Олександр Юрійович Есаулов народився 18 листопада 1952 року у селі Ромачі, Просницького району Кіровської області, Росія, у родині військовослужбовця. Батько – Есаулов Юрій Павлович, зараз пенсіонер, та мати – Есаулова Клавдія Василівна, пенсіонерка, мешкають у Вінниці. Має брата – Есаулова Олексія Юрійовича, який також мешкає у Вінниці, де займається власною справою.

У 1970 році закінчив десять класів Республіканської середньої школи-інтернату по класу кульової стрільби, кандидат у майстри спорту, неодноразовий чемпіон України. У 1970 році був призваний до лав Радянської Армії, у 1972 вступив до підготовчого відділення Київського інституту народного господарства, фінансово-економічний факультет якого  закінчив у 1977 році за спеціальністю «Фінанси СРСР», кваліфікація економіст. Був направлений на роботу у Київський обласний фінансовий відділ, де працював до 1980 року на різних посадах. У листопаді 1980 р. був направлений у місто Прип'ять на посаду завідуючого міським фінансовим відділом. У 1985 р. обраний заступником голови Прип’ятського міськвиконкому. На цій посаді зустрів аварію на Чорнобильський АЕС. Приймав участь та організовував різні заходи, пов'язані з евакуацією населення міста, подальшого його забезпечення житлом, роботою, виплатою відшкодування за майно, що було залишено у Прип'яті і таке інше. За працю у ці дні у 2007 році  нагороджений орденом «За заслуги» 3-го ступеня.

Після аварії працював заступником директора з загальних питань Інституту ядерних досліджень НАН України, заступником начальника планово-економічного відділу ПО «Спецатом», комерційним директором МП «Лелека», президентом Українського екологічного фонду, директором підприємства «Екорадник», керуючим справами Ощадбанку України, і, нарешті, з 1998 року – технічним директором Інституту підтримки експлуатації АЕС, де працюю до теперішнього часу. Одружений. Дружина – Есаулова Зінаїда Михайлівна, маю доньку Наталку, 1980 року народження, та сина Михайла, 1985 року народження. Обидвоє мають вищу освіту і наразі  працюють.

Писати почав у 2005 році, коли упорядкував свої нотатки про події 1986 року.  Вийшла невеличка книжка. На жаль, українські видавництва не зацікавилися нею, тому запропонував ії видавництву «Європа», Москва, де вона і вийшла накладом у 1000 примірників у 2006 році.

Одразу після цього написав свою першу дитячу книжку «Game over!», яка вийшла накладом у 2000 примірників у видавництві «Зелений пес». Після цього у тому ж видавництві у 2006-2008 роках вийшли ще чотири книги з цієї ж серії: «Антівірус», «Канікули для Інформи» (лауреат «Еврокон-2006), «Вихідний формат» та «Таємниця Великого Сканера», усі накладом по 2000 примірників.

У 2008 році у видавництві «Клуб семейного досуга» накладом 15000 вийшла книга «Хозяин зоны».

У 2011 видавництвом «Теза» (Винниця) почала видаватися серія «Дитячий детектив». Усього написано одинадцять  книг, видані вже сім: «Кьонінгова колекція», «Чорні археологи», «Як уполювати чупакабру», «Кіднепінг», «Справа честі», «Щуриний підступ» та «Жіноча справа».

В 2011 році у Тернопільському видавництві «Богдан» вийшов роман «Переможців не судять», який у 2009 році став лауреатом «Коронації слова». Дипломантом «Коронації слова 2011» стала дитяча книжка «Зоряна електричка», видана Винницьким видавництвом «Теза». Дипломант «Коронації  слова» 2013, сценарій кінофільму «Господар Зони «Ч».

Крім того, в 2014 році вийшла книга «Город, которого нет», та, по запрошенню видавництва «Фоліо», були написані та включені в збірку оповідань «Україна-Європа» та «Історія з шиншилой», що видавалися видавництвом до Фестивалю видавців у Львові в 2014 та 2015 роках.

Казка про чашку

Чашка стояла на кухонному столі. Вона була біла, з рожевою квіточкою на боці, золотим обідком по верхньому краї і з красивою витонченою ручкою, що нагадувала кирпатий носик. Чашка стояла на блюдці, такому ж білому, з квіточкою і золотим обідком. Чашка стояла і гірко плакала.

— Ну що, отримала? – єхидно запитало Блюдце і передражнило Чашку: – «Я головна. Я головна. В мене наливають, а ти завжди лише підстилка...». Ага-ага! А що ти тепер скажеш? Не захотів він з тобою товаришувати? Будеш тепер знати! От подивимося зараз, яка ти головна...

І Блюдце відвернулося, зневажливо заплющивши очі. Чашка заплакала ще гіркіше. Ну як тут не заплачеш? Чайник, завжди такий добрий, ласкавий, ніжний і щедрий, раптом відвернувся від неї, його вірної подружки! З полички, на якій стояли дві чашки, – одна Синя, а друга Рожева в білу цятку, – теж захихикали:

— Ага-ага? Отримала? Більше не дертимеш носа! «Мене господар більше за всіх любить! Лише з мене каву вранці п'є!». Хі-хі... А сьогодні – фігушки!

