Жінка-УКРАЇНКА

Олександр Бойко – народився 22 серпня 1987 року в селі Новосілки Макарівського району, Київської області. 2010 року закінчив Київський університет імені Бориса Грінченка, отримавши спеціальність викладача української мови та літератури. З 2010 року і по сьогодні працює вчителем української мови та літератури Новосілківської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів.

Перші спроби писати вірші здійснив, коли було 8 років. Будучи у 9 класі, написав поезії, які зачитав на районному творчому конкурсі, де здобув перше місце у номінації «Авторський твір». З 2003 до 2005 року був членом районної літературної студії «Сузір’я» (під керівництвом поета Ігоря Годенкова). Вже навчаючись в університеті, вів літературну студію при Новосілківській школі.

З 2012 року – член Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України». У творчому доробку поезії та прозові твори, які неодноразово друкувалися в районних та обласних альманахах, збірках поезій Конгресу літераторів.

АМ/FM

В моєму небі безмежно синьому,
Де тільки погляд тоне солодом, 
Стояла ти, сонячна, стримана,
Окутана жовтня спогадом.

В руках твоїх сонце грілося,
В обійми ніжні твої куталось.
Мені на місце його хотілося –
Струсити з себе осені паморозь.

До тебе рвалися руки стомлені –
На плечах відпочити бажаних,
Аби закутатись в теплі спогади,
Прошепотіти слова не сказані.

Але чомусь в середині тремтіло все,
Мов у палкій засоромленій юності.
Хотіло серце залишити тіло це,
Щоби досягти досконалості.

Я промовчав, не відводячи погляду – 
А, може, якось сама здогадаєшся?
Напоїш небо моє солодом
І про мої почуття розпитаєшся.

15. Х. 2016 

ДВА СВІТИ

Не йдуть думки з голови,
А ніч глибока
Вже вкотре знову чекає на нас.
І гомінкими стають світи,
І снять стооко
В містах сліпих, що обабіч трас.
Там не побачити їх,
Вони далеко,
Десь за стіною міських вогнів.
І напуває холодна ніч
Місяцем теплим
Одиноких своїх вовків.
І десь за обрій, де нас нема,
Дзвенить у просинь,
І калатає шалено у вись
Моя нікчемна, стара зима.
І у неба просить
Нагадати забуте колись.
А на світанку усе, як завжди,
Невиразно сіре
Вимикає останній ліхтар.
А почуття вже давно віджили
І покинули тіло,
Щоби податись у гості до хмар.

30.Х.2016

ДИВНА КАЗКА

Сідайте щільніше, притишуйте подих,
Я казку страшну розкажу лише,
Як в північ холодну до мене приходив
Хтось в чорному одязі, ночі темніше.

Чи то вже насправді, чи вигадка квола
Мого неспокійного мозку без тями,
Але я здригнувся у сні несвідомім,
Коли біля ліжка хтось тупнув ногами.

І жахом тваринним мене охопило,
Судомно так стисло за горло вороже.
І хочу кричати – а в грудях безсило
Нуртує повітря, а вийти не може.

Він в чорній сутані, кремезна статура,
Обличчя не видно – приховано все.
І я відчуваю, як очі похмуро
На мене у темряві дивляться зле.

О, ні, не лякайтесь так дуже за мене,
Як бачте, живий. І то може у сні,
Але чомусь виникла думка шалена
Побачити очі його навісні.

Та раптом мій гість повернувся на двері –
Я руку побачив кістляву його –
І пальці холодні у жесті завмерли,
Й манили із темряви бозна кого.

І ось вже тоді, коли стало тривожно,
А тіло судоми взяли дошкульні –
Я став, хоч не звично, та дуже побожним
І раптом молитись схотілось мені.

Чи знав, що казати? Та ні, навмання все,
Що ще у дитинстві навчився з книжок,
З глибоких западин виймав ті знання всі
І до образів посилав у куток.

