Жінка-УКРАЇНКА

Іван Васильович Левченко народився 8 лютого 1952 року в селі Мала Токмачка Оріхівського району Запорізької області. Через ранню смерть батьків виховувався в Новомиколаївській та Запорізькій школах-інтернатах. Закінчив українське відділення філологічного факультету Запорізького державного педагогічного інституту (нині – Запорізький державний університет) та аспірантуру за фахом засоби масової інформації в Академії суспільних наук у Москві.

Працював на посадах диктора Запорізького телебачення, головного редактора обласного радіомовлення, заступника голови Запорізького обласного державного телерадіокомітету, генеральним директором Севастопольської регіональної державної телерадіокомпанії, проректором з навчальної роботи Київського інституту політології та соціального управління, проректором Укртелерадіопресінституту, прес-секретарем Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Заслужений журналіст України, кандидат історичних наук, доцент. Автор 35 наукових праць у галузі вітчизняного телебачення і радіомовлення. Член Національної Спілки письменників України з 21.10.2005 року.

Автор книг віршів "Мигдаль на руїні" (Севастополь, 2003), "Недруги не зраджують ніколи" (Севастополь, 2004), "Стою на Майдані" (Севастополь, 2005), "Стрічаю піснею новий свій день" (Севастополь, 2006), "Порятунок у шторм" (Севастополь, 2006), "Все повертається в житті" (Севастополь, 2007), "Єднаймося, браття!" (Севастополь, 2008), "Я вірю: Вкраїною Крим проросте!" (Севастополь, 2009), "Ні, не все ще втрачено!"(Севастополь, 2010),, "Не губімо в собі Україну!"(Севастополь, 2011), "Заберу тебе в сон"(Севастополь, 2012), "Над прірвою"(Севастополь, 2013), а також документальної трилогії "Історія протистояння", "Ми з ліцензією" та "Отак і живемо", розміщених на потужному Інтернет-порталі "Українське життя в Севастополі" за адресою: http://ukrlіfe.org/maіn/trіbuna/levchenko.htm.

Зараз перебуває на творчій літературній роботі. Пенсіонер з лютого 2012 року. Працює над новою книгою віршів "За журавлями". Мешкає у місті Києві.

 

Іван Левченко: «Доля ясна хай нам справдиться!»

Подарунок

Мені цей день потрібен над усі, 
Це  благодатне раннє сонце з висі,
Що діамантом світиться в росі.
Де слід мій зранку в травах загубився.

Допоки сонце той не випалило слід,
І діаманти ті в росі чогось та варті,
Мені потрібен день цей на землі,
А завтра – поговоримо про завтра.

Не попрошу нічого я взамін,
Мені цей день потрібен і доволі.
Мені цей день потрібен, бо він мій.
Мені цей день потрібен як ніколи.

Його, проснувшись, з ночі виглядав,
Зустрів уранці, по росі побрівши.
Мені цей день потрібен для труда,
Для недописаного вчора вірша.

Я пересилив свій нестерпний біль,
І в Господа молив одне: будь ласка,
Мені цей день потрібен, щоб тобі
Сказати укотре, що ти прекрасна. 

Я знаю: вже б давно мій слід схолов,
Якби щодня, як радісне спасибі,
Не повторяв про себе  знов і знов:
Мені цей день, цей день мені потрібен.

А він  розбризкав промені ясні.
І я, зарошений, іду до тебе.
І діамантом світиться мені
У росах сонце благодатне з неба.

Вклонюсь землі,  радіючи красі
Нового дня: він – подарунок наче.
Мені цей день потрібен над усі,
Щоб діамантом серця міг віддячить.

 

Люблю цю пору

Люблю цю пору: коли ніч
Наздоганяє світлий ранок.
Як скибка дині – у вікні
Іскриться місяць на світанні.

Полярна зірка мерехтить:
Мов припізнилась, інші – зникли.
Благословенна ранку мить,
Коли душа – спокійна й світла.

Неначе первістка-маля
Бере матуся вперше в руки,
Благословляється земля
Найпершим словом, першим звуком:

Моїм, пташиним за вікном
Чи першого автомобіля…
Ясна пора: вродивсь синок
В землі-матусі – породіллі. 

Вона викупує дитя
У сяйві променів ясному.
Вродився ранок – для життя.
Сама поезія у ньому:

В цім сонця полиску в вікні,
У соннім усміху коханім.
Люблю цю пору: коли ніч
Наздоганяє світлий ранок.

Чим він означиться – хто зна?
Він – тільки намір, тільки намір.
І незбагненний – як весна.
І вже запліднений думками.

       

Моя Вітчизна

Я між кленів і верб народивсь:
Край козацький – мій край і вітчизна.
Там, де клени гілками увись.
Там, де верби – покірно донизу. 

А земля в нас – чорнозем суціль.
Небо синє і сонце ласкаве.
Колосками увись – пшениці.
І покірно так стеляться трави.

Там турбінно гуде Дніпрогес.
Плине Хортиця гордо й велично.
Ластівки там летять до небес.
І ховаються в листі синички.

І Чумацький там зоряний шлях.
І хатинок чимало є скраю…
Я родивсь, де козацька земля,
А відтак я спокою не маю.

Але хочеш-не-хочеш, думки
Невеселі, бо не безпричинні:
Бо не всі в тім краю – козаки,
Є м’якенькі, як віск на вощині.

Їм би жити тихіше води.
Та понижче трави жити, звісно:
Не як клени – гілками увись.
А як верби – покірно донизу.

Так терпляче кормигу несем,
Бо завчили: покірне телятко
Не одну, а дві матки аж ссе.
А мені – аби рідної матки. 

Їй мої неустанні труди.
Гидь розжареним нищу залізом.
Я між кленів і верб народивсь,
Край  козацький –  мій край і вітчизна.

Гей, новий розпогодився день:
Скільки в небі ласкавої сині.
Я родивсь, щоби жить між людей,
Наче правда – прямих і красивих.

Та урвися ж терпець нам, урвись:
Що бридке, те красою не буде.
Клени знову до сонця – увись.
От би так щоб повсюдно і люди. 

Щоб жилося щасливо усім.
Щоб всміхалися мати і діти.
Щоб для кожного батьківський дім
Був як сонце найвище –  в зеніті. 

                   

Двоє з келихом вина

Хай усе минає, хай з літами сплине,
Та допоки осінь гримне у вікно,
Як же обнімає він твої коліна,
В кришталевий келих ллє хмільне вино.

Хай назве, як хоче: квіткою чи дивом,
Хай цілує палко, аж уста горять.
Ви удвох сьогодні і такі щасливі.
І благословенна для обох пора.

Я вас запримітив зовсім ненароком, 
Коли біг, як вітер, і спинився аж:
Ніжне тихе щастя миловало око.
І такий гарячий був цілунок ваш.

Що там буде –  осінь чи зима приплине?
Хай все, що завгодно, келиха тримай,
Як же обнімає він твої коліна,
Як же він цілує. Хоч до болю – хай!

Я летів, як вітер, щоб усім сказати:
Їм обом так любо, їм щасливо так. 
Є пора прекрасна – жити і кохати,
Пить вино і спраглі цілувать уста.

         

На гойдалці мрій

На гойдалці мрій дочекались весни:
Ой гойда та гойда, кохана!
Угору – аж дух перехоплює, вниз,
І квітень настав довгожданий!

А з ним – у промінні блакитних небес – 
Вернули натомлені птиці додому.
У зелені моря намрію тебе,
У співі пташок весняному!

І вже не спинити розквітлих бажань –
До Чорного моря, де чайки й дельфіни
Злітають до неба. А хвилі біжать –
Неспішні, неспинні, наспівні.

І бозна-що можуть намарить вони,
Аби ти світилась від щастя та й годі! 
На гойдалці мрій дочекались весни:
Ой гойда, кохана, та гойда!

І голуб тріпоче у небі крильми.
І гойдалка вгору – так стрімко, так рвійно!  
Дельфіни, і чайки, і море, і ми…
Вже квітень. От-от вже… Помріймо!

         

Мобілізація

Оце весняно, так весняно,
Оце розчулився – до сліз:
Повитиналися тюльпани.
Й зелені коси у беріз.

Петляє знов і щось туркоче 
Голубці голуб – любо їм.
Я теж подобатися хочу
Красуням – музам весняним.

Хоча б отим, що в Інтернеті:
На фото – бозна літ яких…
Вони прихильні до поета – 
І западаю я на них…

Дружина дивиться крізь пальці:
Бо як облупленого зна…
Яка це вже з мобілізацій,
Що називається весна? 

Зітне плечима і жахнеться:
Червоні очі – втратиш зір!
Ллє краплі, куплені в аптеці,
Й мене виштовхує  надвір: 

Туди, де сонячно й весняно
І де розчулюють до сліз
Зелені вогники тюльпанів,
Зелені вогники беріз.

Голубці голуб щось туркоче.
Й киває, хоч втіка, вона…
Благословенні дні і ночі,
Коли натхненний спів луна.

Коли так серцю любо й мило,
Що нарікати – просто гріх.
І тільки ті, що не любили,
Не зрозуміють слів моїх.

