Жінка-УКРАЇНКА

Як Софія Русова — донька француженки і шведа — стала щирою українкою

Софія Федорівна Русова народилася 18 лютого 1856 р. в с. Олешня в родинному маєтку Ліндфорсів на Чернігівщині в аристократичній сім’ї. Батько Федір Ліндфорс — полковник, швед за походженням, перебував на військовій службі в Омську. Одружився на француженці Ганні Жерве, донці генерал-губернатора Омська. Згодом родина перебралася із Сибіру на Чернігівщину, де й народилася Софія, яка в січні 1913 року в Петербурзі на першому Всеросійському жіночому з’їзді виступила з вимогою навчатися в Україні українською мовою.

Її погляди на проблеми виховання актуальні й нині

Переїхати на Чернігівщину родину Ліндфорсів змусили обставини. Оскільки старші діти хворіли на туберкульоз лікарі порадили змінити клімат. Так вони опиняються на Чернігівщині, тут сім’я поступово розростається. Вже в Олешні народжується й Софійка. До речі, поява п’ятої дитини засмутила матір, дівчинка була такою кволою, що мати сказала: «Не хочу її любити — все одно помре!». Але так сталося, що померло двоє старших дітей, а мати й сама захворіла на туберкульоз і відійшла в інший світ. Софійку виховував батько та старша сестра Марія.

Освіту Софія здобула у Фундуклеївській жіночій гімназії в Києві, яку закінчила із золотою медаллю. Тоді Софії Ліндфорс пророкували велике музичне майбутнє і пропонували вступати до Петербурзької консерваторії. Проте дівчина категорично заявила: «Чи маю я право так егоїстично будувати своє життя? А люди? Чи не треба спочатку для них послужити?» Ці слова й стали фактично кредо всього її подальшого життя, яке вона присвятила вихованню дітей та розбудові української національної ідеї.

Педагогічну діяльність Софія розпочала у 1871 році. П’ятнадцятирічною дівчиною разом із сестрою Марією вони організували перший у Києві український Фребелівський дитячий садок. З цього часу і до смерті вона віддано працювала на ниві українського шкільництва. Зокрема, була вихователем дитячого садка, вчителькою школи для дорослих, викладачкою і професоркою на Вищих жіночих курсах, у Фребелівському педагогічному інституті у Києві, професоркою педагогіки Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі тощо.

Нині чимало молодих мам і педагогів використовують у вихованні дітей методи й ідеї італійки Марії Монтессорі. Але якщо подивитися уважніше, то Софія Русова була прихильницею та натхненницею саме таких методів виховання.

«Нація народжується біля дитячої колиски»

Рідна, українська, школа, на думку С. Русової, є першою політичною і соціально-педагогічною вимогою кожного народу, який скидає з себе ланцюги гніту. «Нація народжується біля дитячої колиски, тільки на рідному ґрунті», — писала Софія Русова. І найдієвішим засобом національного виховання вона вважала рідне слово, через яке дитина сприймає духовні цінності народу, його світогляд, здійснюється її художньо-образне мислення, засвоюється нею мораль та історичний досвід народу.

Але як ця людина, не маючи українського коріння, увійшла в український світ? Не обійшлося тут без чоловіків. Одного разу до сестер Ліндфорс завітав Микола Лисенко. Він пропонує в їхньому маєтку зорганізувати театр. Незабаром Лисенко приїздить знову, цього разу з другом Олександром Русовим. До речі, росіянином за походженням, який співає в хорі Лисенка, а отже, уже закоханий в українську пісню й українську культуру. За прекрасний голос його називали «ангел Саша». «Він перший заговорив до мене українською», — пригадувала Софія. Згодом вони з Лисенком пропонують їй поїхати в Олешню, аби записати там народні пісні. Це був час, коли українці, завдяки діяльності громад, товариств, активно зверталися до фольклору. Софія їде в рідне село, ходить холодними зимовими вечорами по хатах і записує колядки та щедрівки. Ці записи вона привозить до Києва і показує Олександру Русову. На той час вона вже досконало знає українську мову. Так починаються стосунки, які увінчуються шлюбом. На весіллі, 1874-го, а було це в Петербурзі, Микола Лисенко присвячує подружжю свою рапсодію «Золоті ключі».

У 1876 році Русові їдуть до Праги і видають там позацензурний «Кобзар» Тараса Шевченка, викупивши рукописи у його братів. Тепер завдання стоїть переправити його в Україну. Везуть через Галичину, обхідними дорогами, і книга таки дістається України. Таких дивовижних моментів у їхньому житті було безліч. У них часто влаштовували обшуки. Пані Софію п’ятнадцять разів арештовували. Довелося побувати їй і в Лук’янівській в’язниці. Вперше опинилася в камері разом із дітьми Михайлом і Любою, а сорокарічною, будучи ув’язненою, вона народила сина Юрія.

