Жінка-УКРАЇНКА

Сьогодні знову прийшла до сусіда ніби й просто так, поговорити про життя, а насправді поспостерігати за його «годованцями»: дикими півнями, що і правда чимось були схожі на щезників: чорні, з лискучими хвостами, сердиті такі… Для мене і дід, і його когути завжди були ніби з книжки вималювані та й у життя випущені. «Полковнику ніхто не пише»: суворість, вечори біля каміну, згодована півням самотність  такого Олексія Петровича я вже зустрічала на сторінках книги. В того полковника було все сумно до безвиході, в цього ж кожна подія була з розряду «жити можна». Здогадувалася, що його життя багато чому навчило, адже звання полковника дають неспроста. Сам він не розповідав, та я бачила в нього вдома знимки з війни. Питала полковника якось, чим для нього була його служба. А він мені відповів, що нерозумне в мене питання, бо в ті часи аби до звання дослужитися, треба було службою тою жити. Старий полковник…

― Ти мені в душу не зазирай, вона тобі ніц не скаже. І так не питай за дурниці: жив, як міг, ну а чого не зміг ― так і буде вже, ― відповідав на кожне питання, що мало стосунок до його минулого. А воно було таке ж дике, як його когути, в руки не давалося. Можливо, тому не давалося, що й таке ж люте.

Мене завжди цікавило, де він набрався гуцульської говірки, бо ж сам він волиняк, але полковник ніколи про гори нічого не розповідав. Крім бувальщин і мисливських гуморесок взагалі нічого не розповідав. А про мене знав чи не все. Не розпитував, сам бачив. Мудрий, як гуцул, і відгонистий, як дикий когут, старий полковник. Годує з рук свого Арідника, а той кокоче і поважно ходить, кроками життя рахує: ко-ко-ко-кор-ротке…

― Ранок добрий, сусіде!

― Непоганий, сусідко, ― видно, думав про щось геть своє.

― Як думаєте, а снам вірити можна?

― Не знаю, малеча, ніколи з ними не радився. А тобі що сон файного наказав?

― Горіхи снилися. Великі-великі горіхи. Що самі тріскають і вилущуються. А надворі така гроза, що світом трясе…

― То твоє життя у сон приходило: очам красиве, дивитися дивишся на нього, та ніяк не поясниш. Ти будеш у тому символу шукати, казати, що розтрісканий горіх ― то пробуджена душа, а громи … ну не знаю… громи недобрих людей означають… А то просто гарне видиво, загадка, яку лиш мудрим стане розуму не розгадувати.

До полковника прийшло у думку трохи суму. Разом з Мартою задумався. Потім довго про щось говорили. Крик півня, вже пора кожному до своїх справ.

― Олексію Петровичу, а ваші півні колись дадуться мені в руки?

― Знаєш, Маргаритко, людина має дуже погану звичку приручувати від природи шалених тварин і робити з них домашніх улюбленців. Я теж такий, годую з рук їх. Але і ти, і я любимо цих когутів за дикість…

― Ти сонце моє..

― І  я тебе теж люблю.

― То ти згідна стати..

... Дверну клямку шарпнули, потім постукали, потім шарпнули і увійшли:

― Ранок добрий, сусідко, чи як ви кажете?

Марта дивилася на полковника, мов на духа якогось. Можливо тому, що в гості Петрович не ходив ніколи, можливо тому, що вперше побачила сусіда «під мухою».

―  Добрий.. Ви сідайте, я зараз на чай поставлю. ― Подвійний стукіт дверей підтвердив, що Марта пішла на кухню.

Полковник гостем себе відчувати не став: одною рукою собі присунув стільця й сів на нього, другою вперся в стіл:

― Ти, хлопче, дорогу сюди забудь, якщо жити хочеш. ― Відчеканив старий.

― Не зрозумів…

― Дивно… В житті все простіше, ніж в картах, а в картах ти перший.

― Що ви від мене хочете?

