король. Королева. Графиня і лорд.
Мелодія ночі. Поважне зітхання.
Спокій. Печаль. На роялі троянда.
Місяць. Зоря. Загублений сон.
Страх. Почуття. Холодна веранда.
Зневіра. Образа. Покинутий  трон.

2010 рік

 

* * *

Вже осінь стелить золоту доріжку,
Вже яблука достигли у саду,
І гриб зігнув свою біленьку ніжку:
 Йому листок упав на голову руду.

А у повітрі павутина марить,
Блукає садом муза листопаду.
Осінній вітер все дерева сварить,
Зриває листя, а воно не пада...

Йому байдуже, в ніч чи світлу днину
Зриватися, тремтіти чи кружляти.
Це листопад в саду знайшов годину,
Щоб з листям весело потанцювати.

2010 рік

 

Двоє

Янголята обійнялись крильми,
І під зірками замріялись двоє.
Знову летіли в незвіданість ми,
Падали в тишу стомлені зорі.

Їх не ловили в долоні свої,
Не повертали на небо.
Крила забули ми на землі:
Може, комусь вони треба.

Хай їх пригорне  замислена ніч,
Місяць сховає в короні.
Темрява… Ніч ця без свідків, без свіч
Нам поєднала долоні.

2011 рік

 

Проміння босе

Знов метушиться кволий розум,
Невпинно капають думки,
І лютий грім кидає грози
На вигин ніжної руки.

Не втрима натиску правиця,
Життя оголює клинки,
Пекельний страх їм вранці сниться
Куди тікати нам? Іти?

Я знаю не прозріє осінь.
Та дивним покликом ясним
Хтось розламав проміння босе
На сотні склянок голосних.

2011 рік

 

Затьохкали травневі солов’ї…

Затьохкали травневі солов’ї,
І в серці заясніли білі квіти,
Загомоніли голосні гаї,
Залоскотало сонце щоки літа.

І залилося небо над Дніпром,
Замуркотіли невгамовні хвилі,
Здається, сонце теплим рукавом
Збира веселки у хмарки стокрилі.

Затьохкали травневі солов’ї,
І, чуєте, ось пісня ніжно лине.
Загомоніли голосні гаї
І зацвіли садочки білопінно.

2011 рік

 

Доля

Шукала щастя, зазирала в очі,
І не ховала правду у столі.
Жила, зникала, марнувала ночі
І малювала пальцями на склі.

Не так, як всі, вона ішла по світу,
Збирала в жменю ниточки суцвіть.
І щоб від щастя швидко не згоріти,
Ви лінію життя, прошу, зітріть.

Не варта того думка незрадлива,
Щоб так боролася вона одна.
Хтось кине їй: «Ти, кажуть, особлива?»
Не особлива – праведна вона!

2011 рік

 

Самотність

Кому тепер мені віддати
Всі дивні плани без мети.
Чи буду знову я літати
Безкрила в зламані світи?

Навіщо їх ти так зухвало,
Забравши, кинув: «Геть, лети!»
Чи неба нам для двох замало?
Я знову перша маю йти?

Так необдумано. Нечесно.
Прийшов написаний кінець.
Для кого всі зірки чудесні,
Які збирала, як вінець?

І так, зібравши, я хотіла
Подарувати всі тобі.
Від нетерпіння ніч зомліла,
І зорі спали голубі.

2011 рік

 

Діалог

Ти знаєш, коли прийде літо…
Ну і що далі, що тоді?
Ні! Ти не хочеш зрозуміти.
Навіщо ці слова тверді.

Прошу зажди, ти лиш послухай.
Гаразд, ну звісно, якщо мить.
На долі свічку більш не дмухай.
Я знаю, так, не зможеш жить.

Скажи, навіщо тобі маска?
Я дуже хочу іншим будь.
Ти не вдягай її, будь-ласка.
Ні, вибач, в мене інша путь.

2011 рік

 

Актори

І знову гасне світло у театрі…
Їм «браво», «біс», овації і слава.
У них дві ролі - сліз її не варті.
Та він забув: життя - це не вистава.

Він їй казав: «Пробач, ми всі актори.
Я більш не повернусь. Нема підстави.
Отож забудь. Побачимось не скоро.
Знайди того, хто довершить виставу.»

«Ні! Я – людина»,- монолог повторить.
І тисне тиша, як загусла кава.
Хрипким холодним голосом говорить:
«Нема квитків. Не буде і вистави.»