         

Погляд

Возять стрічі-розставання
У вагонах поїзди.
Посміхнися на прощання
І відправлення не жди!

Провідниця замкне тамбур,
Скаже йти в купе мені.
Ще тобі кивнути там би
І завмерти при вікні…

Чую: марш уже заграли –  
Загримів на весь перон…
І повз тебе на вокзалі
Пропливає мій вагон.

Під наспів коліс вагонних
Доганятимуть мене
Погляд журний на пероні,
Бубна гупання гучне…

Ця розлука не остання:
Маю мчати знов кудись. 
Посміхнися на прощання!
Я люблю тебе. Ну, йди!

Знов стоятимеш, не йтимеш,
Доки щезну в далині.
І до зустрічі цвістиме
В серці погляд твій мені.

           

Надвечір’я

Хтось фарбу червону розлив в піднебессі,
Й воно засвітилось червоно-рожево.
То вечір-рибалка в червоному плесі
Накинув на сонце натомлене невід.

Радів – упіймалось: тепер неодмінно
Отак і зависне у небі до ранку.
А сонце гарячим пручалось промінням –
Кривавились зідрані неводом ранки…

І вирвалось сонце. За морем десь сіло.
Та доки не смеркло – у небі високім
На заході смужка кривава виднілась:
Червоно-рожева, як рана глибока. 

І риску підвівши вже згаслому дневі,
Як я у рядочку поставивши риму,
Невдаха-рибалка, латав вечір невід
І скаржився ночі на сонце невтримне.

А я переводив тривоги на себе:
Бо що там зосталось… І біль мене мучить.
Кому тут поскаржитись? Глянув на тебе:
А ти – наче сонце. Утримав – везучий.

 

Так вийшло… 

За весною скучив я:
Хочеться тепла.
Сниться в білих кучерях
Вишня край села. 

Там, десь загубилися 
Юності сліди. 
Лиш не відіснилася 
Вишня назавжди. 

Білий цвіт із бджолами 
У твоїм саду. 
Там тебе ніколи я 
Більше не знайду. 

Лиш у згадці – вквітчана 
Вишня в білий цвіт. 
Біля неї дівчинка. 
Їй п’ятнадцять літ.  

Бджілок наче в вулику 
Музика луна. 
І дівча розчулене. 
Й вишня. І весна. 

Запитай: чого вона –
Мре душа моя? 
За дівчам здивованим 
Підглядаю я… 

Не насміливсь – вийшло так –  
Повісти все їй. 
Залишилась вишнею 
В пам’яті моїй.  

 

Отам…

Отам, де цвітуть абрикоси в саду, 
А сад вже нічийний, забутий, 
Я наче в дитинство казкове іду, 
Бо стільки вже літ я не був тут. 

Вже й хати, де я народився, нема, 
А тільки твоя – вся  у сонці. 
А раптом із неї ти вийдеш сама 
Чи виглянеш раптом з віконця?.. 

І все оживе, наче в казку ввійду. 
Насправді ж тому вже не бути 
Отам, де цвітуть абрикоси в саду, 
А сад вже нічийний, забутий. 

Витають лиш спогади в ріднім селі, 
З якого не знати  століття? 
О Господи праведний, дітки малі… 
Немов ти і я – ходять діти: 

До тебе у гості – онуки  в село. 
Ну, здрастуй! І я повернувся… 
Дитинство далеке, ти справді було?
 А може, це сон? Дай проснуся! 

…Стою і пригадую юні літа, 
Де ми із тобою –  сусіди. 
Де хлопчик отой? І де дівчинка та? 
Все їду до них. Не доїду... 

 

Перестрінься!

А ти перестрінься мені на путі,
Коли десь ітимеш, заглиблена в себе,
З очима такими, як мрійливе небо,
З волоссям, як листя у лип, золотим.

На смугу зустрічну зверну – не минеш.
І ти, мов проснувшись, всміхнешся до мене
І скажеш, що буду багатим непевне,
Бо ти не впізнала на цей раз мене.

А я, мов повірю, здивуюсь – невже:
Отак я змінився, що вже не впізнати?
Воно б не завадило стати багатим.
Але то, напевне, про інших уже.

Я буду розпитувать, як ти та як,
А в тебе ураз посмутнішають очі.
Ти скажеш, що заміж за інших не хочеш,
За мене б пішла, та одружений я.

Я буду тебе бадьорити: казать,
Що все уладнається. Й той, твій багатий,
Побачиш, не раз буде лікті кусати,
Але вже дарма буде й пізно кусать.

Ти скажеш, що Богові в вухо б оті
Слова. Посміхнешся і знов десь ітимеш.
І усміх твій в пам’яті довго цвістиме.
А ти перестрінься мені на путі… 

Щоб знов мені зичити бути багатим,
Та, бачиш, не це у житті головне.
Колись ти обрала його – не мене.
Тепер час тобі, певно, лікті кусати. 

 

Над прірвою

Вони над прірвою стояли:
Внизу – провалля, зверху – Бог.
І скеля ніби п’єдесталом
Була для люблячих обох.

Така весна цвіла, мов з раю
Хтось фарбами прикрасив світ.
"Я, люба, так тебе кохаю!"
"І я тебе!" – він чув в одвіт.

Життя – розкішне і прекрасне,
Мов солов’їні голоси.
Вони аж мружились від щастя,
Від сонця, ніжності й краси.

Вона, жартуючи, спитала:
"Якщо і справді любиш ти,
Чи зміг би кинутись в провалля,
Аби кохання довести?"

Він, не вагаючись, став скраю,
На ній свій погляд зупинив:
"Якщо і справді ти кохаєш,
Будь ласка, люба, підштовхни!"

Вона йому вчепилась в руку
І відтягла від краю вмить.
… Так-так: слова – не просто звуки,
Якщо насправді любим ми.

На що завгодно в світі здатні
Ми, щоб кохання довести.
Та суть любові – крила дати,
А не штовхнути з висоти.  

Вони над прірвою стояли.
Дай, Боже, їм збагнуть обом,
Що іноді життя замало,
Щоб довести свою любов.

Кохання – радощі і муки,
Весна, якій не відцвісти,
Що в мить скрутну простягне руку,
Аби від прірви відвести.  

   

Напишіть мені

Напишіть мені листа,
Що ваш день пройшов без болю,
Що ви дякуєте долі,
Хай вона і непроста.

Що як мило у природі,
Так вам тепло на душі.
І, звичайно, напишіть,
Що в родині мир і згода. 

А в постскриптумі про те,
Що розсіялись тумани.
Що кохаєте й кохана
І щасливо живете. 

Я повірю й на цей раз,
Навіть стислій СМС-ці,
Що у вас все честь по честі
І дарма турбую вас. 

Але потім, між рядків,
Прочитається напевне,
Що ви хочете від мене
Цих розпроклятих листів.

Я їх знов і знов пришлю.
Вам це знати  необхідно,
Що мені ви й досі  рідна
Що я й досі вас люблю.

Що там діється – в душі – 
Це непросто пояснити.
І щоб далі міг я жити,
Що завгодно напишіть.

Не діждався на  цей раз:
Поза чергою я – знову.
Боже, що там – два-три слова.
Але тільки щоб від вас. 

 

Спішімо!

Спішімо мовити люблю,
Бо б’є годиник невмолимо.
Так і не зчуєшся, як зими
На тебе сивий цвіт проллють…
Та доки ще той сніг ітиме,
Спішімо мовити люблю!

Кому судилася весна –
Не зволікайте – щиро мовлю:
Все почекає, крім любові,
Все виправдовує вона.
Щастить хай юнці, юнакові,
Кому судилася весна.

У тих, у кого  тепле літо
Лєє промінь з неба золотий,
Усе устигнеться в житті,
Коли встигається любити.
Зеніт сердечних почуттів
У тих, у кого тепле літо. 

Кому прийшла розкішна осінь –
О найчарівніша із пір,
Коли любов – як еліксир
Життя – живить його, підносить
Серця поєднані – до зір,
Кому прийшла розкішна осінь.

І не біда, коли зима,
Цю мудру пору вечорову
Зігріє завжди ніжне слово.
В любові старості нема,
Старіють ті, хто без любові.
І не біда коли зима.

Біда, як час б’є без жалю,
Твій зупиняючи годинник,
Але нема тії людини,
Котрій би мовив ти люблю,
Найперш –  твоєї половини.  
Біда, як час б’є без жалю.

Тому спішімо, попри все,
Чи там зима, чи осінь-літо,
Ачи весна – спішім любити,
Любов – єдине, що спасе,
Коли несила навіть жити.
Тому спішімо, попри все.  

Нема вершини над любов.
Хто заперечує, лукавить:
Мовляв, нагальніші є справи,
Я ще з любов’ю встигну, мов.
Все – суєта, що марнославне.
Нема вершини над любов.
І йде годинник долі справно. 

     

Мірило      

І щоб не казали,
Куди б не ішов,
А на п’єдесталі
Незмінно – любов.

Вона – наче зерня,
Що житом зроста.
Любов – милосердя, 
Любов – доброта. 

