Жінка-УКРАЇНКА

ПЕРШЕ КОХАННЯ

Михасик був пізньою дитиною у Марини і Данила, тож вкладали всю душу і ніжність в нього. І хлопча з того росло незвичним, цікавим. Пішло на п’ятий рочок, а розмовляло гарно і мудро, оченята, як стиглі вишеньки, дивились на світ по-дорослому помірковано, не дарма сусіди говорили, що малий як старий , обов’язково подумає, перш ніж щось скаже. Ото було тато звернеться:

– Ходімо, Михасику, допоможеш по господарству впоратись.

А малий хазяйським оком огляне хату, зазирне в піч, а далі й каже:

– Так, тату, ходімо, а мамка хай на стіл накриває, голодні чоловіки після роботи прийдуть.

І хоч було смішно бачити в маленьких рученятах лопату чи вила, та вперто намагався робити все як тато, ще й наспівував під ніс свою улюблену пісню:

«Ой чий то кінь стоїть
Та біла гривонька,
Сподобалась мені,
Сподобалась мені,
Тая дівчинонька».

А як пошле мати до крамниці, завжди одягне білу чисту сорочечку, чепурненько причешеться, і йде по селу гордо, з усіма чемно та голосно вітається, лише штанці час від часу підтягує:

– Доброго Вам дня, бабо Дарино! Як здоров’ячко?

– Дякую, Михасику. Божою ласкою все гаразд.

– То хай і надалі Бог помага.

І бабині очі усміхалися вслід малому, що вже крокував далі і знову комусь бажав здоров’я та щастя.

А як побачить десь, що малеча бутузить одне одного, обов’язково розборонить та присоромить:

– І як то можна так погано себе поводити? Чи ж на те вас гарно і чисто вбирають, щоб ви замурзяками ходили. Треба чемно себе поводити, дружити, а не битись.

Так Михась зажив у селі слави розумного та вихованого хлопчика.

Аж одного дня розлетілась вулицями новина: приїхала до баби Дарини онука Катерина. Приїхала на зовсім, буде учителювати в школі після закінчення університету. І два вечори не зачинялись двері бабиної хати – всі ходили знайомитись, як водиться на селі, щоб потішити бабину сивину, яка ж красна дівчина у неї. Ходили і батьки Михасика разом з ним…

Десь за тиждень по всьому, після смачної вечері мати мила посуд, а тато ладнався до читання газет, Михась тинявся, як неприкаяний, з кутка в куток, думав якусь думку, аж раптом каже:

– Тату, мамо, я, мабуть, оженюсь.

У матері з рук вилетіла тарілка і, щоб не розсміятися, почала примовляти:

– От капосна, ледве не розбилась. Це ж треба!

Тато відклав газету:

– Синку, це серйозно. А наречену собі нагледів, чи нам шукати?

– Нагледів, тату.

– І хто ж це? Хоч би познайомив.

– Та ви з мамою її знаєте! Це Катерина баби Дарини.

Мати нарешті не втрималась і розсміялася, тато ж був серйозний, лише в очах з’явились бісики:

– Синочку, Катерина дуже гарна дівчина, та чи захоче вона йти заміж за тебе? – запитався, крадькома поглядаючи на матір та посміхаючись самими кутиками вуст.

– А чому би й ні? Всі ж на селі кажуть, що я гарний козак, – здивувався малий.

– Так то воно так, – мовила мати, – але ж ти ще маленький, до школи не ходив, грамоти не знаєш. Не гоже, щоб чоловік був менш розумним ніж жінка.

– Ото біда велика, – зашарівся Михасик. – Я також піду до школи. Буду гарно вчитись.

– А чи говорив ти Катерині про свій намір? – запитався батько.

– Та… ще ні – якось затявся Михась і почухав потилицю.

– А чому?

– Боязко якось, тату… Це , мабуть, треба щоб ви з мамою зробили.

– От тобі й маєш. Зібрався женитись, а з нареченою поговорити духу не стає. Що ж ти за жених такий?

