Жінка-УКРАЇНКА

Наша історія, неможливо читати без брому, складна і суперечлива. Вона по-живому рве душу і тіло людей. Пропоную вам історію одніє незвичайної жінки - жительки одного з маленьких сіл на Слобожанщині – Духовниче, моєї рідної тепер вже Чупахівської ОТГ на Сумщині. Споконвіків там проживало кілька сотень людей, яких упродовж останнього століття нищили голодоморами, війнами, безгосподарністю і безвідповідальністю. Залишилось тепер їх там зо два десятка...

Марія Іванівна ЛІДАКОВА-Ревединська (11.08.1925-28.12.2008)  - жінка незвичайної долі! Потрапивши у фашистську неволю сімнадцятирічною юнкою, повернулась з кількарічної неволі, зазнавши поневірянь і від чужих і від «своїх». З чоловіком - вчителем-фронтовиком Ревединським Григорієм Лаврентійовичем виховали трьох синів, онуків і правнуків...

Цю історію, під керівництвом місцевого педагога з великої літери Раїси Володимирівни Завгородньої встигла записати одна із онучок героїні.

Їхня робота "Довга дорога додому" здобула диплома на обласному конкурсі пошуковців 2008 року.

Микола Рудаков, член НСЖУ

_________

-Щось зовсім занедужала бабуся Марія, і я, приїхавши на канікули, пішла її відвідати. Вона дуже зраділа візиту, довго роздивлялася на мене, вже погано бачить, запитала, як мої справи в школі, як навчаюся. Я розповіла про себе, про життя, проблеми, а потім попросила повідати про своє життя, юність. "Ой, не доведи, Господи, нікому в світі побачити того, що довелося пережити мені. Та й не тільки мені, а всім ровесникам. Якщо це тебе цікавить, тоді сідай зручніше та й слухай. Розповідь моя буде довгою. Народилася я в Новосибірській області далекого вже 1925 року. Незадовго до війни переїхала разом з родиною в Україну, в невеличке село Духовниче, що біля Чупахівки ,де коріння нашого роду. Зламною в житті нашого народу стала трагічна дата 22 червня 1941 р. Восени того ж року німці окупували Охтирщину. Справді, чорні дні настали тоді для жителів села. Загарбники нещадно грабували селян, забираючи все. В цьому їм допомагали місцеві перевертні — поліцаї. А таких на початку війни виявилося чимало. Найгірше ж почалося в 1942 році, коли фашисти стали вивозити молодь на примусові роботи до Німеччини. З маленького села Духівниче, де на початок війни було всього 48 дворів, до Німеччини забрали 17 чоловік. Дехто в той час намагався себе скалічити: сипали в очі табак, обпікалися кислотою. Багато хто переховувався. Серед них була і я. Та не пощастило. Вислідив мене в полі, в скирті соломи, місцевий поліцай Васюта Оксентій. Наставивши на мене гвинтівку, вів до Чупахівки, ніби якусь злодійку. 17 годочків мені тоді виповнилося, худенька та слабка. Німець-лікар, обстеживши мене, написав, що придатна тільки для легкої праці. А ще пожалів мої великі коси і не обрізав. Отак я 2 березня 1942 р. покинула своє рідне село. Їхали ми день і ніч у переповнених вагонах для худоби, де не тільки лягти — сісти ніде було. Замкнені на всі засуви, з забитими вікнами і німецькими охоронцями. Годували один раз на день — 150 грамів ерзац хліба (тобто з домішками) та кухоль води. Привезли в табір до польського міста Перемишль, звідти частину людей послали до Східної Прусії, я ж разом з багатьма іншими потрапила до Австрії в місто Лінц. Те, що відчула на собі в концтаборі словами передати дуже важко. Спочатку в кар’єрі разом з іншими бранками били кирками каміння для будівництва бомбосховищ та виносили його нагору. Пухли від такої праці руки й ноги, не було сили підвестися, а падати не можна, бо лежачих пристрілювали. А їжа — варена гнила бруква та того ерзацу 150 грамів — 1 раз на добу. Не люди — тіні. Та одного разу сили таки покинули мене, я не витримала і впала. Згори почав спускатися німець-охоронець