Пригрій птаха взимку –
У дні весняні
Він в небі невтримно
Розсипле пісні – 

Як вдячність високу
За серця тепло.
У серці жорстокім –
Ненависть і зло.

Цей постріл – від злого:
Без промаху – в ціль.
Єдина дорога
Його – манівці:

Щоб слід за собою
Ковтнула пітьма.
Де зло, там любові
Й на крихту нема!

Від зла зло і родить.
Я стверджую знов,
Що злу антиподом
Добро є й любов.

Любов – всеосяжна,
Висока й свята.
Їй першій відважусь
Віддать п’єдестал.

Найвищий, звичайно.
З чеснот всіх вона,
Любов – життєдайна,
Як хліб – із зерна.

Все інше – вторинне. 
Мірило моє:
Любов – це людини
В тобі скільки є. 

Додав би до цього, 
Щоб не погрішить:
Любов – скільки Бога
Ти маєш в душі.

         

Німі

І нас родила рідна мати,
І вчила рідне шанувати,
І над колискою співала,
Щоб доля діток не минала.

І пісня, що співала ненька,
Навік вросла в моє серденько.
І де б не був, вона вертає
До дорогого серцю краю,

Того, що в світі є єдиний
І зветься любо – Україна.
Чому ж сьогодні гірко так
І серце туга огорта?

Бо раптом – морок і пітьма.
І жінка йде навстріч німа.
Я пізнаю її – матуся!
До неї радісно горнуся,

І завмираю – потім в крик:
У мами – вирвали язик.
Куди не гляну – серцю дико:
Усі матусі без’язикі.

Над дітьми схилені мовчать.
І огорта мене печаль.
І з серця слово виринає,
Про те, що кращого немає

Хоч обійди весь білий світ,
Як рідне слово, край твій, рід.
А діти, що його не чують,
Німими поміж всіх простують.

І не питай – мовчать, німі.
І мовкне, мовкне голос мій.
Десь там він губиться – в пітьмі.
І байдуже усім – німі.

Була і слід її схолов –
Найзапашнішої із мов.
Тепер чужа зусюд лунає.
Була Вкраїна і немає.

Невже він був – козацький рід?
Німі – і діти, й матері. 
Хто винен – не питай: самі.
Могли б засвідчить, та – німі.
 

Обнадійливий ранок

Приходили в гості Шевченко і Стус
(Учора гортав "Кобзаря" і "Зимові дерева").
Я вибіг навстріч їм і – миттю проснувсь:
Довкола лиш ніч у туманному мреві. 

Вони щось хотіли ж напевно сказать
(Я завжди отак: коли радість – як вітер)… 
… Лежать на столі товстелезний  "Кобзар"
Й "Зелені дерева" – і досі відкриті.

Кобзар на "Вставайте!" мій зір зупинив,
А Стус обнадійливо так мені й щиро
Про те, що "раби зростають до синів
Своєї України-матері". Він вірив.

Це – вірш "Сто років, як сконала Січ".
І про слова Шевченка – справжні блискавиці,
Які розбудять люд у безпросвітну ніч,
Щоб із рабів постали вільні українці.

Зурочити віру поетів боюсь,
Бо щось на душі так тривожно й печально.
Приходили в гості Шевченко і Стус.
А що як з рабів ми – вкраїнцями й стали?

І так мені легко дихнулось ураз.
У сонячнім промені Київ. Світанок.
"Вставайте!" – заклично Шевченко Тарас.
"Зростають" – це Стус. Обнадійливий ранок.  

                 

Прохачі

Отам іде життя – в бенкетах і прийомах.
І, певно, в планах: як зостатись нагорі…
А я сиджу ченцем-відлюдником удома,
Прийшов пенсійний вік, і кажуть – постарів. 

Мовляв, коли твоя вже відгула епоха,
Приходить час задовольнитися малим.
Викручуйся, як можеш. Хоч і здохни!..
Скажи спасибі ще, що пенсію дали.

Ні-ні,  не заздрю я отим – біля корита,
Коли між них гризня така за нього йде:
Аби жирніший шмат урвати, надурити
Й без того вже стократ обкрадених людей.

Таки ж святим гендлюють – вірою людською,
Тому, як бачиться, і віри їм нема.
Чого у гурті, люде, ти вистоюєш:
Ждеш справедливості чи кращого ярма? 

О, як ми любимо, щоб кинули нам крихту!
А не виходить – в ріст і ціни, і тариф…
А задля чого звісно: щоб прибутки їхні –
Отих, що нагорі, і йшли щоб догори. 

Я знаю: ще не раз, не двічі, і не тричі
Водитимуть козу свою проводирі.
Бо хто ми є? Приватизовані навічно
Прості статисти в політичній грі.

І голоси, я знаю, підрахують в строки.
Підправлять вчасно, де відсоток не дотяг.
Отам – іде життя. А ми – так ніби збоку,
Бо прохачами є в господарів життя.

Чого б ото мені не присмиріть, як миші:
Онуків доглядать. Ну, врешті, є книжки…
Але сиджу ченцем: перо все пише й пише.
Відмовчуватись – гріх у скрути час тяжкий. 

       

Привид Ліра

Із піхов – меч! Не час для ліри.
Димить розтерзана земля…
І звідки він  –  цей привид Ліра,
Безумні очі короля?

Що він в краю забув моєму?
Чия це кров з відкритих ран?
І тільки вітер носить лемент
По цей і той боки Дніпра. 

Та ні – цього не може бути:
З яких це пір, з яких це пір
Вкраїну встигли розітнути
І між димами ходить Лір? 

Той, гнаний доньками по світу,
Той, що віддав їм владу й край.
Та ні, бридня, щоб нас ділити
По цей і той боки Дніпра.

Тож звідки чується той лемент?
І звідки привид Ліра тут?
Навис туман. І я даремно
Шукаю відповідь просту.

Її нема. Душа ж мембрана –
Усе на світі відчува.
Допоки не кривавить рана,
З душі зриваються слова.

Готуйте меч, волає ліра,
Як хтось ділити ладен нас.
Допоки тільки  привид Ліра,
Не пізно ще. А там, хто зна?

І вітру лемент. І негода:
Нема ні сонця, ані зір…
А вдалині, мов привид ходить:
Не розібрати – звір чи Лір?

                     

Вітер

Ви гадаєте: вітер приходить з нічого й знічев’я?
Ні, він, заздрий до щастя і спокою, вітер…
Нищівний, він зриває дахи і ламає дерева,
Роздуває вогонь, щоб ним світ підпалити,

Всіх в багатті засмажить живцем, а потому,
Полишивши руїну й пустелю безмежну,
Задоволено руки потерти. Відчувши утому
І розвіявши попіл, спочити нарешті…

Лиш вода, про  підступний той  знаючи намір,
Йде на прю з ним, із вітром, в безстрашнім двобої,
Щоб вогонь, доки сил,  загасити своїми валами,
Затопити весь світ, підкоривши собою.

І лиш розум спасенний ковчег ачи пліт зметикує,
Щоб, вкотре відкриваючи світ, йти в дорогу…
Ви гадаєте, вітер знічев’я приходить, щоб всує
Ми ім’я промовляли Всевишнього Бога?

Як же сміє Він нас на поталу-загибель покинуть?
Але ми забуваєм про те, що самі той посіяли вітер
Безголів’ям своїм і штовхаємо світ до загину,
Бо не хочем уперто по-божому жити.

О, почуймо той вітер, що знявсь і кружля над землею,
О, відчуймо води і вогню небезпеку смертельну!
На спасенний лиш розум у людства надія іще є,
А інакше Чорнобиль –  всесвітній, пекельний.  

У землі сил нема вже зневагу до себе терпіти,
Бо цінує добро, а від  завданих ран кровоточить.
Ні, знічев’я ніколи нізащо не здійметься вітер:
Пожинає той бурю, хто вітру захоче. 

Що ж, у кожного вибір є свій – бо на те ми і люди.
І той розум на те нам, щоб бурю відчути,
Бо вже пізно до Бога волати, коли вона буде.
А ковчег – так то ж натяк про бути й не бути. 

Увесь світ не умістиш у тім рятівному ковчегу.
Та й немає такого. То – казка біблейна для діток…  
Ви гадаєте: вітер приходить з нічого й знічев’я?
Нами зроджений, нас випробовує вітер…

 

Гей, козаки!

Гей, козаки, вам сняться сни привітні:
Рідні краї, коханої вуста!
Гей, козаки, зоря вже на півсвіту,
І отаман ваш вдосвіта ще встав.

Гей, козаки, до бою сурми кличуть.
Стяг  майорить – наш малиновий стяг.
Гей, козаки, вас жде нерівна січа.
Коні під вами вихором летять!

Гей козаки, чом ворон чорний кряче?
І як сльоза – ті роси у траві…
Гей, козаки, козак – не без удачі:
Ворог хай мре, а ви верніть живі!

Гей козаки, рука не схибить, з Богом!
І ти веди нас, отамане, в бій!
Гей козаки, за нами перемога,
Бо рідний край боронимо ми свій.

 

Які б не випали часи

Відгаласуєм і відплачем…
Новітні визріють часи.
Якщо козак не без удачі,
Її у долі і проси!