Одне із найголовніших завдань — пропаганда ідеї незалежності

У 1915 р. вона овдовіла. Під час евакуації разом зі своїми студентами з Києва до Саратова Олександр Русов захворів у дорозі і помер. Події Лютневої революції 1917 року Софія Русова зустріла в Києві. Від просвітницьких організацій її обрали до Центральної Ради, Софія Федорівна очолила Департамент дошкільної і позашкільної освіти Генерального секретарства (Міністерства) освіти, проводила дерусифікацію шкіл, готувала українські підручники. Від березня до вересня 1917 року з її ініціативи та посильної роботи в Україні було відкрито 66 шкіл і 21 українська гімназія. 

«Намагання всіх народів до забезпечення своєї власної державної й культурної незалежності навертають їх до національної школи, бо усім уже зрозуміло, наскільки нація, яка пройшла через таку школу, буде дужчою другої нації, яка її не проходила», — твердила Софія Русова.

На початку 1919 року Софія Русова разом з українським урядом була евакуйована до Кам’янця-Подільського. Останні роки нашої державності Софія Русова плідно працювала в Червоному Хресті, рятуючи життя українських вояків, які перебували у полоні. Запрошували Софію Русову працювати і на радянську владу, проте вона розуміла, що більшовики не пробачать їй її походження, та й утиски всього українського не давали надії на те, що вона може бути тут корисною.

Так зароджується ідея тікати. Але як? Кілька разів вона намагалася нелегально перетнути кордон і зрештою на руках із малолітньою онучкою Олею їм удалося перейти Збруч! Це вже була немолода і побита життям та обставинами жінка. Та, незважаючи на це, у свої 66 років вона стає засновницею й професором педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі й присвячує себе знову ж таки Україні. Варто зазначити, що саме Софія Русова 1933 р. організувала допомогу з-за кордону голодній Україні.

Усі, хто говорить про Софію Русову в еміграції, згадують слова Симона Петлюри, котрий був утішений, що тепер вона може об’їздити Європу і розповісти про Україну.

Вона брала участь у різних міжнародних нарадах, семінарах, потужних  жіночих з’їздах у Гаазі, Копенгагені, Римі. До речі, про її виступ у Гаазі часто згадують з усмішкою, бо, так сильно переймаючись своїм виступом, Софія Федорівна не помітила, що вдягнула сукню задом наперед. Але це не завадило їй виступити блискуче і переконливо.

1939 року, уже на схилі її життя в Празі, де осіло багато наших емігрантів, Софії Русовій пропонують вступити до націоналістичної української партії. Вона спочатку погоджується, але потім перепрошує і каже, що її партія — це вся Україна «Я її несамовито люблю, а вступ до партії обмежує мою внутрішню свободу, а внутрішня свобода — це все одно Україна». Такі були її слова.

Софія Русова померла 5 лютого 1940 року в Празі. Поховали її на Ольшанському кладовищі неподалік могили відомого українського поета Олександра Олеся. А її останній запис у щоденнику був суцільною тугою за Україною. Вона дуже шкодувала, що емігрувала «Може, б там я змогла зробити більше». Але й сьогодні Софія працює на Україну. Вклад Софії Русової в утвердженні українського світу був і залишається надзвичайно великим, хоч до кінця й неоціненним.

Повернення з небуття

Насправді ім’я Софії Русової за часів радянської влади було під сімома замками і лише наприкінці 80-х з’являються якісь відомості про цю непересічну жінку.

— Ми ще не мали своєї держави, проте вже активно почали відроджувати жіночі організації й активно працювати над поверненням в українську історію видатних постатей українок, громадських діячок, учасниць національно-визвольних змагань, — згадує ті роки журналістка, громадська діячка і фактично першовідкривачка імені Софії Русової в незалежній Україні, а згодом — лауреатка премії імені Софії Русової Галина Дацюк. — Було це далекого 1990 року, саме наприкінці його стає відомо, що ЮНЕСКО оголошує наступний 1991-й (а це 135-річчя видатної діячки) Роком Софії Русової. Тож, почувши про таку дату та власне і про саму Софію Федорівну, наші жінки збираються (майже підпільно!) і починають думати, як і на Батьківщині відзначити цю дату.

Звісно, що в лютому вони ніяк не встигають, тому було вирішено всі основні заходи перенести на вересень. І це дуже символічно, адже саме тоді, 30 вересня припадає свято Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії. Часто свято майже збігається з Днем учителя. До того ж після канікул відкриваються школи, тож можна активно долучати педагогів та дітей.

— Тоді про Русову майже ніхто нічого в Україні не чув, — каже Галина Дацюк, хіба архівна папка, яку передала Служба безпеки з Чехословаччини до КДБ України, стверджувала, що це «буржуазна націоналістка». Почалося повернення в Україну неоціненної спадщини Русової, яке триває й сьогодні. В часописі «Україна» (ч.2-4., 1991, Г. Дацюк, «І ясним світом освітить розум»), з’явилися перші публікації, розвідки про життя, педагогічну та наукову працю Софії Русової. Педагоги починають цікавитися її методами виховання. Йде робота і по лінії Міністерства зовнішніх справ. Адже стає відомо, що за кордоном зокрема в Канаді, Чехословаччині, США живуть прямі нащадки Русової, її онуки та праонуки. Так налагоджуються контакти, готуються документи, бо ж треба отримати дозвіл на приїзд. У МЗС прохачок «із громадського сектору», що прийшли за дозволом, уважно вислухали. Було зрозуміло, що хто така Русова тут не знали, але палка промова переконала — дозвіл на приїзд отримано!

