Жінка-УКРАЇНКА

Уривок із роману «Мені байдуже, що люди скажуть»

Розділ 1. 

Маленька Орися сиділа навпочіпки над грядками з морквою і думала свою дитячу думу. Полоти моркву вона не любила чи не найбільше з усієї домашньої роботи. Тоненькі пальчики вибирали зілля і проріджували щільні рядки моркви, залишаючи між рослинами віконечка. Орися повільно просувалася, тихенько щось мугикаючи собі під ніс, інколи зітхаючи, бо кінця-краю тим рядкам не було видно. 

Дівчинці виповнилося вже шість років, як для села, то вважалася майже дорослою, щоб мати купу обов'язків по господарству. Була вона худенькою, невисокого зросту дитиною, з сірими допитливими очима, які, якщо придивитися, видавалися трохи неоднаковими – одне меншим, друге більшим, і такими ж неоднаковими вухами. Баба жартувала – одне око мамине, одне татове, одне вушко – маленьке і акуратне – мамине, друге – трохи більше і відстовбурчене – татове. Орися плакала і ненавиділа і свої очі, і вуха. А щоб не бачити того відстовбурченого вуха, просила тата підстригати її, тоді не треба було заплітати косу чи зав'язувати хвостик. Тато Орисі був агрономом, то й стриг її, як умів – «під горщик». Мала ще не знала, що таке мода, й особливо не переймалася зачіскою, головне, щоб вухо не стирчало. 

Почало припікати сонце, у Орисі вже затерпли колінця і спина. Та й в животі бурчало, хотілося їсти. Підійнявши голову, побачила, що до кінця  рядків залишилося зовсім небагато, повеселішала і, вже не так прискіпливо проріджуючи моркву, допленталася до краю горόду. Горόд впирався в берег невеличкої річки з кумедною назвою – Західна Нирка. Ніхто в селі не знав, чому її назвали саме так, та назва ця походила з давніх-давен. Річка була неглибока, Орися в ній влітку ловила руками маленьких піскунів. На березі, скраю горόду, татко дівчинки викопав ставочок, невеликий, але дуже глибокий – як в селі казали «кόпанку» – і навіть привіз аж із самої Вінниці мальків коропів і сазанів. 

Орися помаленьку, обережно ступала у високій траві. Вона страшенно боялася жаб, босі ноженята м'яко втопали в траву, а серденятко тріпало від страху наступити на холодне і слизьке створіння. Обійшлося. Дівча дійшло до ставочка, сіло на своє улюблене місце і замріялося. Татко посадив кругом ставочка верби, а в одному місці пригнув молоденьке деревце так, що утворилася лавочка, на якій і сиділа Орися. 
Малả думала, як би ото скоріше покінчити з тією морквою та побігти до сусідки Вальки, а з нею потім гайнути у Яму, де чекала сила-силенна цікавих пригод і невідомих предметів. Вчора вони знайшли там великий шматок зеленого скла, викопали ямку, поклали в неї квітки конюшини, коника-стрибунця, різнокольорові камінчики і все це багатство закрили тією знахідкою кольору трави, засипали землею – зробили «секрет». Якщо розмести землю, під смарагдовою поверхнею виднівся справжнісінький скарб неймовірної краси – скло переливалося, виблискуючи на сонці, і предмети під ним видавалися чарівними. 

Отак сиділа Орися на вербі, мріяла собі і не чула, що баба вже давно її гукає їсти. Та й би не почула, якби не старша сестра Марічка, котра знала, де Орися може бути. Марічка прийшла покликати Орисю їсти, та й заодно була нагода зайвий раз настрахати малу – набрати жаб і кидатися ними на сестру, а потім сміятися і спостерігати, як та верещить і від страху втікає невідомо куди.

Марічка була гарненькою, як лялечка, але зі слабким здоров'ям, тому в сім'ї всі її жаліли і не змушували поратися по хазяйству. Згодом вона вже звикла до свого панівного становища і відверто знущалася з малої. Орися не жалілася і нікому не розповідала про сестрині витівки, бо коли одного разу вона розказала бабі, що сестра її потайки б'є, щипає і потішається над нею, то старенька не повірила, що тендітна і ніжна Марічка може таке вчиняти, і нагримала на Орисю. З тих пір менша уникала старшої сестри і за першої нагоди втікала з дому до сусідки Вальки.

– Орисю, ти що, оглухнула? Чом не йдеш їсти? Йди,  баба ж давно кличе, вже сердиться, – Марічка повільно підступала до малої і водночас тримала за спиною руки.

– Не кидайся жабами, Марічко, я тебе благаю, – здогадалася про лихий намір Орися, яка сиділа на вербі і гарячково обдумувала, куди втікати. Попереду – сестра з жабами, позаду – глибокий ставок, а плавати Орися не вміла.

– І гадки не мала! Мені що, нíчого робити, оце жаб збирати, – закопилила гарненьку губку десятирічна Марічка. Йди вже, боягузко, не чіпатиму я тебе.

Мала недовірливо покосилася на сховані за спиною руки сестри, зітхнула і почала злазити з дерева. Лишень стала на землю, почула переможний регіт і відтак декілька великих ненависних жаб полетіли в лице і на голову Орисі. Та з переляку відскочила назад і шубовснула в холодну і глибоку воду…