Жінка-УКРАЇНКА

Світлана Короненко. Дебора: поезії. – К.: Ярославів Вал, 2018. – 128 с.

«...вибрала вірші, як долю»
Світлана Короненко

«Тій, завдяки якій сяє сонце...»*

Українці звиклидотого, що долю дитині дає мати, її шукають, вишивають, її можна погубити, а можна знайти, як щастя, чого не скажеш про російську «судьбу», яка сама керує й вирішує, а людина є всього лиш пасивним реципієнтом, як пацієнт під наркозом. Наше життя, події – «від часу і нагоди залежні вони» (Екклезіяста 9:11б) і важкої щоденної праці, для якої народжена людина, щоб любити, вчитися плакати, радіти ділами своїми: «На папері сльоза застигла, як любов у піснях відголоском» (с. 8).

Поезія – це не гра слів і римування, а глибинне осмислення думки й почуття, єдність слова і думки, це виховання читача. Думки ж бо живі й розумні істоти: «Поезія оперує словом, яке здатне викликати і звукові, і зорові уявлення і, що найголовніше, як висловився Іван Франко в книзі “Із секретів поетичної творчості”, здатна переходити в галузь розумової, інтелектуальної праці» (Микола Ільницький, «Поліфонія поетичного слова». – У кн. «У фокусі віддзеркалень»). Герман Гессе називав поезію грою в бісер, хоча детального опису цієї гри в романі нема, відомо лише, що для її опанування потрібні  ґрунтовні знання музики, математики та історії культури. Гра є синтезом мистецтв і наук, в якій людські цінності переплітаються, утворюючи складні асоціативні візерунки. Таку інформацію можна прочитати в роздумах про роман «Гра в бісер».

Сила енергії думки й пам’яті – у слові рідної мови, бо тільки воно здатне оживити і думку, і пам’ять; слово без думки мертве, як і думка без слова; тільки в єдності, в парі вони здатні покликати до життя наш мозок до дії.Вкотре хочеться наголосити, що я б нашу національну ідею означив так: працювати вдень і вночі, щоб рідна мова звучала в щоденному вжитку в усіх закутках України, бо ж «Мова – це вираз життєвої форми, суспільства, в якому людина виросла» (Марія Фюрст, Юрген Тринкс, «Філософія).

Дощ мрячить, і трава посохла піднімає вологе тіло,
Хто там хоче, аби ми здохли і душі нам відлетіли? (с. 95).

Слово рідної мови: «Тороччя древніх слів – нетліннощі духовні – / крізь хугу ста віків донесено до нас, / як дещицю, як пухирець на тілі / найкращої із мов» (Світлана Короненко, «Містерії»).

Слово поетеси переливається в пісню над «білою водою» чистоти і правди: «І тільки солов’їна нагота, / як музика, над білою водою» (с. 35). Якщо моральність – це розум серця,  то в дії серце мусить керуватися розумом. У дії думка бере перед і тоді серце налаштується так, щоб почути шепіт живої природи: «Тихо живеш, як важка трава чи як погідне літо. / Вчора умерла чи ще жива? Що там шепочуть квіти?» (с. 36).

Поетка у цій збірці дарує думками світла і любові своє слово побратимам по перу: «Всі ми на цій землі – зерна Господні...» (Григорію Гусейнову, с. 15), бо ж зерно проростає енергією слова, думки не щезає безслідно, не розчиняється у Всесвіті, а створює емпатію української мови, зернам якої «Суджено-бо прорости їм у вогні і у льодні» (с. 16).

«А вся біда – од віршів і води! / Куди ідеш і де твоя дорога?» (Дмитрові Павличку, с. 19). Дорога слова рідної мови Дмитра Павличка проросла в світі українськості правдою, бо слово рідної мови володіє нами, народом, об’єднуючи його в непереможний, міцно стиснутий п’ястук, від якого залежить його доля: «Усе питай у віршів і води! /… /Чому ж ти знову снишся молодим / і погляд твій вологий і вогненний?» (с. 21).

«Ти п’єш вино, твій келих золотий» (Івану Малковичу, с. 43). З моєї пам’яті промовляє Алкей: «Вино – то дзеркало людини. Де, мій хлопче, вино – / Там таки й правда». Містерія золотого келиха і вина – коментарі зайві...

Шарль Бодлер вважав, що «Час пожирає все, все обертає в порох!» Це не так! Ось кохання – вічне, і хоч ми не знаємо, що стається з його чистою енергією, однак можна з великою вірогідністю припустити, вона, як усе духовне, як достеменний дух, «...вернеться знову до Бога, що дав був його!» (Екклезіяста 12:7б).

Перестану сміятися просто так серед дня – ні від чого,
.........................................................................................................
Слухай, мабуть кохання придумав ревнивець якийсь божевільний...

                                                                             (Михайлові, с, 53, 54)

Сміятися причинно і безпричинно. Хто здатний осмислити це щастя, коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя: «І назустріч мені – твої очі ранкові і сині» (с. 55), і їх я торкаюсь своїми очима, «Бо не знаю, з якої причини із диму осіннього раптом з’являється слово» (с. 55)? Слово було на початку і споконвікупорівняно з моментом моменту нашого життя. В усі часи небесної й людської історії Слово було пов’язане з певними обов’язками: «Всяке слово, якщо за ним не буде справ, уявляється чимось даремним і пустим» (Демосфен). Дієве слово бачимо за справами...Слово дає плід, якщо в ньому є насіння. Слова-насінини плодоносять, засівають людське єство вірою, надією, любов’ю, коханням, добром, наснагою до праці. Такими є слова  Світлани Короненко: добротні, високохудожні, повчальні, що допомагають зростанню духовності читача й утриманню рівноваги у світі, про що мусимо пам’ятати, аби не загубитися в суєті словесного перемішування й переливання з пустого в порожнє: «Говори про любов у веселі й сумні вечори. / Коли фальшу нема і немає брехні й мішури (с. 64, 65).

Любов ніколи не перестає, тож назва книжки вибрана невипадково. Дебора, Девора (жіноче ім’я єврейського походження, яке перекладається як «бджола»). Бджілка, що сидить на квітці. Цю мить пізнання любові людина зберігає в своїй пам’яті, бо чи є щось сильніше за космічну енергію кохання, даровану нам Богом? «Вірш золотий і пророчий, як вогкого щастя ковток... А жінка ця твоя, неначе біль... Про що слова, якщо вони з любові?.. А ви – одні, на цілий світ одні» (Дебора, с. 82, 86, 87).

Що ще посутнього можна сказати про поезію Світлани Короненко? Одухотворене слово її сердечної енергії душі накопичується в мозкових клітинах читача, і ця енергія, якої ми набуваємо в тілесному житті, осідає, записується на Божих скрижалях вічної пам’яті (Екклезіяста 12:7). Вічні – слово, думка, сльоза. Вони ніколи не стирається з пам’яті. Тож хай слово мисленної поезії нашої авторки освячує дорогу правди читача, бо долю ми вибираємо, здобуваємо своєю щоденною важкою працею...

____________________

*Невипадково єгипетський фараон Рамзес Великий на пам’ятнику своїй улюбленій  дружині Нефертарі написав ці слова.

Богдан ДЯЧИШИН,
лауреат премії ім. Івана Огієнка, м. Львів