з автоматом. Розуміючи, що це моя смерть, я крикнула дівчатам: “Якщо хтось із вас повернеться в Духівниче, розкажіть рідним про мене”. Але сталося чудо. Той німець підійшов, допоміг мені підвестися і дав хлібину. Ще не зовсім повіривши в спасіння, я дуже швидко почала відламувати шматочки того хліба і роздавати полонянкам. Німець здивовано посміхнувся і покрутив пальцем до виска, мовляв, яка ж ти дурепа. А я подумала, що виходить і серед них трапляються добрі люди, не всі фашисти. Потім завжди молилася за нього, щоб смерть обминула його так, як того разу мене. Та скільки разів смерть дивилася на мене з жерла крематорію!  Але не стали нас знищувати, коли вже не могли так тяжко працювати, бо вийшов наказ Гітлера, за яким зовсім виснажених роздавали до хазяїнів у найми, щоб працювати на рейх. То нас і віддали, а табір поповнився новими людьми. Отак я і потрапила до гірського селища Ласберг, що неподалік від Лінца, до хазяїна Йогана Пахнера. Ось воно на знімку. Подивись. Як зараз пам’ятаю той день. Був кінець жовтня, ішов проливний дощ. Нас провели до комендатури, назвали село і прізвище хазяїна, і в супроводі двох хлопчаків “гітлерюгенд” мене повели до хазяїна. Ішли кілометрів сім, юнаки в прогумових плащах, а на мені благеньке байкове пальтечко та діряві башмаки. с. Ласберг Вечоріло. Завели мене в дім, хазяїн поставив підпис, що отримав мене (наче річ), хлопці пішли, а я залишилася стояти біля порогу. Вода з пальта, з башмаків стікає на підлогу, а мені здається, що та калюжа від моїх сліз. Я несміливо нахиляюся і полою свого пальта намагаюся витерти її. До мене підходить худенька літня жіночка, в очах у неї — сльози. Хазяйка щось говорить, але ж я не розумію. А раптом плаче з горя, бачачи таку “робітницю”, що як вона поверне бранку отим хлопчакам назад? А в мене немає вже сили стояти на ногах, я боялася щоб не впасти. І раптом бачу поруч стоять ночви, в них білизна для прання. Я несміливо підходжу до того корита і беруся прати. Нахилилася... та й знепритомніла. Коли прийшла до пам’яті, то лежала вже на ліжку, в сухій одежі, поряд стояла склянка гарячого чаю та шматок білого хліба. Тільки набагато пізніше я зрозуміла, чому господарка плакала: їх син в той час знаходився в полоні у Югославії. Хазяїни виявилися дуже побожними людьми, щодня молилися, мене не били. Їла з разом з ними за столом, ставилися з повагою, але ж працювати доводилося по 20 годин на добу, втім, як і самим господарям. Робили все: й орали волами, й сіяли, й волочили, і косили. Вставали о 4 годині ранку, лягали о 12 ночі, обідня перерва 20 хвилин. І влітку, і взимку. Не раз хотілося вмерти, щоб той жах скінчився. Але на свята та в неділю в полі не працювали, ходили до кірхи (церкви). Дозволяли і мені йти з ними. Проходячи мимо поліцая, сусіди затуляли мене. Священик також знав, що я полонена, але не видавав мене. От тільки сповіді прийняти не міг, говорячи, що я православна, тобто іновірка. “Але Господь, — казав він, — чує твою сповідь”. На моє вісімнадцятиріччя хазяїн подарував ікону Божої Матері і благословив. Вона на папері і цінності ніякої не має, але для мене це найдорожча в світі річ. Божа Мати оберігала все життя. І до цього часу бережу її. “То Вам у свята був вихідний?” — запитую бабусю. “Ні, моя ластівко, відпочинком це не назвеш, адже, крім 20 гектарів землі, пасовиська, двох гектарів лісу та сінокосу, у господарстві було 10 корів, майже стільки телят, два десятки свиней, дві пари волів, птиця. Все це вимагало догляду, а рук всього три пари. А потім кожного дня треба було віднести два бідони вершків з молока, перегнаних руками на сепараторі, до дороги за 2 кілометри, де їх потім забере молоковозка, а пусті бідони залишити там, на дорозі, до другого