― Тут така справа: ти вже одну в карти програв, а перед тим всі її гроші дружкам спустив. Марта не знає, який ти у нас фокусник, бо ти ніби й не місцевий, та я тебе, живчику, добре знаю.

― Звідки ви можете мене знати… Я тут перший раз..

― Ну ти ж програвав дівчину в карти, було таке, правда? Люда Одуд, чорнява така. Похресниця то моя була, наймолодша.

― А чого була?

― Після такого верховинки довго не живуть, аби ти собі добре знав. Того кажу тобі тепер: ліпше тобі не чути, як моя злість обізветься.

… На бесіду за столом немов би хтось накинув сітку: як Марта не старалася поновити розмову, обоє чоловіків думали про своє… Вечоріло, місяць купався у темному слоїку неба. В хаті робилося душно.

― Добрий ранок, поговорити з вами хочу.

― Добрий-добрий, то ходи ближче.

― Що ви йому сказали?

― Когутові? Казав, аби не перебирав харчами, бо і то не дам.

― Ви знаєте.

― …

― Ви ж зроду не приходили до мене, а тут…. Він тоді мене заміж кликав і … зник. Зник, розумієте? До нас на роботу більше не приходить, до мене не дзвонить. Та що ж ви йому такого сказали?

― Задурно ти до мене прийшла, не почуєш і половини того, що хочеш.

― За що ви так зі мною? Так вороги не завжди зроблять, а ви… Ви за що так?

Когут визбирував з долоні зерна, кокотав. Полковник мовчав. Перевів зір на дерев’яні стіни, та несподівано заговорив не те що до очей, а до самої свідомості Марти:

― Тебе тягне до буйності: як когут ― то чорний та дикий, як вітер ― то верхи зносить. Людей лиш так не вибирай. Вітром налюбуєшся і лице відвернеш, як захолодно стане, а тут…

― Ви ж не можете для мене вибирати, ви не можете ось так все креслити, ви ― це не я! Та яке ви право маєте вза…

… Не договорила, розплакалася, втекла. Старий викинув рештки зерен півням і закрився в хаті на ключ. А потім курив проти місяця, так і ранок застав.

Марті не спалося… Забути не могла, пробачити не могла, зрозуміти не могла. Вікна напроти світилися, полковник не спав. Та не в хаті він, на порозі стоїть і курить, і знову дивиться. І погляд його знову наскрізь через вікно заглядає і з думками її говорить. Вийшла надвір, дивилася так само прямо перед собою, заглядала в полковникову душу. Але такі потемки були там, що нічого так і не роздивилася. Боротьба поглядами крізь вулицю й мряку тривала таки довго… Крик півня… Ранок… Марта зникла за дверима, гримнув дверима і полковник.

― Ти коли до мене приїдеш, Мартусю?

― А завтра…

― Коби то правда: роками вже збираємося одна до другої.

― Побачиш. Завтра зранку в гості чекай. Мені тобі стільки розказати треба, Марійко.

― Тікаєш ти від чогось, подружко…

― … .

― А в гори не хочеш?

― В які гори?

― Найближчі, Мартусю, найближчі. Давай на Писаний Камінь, то година їзди і півтори ходу. Направду, давай в гори, ще когось в компанію можна взяти. То як ти кажеш?

― Можна. Ніколи в горах не була.

― Та ти і в мене ніколи не була, подружка називається.

― Сама така!

Ніби сестри, ніби справжні сестри.

Вчора заночували в наметі, сьогодні Марта вийшла з нього у викупаний і вітром вичесаний ранок. Гори тримали на долоні гостю і дихали на неї, мов би на молоду пташечку, вона ж під той подих підставляла обличчя і не хотіла називати його просто вітром, бо то таки був подих: ніби й прохолодний, але такий приязний. Роса розціловувала чорні черешні в обидві щоки і сонцю їх підставляла, а ранок від роси тої бадьоро струшувався верхами бігав, і сміявся.

