Жінка-УКРАЇНКА

Микола Смілик народився 1953 року в селі Андріївці Ічнянського району Чернігівської області. Він – найстарший із восьми братів. У 1971 купив собі на день народження фотоапарат «ФЕД», який тоді коштував 40 карбованців. Микола на той час працював на півставки в будинку культури на посаді художника-оформлювача, за що отримував 45 карбованців. Професію фотографа здобув у Чернігівському технічному училищі №15, яке закінчив із відзнакою. Продовжував працювати в районному будинку культури та одночасно навчався в Московському заочному народному університеті мистецтв, де на відмінно закінчив двохрічний курс фотовідділення. Більше тридцяти років творчої діяльності віддав Ічнянській районній газеті «Трудова слава». На відпочинок пішов з посади завідувача відділу державного будівництва і права цієї газети.

Призер всесоюзних і міжнародних фотоконкурсів, член національних спілок фотохудожників і журналістів України. Серед кращих світових досягнень у сфері художньої фотографії – його знімок «Жили-були старий зі старою».

Автор книжки «Від долі не втечеш» — збірник спогадів про 80-річну історію р«Трудової слави» та літературних творів про людей Ічнянщини.

Антон Штепа

В автобусі

Вдала покупка

Годувальниці

Дачник

Дискусія

Жили-були

З моделлю

Сонце заходить

Справи на оркестр

Танці

У мандрах

Друг Шварценеггера, або День, який приголомшив Ічню…

Що сказати про Миколу Смілика? Простий добродій, не пафосний. Дуже щирий, товариський, веселий – любить від душі погомоніти з цікавою людиною, причому промовляє дотепно й те, що думає. Не криється – навіщо? Він же в рідній Ічні, немов на долоні, всьому світу відкритий. І світ про нього знає! Дивовижні світлини чарівника з мальовничого містечка на Придесенні у яких тільки країнах не побували. Мої приятелі з Канади (люди відомі й досвідчені, фахівці), побачивши його творчість, одразу ж визнали: «Геній».

Неквапливо смакуємо кавою в затишній оселі Миколи Михайловича Смілика, незвичайного чолов’яги з Ічні, генія, як кажуть «мої» іноземці. Бо куди поспішати? Мій співбесідник не журиться, розглядає принесені книжки та журнали, жваво розпитує про все на світі. Врешті-решт, я не витримую:

– Пане Миколо, даруйте, але хто у кого бере інтерв’ю?

– А навіщо нам інтерв’ю? – невинно посміхається. – По-моєму, нам і так добре…

– Ні, бажання гостя – закон, – обережно вмикаю диктофончик, бо господар явно не налаштований бесідувати про власну персону.

– Ну, що ж, – зітхає. – Народився, хрестився, навчався, трудився… Не встиг подих перевести, а вже пора на пенсію. Хоч мені – лише 62. Карлсон із цього приводу похвалився б: «Мужчина в повному розквіті сил»…

– Отже, фотохудожник, живописець і письменник Микола Смілик – родом з Ічнянщини?

– Авжеж, із села Андріївка. У нашій родині – восьмеро хлопців-братів. Я – найстарший, тож терпляче няньчив менших… – замислюється. – Далі про навчання? Тут цікавіше – закінчив Чернігівське технічне училище № 15, здобувши фах фотографа. Але поступав я і в художні вузи (тричі – до Києва та до Сімферополя їздив, – не поталанило…), і на факультеті журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка тричі навчався…

– Це – як?

– Вступав, навчався, а тоді кидав… Не витримував – там же тоді, як не історія КПРС, то марксистсько-ленінська філософія, або політекономія в купі з науковим комунізмом, та ще й атеїзм отой! А мені хотілося просто творити, не забиваючи собі мізки усілякою хріновиною. Хоч професор Бабишкін (от був учений добродій, стільки всього знав!), який викладав у нас літературу народів СРСР, намагався мене напоумити: «Миколо, так не можна. Ви ж – не безнадійний, треба вчитися». А я у відповідь: «Олеже Кіндратовичу, дорогий, ну, пробачте мене, безпутного. Розумієте, душа не лежить»… Я ще також і до Москви вступав – пробував навчатися там заочно в народному університеті мистецтв імені Надії Крупської.

– І що? Теж не витримали?

– Звичайно, – безтурботно махає рукою. – Я не шкодую… От якби вступив до художнього вузу, тоді, можливо, дійшов би до фінішу, отримавши дипломчик. Бо мені з дитинства хотілося малювати. В чотири роки попросив тата, аби він зі мною трохи посидів, доки зображу його портрет. А потім спробував «увічнити» на аркуші паперу нашу хату, невгамовних горобців на даху… У першому класі подобалося мені копіювати малюнки з читанок. Я їх, правда, все одно якось по-своєму робив. Згодом почав сам фантазувати, і от одного разу наважився надіслати свої нові акварелі до всеукраїнської газети «Зірка».