І вже у вересні до України приїздить ціла делегація, родичі прибувають до Києва, а 30 вересня всі вирушають до Олешні. Серед нащадків Софії Русової на вшанування її 135-го ювілею тоді приїхали: із США онука Ніна Михалевич, праонука Ольга Рудакевич, праонука Леся Михалевич, прапраонука Софійка Ліндфорс-Рудакевич, із Чехії — онук Олександр Ліндфорс,  праонуки брата Русової — Наталя та Андрій Ждановичі (Росія). Так починалася новітня історія Софії Русової на Батьківщині та в її рідній Олешні.

Маєток Ліндфорсів-Русових як німий докір

Відтоді було багато чого зроблено. Зокрема, в Києві понад 25 років за спадщиною Русової працює школа-садок, якому присвоєно ім’я Софії Русової. Тут відкрито унікальний музей, де екскурсії проводять і маленькі вихованці. З 1993 року Олешнянська загальноосвітня школа носить почесне ім’я своєї землячки. У 1992 році знято документальний фільм «Софіїн день», куди увійшли зйомки першого «Софіїного дня», де у кадрах онуки й праонуки Софії. У 2013 році у видавництві «Букрек» вийшла книга «На Хресній дорозі. Історія листування родини Ліндфорсів-Русових» (уп. Г. Дацюк та О. Рудакевич), основою якої стали збережені в родині Ліндфорсів-Русових листи, що їх передала праонука Ольга Рудакевич.

Тішить, що в Києві є вулиця імені Софії Русової, а тридцять років поспіль 30 вересня, у день Віри, Надії, Любові та Софії, до Олешні вирушає численна делегація справжніх ентузіастів і пропагандистів спадщини Софії Русової. Це дуже зворушливі зустрічі, але й болючі водночас, ділиться думками Галина Дацюк. Адже відбувається це фактично завдяки ентузіазмові окремих людей, а на державному рівні, вважає пані Галина, ще недостатньо зроблено для пошанування цієї яскравої постаті. Тим часом на батьківщині Софії Русової в селі Олешня гине на очах родинний будинок, який Ліндфорси безмежно любили, і який 1921-го змушені були під тиском більшовиків залишити.

Про те, як вони вирушали в далеко дорогу з Олешні, свого часу поділилась спогадами Ніна Михалевич, праонука Софії Русової. Пригадувала, що коли вони виїздили з двору, то з дерева впало лелече гніздо. Так зруйнувалася родина, яка під примусом нової влади покидала Україну. Але при цьому любов до України, працю для неї, вони вважали обов’язком і в далеких краях. І не випадково, що у 1941 році разом з похідними групами ОУН, онука Софії Русової Ніна Михалевич, маючи на руках двох малолітніх дітей, приходить до Києва з надією будувати самостійну Україну. В холодному окупованому нацистами Києві вони думають з Оленою Телігою про підручники і книжки для дітей українською мовою. Коли ворог почав арешти підпілля, Ніна одержала наказ залишити столицю, бо мала двох малих дітей. Олена залишилася у Києві і «прийняла гарячу смерть»...

Коли вперше, через 50 років, пані Ніна знову приїхала в Україну і побувала на рідному обійсті в Олешні, їй було 85 років. Тим часом, комуністична влада сповна використала унікальний історичний дім Ліндфорсів з дивовижним парком, липовою алеєю: багато літ тут розміщувалася дільнична лікарня. 1991 року, коли вшановували 135-ту річницю від дня народження Русової, будинок ще жив як сільська лікарня, і нащадки раділи, що він має своє призначення. Але згодом лікарню перевели до іншого села, і вже нова українська влада віддала цю територію в багаторічну оренду місцевому бізнесмену. Тут планували облаштувати спортивну базу для футболістів, і лише десанти невтомних журналістів і громадських активістів до Олешні завадили планам, які не мають стосунку до освітньої і культурної спадщини Русових-Ліндфорсів. Правда, на території садиби недавно збудовано музей. Навіщо? Коли поруч — автентична споруда історичної значимості — Дім великої родини руйнується на очах! Хоча саме тут можна було б відкрити меморіальний музей, у домі, звідки 150 літ тому лунала прекрасна музика, яку виконувала Софійка Ліндфорс, за вікнами, у кімнаті стояли унікальна бібліотека, рівних якій в окрузі не було! Тут ще й досі витає дух свободолюбивого пана Ліндфорса, який 1861 року відпустив на волю своїх селян, давши кожному землю. І Софія, будучи маленькою дівчинкою, запам’ятала той день на все життя!

Було б добре і нам пам’ятати та шанувати непересічну особистість Софію Русову і надихатися її ідеями патріотизму. На жаль, так не сталося, і садиба, як докір нам усім, світить нині вибитими шибками і чекає на кращі часи.

Марина Кривда
Джерело: Голос України

На знімку: шанувальники С. Русової біля пам’ятного знака в с. Олешня.
Фото надано Галиною Дацюк.