― Добрий ранок, Марточко!

― Добрий ранок, Марічко, виспалася?

― Полковник твій мені чогось наснився, хоч і не бачила його зроду.

― Хоч не говори мені за нього…

― Дивний він має бути, правда?

― Та я взагалі нічого не розумію. Він просто втрутився, перервав, перекреслив і мовчить тепер.

― Знаєш, таке враження, ніби він тебе від чогось захищає. По-своєму, але захищає. Може, твій хлопець йому чимось не сподобався, а може знає про нього щось нехороше.

― Я теж про це подумала. Він не буде робити щось просто так, не та людина. Він навіть у гості не просто так ходить, розумієш? Але мене оця його опіка тисне, душить просто. Мені відтоді такі думки в голову приходять дивні. Наші вікна напроти, ніби дивляться одні на одних. То мені здається, що він постійно отак дивиться, дивиться, зором своїм мене прив’язав, ніби півня за лапу, і наказує: «Не сіпайся!» Я не розумію його, зовсім не розумію.

― Ти приручила його, як того півня, а тепер противишся тому, що він слідом іде по житті. Приходила до нього за порадами, розповідала йому все. А тепер він чомусь хоче виправити твоє життя. Він щось знає, я впевнена, це не просто так.

― Не можу пробачити. Не можу отак дивитися на все це. Ну що він за людина? Як набридли ці його жести незрозумілості! Чого він фокусника з себе вдає, чому ніколи і нічого не договорює? Він мене вважає дурнішою за своїх півнів! З ними хоч говорить…

― Може він оком на тебе кинув і ревнує тепер? Може, того і пазит?

― Йому не сорок і навіть не шістдесят, в такому віці розум вже вертається з любовних ловів.

― А може любить по-своєму, і захищає, ніби дитину…

― Хто його знає, чого він так робить… Але просто стоїть над життям  і не відступається.

… У розмову забіг дощ: теплий, крапелистий, потоком з неба висипався на голови.

― Раптівка! Забігаймо в цю хату, перечекаємо…

На зливу з порога дивилися: лиш тепер чути було над світом сміх землі… Земля листом струшувала, мов гривою, а дощ лив, а вона сміялася, а він ще дужче лив. Краплі світилися, дві чорні черешні галузку лишили та й у купіль полетіли, бризки горою пішли, черешні до землі стукалися, підскакували, ще раз, і ще…  Іржали чорні лошиці, ґаздою з толоки не забрані, бігали травами не толоченими, а дощ боки їм полоскав і не допитувався багато. Золочене сонце розкроїло водяну фіранку і світові моргало, а світ, викупаний та випещений, вдоволено сміявся…

― Підемо  вже ми, дощ перестав.

― Зара’ йдете, чікайте крішку, ― господиня обійняла дівчат, ніби дочок, і завернула їх до хати. ― Най роса крішку стрєхне, куда таким іти… А ми доти гербати теплої вип’ємо, та за своє поговоримо. Житє молоде таке красне, куда квапитиси?

Говорили, пили чай, погоду відгадували. А нитка бесіди  соталася та розсотувалася, і ніхто не хотів її  зараз пускати, бо гори таки вміють обійняти та й ніби ріднею зробити досі незнайомих людей. Старий альбом сумно всміхався мутними знімками, що так неясно показували минуле, ніби випадковий сон.

― А це товариш воєнний мого Міхайла, Олекса, з нашов Людочков, най їй земля пером буде…

― Марічко, Петрович! Полковник, це він… А ви знаєте його?

― Та він малу нам до хресту тримав, та єк би не знали? Золота дитина була, золота. А ця картка шо тут робит? Давно мала у ватру піти! ― жінка сердито стала відклеювати з альбому наступну фотокартку, де була зображена красива пара. Та дівчина, напевне, Людмила, а хлопець…

Серце тьохнуло сполошено застукотіло… Мартин хлопець і Люда… Він зустрічався з покійною дочкою господині, а Марті про це і словом не промовився. Жінка продовжувала:

― Нема ни крішки доброго на цим знимку, уліла донечка моя повік цего ґазду не знати, тогди би, може, не пішла землю сиру гризти.