дня. Отак цілий день, якому, здається, ні кінця ні краю. А подивлюся на хазяйку — тендітна, слабенька жіночка вже в роках, а на рівні зі мною й у полі, й вдома. А я ж молодша. Увечері в неї вже немає сили навіть помити ноги. То я швиденько піднесу водички, поставлю її ніженята, обмию та й витру. То господарка обніме мене, приголубить та й заплаче. Я вже знаю, що плаче за своїм сином Йозефом — він же в неї єдиний. Тоді вже я починаю втішати її, що синочок повернеться обов’язково, не може він загинути, коли в нього така добра матуся. Забігаючи наперед, скажу, що син не загинув, йому вдалося втекти з полону. Щоправда, був поранений, лежав у шпиталі, дуже слабкий. Йому дали відпустку додому на 10 днів. У цьому селі на нього чекала наречена Тереза, яку батьки дуже поважали. Вона інколи приходила у гості, і ми, якщо можна так сказати, потоваришували. Йозеф поставився до мене люб’язно, як до сестри, адже у нас з ним майже однакові долі. Після відпустки його знову забрали на фронт. Це був 1943 рік. Тереза чекала 6 років, і тільки в 1951 році вони побралися. Народилося п’ятеро дітей: три доньки й два сини. Одну з них вони назвали Марією. На жаль, дівчинка померла. “Бабусю, — запитала я, — всі ці роки ви нікого зі своїх подруг так і не бачили?” “Чому ж ні, за сім кілометрів від мене перебувала найближча подруга Мотя Бондаренко. Але її становище було жахливе. Вона потрапила до жорстоких хазяїнів, набагато багатших за моїх і дуже злих. Вони мали 6 дітей, їм дали три полонянки: одну Стефанію — полячку (вона у них уже жила півроку), Мотю та Галину з Білопілля. Дівчина з Польщі розуміла німецьку мову і була ніби за старшу. А мені довелося вчити, бо я — одна в господаря, а спілкуватися ж треба було. Хазяїн показує річ і називає по-німецьки, а я спішу дубчиком на землі написати та запам’ятати. Я в школі була відмінницею, дуже старанною, а тому мову їхню вивчила швидко. Вона мені потім стала у великій пригоді, коли поверталися додому”. “Бабусю, то ця подруга могла прийти до вас у гості?” — запитую я. “Ні, Олечко, вона не мала такої змоги. Ми зустрічалися таємно в стайні, де вони мешкали в маленькій комірчині при стайні. Хазяїн їх на ніч замикав, щоб вночі не вийшли до корів та не надоїли собі молока. В дім їх не пускали, годували дуже погано, за всяку провину били. Як бігла до неї, то хазяїн мій обід давав мені з собою, а я годувала ним Мотю. Сама ж вдома повечеряю. То ми вже з нею і наговоримося, і натужимося за рідним домом, адже жодної звісточки про нього не мали. А вони про нас. Але було це дуже рідко. А от коли її хазяїн все ж таки одного разу побачив мене, став погрожувати, що заявить на мого господаря. Адже Вермахт забороняв вихідні для полонених. То вже більше до неї і не ходили”. Так тривало аж до травня 45-го, коли ці місця визволили американці. Однак, майже два місяці в Ласберзі та його околицях панувала повна анархія та злочинна вакханалія. Мотя в перший же день прибігла до мене. Якийсь час доводилося ховатися в лісі. Можна було здатися до американців, вони депортували бажаючих до штатів. Але ми твердо вирішили повертатися на рідну Батьківщину. Моя хазяйка насушила торбину сухарів, в руках по невеликій валізі, господарі благословили нас, та й вирушили ми з нею в такт виру подій, що словами це важко передати. Два тижні страшних поневірянь по пустих згарищах, розбитих домівках... Голодні та налякані ми нарешті добралися до концентраційного табору в місті Брук. Вже зовсім було поночі, коли дійшли до воріт цього згарища. Зраділи, що нарешті почуємо рідну мову, побачимо своїх. Але нас не впустили. Вартовий підійшов до воріт і сказав, що тут уже пальцем ніде ткнути, все забито битком, бараки всі переповнені, а тому ідіть до Фрайштадту або