– Ото скажете – жених, – йому було страшенно до вподоби, що батьки так серйозно з ним розмовляли, та ще й женихом нарекли, рум’янці пашіли на всьому обличчі, ходив по хаті поважно, гордо, заклавши руки за спину.

– Ні, так справа не піде, сину, – продовжував тато, – треба ж, щоб все було по-людськи, ми не можемо заслати сватів, поки ти не поговориш з Катериною, а то ще й чого доброго гарбузом зустрінуть.

Михась спантеличено зупинився:

– Гарбузом… – в очах промайнув переляк. – Я якось і не подумав про це. Гаразд, завтра ж, мабуть, і поговорю.

Коли повлягались, малий ще довго не міг заснути, чув, як батьки щось шепотілись, і гадав, що це ж вирішують питання про весілля. А коли сон впав на очі, і солодка дрімота опанувала маленьким тілом, приснився Михасику сон: йдуть вулицею села жених та наречена – він і Катерина – вона в білому вбранні, гарна, щаслива, і він біля неї зі стьожкою на грудях, поважний, серйозний; позаду батьки, баба Дарина, пов’язані стрічками дружки, і дітлахи біжать, і всі щасливі, веселі, музики грають…

Прокинувся, коли батьки вже пішли на роботу. Вмився, поснідав, що мати лишила на столі, вбрався у вишивану сорочечку, чепурненько причесався, надухманився татовим одеколоном, критично оглянув себе в дзеркалі і вийшов з двору.

Чимчикував вулицею до баби Дарини швидко, оглядався, чи ніхто не бачить, аж біля воріт нерішуче зупинився, потупцював на місці, позазирав у щілини, позітхав тяжко та й зібрався повертатися додому, коли це почувся голос баби:

– Михасику? Це ти? А що, дитино, хотів? Заходь, заходь до хати. Ач, який гарний. Чи свято сьогодні яке?– вона притримала собаку, і малий поважно пройшов через двір, задоволений з компліментів, та на порозі обернувся і пошепки запитав стару:

– А Катерина вдома?

– Катерина?– здивувалася та. – Ні. З самого ранку до школи побігла, готується до нового навчального року, хвилюється. А…чого питаєшся? Малий з полегшенням зітхнув.

– Бабо Дарино, ви мені друг?

– А що трапилось? – змовницьки зашепотіла стара.

– Справа до вас серйозна. Надумавсь я женитись на Катерині. Тільки не наберусь сміливості їй про це сказати.

Баба аж присіла:

– А чого ж так, Михасику?

– Ага, вона така красива і здорова, а я малий, ще чого доброго гарбуза винесе.

Дарина не втрималась і таким сміхом зайшлась, що аж сльози побігли з очей, не могла й слова мовити.

Малий з несподіванки розгубився, почервонів, і така образа засіла в його душу, що аж бровенята насупились, вустонька набундючились, голос затремтів:

– От які ви? Оце так? Я до вас по допомогу, а ви… ви смієтесь з мене?! – і попрямував до дверей. – А ще друг називається.

Ледь встигла схопити його за руку.

– Михасю, рідний, – обнімала і цілувала малого стара, а воно пручається ,– пробач мені, я не хотіла тебе образити, та, мабуть, нічого з того всього не буде, у Катерини вже є жених, ото на Різдвяні свята й весілля має бути.

– Є? – аж задихнувся малий, і з його очей, як горох, покотились сльози.

Баба Дарина ще кричала: «Михасю! Михасю! Зачекай! Не плач!» – та малий біг вулицею не озираючись, ледь розбираючи дорогу від сліз, що застили очі.

Весь день ходив непривітний, а ввечері на запитання тата – як справи – сказав, що голова болить і швиденько влігся спати,так само швидко заснув, тож не міг чути як приходила баба Дарина та розповідала батькам про вранішню пригоду.