― Він зрадив її?

― А я навіть і не знаю, як таке назвати… У карти її програв, живу людину в карти програв, ти би могла подумати? В старого мого гроші брав, ніби в борг, по весілю вернути мав, казав, шо на прибуток іх пустити хоче, шо в місті діло має своє. Старий, дурний, давав. А на Івана самого приїхає д’нам, забирає Люду: каже, шо у місто на танці, з товаришами своїми роззнакомит, бо то дружби на весілю мают бути, а молоду й не виділи. А сам чорний, єк ніч, та сторонов позір водит, вгору й не поглипає. Мала вбираєси в світошне, та все допитуєси ци пасує… Минуло три дни, доньки нема, ми за голову     ймилиси: ни я, ни старий не знаємо звідки наш кнєзь ти й де йго шукати. Казав, шо з Коломиї, ти й по всему… Люда прийшла сама… Не говорила ничьо: ни де так бариласи, ни де її молодий. А їк дєдя за товаришів допитувати став, то такими плачами зайшлася, шо аж хата стрісласи… А тиждень по тому її не стало: казали, шо з кладки впала у бердо, та нихто не повірит, шо нехотічє… Ий, шо то говорити… А старий мій спивси з біди такої ти й через чєс за доньков пишов, тий лишилася я сама, ти й отаке… Ий, житє-житє, чо ти з нас так збиткуєшси…

Вуйна Калина думала своє, мнула без перестанку стару фотокартку, одна за одною скочувалися вистиглі від часу сльози. Вечір ходив селом напомацки, сон під вікна підкладав. На столі вже виколисувала спогади воскова свічка, світло тулилося до темної дерев’яної стелини, затихли всі. Цокотів годинник, терлася та пряла сива кішка, показувалися перші зірки…

В просторій кімнаті полковника не пускала на сон гірка думка. Ковток за ковтком годинник з’їдає життя. Тріскотить камін, бігають стінами тіні, бігають тіні душею. Другий день сусідчині вікна мовчать, не світяться, і Марта вже не дивиться на дикі когути і не питає всілякі дурниці. Не бачить вона цього життя, а людей добрими  всіх уявляє, жити ще не вміє зовсім, хоч бери і від світу цього її закрий. Сердиться, напевне сердиться. Таке саме нерозумне дівчинище, як та була, навіть допитується про все так само, як би Людка запитала. Не дай лиш їй Боже так себе занапастити, як його похресниця. Полковник, певно, довіку вже не забуде, як потік перекидав неживою дівчиною, ніби смерековою тріскою, а місяць перед тим ця дівчина коня Буйного за шию обіймала і допитувала, чи він таки буйний… Не питай, мене, дівчи, чого я життя твоє креслю, бо ти в ньому  й грама не розумієш. Не тримаєшся ти хати,  не видко в хаті світла. І де тебе понесло, де ти є… Ой, дівчинко-дівчинко…

Півні дзьобами визбирували ранок, зернини на землю сипалися, а вони жовтими очима їх визирали. Чубилися, товклися, блискучі пера вітром розвівалися, а господар підсипав зерен і думав за щось своє. І раптом тишею, самотністю, ранком перейшли каблучкові кроки, а звичне «ранок добрий, полковнику» раптом перейшло в міцні, зовсім щирі, аж дитячі, обійми:

― Ви ж знали… ви про все знали… і про Люду, і про карти… ви захищали мене, правда? … Але чому не сказали?

― Дурне ти ще скілько треба… ― тільки й вимовив розчулений, а більше слів так і не знаходилося.

―Ку-ку-р-рі-ку!!!

― Як ти кажеш, Аріднику? Хороший півень, хороший… Він мені в руки дався, дивіться…