– Надрукували?

– Еге ж… – посміхається. – А в другому класі, щоб розважити своїх молодших братиків, заходився вигадувати всілякі казки. Наприклад, заліз хлопчик у дупло в лісі, аби пересидіти дощ, та й провалився в потойбіччя – в незвичайний, чарівний світ. Отак вигадую собі, дивлюсь, а вони вже сплять і тільки носиками посопують…

Отож я мріяв стати художником, малював, а коли приїхав до Києва з двадцятьма карбованцями в кишені (треба було жити за них аж дванадцять днів, доки складав іспити, намагаючись потрапити до художнього інституту), то ночував просто на схилах Дніпра, на природі. Що значить молодість! Бо на вокзалі тільки-но десь закімариш, як уночі починає тормосити міліціонер: «Гей, хлопче, нам тут безхатьки не потрібні…».

Їв булочки за п’ять копійок і був щасливим. Правда, не пощастило мені тоді – конкурс у художніх вузах був просто шаленим, неймовірним: і в Києві, куди я двічі прагнув пробитися, і в Сімферополі. Бачив, як заможні батьки на розкішних автівках возили своїх діточок-абітурієнтів, як панькалися з ними. А хто я такий? Звичайний сільський хлопчина…

– … котрий друкувався у всеукраїнських газетах…

– Проте в якого не було ні зв’язків, ні грошей. Скільком обдарованим дітям із сільської глибинки так і не судилося втілити свої мрії! Але я все життя не опускаю руки – такий упертюх, бо хочеться робити те, що душа забажає. Не люблю, коли творчих людей причісують під гребінку. Не можу постійно, мов заведений, швендяти в строю. Адже я – не гвинтик, а вільний художник.

– Миколо, ти ж пригадай, як у Києві зустрівся зі знаменитим земляком з Ічнянщини – Аркадієм Федоровичем Сидоруком, кореспондентом ТАРС у Вашингтоні, – підказує Станіслав Маринчик, який, власне, й напоумив мене завітати в гості до свого давнього товариша Смілика.

– А що тут пригадувати? – стинає плечима співрозмовник. – Вступав я вкотре на журфак, сидів собі, нікого не чіпав. Раптом підходить чолов’яга в окулярах: «Перепрошую, юначе, що це ви читаєте?». Невдовзі з’ясували, що ми – земляки. Він приїхав із сином, який також вступав до університету. Я здивувався: «З такими зв’язками могли б його й до МДУ прилаштувати…». Тоді Московський державний університет вважався найпрестижнішим вузом Радянського Союзу! Та Аркадій Федорович похитав головою: «Ні, я хочу, щоб мій син навчався й розмовляв рідною мовою». Сидорук-молодший став відомим журналістом-міжнародником, він готував телесюжети з «гарячих» точок: Афганістану, Іраку…

– Ви аж тридцять років поспіль гарно трудилися фотожурналістом в Ічнянській районній газеті «Трудова слова». Знайшли роботу до душі?

– Авжеж. Також я попрацював і режисером на місцевій самодіяльній кіностудії «Заспів», яку заснував Станіслав Маринчик. Знімав кінострічки про гармонію людини й природи…

– Його фільм «Пробудження» відзначили на всеукраїнському конкурсі в Києві, – пояснює мені Станіслав Гаврилович. – Отримав перше місце в жанрі «портрет». Це – кінострічка про народного майстра з села Сваричівка Ічнянського району Антона Гнатовича Штепу. Це – унікальний добродій, самородок, дійсно видатна людина! Майстер уже відійшов у вічність, а ми й зараз про нього постійно згадуємо, вшановуємо. Микола ще напрочуд вдало зобразив його на своїй світлині зі скрипкою в руках, яку Антон Гнатович виготовив самотужки.

– У 90-х роках я спробував бути підприємцем – не вийшло, просто це – не моє, – розводить руками Смілик. – Художник не може бути бізнесменом. Здавалося б, маєш приватну фірму – сиди собі в теплі та й клепай знімки на документи. Але я люблю творчість, образність, фантазію, загадковість… І мені цікаво відобразити в світлині внутрішній світ людини, її почуття та мрії, її характер, спілкування з природою, якісь курйозні миті нашого життя…

– Щоб душа вийшла на обличчя!

– Так. А не штампувати фото на паспорт. Бо у мене були гарні вчителі: у народному університеті в Москві – Олександр Лапін та Едуард Гладков. Досі згадую їх із вдячністю.