Щоб якось зарадити Михасиковим переживанням, Марина запропонувала відправити його на тиждень-другий до бабусі в інше село. Так і зробили. Коли ж він повернувся, мов веселий щебетун, все розповідав як у бабусі гарно, та скільки подарунків тепер у нього, та скільки нових друзів з’явилось. Про Катерину й словом не згадав, ніби й нічого не було. Батьки й заспокоїлись потому. Та їх сподівання були марними.

Якось ввечері, коли сутінки вже спустились на землю, знадвору почулося:

– Михасю! Михась!

Марина визирнула на двір і завела до хати сусіднє хлопченя, яке, запихавшись, намагалося довести, що конче необхідно бачити Михасика, і не чекаючи відповіді, шмигонуло до кімнати поряд. Нараз почулося шепотіння, вовтузення, а потім запанувала тиша… Коли Марина заглянула до кімнати – нікого. Лише вікно відчинене навстіж…

А тим часом малі хвацько крокували вулицею. Біля воріт баби Дарини, де стояла легкова машина, зупинились. Спробували відчинити двері, вони виявились незамкненими. Михась щось поміркував, побурчав під ніс як дідусь, та й каже:

– Ти сховайся за деревом, а я в машину, коли вони вийдуть, подаси якийсь знак.

– А який?

– Ну… мнявкни, чи що?

– Угу.

Чекати не довелося довго. Коли двоє вийшли з хати, почулося тонке, пискляве «мняу» – ледь чутне. Ті, котрих чекали, сіли в машину.

– Катеринко, хочеш поїдемо до річки. Там зараз так гарно.

– Хочу, – ледь чутно мовила дівчина.

У Михасика, що сидів зігнувшись в три погибелі ззаду, забилось серце. На це він ніяк не розраховував. А тим часом машина рушила з місця.

На березі дійсно було гарно. У місячному сяйві сріблилось плесо води, плескалась риба, співали свої пісні цвіркуни, і повітря було запашним і свіжим, навіть з’явилось бажання вимкнути магнітофон і відкрити дверцята.

– Володю, – стиха мовила Катерина, – я щаслива. Мені здається, що я чекала лише на тебе. Одного тебе на весь світ.

– Рідна моя, – він взяв її руки у свої. – Ти завше будеш щаслива, я тобі обіцяю. Ніхто ніколи тебе не посміє образити, допоки я живу.

– Як твої слова западають в душу.

– Вір, що це так. І свідки у нас є, – Михасик в цю мить ледь не вмер, – поглянь, як заздрять нам зорі, як вони посміхаються.

Малому теж стало цікаво побачити як заздрять зорі, він їх розумів, співчував. Тож нечутно, як примара, підвівся та зустрівшись у дзеркалі з власними широко відкритими очима, злякався і знову безшумно присів.

А закохані посміхались зорям, що благословляли їхню любов, і нічого й нікого не чули довкола, лиш шалений танок своїх сердець, що промовляли одне єдине слово: «Люблю», «Люблю», «Люблю». І в тому танці душам було затишно й привітно, і вуста потяглись до поцілунку і злились у шаленстві жадання. І могло б те продовжуватись вічно, як почулось раптом крізь схлипування:

– Не чіпай її, це моя наречена.

А потім гіркий плач:

– Це я… маю женитись… Я…

З несподіванки Катерина крикнула, відсахнулась, а Володя ледь встиг схопити маленьке тільце Михасика, який розмахував кулачками і намагався влучити, хоч кудись та потрапити.

– Ах ти ж малий розбійнику, – Михась так розійшовся, що Володя ніяк не міг його зупинити, – ах ти ж хуліган. Ти як тут опинився? Та… та зупинись! Припини!

– Михасику, ти що? – й собі запричитала Катерина. – Маленький. О, Божечко. О, лишенько. Припини, не треба, заспокойся, – та всі вмовляння були даремними.

Довелось скрутити, зв’язати ремінцем, та синця під оком таки встиг Володі поставити.