деінде, може, там вас приймуть. Ніби ми знаємо, де те місто і як до нього йти. Транспорту ж ніякого. Та й пішов собі. Сидимо під парканом, задубіли зовсім від холоду та голоду, плачемо тихенько. Собаки здичавілі мимо шмигають, шукаючи якоїсь здобичі. Оселі ж пусті, розбиті, ні живої душі, жодного вогника. Аж ось десь опівночі чуємо поруч рідну мову. Підходять до нас декілька чоловіків з великими валізами та вузлами. Вони просто наткнулися на нас, дуже здивувалися. Почали жартувати, а ми плачемо та подумки молимося Богу. Тоді один з них, мабуть, старший, грізно прикрикнув — і всі замовкли. Він запитав, хто ми, що тут робимо. І йому крізь сльози розповіли ми. Трохи помовчав і сказав: “Ходімо з нами і нічого не бійтеся, вас ніхто не скривдить. Побудете, доки буде тут місце.” Нам робити нічого, пішли. Привели вони нас до якогось уцілілого будинку, виділили кімнатку і поселили у ній. Мабуть, з тиждень пробули там. Вони виявилися звичайними мародерами. Вдень пили, їли, до них приходили якісь люди, а вночі йшли й грабували покинуті оселі. Вони вважали себе справедливими месниками, адже фашисти забирали і нищили все на своєму шляху. Але до нас ставилися добре, навіть пропонували одяг, взуття, годували. Казали, що таких дуреп не бачили, які йдуть додому голі й босі, коли поруч таке багатство. Але ми відразу категорично відмовилися, не взяли й нитки чужої. Траплялись такі полонені, що перед від’їздом забирали речі у господарів, вважали це платою за свою нелюдську працю. Але їх було небагато. Та це я відхилилася від теми. Коли ми знову прийшли в табір через декілька днів, нас уже прийняли. Дуже важко тобі пояснити, дитино, що там діялося. Тисячі військовополонених, біженців, остарбайтерів, страшне скупчення людей, здається, ніхто не знає, що робити з нескінченним натовпом. Залізниці розбиті, вагонів нема, потяги не йдуть. А люди все прибувають і прибувають. Нема, де розміщати, нема, чим годувати, нема медобслуги. Комендант — бойовий офіцер. Видно, він вмів добре воювати з ворогом, але тут боротися треба було з нерозберихою і безладом. Потім все стало потроху налагоджуватися. Але черга в Особовому відділі була нескінченна, працював він цілодобово, “особисти” від безсоння були злі, наче пантери. Четверо, п’ять чоловіків вели перехресний допит по декілька разів. Нарешті, це пекло скінчилося. Зарахували до табору — і на медогляд. Лікар, оглядаючи нас, був вкрай здивований: як могли в отакому вогненному вирі зберегти себе. “Господь беріг”, — відповіли ми. І тут до медичного кабінету зайшла вся в сльозах літня австрійка, кинулася цілувати руки лікарю і про щось благати. Він, не розуміючи, розгублено дивився на неї і в розпачі казав, що вже місяць просить перекладача, а його нема, що він уже не знає, що йому робити, адже щодня звертаються австрійці. Тоді я сказала йому, що ця тітонька благає його допомогти її дочці, бо в неї почалися пологи. Але йти треба кілометрів зо два. Лікар став відмовляти їй, а жінка  ще дужче плакала й благала його. Мені її стало шкода, і я сказала, що якщо він мені дозволить, то їй допоможу я. Здається, він дуже зрадів, тому що розуміла німецьку мову. Отак у мене в місті на світ з’явилася “онука”. На знак подяки обіцяли дати ім’я Марія. Я ж тобі, мабуть, не розповідала, що моя мама за фахом — зооветеринар. І коли переїхали в глухе село Духівниче, то матусі довелося лікувати як худобу, так і людей, адже медпункту не було. Нерідко доводилося приймати й пологи. А скільки біженців перебувало! Двері нашої хати не закривалися ні вдень ні вночі. Робили і перев’язки на рани, і уколи, а вже скільки тих лишаїв, корости, екземи довелося лікувати. То я в мами була перша помічниця і вправно вміла це робити. Отож, коли повернулася