І раптом все зникло, лиш цокав годинник
І падало світло нічних ліхтарів.
Подівся кудись мій відвідувач дивний,
І пригоршню сонця поцупив із снів.

02.ХІ.2016

КАЗКА ДЛЯ СОНЦЯ

Добридень, сонце. Розкажи мені казку,
Де ти гуляло всю ніч навісну?
Де допивало ти роси солодкі,
І оберемками рвало весну?

Куди сховало вчорашнє проміння,
Чому сьогодні ти знову чуже?
Лиш розливається туга осіння
На покривало своє золоте.

І так зрадливо шепоче на вухо,
І обіймає холодним дощем.
До моїх снів прокрадається туга
І заливає їх дьогтем ущент.

А там був мед, що дарований сонцем,
Що ще у липні із лип назбирав,
Коли у строкатій сорочці
Її буйноцвіття вдихав.

Зайди, яснолице, до мене
Я казку свою розкажу.
Де ніч прогуляв я шалену
У віршах тобі напишу.

Жовтень-листопад 2016
 

ЛИСТОПАДУ

Ну, дякую, листопаде, за осінь,
За сніг навісний, упереміш з дощем.
І байдуже золотом клени ще просять – 
Ти холодом їх обриваєш ущент.

А я ще надію у серці виносив,
Що ступиш пожовклим ти кроком своїм,
І зовсім дитинно, хоч вже і дорослий,
Багрянцю букет принесеш у руці.

Та щось не по плану пішло цього разу,
Чи може образу в душі затаїв?
І змінюєш жовту на білу окрасу,
Але ж непосильно це зовсім тобі.

Та може хоча б ти на мить схаменешся,
Нарешті вгамуєш свій норов крутий?
Бо хочеться осені, хочеться листя –
Її незвичайний убір золотий.

02.ХІ.2016     Олександр Бойко©

Не говори ні слова, промовчи,
За тебе все сказали твої очі.
І, як там не було б, але вони
Мені все пояснили неохоче.

Ти не дарма сховалася у дощ –
Я зрозумів усе так однозначно.
І згомоніли каплі із підошв
Розтоптаних пояснень по-дитячому.

І вже не буде осінь золота
Торкатися волосся ніжно пальцями.
Моя довіра випита до дна,
Хоч ще життям пульсує на зап’ясті десь.

Не говорити краще, ніж слова
Холодним лезом заганяти в груди.
Отак от помилятися щораз
Не кожен вміє, і не всякий буде.

Ну, а мені залишилося що?
Чекати. І, напевно, безнадійно
Вдивлятися у помутнілий дощ,
В який ти заховалася несміло так.

30.Х.2016

Осінній бал

Розтоптані горіхи плачуть в синь
Глибокими брунатними очима.
І до забутих моляться богинь,
До молитов підшукуючи риму.

За обрієм вже видно листопад –
Тремтить його незрима колісниця.
І жовтим порухом на небі проступа
Його холодна зморщена десниця.

А тут, внизу, оголена земля
Ще править бал достиглим урожаєм.
До падолисту залишилося півдня,
А за цей час ще бозна-що буває.

Іще досплять пожовклі ясени,
Поносять ще коштовні діадеми.
Чекаючи зеленої весни,
Засновидять білоголові терни.

А поки доживає віку сад,
Нічого не лишається горіхам,
Як споглядати в небі зорепад,
Очам брунатним на любов і втіху.

16.Х.2016

ПЕРСЕФОНА

Зачепився місяць за небо рогом –
Не хоче ніч відпускати синю.
Та так задумано: ходим під Богом,
Порядок цей нам змінить не під силу.

За ніччю день сповіщає сонцем,
Що відступає примара сонна.
Хоч і сумує, до болю в серці,
В Аїда царстві жива Персефона.

Зів’яли квіти – а їй що лишилось?
Лиш повплітати їх до осанни,
І сподіватись блаженно на диво,
Що проростуть вони сонцем весняним.