2011 рік

 

Просто вмію пробачать

З тобою ми суперники жорстокі,
І на арені страхом диха тінь.
Я знову в клітку падаю широку
Для незахищених, ображених створінь.

Коли підходиш, клекотом жахливим
Зривається з грудей натужний крик.
Ти знов мовчиш… нестримано, бурхливо.
І страх переді мною майже зник.

Порожня клітка холодом заліза
В ще тепле серце морок вилива.
Мені кричиш : «Виходь!» Зника завіса…
І я, змирившись, вийду, ледь жива.

Вже в котрий раз, зігнувшися від болю,
Від тих ударів злого батога.
Збираю вкупу всю звірину волю,
Інстинкт мені тут більше не слуга.

Собі кажу: «Всі на арені свідки -
Безмовні, ниці, стомлені тіла».
Аж тут свідомість: «Що з тобою? Звідки
Ці помисли і дивні всі слова?»

І хай очей розпалені зіниці
Чекають, поки я зламаю лід,
Що кинув і сказав : «Яка дурниця!»
І враз ти до невидимості зблід.

Я не ступлю за всі гарячі кола,
Що на арені запалом горять.
Хай знають свідки всі, що є довкола,
Я – сильна. Просто вмію пробачать…

2011 рік

 

Бабусина казка

Коли замовк буденний гомін,
І місяць, як живий ліхтар,
Вливає світло в теплий спомин
Знайомий голос - як нектар.

Вже стихла музика невпинна,
Та й ніч з-за обрію верта.
І так ласкаво і дитинно
Бабуся діток пригорта.

Її долоні пахнуть щастям.
А скільки ще отих казок!
Вона почне: „Послухай, Насте!
Там серед зніжених квіток…”

Отак щовечора сиділи,
Бабуся розповідь вела.
Сади цвіли, сніги біліли,
А я так швидко підросла...

2011 рік

 

Пам’ятай

Коли ще раз ти поглянеш в наше небо,
Розхвилюєш непроглядну  гладь.
Там побачиш – не лякайсь, так треба –
Серця два, ненавчені літать.

Обв’язавши золотонитками,
Два життя безвинно закував
В золоті неправедні кайдани,
Щоб ніхто з них більше не літав.

Пам’ятай! Найгірше тільки слово.
Ти його утримати не зміг.
Так пекуче помилився знову,
Відлітаю я з чужих доріг.

2011 рік

 

Останній день

Останній день. Він невідомий.
І тисячами гострих лез
По серцю рухає свідомо,
І він від слів пекучих змерз.

І скромний погляд так тремтливо
У серці розбиває лід.
А на щоках колюча злива,
І вечір від утіхи зблід.

Та заясніли враз ті очі,
Що тіні кидали сумні,
У грудях молодість тріпоче,
І вишня марить у вікні.

2011 рік

 

Обпалені крила

Золото. Осінь. Відбитки долоні.
Тінь від сльози на холодному склі.
Музика. Дощ. Дві душі на пероні.
Втомлені зорі на темному тлі.

Стріли. Два серця. Обпалені крила.
Знову зірвався гарячий політ.
Ти, наче Грей. Є червоні вітрила.
І покотився донизу весь світ.

Душі зламались об перші морози.
Тепла самотність. І ніжна пітьма.
Квіти зів’яли у вічній тривозі.
Більше кохання між нами нема.

2011 рік

 

Світанок

Я чую всіх трамваїв щирий дзвін.
Вони звучать так мило і комічно.
І, начебто звільняючись від стін,
Згинають вулиці дороги іронічно.

Я йду вперед. За мною лине світ.
А у долоні я тримаю сонне місто.
Та небо засвітило свій софіт,
І літній день запікся, наче тісто.

2012 рік

 

Мій маленький Париж

Ти не чудо-герой всіх прекрасних історій,
Коли треба кричати – безглуздо мовчиш,
І, щоб нам політати уранці з тобою,
Я малюю у сні мій маленький Париж.

Невловиму красу в дивнім плетиві ліній -
Ти за пензлем моїм на долоні простеж.
І побачиш французький замріяний іній
На мольберті думок у пістряві одеж.

Тінь від місяця мре на його половині,
І відштовхує землю останній літак.
Небо в зорях засне, як малюк в ластовинні,
Ну а вранці Париж приміря білий фрак.