А у баби Дарини вже зібралась нарада: тут були Марина та Данило, сусідське хлопченя, його батьки…

Коли до хати внесли Михася, матір кинулась до сина:

– Синочку, любий, що тобі? Та як же це так? Що ж ти оце робиш? Ледве встигла його розв’язати, як кинувся до Катерини на руки:

– Катериночко, не йди за нього заміж. Я теж тебе любитиму, я теж не дам нікому тебе кривдити і тато допоможе…Будь ласка. Ну… Ну, це ж чарівне слово… Будь ласка.

Катерина обнімала малого і плакала, і сміялась, бо один Бог знає як себе поводити в такі хвилини та чим зарадити такій біді. В неї на руках знеможений малий і заснув. А дорослі довго ще вели розмову про те, як бути далі, та сміялися з Володі, який постраждав за своє кохання. От вже дійсно кажуть – любов вимагає жертв.

Що то було у Марини та Данила безсонних ночей та переживань, що то з’явилось турбот, щоб хоч якось відволікти увагу малого та розважити його. І знову настало затишшя не надовго.

Промайнула золотиста осінь. Зима благословила не раз снігом. Люди жили своїми звичними турботами, а баба Дарина готувалась до весілля.

Марина допомагала бабі готувати весільний стіл, тож і Михасик крутився тут, приглядаючись хитрими оченятами та прислухаючись до всього. Вже кілька днів йому жилось, як у казці. Всі, хто приходив допомагати, підгодовували свого улюбленця делікатесами, тістечками, цукерками, а вдячний малий то підмете, то посуд помиє, то до крамниці збігає, та все поближче до Катерини намагався бути. І от настав довгоочікуваний день.

Їхати розписуватись до РАГСу мали о дванадцятій годині, тож о дев’ятій почали готуватись вбирати наречену. Малий, підгледівши в якій кімнаті те відбуватиметься, непомітно пробрався туди і сховався під ліжко, крізь мережива, якими було прикрашене покривало, міг бачити все, що відбувалося в кімнаті.

Ошалілими очима спостерігав як ввели дружки Катерину і почали вбирати по-весільному. Якою ж красивою була вона! Як личило їй бути нареченою! Рум’янці вкрили обличчя, очі горіли щастям, руки ледь тремтіли від хвилювання, оглядала себе в дзеркалі і очам своїм не вірила. От і здійснилась дівоча мрія: сьогодні наречена, завтра дружина, а по часі і матір. Такий простий, водночас складний і мудрий шлях жіночої долі.

А малий споглядав таїнство і так само хвилювався, гриз нігтики на руках і як ніколи заздрив Володці та ненавидів його, і в голові малого народжувалися найрізноманітніші плани помсти. Коли ж Катерина піднялася зі стільця, і в дзеркалі з’явилася прекрасна казкова фея, малий не витримав і виліз з-під ліжка. Спочатку вчинився переполох, та не надовго. В цю мить і сваритися нікому не хотілось, лиш пожартували, посміялись з витівки малого та й годі. Михасик же нерішуче підійшов до своєї феї, так ніби довкола більше нікого не існувало, ледь торкнувся руками її сукні, бережно-бережно, і задихаючись від почуттів, що переповнювали його душу, прошепотів:

– Яка ти… – та й побіг з кімнати геть, і втримати його ніхто не встиг ні словом, ні силою. А малий не зупинився в іншій кімнаті, а побіг далі на двір, на вулицю, і біг, біг, і зупинився лише перед РАГСом…

Увійшов до приміщення – його ніхто не зупинив, там було багато людей; пари виходили й заходили змінюючи одна другу. Потикався до різних кімнат, аж поки не уздрів де саме розписують, і вичекавши хвилинку, коли вбрані урочисто жінки, що реєстрували шлюби, пішли на перепочинок, попрямував за ними. На його появу відразу зреагували.

– О, ще один бажаючий.

– Щось дуже молоденький кандидат.