– Цікаво, а як родина Миколи Смілика ставиться до його творчості? Адже ви – така свободолюбна, непересічна особистість, якою особливо не покомандуєш…

– Та все гаразд! – впевнено посміхається. – У мене чудова дружина – Люба, найкраща донька – Юля і двоє улюблених онуків. Старша онучка вже закінчує Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя. Дмитрик, молодшенький онучок, ходить до школи – навчається в другому класі, і від комп’ютера його не відірвеш. Взагалі, Дмитрик – обдарована дитина, має на все власний погляд, а ще у нього є художній смак. Я з ним постійно займаюсь – йому це подобається, бо з-під палки, звісно, нічого б не робив.

– Характером – весь у діда?!

– Авжеж, – примружує очі. – Отож розглядаємо художні фотографії, малюнки. Показую Дмитрику, як вдало можна робити комп’ютерний дизайн. Ми разом аналізуємо світлини, і я з цікавістю слухаю його міркування. Часто вустами дитини промовляє істина!

– Звісно, всіх ваших почесних нагород просто неможливо полічити…

– І не треба. Навіщо це? Ось у мого товариша Станіслава Маринчика – їх іще більше, – з повагою відгукується господар оселі. – Адже Станіслав Гаврилович стільки разів в Україні, Росії, Білорусі, Молдові, в усіх усюдах, як кінорежисер, перемагав! А ще має престижні міжнародні та всеукраїнські відзнаки і як письменник.

– Знаю, що він – зокрема, лауреат газет «Комсомольская правда» й «День» (отримав водночас кілька нагород і, як приз, – телевізор), також – переможець конкурсу популярного донедавна журналу «ПіК» («Політика і культура»), став лауреатом у Німеччині, Югославії… – виручає Станіслав Маринчик. – У Вашингтоні його відзначила знаменита галерея «Коркоран» – за світлину «Жили-були». Пам’ятаєте? Дідусь та бабуся на печі?

– Так, це – мої рідні дідусь і бабуся! – тепло пригадує Смілик. – Думаю, то – моє найкраще фото… І гонорар заплатили просто казковий – п’ятсот доларів. Уявляєте? – зачудовано торкається підборіддя. – А щодо світлин у «Комсомолці» (хлопчик із козулею; наречені на велосипедах цілуються), то дзвонили ошелешені приятелі з Приморського краю і Казахстану, моряк аж із Канарських островів – зараз він в Англії працює…

– Дивувалися, що ічнянського Миколу тепер за кордоном друкують!

– Авжеж, – весело куйовдить долонею чуприну. – А мені просто цікаво було опублікуватися, наприклад, у модному на той час дамському журналі… «Крестьянка», який мав мільйони передплатників! Поспілкуватися зі своїми талановитими колегами на міжнародних та всеукраїнських фотоконкурсах.

– Пане Миколо, ви – член Національної спілки журналістів України…

– Вже понад тридцять років, – мимоволі торкається скронь. – А також – член Національної спілки фотохудожників України. Але мені, чесно кажучи, все більше хочеться писати книжки. От видав уже збірку бувальщин «Від долі не втечеш», яку проілюстрував своїми світлинами. Згадав про хороших людей.

– Кажуть, ви – майстер усіляких дотепних розіграшів!

– Аякже, люблю пожартувати, – сміється, – підбадьорити когось. Це – не якісь злі розіграші, а щось легке й веселе, аби життя не здавалося сірим, нудним. Одного разу на перше квітня написав у місцевій «районці», що в Ічні побував кіноактор Арнольд Шварценегер – знімав тут епізод свого нового фільму. Мовляв, у нього родичі – родом із нашої Андріївки. І так йому у нас сподобалося, що пообіцяв дати місту мільйон доларів…

– Уявіть собі, багато хто в це повірив! У мене буквально телефон від дзвінків розжарився, – пригадує Станіслав Маринчик. – Директор школи на повному серйозі просив у сільраді виділити на ремонт гроші, які подарував Шварценегер!

– Голова райдержадміністрації так реготав, аж за живіт хапався: «О-ой, людоньки, ви тільки почитайте, що цей Смілик знов навигадував!». А якось я оприлюднив ще один першоквітневий жарт. Ви ж знаєте, видатний скульптор Іван Мартос, автор пам’ятників Мініну й Пожарському – на Красній площі в Москві, Михайлові Ломоносову – в Архангельську і Дюку Ришельє – в Одесі, – уродженець Ічнянщини, наш земляк. Ну, от я й придумав, що москвичі, вдячні за знаменитий пам’ятник Мартоса, вирішили подарувати Ічні кілька мільйонів карбованців. Все-таки, як загальновідомо, майстер на пам’ятник Мініну й Пожарському дещицю власних коштів виділив, то чому б тепер не «компенсувати» витрати Мартоса його землякам?

– Ти ще про крокодильчиків розкажи! – нагадує Станіслав Маринчик.

– То я розповів першого квітня шкільному сторожеві Володі Скляру та ще декому, начебто Вінклер, директор нашого райкомунгоспу, привіз десять маленьких крокодильчиків і випускає їх у міський ставок.