2012 рік

 

Білі айстри

Янголи не ходять по землі -
Це табу за їхню вічну святість.
Білі айстри тануть на столі,
Де вони змогли до них торкатись.

Ми із ними ділимо дахи,
Щоб разом всі вечори стрічати.
Та сьогодні дощ, на жаль, не встиг
Янгольські сліди від нас сховати.

День немарно швидко так стемнів,
Щоб ніхто не зміг кудись літати.
Білі айстри спали на вікні…
В білім пір’ї – білі янголята.

2012 рік

 

Я йшов…

Я йшов уперед. Раз у раз озирався.
І тріщали кістки у сніжинкових тіл.
Просто йшов і мовчав. Крокував. Зупинявся.
Так шалено і стомлено вітер свистів.

Проминали степи. Вени стомлених колій.
Я не бачив, не чув, я наосліп летів.
У хвилини таких не гірких меланхолій
Я по хмарах до сонця дістатись хотів.

Раптом меркли всі тіні в засніженій тиші,
І несхвально плечима стенав верболіз…
Знов впивалися в душу всі спогади хижі,
А душа умивалась невинністю сліз.

2012 рік

 

Я знаю, ти не любиш...

Я знаю, ти не любиш німих сцен,
І шалик одягаєш навіть в спеку,
У хвилях розчиняєшся тихцем,
А тиша не міняє саундтреки.

Я знаю, ти не любиш чорний шарф,
Бо темні смуги в душах недоречні.
Уже секунди в відчаї спішать,
А ми з тобою - вічна безкінечність.

Я знаю, ти не любиш зайвих слів,
Коли вони кричать надмір відкрито.
Що ті мільйони без шести нулів?
І ти один не можеш не любити.

2012 рік

 

Осінній аромат

У осені свої тонкі парфуми…
І трохи елегантності Шанель.
Її долоні пахнуть теплим шумом,
А на плечах солодка карамель.

Волосся її марить терпко димом,
За кроками прозорий лине шлейф,
І у повітрі начебто застигнув
Холодний відблиск диких орхідей.

На грудях тануть крапельки прозорі,
І не впізнати осінь в барвах шат,
А серце вимальовує узори…
У осені жіночий аромат.

2012 рік

 

Нитки авіаліній

Напівсерця людей напіввіддалених,
Зв’язали знов нитки авіаліній.
Ти вранці -  теплу каву п’єш в Італії,
Я ж сни малюю в Україні.

Пишу тобі словами я зім’ятими
На білих аркушах - зізнання синім.
Я знаю: не найкраще так писати їх,
Коли самі у відстані ми винні.

Життя жбурляє світовими картами,
У тебе знову мрії невловимі.
В Італії без маски ти невартим є,
Моя душа холоне в Україні.

2012 рік

 

Сни

Тихо падали сни у кишені історій,
У планети десь лід на чолі заскрипів,
Потонувши у сонячній тіні медовій,
Вкрившись плетивом хмар, місяць ніжно сопів.

Опускали кульбабки чуби волохаті,
І ромашки в саду одягнули плащі,
Та й фіалки знайшли парасолі строкаті,
Обіцяли у небі сьогодні дощі.

Звідти падали лиш щойно ввімкнені зорі,
Наче золотом витканий, шлях виплітавсь,
Навіть місяць свої оченята прозорі
Для такої краси знов розплющить старавсь.

2012 рік

 

Старий клен

Є таємниця у старого клена,
Схиливши чемно голову руду,
Він, уявивши парк собі за сцену,
На вальс покликав осінь молоду.

Горнув долоню в золоту кофтину,
Він ніжно лист за комірець заносив,
Не сподівався, що колись зустріне
Таку жадану і невічну осінь.

2012 рік

 

* * *

Він бачив, як в безодню час летить.
Він просто йшов, не шкодувавши дивних рухів,
Минав людей, створінь і просто духів,
На циферблаті загубивши мить.

Згортав години щастя у сувої,
Лишав перед собою трохи страху,
Ховав у клітку дійсність, наче птаху,
Зітерши ґлузд для вічності нової.

Ще час покаже свій автопортрет,
Ви не зважайте на старий годинник
І не шукайте у секундах винних,
Бо злодійки тікають уперед.

2012 рік

 

Ретро

Старий диван давно вже втратив пульс,
Твій Клод Моне укрив картини пилом,
У каві цукор горем захлинувсь,
А ти писав своїм сумнівним стилем.