Та щоб шаблюка. Й кінь надійний.
Незрадний друг. І та, що жде.
Та щоб була лиш Україна.
Такої більш нема ніде:

Об’їдь  хоч світ, а так привітно
Душі лиш в рідному краю.
Дай, Боже, вірно нам любити
Вітчизну сонячну свою.

Як люблять діти рідну матір:
У щасті, в горі – все одно.
Із піхов шаблю, і – на ката,
Під рідне ставши знамено!

І хай там ворон що не кряче,
Ти мчи, мій коню, скільки сил!
Козак завжди не без удачі,
Які б не випали часи!

Безплідні видохнуть месії.
І дутих час змете вождів.
Бо батько міст – наш древній Київ,
Козак з удачею завжди!

Тут роду корінь незнищенний.
Все знов почнеться звідсіля,
Як під козацьким ми знаменом
В собі здолаєм переляк!

       

Потяг відходить

Він зміг умовити касирку:
Мовляв, устигну… Біг пероном він,
А потяг вже сердито фиркнув,
Загримкотів чимдуж вагонами… 
Добіг, здолавши перешкоди,
А репродуктор захлинається:
"Панове, потяг наш відходить,
Панове, двері зачиняються!" 

"Зажди!"  – гукнув він провідниці,
І – навстіж тамбур, ще  відчинений..
Почув лиш: " У такому віці
Й так ризикуєте, мужчина, ви!" 
Він їй кивнув: мовляв, я згоден…
"Але ж устиг!"  – і посміхається.
"Панове, потяг наш відходить,
Панове, двері зачиняються!"

Зайшов в купе він – сів навпроти.
То те, то се: дорога дальня в нас.
Торкнулись мимохідь Європи,
Мітингувальників-майданівців,
Категоричності "Свободи",
Котра за націю змагається…
"Панове, потяг наш відходить,
Панове, двері зачиняються!"

Згадали "Беркут". І  студентів.
І пам’ятник розбитий Леніна…
"Йдемо в Європу – й інциденти
На рівні варварів!" – до мене він.
Розвів руками: так, виходить.
По-іншому рішатись має це.
"Панове, потяг наш відходить,
Панове, двері зачиняються!"

Не виправдовую – вандали.
Але й людей, щоб катувати так,
Як "беркутівці" катували:
Це – глузд усякий втратити.
А влада – світові на подив –
Сцецназ свій виправдать старається.
"Панове, потяг наш відходить,
Панове, двері зачиняються!"

Куди ж такій в Європу владі?
Тому й демарш такий на саміті.
Народ сказав: державна зрада!
І вийшов сам він на майдани ті. 
Народ за гроші не виходить!
Хай пліткарі як не стараються! 
"Панове, потяг наш відходить,
Панове, двері зачиняються!"

І ми зійшлись на тім, що люди,
Аби були лиш не байдужими,
Чого запрагнуть – і здобудуть.
Їх жодній владі не подужати. 
Усе під силу лиш народу.
Іти куди – ним визначається.
"Панове, потяг наш відходить,
Панове, двері зачиняються!"

Іще про шанс ми – наостанок:
Вагон в Європу не зачинено…
Хто ж на заваді – тим відставка.
Бо з волі спільної і чинимо.
А без людей сказала б "Годі!"
Європа нам – там не вагаються:
"Панове, потяг наш відходить,
Панове, двері зачиняються!"

 

Агонія

Із голосу в Раді за кілька секунд
Прийняти закон – беззаконням є.
Ти мусиш збагнути в хвилину важку:
Пухлина це ракова –  владна агонія.
Агонія – цькований "Беркутом" люд,
Агонія – влада  за мури захована.
Агонія – загнана влада у кут,
Ошкірені зуби у влади – агонія.

Ти ж бачиш:  колоду тасують із карт…
Бо нерви здають у оточення:
Майдан закривавлений – це вже не жарт,
А сісти за ґрати нікому не хочеться. 
Агонія –  спішний, неправедний суд,
Агонія – штурм і знущання над сонними. 
Агонія – загнана влада у кут,
Ошкірені зуби  у влади – агонія.

Уже Україна – як  рана суціль.
Рятуються люди майданами.
Агонія – розпад, агонія – цвіль,
Але й небезпечна катами-тиранами.
Агонія – спроба нечуваних пут.
Агонія –  глум над правами й законами.
Агонія – загнана влада у кут,
Ошкірені зуби у влади – агонія.

Повзуть метастази – підступна з хвороб,
І скверна від влади за скверною,
Аби став навколішки вільний народ.
Та марно. Бо точка уже неповернення!
Агонія – це вже і справді межа,
Агонія – безлад, і вибір є в кожного:
Хто вільний, долає  наругу і жах.
Впокорений падає завжди навколішки. 

А влада і справді вже загнана в кут,
Як спротиви стали мільйонними.
Збагнімо ж нарешті – в хвилину важку:
Пухлина це ракова –  владна агонія.
Агонія – вийти з народом на бій,
Агонія – всім пригрозити в’язницею. 
А вихід – покласти кінець боротьбі,
Якщо є народ і у нього є лицарі. 

 

Не здамся

Одна з улюблених пісень Євромайдану –
"Я не здамся без бою!" Святослава Вакарчука

Найважче, мабуть, не утома,
А незнання, як бути далі…
Кажу я сину: йди додому –
Достатньо й батька на Майдані.

А він стенає лиш плечима,
Та від буржуйки гріє руки:
Мовляв, який там відпочинок…
А я б не проти – до онуків:

Засісти б з ними в теплій хаті – 
Про все на світі гомоніти…
Бо хтозна-скільки ще стояти…
А зимно: сніг… холодний вітер…

Іду до пункту "Теплі речі".
Хтось чай дає. І бутерброди.
Минає день. Минає вечір.
І ніч без "Беркута" проходить…

Уже втяглися – вже герої…
І гріє душу пісня славна
Про те, що я не здамсь без бою…
Із боєм теж. Син – і подавно.

А вже чуток тих – цілі гори,
А командири – оптимісти:
Ми їх здолаєм! Ми поборем!
"Героям – слава!" – лине містом.

Є щось у цьому незбагненне:
Дух – як фортеця, що не взяти.
Бо разом – сила. І у мене
Немає сумніву: стояти!

Ми обираємо дороги:
Назад – це здатись означає. 
Вперед – іти до перемоги,
Котра  без бою не буває.

А вітер носить пісню містом –
"Не здамсь без бою!" – лине й лине.
А ще – "Героям – слава!" Звісно:
Опісля – "Слава – Україні!"

 

Все ще попереду

Не треба, браття, ейфорії:
Все ще попереду, на жаль.
В останню путь столичний Київ
Своїх героїв проводжа. 

Рве душу траурна молитва,
Дітей і мам скорботний плач.
Невже вмирати треба дітям,
Щоб,  Україно, ти жила?

Невже для того ти зростила
Синів і доньок – ясен цвіт,
Щоб проводжати їх в могилу
У розквіті і сил, і літ?

Поглянь на їх обличчя  світлі:
Мов натомились діти й  сплять...
Остання путь – не воскресити.
Остання путь – пером земля!

Ти  будь ласкава, земле  мила:
Прийми їх зболені тіла.
Понад усе вони хотіли,
Щоб ти щасливою була!

Але до щастя шлях – крізь терни.
І їх життя – коротка мить.
Як гірко, що потрібно вмерти,
Щоб Україну захистить.

Тяжкі часи – часи тривожні.
Біль невимовний – біль утрат.
Важка ціна. Кубло вороже
Ще не розбите – справ і  справ!

І про реванш диктатор мріє, 
Бо що йому утрат цих жах?!  
Не треба, браття, ейфорії:
Все ще попереду, на жаль.

Народом вславлені герої,
Хай буде ваш спокійним сон,
Але не знатиме спокою,
Хто у патронник слав патрон.

 

Плине кача…

Халепа ця мені – качки:
Ще лід на озері, бо лютий,
Вони ж до нього – напрямки. 
І дріботять туди, де людно.

Радіють крихті хоч-якій,
Бо зголодніли – їсти просять…
Де зимувалось вам, качки?
Чи не зарано ви у гості?

Що принесли ви на крилі
У день жалоби Україні?
Жалі, як в пісні тій, жалі:
"Гей, плине кача по Тисині…"

Уже й очам забракло сліз,
А знов труна пливе Майданом.
Жалі, качаточка, жалі:
Ой рано, діточки, ой рано!

Погляньте: сонечко з-за хмар,
Та як тепер весні радіти,
Коли з собою вас зима
Навік забрала, діти-діти!?

І цілий день ридає люд:
Героїв славить Україна.
Качки у гості – в день жалю:
"Гей, плине кача по Тисині…"

Розтане в озері вода –
І попливуть  у ній качата.
А до синочка на Майдан
Довіку біль нестиме мати.

Майдане людний і  ясний,
Як жити матері без сина?
В сльозах Майдан. Мов сплять –  сини.
"Гей, плине кача по Тисині…"

Вставай, мій сину, подивись:
Вже та, що мріяв, Україна.
Мовчить. І мати, повна сліз,
В безсмертя проводжає сина.