Сьогодні дійсно сталася неприємність. Та що там неприємність! Просто біда! Горе страшенне! Все почалося з того, що господар і господиня вчора були на концерті і прийшли додому дуже пізно, отже, і пізно лягли спати. Вранці, звісна річ, трохи проспали. Господиня побігла на роботу першою, випивши на доріжку чашку кави. Випити то випила, але Чашку за собою не помила. Просто забула. Дуже поспішала. Ну, і господар Чашку мити не став, хоч вона і була його улюбленою. Сунувся до неї з Чайником, побачив, що Чашка брудна, і заварив собі каву в іншій чашці. Адже він теж поспішав, тому що трохи проспав. Ось і вся історія. Але те, що для господаря зовсім нічого не значило, для Чашки з кирпоносою ручкою і золотим обідком виявилося трагедією: її улюблений Чайник відмовився наливати в неї окріп! І зараз Чашка гірко плакала. А її сусідки над її сльозами знущалися і єхидствували. Так буває. Ось ти красива, чистенька, біла. В тобі найкраща кава в світі! Найсмачніша! Господар п'є і посміхається. Чайник, що стоїть поряд на газовій плиті, теж тобі посміхається і стріляє у твій бік очима. І якщо господар піднесе улюблену Чашку до його носика, то Чайник тут же наллє окропу. І раптом раз! І ти вже не найкрасивіша! І не найвитонченіша! І кави в тобі взагалі немає, а лише брудний кавовий осад на дні. Жах!

— Чайник, а Чайник! – звернулася до Чайника Синя чашка. – Що ж ти так зі своєю подружкою, га? Бачиш, як вона гірко плаче?

Синя чашка кинула лукавий погляд на свою Рожеву подружку і єхидно посміхнулася, а та відповіла їй такою ж посмішкою.

— А що Чайник? Щось, десь – одразу Чайник! Ну... Подобається мені… Тобто, подобалася. Але вона... Тобто, її… А я що? Я нічого.

— Чайник, та ти що? Ти теж мене зрадив? За що?! Я ж завжди до тебе... Який же ти... А ще в любові присягався! – і біла Чашка заплакала ще гірше.

Чайник же, не звертаючи уваги на свою білу подружку, вірніше, колишню подружку, звернувся до чашок, що стояли на поличці:

— Агов, чашки! Ну, хто піде до мене сьогодні в гості увечері? Ви ж мене знаєте, я хороший і добрий. І нікого не ображу! А окропу вистачить на всіх!

— Зеленушко, ти як? Сходимо в гості до чайника?

— Ну, Синелло... А чом би й ні? Не все ж білявкам до чайників в гості ходити, га? Ми ж начебто теж нічогенькі такі з себе? Як ти вважаєш?

— Звичайно! Он яке в мене пузце симпатичне!

— А я зате вища за тебе! І в мене більше окропу влазить!

— Це як поглянути.

— Не дивитися треба, а міряти!

— Ну, Синелло, ти і дурепа! Потрібна ти чайникам, як кухонна сіль!

— Сама ти, Зеленушко, дурна, як Кухонний телевізор!

— Це я дурний?! – обурився Кухонний телевізор, який стояв вище за всіх на спеціальній підставці, прикріпленій до стіни. – Це я дурний?!! Я скаргу напишу! В Організацію об'єднаних націй, Раду Європи і Товариство захисту прав споживачів! Це образа гідності телевізора! Я самий… Я всіхній... І взагалі!!!

— Ой, налякав!! – засміялися обидві чашки.

— Ну, Кухонник, ти й справді дурень несосвітенний! – свиснув чайник.

— Це провокація!!! – заволав Кухонний телевізор.

Тут на кухні здійнявся такий шум і гамір, що хоч вуха затикай. Навіть Чашка, і та перестала плакати, озираючись довкола здивованими очима. Брязкали виделки і ложки, рипіли двері, на протязі глухо стукало вікно, а каструлі дзвякали кришками. Щось нерозбірливо, але дуже зло шипіла газова плита. Хтось підтримував телевізора, хтось виступав за чашки, а Двері рішуче стали на бік Чайника.

І ніхто не згадав про білу Чашку, яка самотньо стояла на столі. Крик і шум на кухні стояли до самого вечора, і припинився цей безлад лише тоді, коли додому повернулися з роботи господарі. Першою на кухню зайшла господиня. Побачивши брудну Чашку, яка самотньо стояла на столі, вона сплеснула руками:

— Ой, Боже! Забула чашку помити! Ах ти, моя киценько... Ах ти, моя рибко... – примовляла господиня, миючи Чашку теплою водою. – Пробач вже мені. Дуже поспішала, ось і забула тебе вимити…

Хвилинка, і біла, до блиску вимита Чашка з рожевими квіточками на боках і золотим обідочком зверху, опинилася на блюдці посередині кухонного столу. Заздрісно охнули і замовкли Рожева і Синя чашки. Захоплено рипнули двері, впустивши в кухню господаря.

— Щось мені кави хочеться… – попросив господар господиню. – Втомився я сьогодні. Збадьоритися треба!

— Це ми запросто! – господиня увімкнула газову плиту і поставила на конфорку чайник, а в Чашку насипала пахучої кави.

Газова конфорка зачаровано зашипіла:

— Ви лише погляньте, яка вона красуня!

Синя і Рожева чашки незадоволено перезирнулися, але промовчали. Щось нерозбірливе брязнули ложки, а Телевізор несподівано промовив:

— Час новин. Ситуація в країні стабілізувалася.

Чайник мовчав, мовчав, а потім раптом сказав:

— Чашечко, миленька! Пробач мені, дурню! – він свиснув носиком. – Я завжди-завжди тебе кохав! Я просто… Мені в голову… Та дурень я, що там казати!

Біла чашка із золотим обідком кинула на Чайника гордий погляд і неголосно сказала:

— Що ж з тобою робити? Ну, наливай. Ох, вже ці чайники...

* * * * *