– Пів-Ічні зібралося на цих крокодильчиків подивитися! – посміхається Станіслав Гаврилович.

– А ось ще один курйозний випадок. Я тоді експедитором працював – на Ічнянському консервному заводі. Мотався в Грузію, Казахстан, по всьому Радянському Союзі… Ну от, одного разу приїхав у Грузію по скляні банки – на підприємство, з яким ми співробітничали. А в приймальні секретарка не пускає. Грізна така жіночка! Каже мені: «Директор поки що дуже зайнятий». Я цілих півдня марно там, у приймальні, просидів. Бачу – не буде діла… Що ж робити?

Нарешті невблаганна секретарка кудись на хвильку відлучилась. То я мерщій шаснув до жаданого директорського кабінету. А там сидять собі такі дядьки в капелюхах-«аеродромах» й… азартно грають у шахи! Той, що був у кріслі великого начальника, саме замислився над своїм черговим ходом, все чухав потилицю, аж спітнів, бідолаха. Ну, я тихенько підказав йому вдалий хід. Він послухався й незабаром уже гучно святкував перемогу! І на радощах поцікавився: «Геноцвале, а що ти, врешті, хотів? Не хвилюйся, дорогий, зараз усе зробимо»…

– І таки зробив?

– Тут уже я по-справжньому на собі відчув, що таке хвалена грузинська гостинність! Ще я був у незабутньому середземноморському круїзі: в Греції, Єгипті, Туреччині, Болгарії, на Кіпрі…

Взагалі, кожне життя – трагікомічне. Отож всього траплялося! Якось, фотографуючи для «районки» в селі, захопився та й поспішив навпростець – стрибнув просто в глибоку силосну яму. Відбувся переломом ступні, який медики зафіксували як звичайну побутову травму, бо мене тоді попросили не розголошувати, що це сталося на роботі…

Пережив приголомшливу автоаварію – п'ятнадцять метрів на даху автівки проїхали, як наслідок – проблеми з хребтом… Одного разу розігнав свій велосипед і на повній швидкості врізався в придорожній стовп. Втім, досить легко відбувся – тріщиною в руці…

– Можна сказати, поталанило!

– Пам’ятаю, ночував я в батьківській хаті, раптом розбудив сусід: «Ой, хутчіш на поміч! Олексій горить!!!». Як схопився, так і побіг у капцях, голий до пояса. Мені подавали воду, а я намагався погасити вогонь. Проте дах так розжарився, що вода вмить перетворювалася на кип’яток, і мені ошпарило живіт. Однак спочатку було не до того, аби тільки клятий вогонь приборкати. Питаю: «Дзвонили пожежникам?!» – «Звичайно, але у них тут, в Андріївці, бензину немає…». Мерщій телефоную в Ічню: «Ой, хлопці, рятуйте! У нас, в Андріївці, – страшна пожежа! У сусіда хата горить! Маєте бензин?». – «Щоб добратися до вашого села – якраз вистачить, а назад – ні…». «Господи! Їдьте вже сюди швиденько, – благаю. – Рятуйте село! Згодом щось придумаємо…». А потім, точнісінько як у тому анекдоті, з’явилися і одні, й інші!

– Тобто андріївські пожежники таки знайшли бензин?

– Знайшли… – морщить чоло. – І тут я відчув неймовірний біль! Добре, матуся вмить постелила мені на дерев’яній підлозі, обклала груди кізяками з-під корови. От вони й витягнули з мене жар. Очуняв. Чудодійний засіб! А за тиждень уже цілком оклигав…

– Пане Миколо, бачу, у вас тут – гітара! Співаєте?

– Буває, для душі. А ще під настрій малюю: оці картини – також мої… Пишу нову книжку «Потом і кров’ю». Це серйозна річ – про учасників війн: другої світової, афганської, чеченської й нинішньої – українсько-російської… Це будуть правдиві розповіді, якою б гіркою та правда не була! Але тут я вже переходжу від публіцистики – до прози. Одного разу мимоволі замислився: «У чому ж полягає сенс мого життя? Що ще маю зробити?». Фотоапаратура в мене – звичайна, та й навряд чи створю щось ліпше за «Жили-були», адже то близькі люди мене надихнули. Прийшло раптом якесь осяяння…

Втім, я ж мріяв у дитинстві стати художником? Чому б тепер, у зрілому віці, не втілити задумане?! Вже, можна сказати, прожив життя, маю певний досвід, власну філософію, міркування про те, що відбувається довкола, про питання національної ідентичності, всі оті глобальні проблеми людства, вічні цінності… Чому б не спробувати, як художник та письменник, відтворити на папері щось суттєве, вартісне, непроминальне?

Спілкувався Сергій ДЗЮБА

Фото Миколи СМІЛИКА