Приходь синочку, хоч у сни!
Хоч в снах отих тебе побачу!
Вогні і зорі – з вишини.
Несуть труну, мов плине кача…   

 

Пісня про дівча

В турботах збіг холодний день.
Зігрію душу теплим чаєм,
Теплом наспіваних пісень,
Теплом вогню, що в  бочці грає?

І буде вторити струна
Словам щемким у надвечір’ї,
Чом натомила так вона
Ручиці-рученьки –  дівчина? 

Бо й воду гріла цілий день 
Та ще й повстанцям чай носила.
Як сонце, личко молоде
Всіх на Майдані обігріло.

Поглянь – у кожного в очах,
Мов зорі в небі, вогник блиснув.
І мрійно мружилось дівча,
Бо це ж про неї склали пісню.

А той згадав свій рідний дім,
Той  діточок,  дружину любу.
І цілувались молоді,
Як на весіллі в гурті люднім.
 
І кожен думав про своє.
Слова струмочком жебоніли
Про той вогонь, що виграє,
І про дівча, що натомилось.

Мов із туману, вийшла ніч.
І теж погрітися – до діжки.
І танув сніг – лютневий сніг.
Чай парував, немов усмішка. 

І де він той – холодний день.
Горить вогонь – приходь і грійся.
Вогонь нескорених  сердець,
Вогонь життя, що гідне пісні.

     

Ряджені вовки

У овечій шкурі наче, 
Але вовча, вовча вдача: 
Заглитне, кого не стріне. 
Вовча вдача – суть звірина! 

Хай він рядиться, в що хоче,
Але вдача – вдача вовча! 
Жаль, не слухало мене – 
Й де воно – теля  дурне?! 

Тільки ріжки і знайшов. 
Вовк в овечій шкурі – вовк.
Ой, копита ще телячі..
От і все – про вовчу вдачу.

Я й цього б не став казати,
Але ж люди – як телята,
Хоч теши ти їм кілки,
Вірять в ряджених вовків.

Їх же стільки розвелося:
Де не глянь – і сторч волосся!
І так хижо очі щурять,
Хоч в овечій ходять шкурі.

Але пізно, пізно, пізно,
Як зубами клацнуть грізно,
І з-під ніг іде земля…
Й поминай, як я – теля. 

 

Інша Росія

Я, слава Богу, розумію,
Хай з військом суне окупант,
Є інша все-таки Росія,
Якій ненависний тиран.

І звеселіле бачить око,
Що з нами поруч – та, як ми,
Росія Пушкіна, і Блока,
І Євтушенка – із Зими.

Хай із екранів вітер свище,
Прокляття голос долина,
Рилєєв  з нами, і Радищев,
І Чаадаєв поміж нас.

В кільце затиснуті військами,
Ми прориваємось крізь стрій,
Бо Новодворська разом з нами
І з нами Сахаров Андрій.

Неначе вихор той буремний,
Саакашвілі мов кацо,
Йде маршем миру Макаревич
І невпокорений Нємцов.

Вже й не така страшна навала –
Ота в окопах – як на марш
Рязанов вийшов і Навальний,
Гребенщиков, Шевчук, Гармаш… 

Такі всі різні і єдині –
Росії доньки і  сини –
Скандують: "Геть – із України!"
"Не бути з браттями війни!"

І чує світ, і чує Київ,
Повсталий гідності Майдан:
Є інша все-таки Росія,
Якій ненависний тиран.

Та волелюбна й мирна дійсно,
З якою нам під силу – кат,
І референдум по-російськи,
Й до Криму зігнані війська.

Спасибі, браття, разом – сила,
Відтак – здолаємо заброд. 
Є інша все-таки Росія,
Що не зганьбила свій народ.

Нам з нею разом будувати
Нове життя і світ новий.
Спасибі, браття-демократи:
Марш миру – виграний наш бій.

 

Зостався в полоні

У полон взяв загарбник  і море, і нас:
Українців витурює з Криму – у спину. 
Зостається  в полоні –  Шевченко Тарас:
Як у  кріпості Орській, поет України.
 
Виглядатиме нас з постаменту  свого:
Доборолись нівроку, брати-українці!
Із очей  Кобзаревих – бунтарський вогонь,
А із вуст, мов слова "Кобзаря" – блискавиці:

–    Та мені, де стояти, однаково де,
Тільки б знати одне, що жива Україна!
Не біда, коли ворог лихий нападе,
А біда – у покорі стоять на колінах!

Бороніте свій край – край козацький святий!
Що діждуся я вас – ані сумніву в мене!
Чорне море – козацьке є, наше, брати!
І земля ця теж наша, козацька, священна!

Але доти самітно стояти мені
В ненависнім полоні чужинськім.
Обікрали розбуджену землю в огні.
І ніхто не врятує, крім вас, українці!

…Так він мовити просто умів, без прикрас.
А душа – аж горіла від муки та болю.
У полоні чужинськім – Шевченко Тарас.
І чекає тепер в Севастополі волі.

 

Звитяжцеві 

Неначе з вирію пташки,
В континентальну Україну
Прямують з Криму земляки,
Що стали  біженцями нині.

Їх наздогнала вже війна.
І, мов не бачить тії драми,
Парламентар-регіонал
Миритись кличе з ворогами.

О ниці душі, замовчіть!
Вже стільки зрад – і ви своєї!
Гримлять загарбницькі мечі –
Війська йдуть нашою землею!

Несуть чужинські прапори
І опускають наші стяги.
Невже ганебно зданий Крим –
Це рівень нашої відваги?

Не вірю, браття, в цю ганьбу.
Бо то зрадливе зволікання
Спинило нашу боротьбу
Під миротворчі заклинання.

Рятуй Вітчизну, брате мій!
Є бігти ще куди – із Криму…
Але коли відтягнеш бій,
Углиб країни зайда йтиме.

Вже на кордоні – війська тьма.
Дай всім збагнути, що ти – воїн,
Що в тебе наміру нема
Здаватись ворогу без бою.

Ти ж захисник чи хто ти є?
Чи під парламентське квиління
І ти загарбнику здаєш
Себе, свій рід, свою країну?

Не вірю я, допоки Гімн
Співаєш ти й тримаєш стяг ще.
У біженців позаду Крим.
А далі нікуди, звитяжцю!   

     

Мирне покоління

Не бездоганні ми, не без вини:
Є злодії, убивці, наркомани…
Ми – перше покоління без війни,
Звичайно, не рахуючи Афгану.

Але то інша все-таки війна,
Хоч і багато з неї не вернулось.
І де він –  той Афганістан –  хто знав?
І що в нім наші хлопчики забули?

Тепер каліки, навіть хто й без ран,
Співають в переходах в одностроях
Про свій далекий проклятий Афган
І про полеглих там – на полі бою.

І все ж не всім пече ота війна.
Хіба кого побачиш – кинеш гривню.
Ми – покоління, хто війни не знав
Всепланетарного, сказати б, рівня.

Ще вчора так було й пишались тим.
Засліплені свободою, герої
Без спротиву здали півострів Крим
І Севастополь теж здали без бою. 

Цій інфантильності страшна ціна:
Загарбник вже стоїть по всім кордоні.
У вітчизняну вироста війна –
Від братньої країни оборона. 

Така локальна, що весь світ завмер:
Бо справді центр Європи – Україна.
Як вийде світ із тупика тепер –
Замирить чи напризволяще кине?

Але ж не самовбивця світ отой:
Шукає вихід – санкції, погрози…
І третю світову не відкида ніхто –
Що день – песимістичніші прогнози. 

А, може ж, вдасться все-таки спинить:
Надворі двадцять перше все ж століття!
Й ми – перше покоління без війни.
Невже не зможемо ним залишитись?

Все може бути. Я з наївних – тих,
Що вірять у домовленості свято.
Тепер не знаю, як мені спасти
Свій рідний край від інтервента-брата?

Та достеменно знаю лиш одне,
Що захищатись буду неодмінно,
Бо вже на мушку брат бере мене –
Таке, здавалось, мирне  покоління…

     

Коли всі

Через поле, через ліс
Я в долонях  щастя ніс.
А воно, як сонце красне,
Незбагненне, світле щастя.

Били в очі верболози –
Аж в очах блищали сльози.
Навперейми через поле
Вийшла доля чи недоля.

Може, й доля, та щербата...
Стала заздро дивуватись:
Неймовірно, де це ти
Стільки щастя зміг знайти?

І за нього ухопилась
Та рвонула, скільки сили,
Із тим щастям – в темний ліс,
Через поле, верболіз…

Шелестіла скрушно нива:
А такий же був щасливий!
Як дзвіночки – колоски:
І у кого ж ти такий?

Як же міг ти, сину-сину? –
Засмутилась Україна.
Я тоді за щастям вслід.
А навстріч мені сто бід.

Що здолав одну – знов інша.
І все гірше жити й гірше.
Де не гляну – звідусюди
Із бідою сунуть люди.

