Жінка-УКРАЇНКА

Марія Морозенко — українська дитяча письменниця, членкиня Національної спілки письменників України, літературна редакторка, філологиня, лауреатка багатьох літературних премій. З 26 лютого 2019 – голова Київської організації Національної спілки письменників України. Громадська діячка, волонтерка. Про життя сьогоднішнє, про те, які творчі плани має, чим нині займається – у нашій з нею розмові.

– Пані Маріє, повномасштабне вторгнення які зміни внесло у Ваше творче життя?

– Головна зміна від лютого минулого року — це своєрідна домовленість із творчістю, як пауза на невизначений період. Відверто кажучи, я не виставляла собі жодних заборон на свою творчість, однак писати тривалий час зовсім не могла. І вже значно пізніше почали самі прописуватися поетичні рядки. Найчастіше вночі. І я їх записувала, а безсонні ночі війни не давали спокою. Втім, до повноцінного особистісного творчого життя я ще й досі не повернулась.

Тривалий час відмовлялась від зустрічей з дітьми, для яких пишу здебільшого, адже наповнювати їхній простір власними болісними переживаннями не хотіла. Цим дітям і так доводиться дорослішати в гірких та болісних умовах війни, проходячи разом із рідною країною страшні випробування. Впевнена, у нас іще все попереду — все неодмінно буде, коли повернемо на рідну землю мир.

– Ви не поїхали з Києва, коли всі масово залишали свої домівки рік тому. Що спонукало лишатися вдома попри все?

– Так, я не виїздила із Києва, хоча рідні закликали кидати все та їхати в більш безпечні місця. Але в мене були на те особисті причини. Щонайперше, це мій шестирічний внук Марко, який одразу на всі можливі варіанти виїзду з Києва запротестував, наполягаючи залишатися вдома. Малюк вражав мене своєю стійкістю та безстрашністю. А я розуміла, що київські письменники мають знати і розуміти, що очільники Організації тут (мій заступник Дмитро Чистяк також не виїздив, а натомість щодня інформував міжнародну спільноту про війну в Україні), і за потреби є до кого звернутися.

Можливо, це Вас здивує дещо, але найперше йдеться про підтримку не суто матеріальну, хоча ми надавали таку допомогу за можливості, а більше про моральну, як підняття духу. Війна у ХХІ столітті — це настільки неприйнятна для свідомості нормальної людини реальність, що багато хто із літераторів так чи інакше потребував підняття власного духу. Щоранку на своїй сторінці в мережі фейсбук я писала короткі звернення до колег, інформувала про ситуацію в місті. Водночас ми підвозили гарячі обіди для місцевої ТО, передавали у військовий госпіталь, відтак із часом колеги, друзі та просто небайдужі взялись нас підтримувати.

– Що зараз надихає на творчість?

– На творчість у сьогоденні мене надихають щонайперше люди — наші прекрасні героїчні українці, яких пізнаю все більше, тішачись тим, якою потужною є українська нація. Спасибі долі, що обдаровує щедро колом світлих, справжніх людей. І мені в творчості хочеться відкривати цей світ, як відчуваю його встократ чуттєвіше і глибше тепер. Ті мої авторські книги, які здала до друку — це пізнавальна література про наші традиції, звичаї. Пишу нині казки, короткі оповідання, вірші. Те, що хочу сказати власним голосом, розповісти людям.

– Робота Київської організації НСПУ не припинила своєї діяльності через все, що відбувається? Як комунікуєте тепер з письменниками?  Чи відбуваються в Спілці мистецькі заходи спрямовані на підтримку українських захисників?

– Так, у громадській роботі не можна виставляти довгих пауз. Це має бути живий творчий процес. І ми проводимо Правління КО НСПУ, плануємо свою роботу, і під час війни укладаємо нові книги, проєкти, впроваджуємо нові напрямки. Самі ж столичні письменники (та й не тільки) перебувають із нами в постійному контакті — їх цікавлять, щонайперше, стипендії, премії, публікації, виступи тощо. Найважче із всього переліченого поки що організовувати творчі вечори у Будинку письменників, оскільки вулиця Банкова перебуває під охороною і пройти блок-пости складно, а водночас сама будівля цієї зими залишилась без опалення. Тому свої презентації автори переважно проводять в інших місцях. А от заходи підтримки військових — це презентації патріотичних збірників про війну, відправка бойових листівок, створених нашим Об’єднанням сатириків і гумористів, передача книг із волонтерами для військових. І, звісно, безпосередня підтримка військових у шпиталі.

