Жінка-УКРАЇНКА

Я квапився із лісу до села, бо небо так низько набурмосилося волохатими хмарищами, що вони, здавалося, хапали мене разом із вітром за п’яти. Залетів у розчинену хвіртку крайньої хати, на поросле молодим споришем подвір’я, і тільки тепер здогадався, що тут уже ніхто не мешкає.

Бігти до наступної оселі не вистачало ні сил, ні часу: впали перші великі та холодні краплі дощу. Миттєво завважив на хліві амбарний замок і кинувся під стріху хати: мовляв, хоч там сховаюся. Покунявши якусь мить, у мокрій сорочці, по призьбі почав пробиратися до ґанку, де було затишніше. І там випадково натиснув клямку і, о диво, дерев’яні двері відчинилися нарозтвір… Минув вологі, темні сіни й опинився в хаті. А надворі вже шуміла, лютувала перша весняна злива…

Присів на ослоні, позирком оглянув покинуте житло. Давно не мазана долівка, біля припічка старі бахили, які після війни клеїли із зношених автомобільних камер (тоді казали: «Спасибі Сталіну-грузину, що обув він нас у резину»), на миснику кілька перевернутих чарок, припалі пилом тарілки, якась ряднина на жердці-передкладині, відкрита стара, обкута залізом скриня…

З цієї хати перед Різдвом пішла у Божі засвіти тітка Шандриха. Я її мало знав, навіть не згадаю як звали покійницю. Мало приятелював і з її сином Євгеном, старшим за мене на декілька літ. Хоч, вештаючись влітку без діла на їхньому кутку, ми кілька разів заходили до нього, він пригощав нас добренним квасом, а його мати якось в обідню пору винесла в подолі перші хрумкі огірки й теж почастувала нас. Подивувала мене тоді її нетутешня і така мила говірка: «Пакуштуйте, калі ласка, хутко в нас шмат гурков буде, як веребейков під стрехою… А мой Женюра гледить за пуленятами, щоби коршак їх не заклявав. Онь і лякаху поставив на гароде, а йон все летає над нашим падворкам… А так би теж із вами шлявся…»

Висватав її Дмитро Шандро десь у білоруських лісах, коли служив там вояком, привіз у наше село, народила вона йому сина. А він почав пити безпощадно, так і помер, приспаний похміллям… А Євген після школи поїхав до великого російського міста, одружився, а як діти повиростали, жінка виперла його з дому. Він, розповідали, як і батько, заливав свою ганьбу оковитою і потім десь збезвістився…

Я прокинувся чи то від крапель дощу, що капали зі стелі, чи від тікання допотопних ходиків на стіні, яких я раніше не помітив. Отже, хтось відвідує хату, піднімає гирі годинника. І враз помітив акуратно складені джинси на табуретці, синю болонієву курку й кросівки на долівці… Підвівся і поглянув у вікно: злива давно закінчилася, на Шандришиному городі плужкував тракторець, від якого на одору тікали перелякані кульбабині одуванці… Коли тракторець наблизився, я почав придивлятися до чоловіка, який кермував тракторцем. З під його кепки вибивалося посивіле волосся, але обличчя було таким знайомим! Так, це ж Євген, якого не бачив майже піввіку…

Я вибіг з хати, немов з якогось проклятого позачасся, і поспішив йому назустріч.

Володимир САПОН