від тієї австрійки, доля моя була вирішена: лікар взяв до себе в помічниці. Зі мною залишив і Мотю. Був він людиною благородної душі й професіоналом своєї справи. Прізвище його Старіков Іван Олексійович, родом із Новосибірська. Там залишилася дружина і 17-річна донька Маша, про долю яких він майже всю війну нічого не знав. Забрав він нас до своєї лікарні, якщо це приміщення можна було назвати так. У нього там була малесенька кімнатка, ми з Мотею там, за ширмою, спали вдвох на маленькій канапі. Хоча відпочивати доводилося не більше чотирьох годин на добу, бо була і перекладачем, і санітаркою, і прибиральницею, і прачкою. Зрідка навіть і пологи приймала. Хлорка в руки так в’їлася, що думала той запах довіку не вивітриться, адже одних бинтів щодня треба було прати корита. Отак пробули в цьому таборі майже три місяці, пройшли всі допити, повернулися запити про нас з місць нашого перебування — і нас відпустили. І вирушили ми знову назустріч новим випробуванням злої долі. Більше йшли пішки, адже залізниці та мости розбомбили союзники. Нарешті дісталися Відня, де перебували радянські війська. Свої зустрічали колишніх бранців непривітно і вельми підозріло. І знову більше двох тижнів вже в сталінському таборі: все ті ж перехресні допити по кілька разів на добу та один раз на день порція тухлої квасолі. І знову відпускають. Дійшли до станції, людей не проштовхатися, товарняк відправляється, ми пробиваємося до вагонів, ніхто не знає, куди він їде і скільки нерозбитої колії. І тут у Моті якийсь злодій вириває валізу з рук. Мотя, побілівши, починає падати, я підхоплюю її і кажу: “Мотю, сонечко, це ж всього-на-всього наше стареньке лахміттячко, чи ж варто за ним побиватися так”. Тут же відкриваю свою валізу й розділяю “скарб” на дві частини. А що ж там? Дві сорочини, дві кофтини, аби перевдягатися. Навіть пробую жартувати, мовляв, дивись наскільки полегшає нашим рукам, менше ж нести. Придивись до натовпу, зрідка, але побачиш пасажирів, що ідуть, задихаючись від важкої ноші, тягнучи по дві, а то й по чотири валізи. Поспівчувай їм. Одна жінка їхала з нами. В неї в сумці було 20 золотих годинників. Певно, десь награбувала. То злодії вирвали ту сумку, а її викинули під колеса. Тільки подумати — за такий дріб’язок лишити себе життя. Пам’ятаю, дісталися до Дунаю. Річка швидкоплинна, переправи немає, двічі на день ходить паром. Людей — море, всі з речами, вузлами, кричать, плачуть, лаються. 8 Але ж ми з подругою, як кажуть росіяни, “налегке”, нам неважко було проштовхатися на той паром. Народу набилося вдвічі більше, ніж він може витримати. Пробираємося на нього, тримаємося за людей. Паром відпливає і починає повільно занурюватися у воду. Спочатку по щиколотки, далі — все більше. Ось ми вже по коліна у воді. Та, на щастя, до берега менше кілометра. Хто вміє плавати, покидають паром і долають відстань плавом. Ми з подругою не тримаємося на воді, тому залишаємося на ньому до кінця. Слава Богу врятувалися. Додому після багатьох поневірянь повернулися лише восени. А скільки зазнала принижень та зневаги дома після війни! Гірко згадувати. Та, мабуть, і не слід. Вчитися більше не змогла, та ніхто нас нікуди й не прийняв би, бо ще довгі роки вважали ледь не ворогами народу. Трохи легше стало тільки після смерті “батька народів”. У 1946 році вийшла заміж за вчителя-фронтовика Ревединського Григорія Лаврентійовича. Послали його працювати в глухе село П’яткіно, вщент спалене війною. Залишилися в ньому вцілілими декілька хат. В одній із них була школа. Там же мешкали і ми, аж поки не відбудували приміщення. Довгі роки знову довелося допомагати людям: лікувати їхню худобу, їх самих, знову ж таки приймати пологи. Маю там декілька “онучат”. Ніколи нікому не відмовила ні вдень ні вночі. 