А здаля – за видноколом – 
Голос долі чи недолі:
Як не вмієш щастя  ти,
Необачний,  берегти

Та в руках його тримати,
Будеш завжди біди мати!
І мені вже не до втіхи:
Зі ста бід вродило лихо –

Чорне лихо зі ста бід:
Аж затьмаривсь білий світ!
Я гукнув: докупи всі
Біди, людоньки, несіть!

В кого лихо – й поготів,
Як хто щастя захотів.
Заштормило – люд, як море:
Ач, як нас єднає горе!

Мов дев’ятий вал той – рід:
Всі несуть свої сто бід. 
Не забули ні одну.
Я іще тоді гукнув:

А в’яжімо їх! – зв’язали.
А тим часом сонце встало.
І під сонцем в добрий час
Біди всі зів’яли враз.

І так стало любо й ясно.
А в долонях – знову щастя:
У людей воно і в мене –
Світле щастя незбагненне.   

Наче сонце в небесі.
Що то сила – коли всі!
Сон? Та ні – було. Було…
Майже десять літ спливло.

Люди, люди, десять літ!
Замість щастя – сотня бід.
Де не глянеш – лісом, полем
Доля ходить, як недоля. 

 

Кавунці

Дозріває мій баштан –
Аж чотири кавуни.
За ніч кожен підроста:
Вже як м’ячики вони.

А один з них – хитрий лис –
У картоплі на стеблі 
Огудиною завис,
Не торкаючись землі.

Чепурненький – на братів
Поглядає зверху вниз.
І мовчать невдахи ті –
Ніби винні в чім вони.

А самі – аж вгрузли в ґрунт.
І замурзані такі.
Обережно їх беру,
Обмиваю їм боки.

Той, що висне на стеблі,
Заздро дивиться на них.
На городі у теплі 
Дозрівають  кавуни. 

Ніч іще, й стеблина та
З хитруном торкне землі.
І помириться баштан –
Кавунці мої малі.  

От би так воно в житті:
Як би високо не ліз,
А ніколи на братів
Не дивився зверху вниз.

Вдача – то примхливий птах:
Не назавжди він в руці.
… Дозріває мій баштан –
Всі чотири кавунці.

 

Сюр-сюр                    

Проснувся – зорі у вікні.
Прислухавсь – співи за вікном.
Цвіркун не спав. Не спав всю ніч:
Сюр-сюр, сюр-сюр – вів знов і знов.

Про що, про що,  скажи, вони –
Оті сюр-сюр твої щемкі?
І тільки зорі – з вишини,
І лиш сюр-сюр, сюр-сюр довкіл.

Два звуки лиш – мов двійко слів,
І сни урвалися мої.
Яким же має бути спів,
Коли сто тисяч в серці їх?!

Сюр-сюр, сюр-сюр… І тільки десь,
Як дисонанс, що рве мотив,
На ланцюгу озветься пес.
Бо службу має пес нести.

І тиша знов. Серпнева ніч
Під дивні співи цвіркуна.
О, як повідати мені,
Що справді повна чар вона?

Що навіть зорі  із небес
Вслухались в той блаженний спів.
І навіть змовк гавкучий пес.
Й так раптом ранок підоспів.

Як все привиділось немов:
Ні зір на небі, ані сну…
І спів урвавсь – цвіркун замовк.
Здав пост мені. Що ж – розпочну…

Про що? Не знаю… Хоч про ніч,
Щоб ожила в рядках вона,
Коли не спалося мені
Під дивні співи цвіркуна.

А ти проспала: соня – ти!
Тепер почуй, хоча б зі слів:
Сюр-сюр, сюр-сюр – простий мотив,
Але такий щасливий спів.

Де зараз він, співець нічний?
Озвавсь "Шансон": Шарль Азнавур.
Щемкі слова. Про що вони?
Бон жур, ля мур… Сюр-сюр, сюр-сюр…

         

Справедливість

Ходила справедливість між людьми.
Одні її вітали, і щаслива
Несла порозуміння, спокій, мир.
А інші – гнали в шию справедливість.

І де й дівалось між людей добро:
Натомість – сварки, ворожнеча, війни,
На стінку – стінка, на народ – народ.
Бо балом правила – несправедливість.

Та справедливість повертала  знов,
Бо між людьми – і тільки – вміла жити.
Як квіти, сіяла між них любов,
І сходила любов між них, як квіти.

І прозрівав урешті серцем  люд. 
І квіти зла виполював на ниві.
Велике слово: над усі люблю 
Із правдою укупі  справедливість.

Один в них корінь – цих словах святих.
І доки їх притримуються люди,
Усе у них ладнається в житті.
Було так. Є. І вічно буде. 

Хай як нелегко їй поміж людьми,
Бо ще сповна  неправди й зла на світі,
Та доки боремось за неї ми,
Нічим її й нікому не зломити. 

Прорветься, наче  сонце те –  ясна,
Крізь терни слів – облудних і брехливих.
Хто прагне правди, є для тих  вона –
Найвища правда в світі – справедливість. 

За неї стільки полягло голів!
І скільки ще поляже – не злічити,
Допоки люди зможуть на землі
По справедливості – і тільки – жити.

Квітуча земле, в сонці веснянім
Зрости зерном добра на плідній ниві!
І щоб з добра того вродила всім – 
Однакова для всіх нас –  справедливість.   

 

Омріяний день

Яви нам, Боже, світлий день:
З привітним сонцем в небі синім.
Хай благодатний дощ іде
На щастя любій  Україні.

Яви нам, Боже, добрий день,
Щоб хрест тяжкий – цей ніж у спину –
Жорстокий розбрат між людей
Не нищив любу Україну.

Яви нам день – щасливий день,
Щоб грілась радістю людина.
А буде щастя у людей –
Благословиться Україна.

Свої нам милості яви!
А у людей прошу єдине:
Наближмо разом день, щоб він
Найкращим днем був України!

 

Про що рядки

Доволі клоуном чи ким
Мені вже бути, а блазнюю…
Про що вони – оті рядки,
Які сьогодні напишу я?

Про те, що я люблю тебе,
Як синьооку Україну…
А дощ осінній – із небес.
Прощальні помахи пташині.

Кого ж зігріють ці слова,
Коли і так невтішно людям?
Тамтам свій вітер вибива.
І осінь, осінь, осінь всюди.

А я кажу, що все гаразд,
А я втішаю всіх: минеться.
Це – знову осінь: та пора,
Коли завжди бентежно серцю.

Бо відлітають журавлі,
Бо в’яне цвіт і серце крає.
Та шкодувать за тим не слід,
Що неодмінно проминає.

Радіймо дню, хай там який,
Але він наш, вкотре кажу я.
Доволі клоуном чи ким
Мені вже бути, а блазнюю…

І хай безрадісно мені,
Що важко так живеться людям,
Рядки викреслюю сумні,
Й оптимістично мовлю: будьмо!

Такий не в пору, певно, спів.
Та я кажу, надії повен:
Найкращий день, що підоспів.
Хай навіть тричі  буду клоун.

Воно ж, бач, клоуни в ціні,
Коли за цирк держава править…
А чи почуюся, чи ні,
То, глядачу, твоя вже справа.  

Лиш день новий свій не змарнуй,
Щоб він – осінній і невтішний,
Як птах, сягнув у вишину
На крилах добрих справ і віршів. 

           

За журавлями

Туманом жовтень висріблить шляхи. 
Озветься в небі журними ключами.  
Дорога вгору, а літа – на  схил – 
За журавлями вслід, за журавлями. 

"Щаслива путь!" – журавликам скажу. 
А сам ітиму слідом за літами, 
Допоки шлях не верне за межу – 
За журавлями вслід, за журавлями. 

Пливе туман, сріблить осінній шлях, 
Спадає лист і журно так кружляє. 
Яка ж ти рідна, шепочу, земля – 
За журавлями вслід, за журавлями. 

І хай густі клубочать тумани, 
Хай опаду, як лист отой в нестямі, 
У дітях-внуках я дійду весни – 
За журавлями вслід, за журавлями.

Туман розтане, земле, і тебе
Зігріє сонце, що з небес прогляне.
Озвусь і я в "Курли!" отім з небес –
За журавлями вслід, за журавлями.

                               

Це про нас  

Світами мігрують щонайменше 7 мільйонів українців
у пошуках щасливішої долі.
Фахівці прогнозують,  що 2050 року
населення України  може зменшитися до 35 мільйонів.                                            

А де народився, то там пригодивсь…
Це дуже і дуже про нас, українці!
Не може Вкраїна без нас обійтись,
І ми без Вкраїни у світі – чужинці. 

Допоки ж волати: вертайтесь, сини!
Якої світами шукаєте долі?
На рідних чорноземах в ріст бур’яни:
На батьківськім, чуєте, рідному полі!

Це й наша вина, а не тільки батьків,
Що ми занедбали свою Україну.
Вона незалежності прагла віки,
Дійшовши її, вигляда, як руїна…

Бо діти знялися не знати куди!
Кажу їм: вертайтесь, допоки не пізно.
Бо де народився, то там пригодивсь.
Душа засихає, сини, без вітчизни!

Без неї безбатченки ми на землі.
Але ж байстрюків при батьках не буває!
Утіште їх, діти, на старості літ.
Допоки Вкраїна ще є. І чекає.