Отак сидить на холодному ложі,
Не в силі встати на рівні ноги…
А за вікном, на осінньому небі,
Вчепився місяць за небо рогом.

16. Х. 2016

ПІВНІЧ

Нуль. В руках тримаю солодкий чай.
І обпікає вуста його пара.
Шепоче в шибку холодна ніч
Люмінесценцією, мов примара.

Останній подих терпкого сну
Десь розвівається із гіркотою,
Не вперше я вже отак не сплю
І напиваюся самотою.

Секундна стрілка все «Цок» та «Цок»,
Мов навіжена по скронях лупить,
Вже вкотре клацнув дверний замок
І за цигаркою тягнуться руки.

У божевіллі, у забутті
Ліхтар лимонно прорізує північ.
І сумно, й страшно чомусь мені –
Снують крізь пальці бездушні тіні.

І до краплини густої на дні
Я хочу ніч сизувату випить…
Годинник. Двері. Тіні скупі.
Холодний чай. Нуль. Тридцять

20. Х. 2016  (00:30) 

***

Подаруй мені, жовтню, золото,
Що в кишенях твоїх насипано.
Не ділися зі мною холодом,
Тим морозяним ранком невиспаним.

Потанцюй ще зі мною, осене,
Не скидай ще краси пожовклої.
Постелю я під ноги скошене
Буйнотрав’я левади всохлої.

Ми з тобою не раз вже бачились,
Вкотре знову ось так зустрілися.
Пригадалось усе оте втрачене,
Що забути колись осмілився.

Не свари, подаруй лише часточку
Золотого свого місяця,
Невеличку його лише скибочку –
Хай хоч з нього душа моя тішиться.

16.Х.2016 

***

Руде волосся, вуста тоненькі
І ластовиння, мов навіжене
Стрибає колом – таке маленьке –
Навколо світу очей зелених.

І потопають в них безнадійно
Мої блакитні, мов небо, очі
І обгортають меланхолійно
Такий далекий твій стан дівочий.

Вже не під силу відвести погляд,
Не приховати душі тремтіння.
Залиш хоч образ мені на спогад,
Щоб зігрівав мені ночі осінні.

Твоє волосся, що пахне сонцем,
І ластовиння танком незвичним
Забігли в зиму мою босоніж
І розлилися там літом суничним.

Заполонили у вир невпинний
Твої смарагдові очі ніжні,
І вкрали частку очей блакитних,
Що не заснуть вже без них спокійно.

5.ХІ.2016 

ТИХИЙ СВІТ

Тут зір моїх діаграми
Розсипані рукою ночі.
І поливають дощем сонно,
І заглядають мені в очі,
Збиваючи хмари ногами,
І пестять волосся невтомно.

Тут століття, немов хвилини,
Кришталево дзвенять стиха.
По-дитячому п’ють роси,
Розливаючи на скатертину,
Що дбайливо так ніч стелила
На зелених полів покоси.

Я гублюся в чорнильнім небі,
Каламар у руці затисши,
І тягну за краєчок повні
Того місяця, що, притихши,
Розважає зорі далекі,
Вивертаючи ніч назовні.

Домалюю я ранок словом,
І у вірш закарбую пізній.
По листку побіжу полями,
І чорнилом змочу наскрізні
Моїх зір діаграми казкові,
Що збивають хмари ногами.

7.ХІ. 2016

***

Бачиш, он сонце обрій зросило, 
Квіти принесло ранкові в букеті, 
Гронами зорі зв'язало достиглі, 
Місяцем жовтим прикрасило зверху.
Як же закоханим бути чудово, 
Ночі шматки розбирати на крихти
І засинати замріяно знову
Під покривалом ночей оксамиту.
І випивати п'янку прохолоду,
Всім розказати, що це лиш для тебе
Місяць збирає зірок позолоту
В кошик глибокий безмежного неба. 

8.ХІ. 2016