35 років прожили в цьому селі. Спочатку чоловік вчив дітей, потім їхніх дітей, потім їх онуків — три покоління. Я ж в перші роки організувала лікбез, потім пішла працювати в колгосп. Попри всі негаразди, я вважаю себе щасливою людиною, адже зустріла вже 82 весну. А скільком моїм ровесницям не судилося привітати і вісімнадцяту. Щаслива, що разом з чоловіком виростила трьох синів, діждалась шестеро онуків і правнуків, що не відібрала в своїх дітей Батьківщину. Дехто мені говорить, що даремно тоді не поїхала до Штатів, була б зараз багачкою. А я так скажу: тільки той, хто не поневірявся на чужині, може так сказати. Бо там і місяць не так сходить, і сонечко не таке ласкаве, і соловейко щебече чужою мовою. Ніколи я багатою не була, більше в злиднях, працювала в колгоспі важко, дванадцять років дояркою, коли корів доїли руками, потім на ланці. Аж як пішла на пенсію, переїхали до Чупахівки. Але нещасною себе не вважаю, бо нагородив Бог добрим серцем та лагідною вдачею. Радію, що змогла дуже багатьом, отаким як я сама, допомогти відшукати довідки про перебування в неволі, завдяки тому, що й досі пам’ятаю німецьку мову. А вони змогли отримати оте злиденне “остарбайтерівське” відшкодування від німецького уряду. Звісно, навіть мізерно це не зможе компенсувати від мук неволі. Та й діждатися його змогли не всі. Із нас сімнадцяти оту “допомогу” діждалися лише четверо. Нещодавно пішла з життя передостання, залишилась я одна. Але не обділена увагою ні селищної Ради, ні школи. Мене часто запрошують на відкриті уроки, на зустрічі з дітьми. Із задоволенням спілкуюся з ними, розповідаю про юність, адже я тоді була їхньою ровесницею. Показую дітям свій пайок — чорний брусочок тюремного хліба. А ще “паспорт”, свій номер 637647, який закарбувався в пам’яті назавжди. Та ще нашивку “OST”. Оце вам усі документи. Ні прізвища, ні імені. не людина для них, лише номер, як тварина. Прошу, щоб берегли дружбу, бо нас навіть в отакому пеклі рятувала не раз взаємопідтримка. Пам’ятаю, ще в концтаборі, в Лінці, нас німці декілька днів не годували зовсім, то полонені поляки, чехи, французи, ризикуючи життям, кидали нам в щілини мерзлу картоплю. “Бабусю, а що ви взагалі в житті вважаєте за головне?” — питаю я. “Ластівко моя, — говорить бабуся Марія, — існує повір’я, що краса врятує світ. А я гадаю, що тільки доброта збереже світ. У будь-якій ситуацію людям допомагає тільки доброта, будь то землетрус, пожежа чи війна”. Багато на світі злих, жадібних людей, але добрих — більше. Пам’ятай: добрій людині на світі живеться куди легше, адже її не з’їдає заздрість та жадібність. Я довге життя прожила, багато труднощів зазнала, але завжди знаходилися добрі люди і якось допомагали. Пам’ятайте: ніхто і ніколи не зможе заборонити людині бути доброю і робити щасливими інших. Отож, я і прошу: будьте добрими, відгукуйтеся на чуже горе — і життя завжди віддячить вам. Ось я тобі наведу такий приклад. Сусідом у мого хазяїна в Ласберзі був дуже багатий чоловік. Мав він десяток полонених наймитів, був жадібний і злющий, ходив завжди з нагаєм і за найменшу провину бив їх. І було в нього десятеро дітей, а його “фрау” у війну народила ще й одинадцяте. Назвав Адольфом і написав Гітлеру, що хоче взяти його кумом. Той погодився, і відтоді пішли йому щомісячно величезні посилки. Про це всі знали, а він дуже пишався цим, бо почали йому кланятися люди. Австрійці, м’яко кажучи, не долюблювали німців, а цього ненавиділи і боялися. Аж ось прийшли в село американці, і за одну ніч зникло все: багатство, родина, він. І жоден чоловік не пожалкував за ним. Прізвище його було Каспер, ім’я забула. А будинок залишився. Подивись на сьогодення. Награбував у народу мільйони, але йому