– До речі, Ви вже не перший рік разом з однодумцями навідуєтеся в центральний шпиталь до військових, що там перебувають, несете обіди. Де черпаєте на це сили, берете кошти? Що хлопцям смакує найбільше?

– Навряд чи Недільні Обіди тривали б у часі й надалі, коли б то не доброчинці — всі ті, хто підтримує наше волонтерство: хтось надсилає кошти, хтось готує і передає смаколики, домашню випічку, консервацію. Недільний Обід об’єднав людей різних професій (вчителі, науковці, книгознавці, бібліотекарі, просвітяни, громадські діячі…), але українців, однієї важливої для всіх мети — перемогти у цій війні, відстояти свою рідну країну. Це й справді велике коло небайдужих, хто намагається хоч якось та спільно наблизити нашу перемогу. Хлопці чекають цих щедрих гостинців, приготовлених із теплом, турботою, вдячністю. А що люблять найбільше — сало наше просять весь час, і полюбляють енергетичні батотончики. Це корисно, поживно і смачно.

– А взагалі, на Вашу думку, яку роль має виконувати письменник в такі часи, як нині?

– У перші дні повномасштабного вторгнення я написала свою думку-звернення до письменників, підкріплену класикою: слово — зброя, воюйте з честю. І сьогодні думаю так — війна не має одного поля битви, адже українське просвітництво, наша культура та література мають чіткі маркери ідентичності. Ми зобов’язані відновлювати власну історичну пам’ять, плекати любов до рідної мови, поглиблювати основи українськості в рідній Україні. На мою думку, це пріоритети праці сучасного письменника в умовах війни. Власне, як безпосередня підтримка військових будь-якими засобами та можливостями. Війна — це випробування, що стосується кожного. Коли уповні нашим народом буде це розуміння, перемога не забариться.

– Якою зі своїх літературних праць пишаєтеся найбільше?

– Річ у тому, що я не можу якось виокремити той чи інший авторський твір. У мене своє ставлення до моїх видрукуваних художніх текстів. Можливо, це такий собі наїв, але для мене кожна написана і видана книжка, як доросла сформована особистість. Вона йде у світ, між люди, і якщо читачі навіть не знають автора, однак книга живе своїм життям. Хтось полюбить її, когось вона роздратує можливо чи й зовсім не викличе інтересу. У житті пересвідчилась — якщо книжка майстерно виписана, читачі знайдуть її і неодмінно помітять.

– Чи є книжки, які Ви присвятили своєму внуку? І ще цікаво, як реагує Марко на те, що його бабуся – письменниця?

– А Марко й не знає, що його бабуся письменниця. Ми про це не ніколи говорили. Я не наголошувала. Ми з ним дуже близькі, і він часто саме мені розповідає свої секрети. Для нього все просто — поряд бабуся, рідна людина. Більше того, мене з моїми книгами він, здається, не асоціює. Взяв якось казочку про ласунів, почитав, і хто автор також прочитав — я думала щось запитає, але ж ні. Але мій внук надихає мене повсякчас. Завдячуючи Марку, написала літню казку та цикл колискових. Тішусь, що знову почала виписувати пісні.

– Ми всі чекаємо на перемогу. Чи думали про те, якою має бути дитяча післявоєнна література? І чого їй не вистачає сьогодні?

– Всі ми хочемо переможного миру. І віримо, що Україна набуде після війни розквіту, а хочеться й справедливого суспільства, совісних чиновників, поваги до наших традицій, широкого запровадження української мови, розвитку культури, економічного зростання… Словом, ми хочемо достойної країни. Пройшовши немилосердні втрати та біль, думається, українці заслуговують на це. Втім, якщо тільки самі поглиблюватимемо ці чесноти в собі. Так само й література. Думаю, після перемоги чимало книг з’явиться іще про війну. І буде потреба в книжках, які розповідатимуть про родинні цінності. Травмоване війною суспільство матиме потребу в такій літературі. Однак, це повсякчасний запит. І це ті уже сторінки нового та й відновленого мирного життя України, в яких неодмінно захочеться проростати творчо. Маймо надію, все це ще буде у нас. А зараз, тримаймо стрій та за словом Кобзаря — борімося й поборемо, нам Бог помагає!

Тетяна Череп-Пероганич