 

Туманний ранок

У густому-густому тумані
Заховалося місто моє.
Я не ремствую, Господи: ранок!
І святиться ім’я хай твоє.

Бо знайома мені ця дорога
І нікому не збити з путі.
І не ремствую я ні на кого,
Окрім себе, хіба що в житті.

Хай сховались, як місто в тумані,
Неутримні щасливі літа, 
Але дякую, Боже, за ранок,
Із якого мій день вироста,

Що моя струменить ще дорога
І не щезло бажання іти.
Наче в казці: з туману густого
Проявляється Київ святий.

Оживають авто і трамваї.
І мурашник людський ожива.
А про що моє серце співає,
Хай розкажуть ранкові слова.

Бо не все ще сховали тумани.
Та й сьогоднішній вже розтає.
 Я не ремствую, Господи: ранок!
І святиться ім’я хай твоє.

                                         

Родина  

Я думаю так: головне – це родина.
Все інше в житті вочевидь похідне.
Вона й проводжає, вона і зустріне,
Вона й добрим словом колись пом’яне.

І як незатишно буває на світі,
Родина зігріє сердечним теплом.
І певно ж, немає щирішої миті,
Як батько і мати з дітьми за столом.

Там порівну всім – кусень хліба святого,
Того, що вдалося надбати в труді.
Там спільна молитва з проханням у Бога,
Аби обминала недоля наш дім.

Той дім, де живем. Де зігріта родина.
Де з прадіда-діда невтомний наш рід
Єдиного прагне, аби Україна
Звелася з колін, почувалась, як слід.

Я певен: всім вистачить сонця  з блакиті.
А нам Україна – це  сонце ясне на землі.
Отож, дай нам, Боже, так жити на світі,
Як в батьківській хаті, в родиннім теплі.

 

Спасибі!

Круті життєві віражі, 
Але за них кажу – спасибі!
Бо не дай Бог дійти межі, 
Коли нікому не потрібен.

І не дай Бог самотні дні, 
Без сну самотні довгі ночі, 
Коли ні друзів, ні рідні…
І знать тебе ніхто не хоче!

В сумній шкарлупці забуття 
До Бога звернений живеш ти, 
Аби дав сили для життя
Або до себе взяв нарешті!

Тож як не важко на душі,
За воза, що тягну, спасибі!
Бо не дай Бог дійти межі, 
Коли нікому не потрібен.

 

Негераклітова ріка

"Не можна двічі увійти в одну й ту ж річку"
Геракліт із Ефесу (520-460 роки до н. е.)

За митями миті летять золоті.
Хотів би утримати їх – не виходить!
Вливаюсь в людський суголосний потік –
У негераклітову воду.

Я в неї і двічі, і тричі ввійду,
Щоразу зустрівши знайоме обличчя.
І усміх, як цвіт у травневім саду,
В очах спалахне і покличе.

Привітно на серці – і легше в житті.
Шкода лиш, невтримні нізащо у світі
Летять і летять – на вагу золоті –
Життя найжаданіші миті.

 

Щоб вижити

Не тривож мою пам’ять, бо серце болить.
Завмирає душа на твій голос...
Я ще, мабуть, зумію тебе розлюбить, 
А забути не зможу ніколи!

Як не вернеш зорю, що зірвалась з небес,
Так зів’ялим квіткам не ожити.
Я ніколи не зможу забути тебе,
Але якось же маю я жити!

Обійди, як де-небудь зустрінеш мене.
 І убік одведи свої очі.
Я любив і люблю. А тепер лиш одне –
Розлюбити, щоб вижити, – хочу.

                                 

Равлик

Не знаю, насправді, як житиму далі
І чим я зарадити зможу собі: 
Я – равлик маленький. Турботи й печалі
Тягну на своєму щоденнім горбі.

Абиде спочити – до того далеко.
Дощить всю дорогу. А я ж – не плавець:
Я – равлик маленький. І скрізь небезпека:
Не дай бог наступлять, наїдуть – кінець!

Мій дім на мені. Я до затишку правлю:
Де сонце голубить шовкову траву.
Я –  равлик маленький, малесенький равлик.
Прошу – обережніш: я теж тут живу!

                           

Голубине кохання

Петляє голуб круг голубки
І так настирно щось торкоче.
А я до тебе, моя любко,
А я до тебе, й тільки, хочу.

Вальсує пара голубина:
Довкруж тупцює,  потім стане...
А ти у мене теж єдина,
А ти ж у мене теж кохана.

Весна для стріч – не для розлуки.
Подай мені хоча б надію.
... Петляє голуб круг голубки.
А я милуюсь і радію.

І не хотів би більш нічого,
Аби лихе було позаду.
Якщо кохання, то такого,
Щоб голуби могли позаздрить! 

                         

Бентежне

Розквітне сад і відцвіте.
Цвіт обпаде додолу.
До мене ж літо золоте
Не вернеться ніколи!

Вже на порозі – холоди.
І плаче день дощами.
Ти, серцю, пам’ять не буди:
Минуло все між нами!

Минула щастя дивна мить,
Як сонця теплий промінь.
Чому ж тоді душа болить?
Чом так бентежить спомин?

Бо все на світі відцвіте.
З весною знов розквітне.
А щастя літо золоте,
Коли мине – навіки!

Воно ночами буде снить
І завдавати болю...
Та все одно за щастя мить
Кажу спасибі долі. 

                               

Сніжна елегія

Задрімала герань на вікні – 
Вколисала зима. Дивовижно:
Безперестану падає  сніг –
Елегійно. Замріяно. Ніжно.

Мружу очі  – щасливий такий:
Ну, нарешті, цей сніг без упину.
Зодяглися у шубки пухкі
Довкіл  мене зелені ялини.

Що за ранок –  аж мліє душа
Від лапатого снігу і тиші.
В годівничці, як люльці, пташа
Вітерець обережно колише.

А воно вже: «Цвірінь!» та «Цвірінь!».
Виглядає цікаве: а хто там?..
Сніг ряхтить о ранковій порі.
Спить герань у будинку навпроти.

 

Єднаймося, браття!

         Усім, хто українцем є на світі

Знов сонце крізь хмари пробилося – 
Весь світ заяснів у красі.
І краща нам доля судилася,
Коли її прагнемо всі.

Єднаймося, браття, єднаймося!
Це слово хай лине до кожного.
В ім’я України братаймося,
Щоб бути нам непереможними!
А море хай піниться хвилями – 
Не вернем з дороги звитяг!
Єднаймось, щоб бути щасливими,
Бо ми того варті життя!

Як матір, ми волю шануємо.
Та й те пам’ятаймо всякчас,
Якщо ми свій дім не збудуємо, 
Ніхто це не зробить за нас.

Іде корабель, що звемо Україною,
Іде попри грози й шторми.
Щоб бути одною родиною,
Єднатися мусимо ми!

Єднаймося, браття, єднаймося!
Це слово хай лине до кожного.
В ім’я України братаймося,
Щоб бути нам непереможними!
А море хай піниться хвилями – 
Не вернем з дороги звитяг!
Єднаймось, щоб бути щасливими,
Бо ми того варті життя!

 

Анумо, діти!

Заглянуло сонце у хату
Промінчиком теплим, ясним:
–    А хто там не хоче вставати?
А хто додивляється сни?
Анумо, анумо на  луки,
Сплітаймо віночки із квітів, 
І дружно узявшись за руки,
Танцюймо і граймося, діти!
Із піснею пташка у небі.
І сонцю радіє земля.
Неначе магнітом до себе
Притягує літо малят.
Чекатиме вересня школа.
І вас почекають книжки.
Усміхнене сонце довкола –
Радіймо життю, малюки!
Вінки надягаймо і – в коло!
Дай Боже квітучих вам літ
І долі – щасливої долі,
Дай Боже, на рідній землі! 
Анумо, анумо на  луки,
Сплітаймо віночки із квітів, 
І дружно узявшись за руки,
Танцюймо і граймося, діти!

 

На Купала

Я в цю ніч не засну:
Ніч казкову і дивну,
Що Купальською звуть.
Це –  закоханих ніч.
Я у горах знайду
Квітку щастя чарівну, 
Що наснилась тобі,
Що так люба мені.
Зачаруй – подивись
Своїм поглядом ніжно-ласкавим.
Я на світі  шукав 
І знайшов, моя люба, тебе.
Дай нам Бог і колись
Не забути цю ніч на Купала.
І ці зорі, що нас
Чарували з небес!
А від квітки тії 
Стільки ніжності й світла.
І так тепло мені
У Купальську цю ніч.
То у серці моїм 
Квітка щастя розквітла.
Я для тебе її 
На Купала приніс.
Зачаруй – подивись
Своїм поглядом ніжно-ласкавим.
Я на світі  шукав 
І знайшов, моя люба, тебе.
Дай нам Бог і колись
Не забути цю ніч на Купала.
І ці зорі, що нас
Чарували з небес!                          

 

Зачекай!