цього мало. Не дають спокою мільйони конкурента. І за ці гроші відбирає у нього життя. Принесуть йому оті мільйони щастя, мільйони, политі людськими слізьми та прокляттями? Нізащо! Ще й нащадкам прийдеться нести на собі гріх із покоління в покоління. Будуть казати: рок! А я скажу — розплата. — Бабусенько, я ще хотіла запитати, чи ж ви потім листуватися з хазяїнами, чи ні? — Так, коли від них від’їжджала, вони дуже просили подати звісточку про себе, чи ж доберуся я додому. Тож я, як тільки приїхала, відразу написала дуже коротенького листа, що я в же дома й рідні живі. На мій великий подив, цей лист до них дійшов, і я отримала відповідь на нього. А потім вже змогла їм написати тільки після смерті Сталіна. Спочатку відповідала хазяйка, а потім, коли її не стало, писав господар. Але невдовзі помер і він, тоді ми листувалися з сином Йозефом. Ось дивись, він прислав весільну фотографію з Терезою, потім — своїх маленьких діточок, де вони своєю рукою кожен дряпав закарлючки — привіти російській тьоті Марії. Подивись, у цьому листі кружечки — це найменший Пепі передає вітання. Потім весільні фотографії дітей. А в березні 1976 року Тереза прислала ось цей знімок — вічна пам’ять Josef Etzlstorfer. Тоді ми вже листувалися з Терезою до 1996 року. Вони дуже запрошували мене до себе в гості, та в мене не було такої змоги поїхати. А тепер немає вже й Терези. Вічна їй пам’ять!" Бабуся довгенько помовчала, з очей викотилося дві сльозинки.

Потім сказала: “Олечко, я тебе дуже попрошу: запиши прізвища всіх, хто переніс разом зі мною оті нелюдські муки в німецькій неволі, поки їх ще всіх пам’ятаю. Ніхто й ніколи не вважав їх учасниками війни. Ніхто й ніколи не увіковічить їх пам’ять, як героїв. То оце я хочу назвати їх поіменно. Щороку 9 травня завжди запалювала свічку і молилася за кожного з них поіменно, кого вже немає серед нас. А нас все меншає. У грудні 2006 року пішла з життя передостання. Ось їх прізвища та імена: 1. Бондаренко Мотрона 2. Ваганов Іван 3. Гончар Наталка 4. Барздов Андрій 5. Журавель Іван 6. Корольов Іван 7. Корольова Катерина 8. Кужель Любов 9. Кульомза Анастасія 10. Землинська Галина 11. Лідакова Марія 12. Лоза Марія 13. Гаранжа Віра 14. Омельченко Олександр 15. Перетятько Андрій 16. Продаєвич Іван 17. Шкоденко Іван 11 Може, десь, колись хто-небудь прочитає ці прізвища, то хай знає, — вони варті називатися учасниками війни, вони — герої. Почну з Саші Омельченка. 16 років виповнилося хлопчині, коли його забрали до Німеччини. Був він дуже сміливим хлопцем і доїхав тільки до Польщі, а там утік з концтабору, добрався до радянських військ і пішов з ними воювати. Два листа отримали батьки від нього, а потім — похоронка. Така ж доля і в Перетятька Андрія. Він також утік з концтабору на фронт і в тому ж 1942 році загинув. Загинув і Ваня Продаєвич та Корольов Петя. Не повернувся з неволі Ваня Ваганов. А Кужель Любов потрапила в Західну Прусію, де з неї мало не щотижня фашисти брали кров для гітлерівських поранених солдатів. Повернулася додому живим трупом та невдовзі й померла. Була з нею і Марія Лоза. Гаранжа Віра, Кульомза Настя та Гончар Наталя перебули в полоні в Німеччині. Корольова Катя — у Франції. Лідакова Марія, Бондаренко Мотрона, Землинська Галя — в Австрії. Більшість із них пішли із життя зовсім молодими. І до останніх днів життя вважали себе без вини винними. — Мабуть, я тебе зовсім засмутила оповіданням та й свою душу роз’ятрила цими важкими спогадами?” Бабуся замислилася.

А я подумала: скільки ж горя змогли витримати слабенькі плечі бабусі, скільки сліз пролили її очі. І в якому боргу ми перед цими старенькими! Й тому вирішила записати її спогади, щоб потім розповісти іншим. Щоб пам’ятали про них, про мою бабусю...