На плечі падав чорно-білий сніг,
Слова звучали тихо й недоречно.
На ризик небо вмовити ти зміг,
Хоча угоди з часом - небезпечні.

Вік шліфував кути забутих стін,
І програвач ковтав платівки вперто,
Трамвайний дух квитками шелестів,
А ти хотів кохання в стилі ретро.

2012 рік

 

Крилатий слід

Ти, через пальці процідивши день,
Закрив долонями світило. Ніч.
На тебе зірка хвостиком махне,
І ти згадаєш непросту мене,
Секунда без очей твоїх мине.
Ми не…

Сховались в тінь білястих сфер,
За вуха ухопивши сонний час.
Хвилини не насміляться піти -
Не встигнеш ти від себе утекти,
У свідків голос був такий, як ти.
Так, ти…

На небі залишив крилатий слід.
Тобі до краю не один ще крок,
Ти не прощайся. Не лишай небес.
Вночі туман із вічності воскрес
Він без вогню і без вагання скрес,
І без...

2012 рік

 

Океанічна пустота

Пора калюж, самотніх видноколів.
Океанічна пустота сердець.
Моя душа вже не знаходить колій
До твоїх дум. Тож далі -  навпростець.

Горять сади, палахкотять листками,
І хмара гріє чай собі сама,
А вітер не жбурляє пелюстками,
Бо осінь і без хризантем сумна.

Вона лише мовчатиме… Це ж осінь!
За неї серце буде стуком тліть,
Коли останній пасажир попросить :
«Мені ось тут, у листопаді, зупиніть.»

Вона замре. Куди вже їй летіти?
Допоки фарб не вийшов ще ліміт,
Ця осінь буде зорям шепотіти,
Вогнем душі у небі гріти лід.

Ті малюки із золота – крилаті -
Планеті подарують листопад.
Дні осені, на золото багаті,
Перебирають кольори принад.

2012 рік

Осінь і він

«Я хочу згоріти красиво,
Як зорі, сміливі і босі!» -
У вуха вітрам невловимим
Кричала розпатлана осінь.

«Я хочу згоріти навіки,
Як іскри вогню невеличкі.
Я – осінь. Без часу і віку,
Як спалах його запальнички.

Я хочу згоріти. Так треба.
Як попіл, розтану дощенту.
Я - осінь. Жаданість.Потреба.
Та він не відчує моменту .»

2012 рік

 

Я знаю місце...

Я знаю місце, де вмирає мить,
Вона пливе, закінчується стиха,
Була ось тут, а далі вже й не диха…
Лиш срібна нитка з вічності летить.

На жовті плечі вулиць падав час.
Над ним старанно працювала осінь,
Ми з нею познайомились не зовсім,
Тому і грім у хмарах сперечавсь…

2012 рік

 

Скелети міст

В планетних шафах є скелети міст.
Мости бетонні ребра підіймають,
Не знаючи ні комплексів, ні маній
Скелет жестикулює, як артист..
Сухі дроти – мертвенно-сонні жили
Торкають чорним тілом м’якість вуст,
Їх дика осінь зменшує у хруст,
Вони свою самотність заслужили.
Дороги днів – несправжні вартові.
Життя їх загодовує на вічність,
У часу знову кроки нелогічні,
У шафах міст не гаснуть ліхтарі.

2013 рік

 

Бескінечність

Вогкі кружальця втоми ставить осінь
На ще не впалих ямочках очей.
Вона їх зачудовує волоссям,
Вона їх замальовує дощем…
Тобі в очах її застигла просинь.
Дві крапельки – і смуток втратив вісі
Й вологу сіль, що не чека й запросин.
У вісімці ти бачиш тільки вісім.
Вона ховає сльози невагомі,
Вмиває теплим страхом недоречність…
На світлім тлі очей не стихне гомін –
Солона осінь. Вісім – безкінечність.

2013 рік

 

Еміграція

Мої думки зібрались в еміграцію…
Валізи слів у них напоготові.
Вдягнувши рукавички кольорові,
Згромадили бажань великі таці.
Мої думки зібрались в еміграцію…
Їм перші мрії таїну відкрили,
Та їх злякали сірі гвинтокрили.
Думки ж бо не були іще вигнанцями!
Мої думки зібрались в еміграцію…
На жменьку щастя міряють касири,
Вони свою відпустку відпустили.
Думки ж бувають трохи чудернацькими?

2013 рік