– А наречена є? – жартували присутні, звертаючись до захеканого малого хлопченяти.

Михасик, не звертаючи ні найменшої уваги на жарти, оглянув прискіпливо жінок, зупинив свій погляд на високій , статній, чимось схожій на матір, і звернувся безпосередньо до неї.

– Я – Михасик Нагірняк.

– Дуже приємно, – подала йому руку жінка.

– Я у важливій справі.

– Слухаю тебе, – її очі були великі, випромінювали море ніжності і ласки (може у неї такий же синочок вдома чекав на повернення мамки), мабуть, саме це і викликало прихильність хлопченя до неї, тож він і мовив:

– Тут цей… Зараз приїдуть на машинах розписуватись Катерина з Володькою. Знаєте? – в очах було якесь неймовірне благання.

– Хто ж у нас не знає Катерину.

– Так от. Вони прийдуть, а ви Володьку проженіть.

– Як то прогнати? Він – жених.

– Ні, – вперто мовив Михасик. – Він поганий. Ви його проженіть, а я буду замість нього.

– От воно що, – розсміялась жіночка. – А Катерина не буде заперечувати?

– Ні.

– Ну, якщо ні, то так і зробимо. Правда? – звернулась до своїх колег, ховаючи посмішку в кутиках вуст.

І малий щодуху побіг до мами, щоб разом з усіма проїхатись на машинах.

Бажаючих бачити Катерину було багато. До РАГСу набилось люду, що й яблуку впасти було ніде. Михасик з мамою – на першому плані. В усі очі споглядав як то все відбувається, і коли пролунало запитання:

– Чи погоджуєтесь ви, Катерино Черниченко, стати дружиною Володимира Нечипоренка, – малий несподівано для всіх підійшов до молодят.

Марина, Данило зашепотіли:

– Михасю, вернись, ти куди? Вернись.

Та де там. Михась став між молодими і, розуміючи, що все зараз скінчиться не так, як він передбачав, ледь стримуючись, щоб не розплакатись, звернувся до жінки:

– Ви ж обіцяли… Так же не чесно. Та відповіді він не встиг почути, бо сильні батькові руки вже несли його геть під сміх і співчуття людей.

– Оце так закохався.

– Так і не дивно, яка ж красуня.

– Але який затятий…

І довго ще й після весілля згадували односельці цю пригоду, що викликала такий переполох.

Ще не раз Михась намагався помститись Володьці: то вікна в машині поб’є, то під колеса гвіздків понатика, то з рогатки в нього поцілить, і заспокоївся лише тоді, коли прийшов з матір’ю до Катерини на родини. Вгледівши немовля, що жило на цьому світі всього третій тиждень, розчаровано мовив до матері:

– Фу, яке мале негарне, червоне, – а потім подумав і додав, – та нічого дивного, ти ж, мамо, сама говорила, що діти на батьків схожі, от воно і схоже на Володьку…

Стільки весіль з того часу село справило, стільки дітей понароджувалось, сплило чимало років, всі переживання минули, вже Михась й університет закінчив, аж якось прийшов у відпустку з армії. Тепер його звали всі Михайлом – гарного, стрункого хлопця, в якого ще в школі закохувались дівчата. Розцілував своїх батьків, голови яких вже вкрились першою сивиною, та й пита:

– Мамо, я оце по дорозі зайшов до пошти поповнити рахунок для мобільного, а там так симпатична дівчина …Чия вона?

Симпатична? – загадково мовила мати.– А це правнука баби Дарини…

– Дочка Катерини і Володі, – закінчив за матір Михайло. – От так дивина. І коли встигла стати красунею? Може оженитись мені? Наче вже й пора…

І десять днів відпустки промайнули як один: у щасті, в перших поцілунках, в безсонних ночах на березі річки, де закохані посміхались зорям, що благословляли, як колись, шалений танок двох сердець, що в такт промовляли одне одному єдине слово: «Люблю», «Люблю», «Люблю».

1999-2012 рік