Як той вітер, що свічку згасив, 
Твоє слово роз’ятрює рани.
Я ніколи тебе не просив, 
А тепер попрошу наостанок:
Зачекай!
Ще не всі відцвіли первоцвіти.
Зачекай!
Ще так лагідно сонце нам світить.
Зачекай!
Так непросто узяти й піти –
Зачекай! – 
Коли в серці закоханім – ти!

Навіть вітер надворі затих.
Посміхнулося сонце привітно.
І немає мені самоти,
Коли ти є на білому світі!

Ти приходиш, як щастя, у сни.
Одного я боюсь, моя мила, 
Щоб сказати "Зажди!" не спізнивсь.
І щоб ти це почуть не спізнилась:
Зачекай!
Ще не всі відцвіли первоцвіти.
Зачекай!
Ще так лагідно сонце нам світить.
Зачекай!
Так непросто узяти й піти –
Зачекай! – 
Коли в серці закоханім – ти!          

 

Дослухайся серця!

Одцвітають троянди сумні.
Опадають пелюстки додолу.
Ти приходиш до мене вві сні,
А здається – вертаєш додому.
Хоч би словом одним обізвись –
Зі свого обізвись небуття...
Що було – відбуло те колись,
А попереду – ціле життя.

У комині зітхає вогонь,
Дотліває і гасне жарина.
Ти дослухайся серця мого,
Бо ти в мене – кохана єдина!

І єдина утіха мені,
Що у снах ти вертаєш додому.
Одцвітають троянди сумні.
Опадають пелюстки додолу.
Хоч би словом одним обізвись –
Зі свого обізвись небуття...
Що було – відбуло те колись,
А попереду – ціле життя.

                           

Злітає листя

Злітає листя  на  Подолі.
Злітає з кленів, як колись…
Співає хтось про нашу долю:
Як ми кохали й розійшлись…

Ридає дощ у передмісті.
Ячать прощально журавлі.
А листя з кленів, з кленів листя
Злітає журно до землі.

Що відбуло,  не повернути.
Стліває листя у воді.
Пора давно мені забути
Тебе й дорогу на Поділ.

У тебе й мене різні долі.
Не поєдналися  в одну.
Стою самотньо  на Подолі.
Чого чекаю – не збагну.

Ридає дощ у передмісті.
Ячать прощально журавлі.
А листя з кленів, з кленів листя
Злітає журно до землі.

    

 Я люблю вас

Наших віч – як свічок на Майдані:
Не забути ті ночі і дні.
Нас і справді багато, кияни,
А тому так надійно мені!
Увіллюсь у потоки стрімкі
І наспівувать радісно стану:
Я люблю вас, мої земляки,
Я люблю вас, кияни!

Нас і справді ніким не здолати:
Не подоланий Київ ніким.
Я щоразу іду на Хрещатик,
Як на зустріч зі щастям своїм.

Ти купаєшся в сонячнім світлі.
Синя стрічка – Дніпрова вода.
Найчарівніше місто у світі
Ти – столице моя золота!

Наших віч – як свічок на Майдані:
Не забути ті ночі і дні.
Нас і справді багато, кияни,
А тому так надійно мені!
Увіллюсь у потоки стрімкі
І наспівувать радісно стану:
Я люблю вас, мої земляки,
Я люблю вас, кияни!

 

Липа

Вклоняюсь, липо, вам – цвітіть,
Хоч вам у червні, може, й рано…
Вдяглася в одяг золотий,
Мов під вінець сьогодні вбрана. 

А хто посватався – мій клен?
Ти ба – підріс. Зеленочубий.
І випроставсь – козак, але
Від молока блищать ще губи. 

І що ти можеш дати їй? 
Що в тебе є, крім зелен листу?
Стоїть закоханий – не смій 
Йому сказати проти, звісно.

Дзижчить так весело бджола,
Немов кепкуючи над кленом:
Збирає мед в поті чола,
Бо знає: молоде – зелене!

Ще все попереду в житті:
Зачарування й серця рани.
В одежі липа золотій,
Мов під вінець сьогодні вбрана.

Майнув легенький вітерець
Шепнув мені, та під секретом!
Хто липу заміж забере,
Питайте в іншого поета.

А я дав слово. Словом тим
Не хочу я кленка поранить.
Вклоняюсь, липо, вам – цвітіть,
Хоч вам у червні, може, й рано…

 

На Трійцю дощ

Дощить. Святки - і житу, й брості...
Згадав дитинство і село:
На Трійцю вибратись у гості
До бабці – щастям це було.

Тепер таких святок немає:
Хто про русалок розповість,
Що подорожніх всіх хапають
Та ще й лоскочуть у траві?..

І я лечу прожогом. Лячно:
До пліч мені довкіл жита.
Навтіки прудко коник скаче
Й кульбабка збита обліта.

А в бабці Мотрі на городі
Цвітуть високі картоплі.
Вона з сапою їх обходить
І все вклоняється землі.

Буряк вже викинув листочки.
Неподалік жасмин цвіте.
І край городу – мак в рядочку.
А поруч – кріп. І все – росте.

Любила бабця повторяти
(І я затямив це малим):
Щоб був врожай – та ще багатим! –
То треба кланятись землі!

О, як дощу вона раділа!
Казала – Бог із неба шле.
А від посухи – аж сивіла,
Немовби хто наврочив зле...

Померла в спеку. Вже старою.
На Трійцю. Дощ зірвавсь тоді:
Заплакав цілий світ зі мною,
Мов співчував моїй біді.

А вранці зеленню буяла
Довкіл уквітчана земля.
Душа бабусина витала
У кожнім подиху зела.

... Тепер моя сивіє мати.
Мені знов лячно на душі.
Дай, Боже, мамі в Трійцю – свята.
А для зела – нехай дощить!

 

Сонячний світ

Я назвав його – сонячний світ.
Заперечте, якщо вам не сонячно. 
Скаче промінь, як коник в траві.
І стоїть, наче сонечко, соняшник.

Знявсь легенький туман від роси.
І рожеве від променів марево… 
Боже праведний, стільки краси, 
Стільки музики в ранішнім гаморі!

Скільки світлих зустрів я людей,
Що у сонці купалися радісно. 
А над річкою сонячний день 
Витинав розфарбовані райдуги.

Я собі теорему довів
З принциповістю математичною:
Не земний це, а сонячний світ.
І земля – корабель в морі вічності.

Ми на ньому йдемо між світів.
Гляньте: править за компас нам соняшник.
Я про сонячний світ повісти вам хотів.
Ну погодьтесь: їй-право ж, він – сонячний!

 

Безсмертя

За межею земною – нічого...
Що устиг, те й твоє по тобі.
Уповання наївне на Бога –
Гарна казка біблейна. Не більш!
Ні пришестя не буде, ні раю.
І у пеклі ніхто не згорить.
Тільки те по тобі не вмирає,
Що ти іншим зумів залишить. 
Більш нічого по смерті не буде.
Залишиться хіба що той слід,
Чим цікавим явився ти людям,
Чим цікавим ти був на землі. 
А тому треба жити на світі,
Попри все – скільки сил в тебе є.
І чим зможеш себе ти явити,
В тім насправді безсмертя твоє.
Крім земного, нема більше раю.
Крім земного, більш пекла нема.
Чи забудуть тебе, чи згадають –
Все від того, що в серці ти мав.
Треба встигнути стати щасливим,
Як Людина ні в чім не зміліть.
Бо життя – то найбільше є диво. 
Бо з любові усе на землі.

 

Жінка

Ми мусимо встигнуть сказати в житті,
(Хоч вічні цейтноти чигають, як ласо):
Ви нам заповідані – грішні й святі,
Обраниці спільної долі і часу.
Ми веснами міряєм силу чуття,
Прийдешня весна незбагненна, як щастя:
І ви, що даруєте диво – життя,
Своїм материнством безмірно прекрасні!
Як сонце з небес зігріва навесні,
Так усмішка ваша і лагідне слово.
Своєю жіночністю ви чарівні. 
Й ні з чим незрівнянні в безмежній любові.
І ми чогось варті на вашому тлі – 
І чин маєм мужа – мужчини – з правіку.
Із жінки усе почалось на землі,
Тієї, що Бог сотворив з чоловіка: 
І гріх першорідний, й прокляття небес,
Тріумфи й падіння і прагнення неба.
І скільки життя, будем славить тебе,
Бо вищого, жінко, немає за тебе!

 

Дівча

Всі налягли на одного:
Кастетом били і паліччям.
Палахкотіли, мов вогонь,
Криваві рани на обличчі.

Сорочку скинути не міг:
Вона клаптями в тіло вп’ялась.
І хоч би хто був допоміг –
Всі, мов чумного, обминали.

А кров спливала, як свіча...
Він силкувавсь звестись на ноги.
Тоді однісіньке дівча
Несміло підійшло до нього.

Не знаю, як допомогло,
А він підвівся. І додому
Дівча неспішно з ним пішло...
“Сусідка” – хтось сказав. – “Знайома”...

Моя любове! Так було.
Вже й не згадаю – за що били?
... В дружину те дівча зросло,
Що врятувать мене зуміло.

Тепер не видно ран нових,
Бо без слідів навчились бити.
Але зцілюся я й від них,
Допоки поруч ти на світі.