Жінка-УКРАЇНКА

Мені, як людині,я ка протягом тривалого часу стежить за молодими авторами, надзвичайно важливі й цікаві їхні пошуки, творче зростання від книжки до книжки, огранення ідіостилю. Тоді можна зрозуміти, чи працює автор над собою, над словом, над літературним розвитком.
 

Наприкінці 2017року до рук потрапила перша книжка прози Оксани Щирби "Стежка в долонях" (в-во "Самміт-книга"), вона навіть подарувала молодій письменниці титул "Літаратурне відкриття 2018 року"... Скажу чесно, що найчастіше, будь-які подібні речі (накшталт, премії, стипендії) псують, на мою думку, у молодого автора внутрішнього цензора... Але... затамувала подих... Чекала наступної книжки... І ось - маємо урбаністичну прозу  "Ілюзії великого міста"(в-во" Самміт-книга", 2018).
 

Перше, що кинулося в очі і порадувало: текст почав набувати власної неповторної стилістики, легкості оповіді, цікавих експериментів із діалектами; вразила тематика - адже йдеться про інклюз...
 

Аби ви змогли зануритися у сюжений світ Оксани Щирби, який ох-який заплутаний, вам доведеться заплющити очі й уявити себе єдиним цілим із емоційним полотном авторки.

Персонажі: Єгіазар - бізнесмен, батько Нвера, зраджує дружині, цілодобово працює. Ірина - дружина Єгіазар, мати Нвера, киянка. Коли навчалася в університеті, то закохалася в Єгіазара, переїхала з ним в Єреван.
 

Нвер - мажор, єдина дитина в родині, якій дозволено все. І це доводить хлопця до біди - через нещасний випадок стає інвалідом...
 

Нора - хатня робітниця родини, яка (не з великого бажання) була певний період коханкою батька, за що її зненавидів Нвер.
 

Назар - хлопець-інвалід на візочку, якого, у день  двадцятиріччя,  на швидкості збиває свою дорогезною машиною Нвер. Назар, дякувати Богу, відбувся синцями, але авто Нвера замащується розчавленими помідорами, про які він із жахом згадує, повертаюсь до них, як до паралельного життя, протягом усього твору.
 

Зоряна - зеленоока дівчина-стриптизерка, дружина Нвера, яка  народжує йому сина Артема. Але несподівана інвалідність вищезгадуваного головного героя, спонукала піти красуню від нього до Ігоря - власника стриптиз-клубу, який був шалено закоханий.
 

А ще є Олеся, Каріна, Ліда, Назар, які пов'язані з усіма персонажами, і мають свої сюжетні лінії у тексті.

Читаючи твір, розумієш, що він міг би стати такою українською "Санта-Барбарою" в гарному сенсі... Але, як на мене, треба би було не надавати різкого емотивного забарвлення діючим персонажам, уникати неточностей - нелогічностей... Наприклад:
 

Нвер, коли хлопчик-мажор,- жахливий покидьок, і одразу хороший і милий,- як опиняється у візку// Спочатку Ліда-журналістка знімає сюжет, спілкується з Назаром (другом Нвера) з професійних питань, зникає на декілька місяців,тоді раптово телефонує, призначає зустріч, розповідає історію свого життя, і одразу з ним кохається// або Каріна, яка півроку зустрічається з Олексою, ночує в нього і навіть не цілує... Безумовно, можливо цим авторка хотіла посилити дівочу природність, але годилося би це прописати у міжслів'ї самого оповідача:
 

— Не кохаю я його. А лишень люблю,— зізнається Каріна й опаде каштаном до землі, яка загомонить, як вчитель, щось порадить, і кивне на Нвера. Каріна стане навколішки й зазирне Нверові в очі, де прочитає правду, яку він так і не зміг приховати,— він таки її кохав і кохає… Тепер він інший. Може, трохи й негідник, не такий ідеалізований, як його малювала собі, грішний (а хто без гріха?), але ж для неї — перший весняний тюльпан кохання. Чи можна забути щось перше, чи можна викинути тюльпан, чи можна не любити весну?.. Інколи ми любимо, не знаючи за що. Чому матері люблять своїх дітей, яких інші ненавидять, чому для них вони найкращі, хоч які ганебні вчинки зробили? Бо коли любиш по-справжньому — серцем, а не мікрофібрами фізіології, тваринними інстинктами, які слабшають з роками, взаємовигодою чи за звичкою, то любиш не за щось, а просто так — вільно і назавжди.

Оповідач свої філософські роздуми викладає через діалоги , інколи- нав'язливо, особливо це стосується теми інвалідів і проблем, які їх спіткають щодня...
 

Роман Оксани Щирби "Ілюзії великого міста" , привертає нашу увагу до проблем візочників. Лейтмотив твору: інваліди такі самі, як і кожен із нас, просто для них треба створити належні умови: Сильному подолати перешкоду — так, ніби тонку тріску розламати надвоє чи на шляху ковтьоб у 52 перестрибнути. Для сильних відкриті широкі перспективи світу, і життя завжди дає змогу підібрати потрібний ключ до будь-якого замка. Однак усе це тільки зовнішня картина, чи не так? Хіба не можуть сильні люди іноді бути слабкими, вразливими й нещасливими? Чи можуть плакати й страждати, думати про самогубство, втікати світ за очі з міста, аби більше не зустрічатися віч-на-віч з тим, що на- зивалося «життям»? А може, для когось сила є тільки захисною оболонкою, під якою ховається боязка істота, яка потребує опіки, любові та підтримки…

 

Роман читається просто, не напружують довгі беззмістовні описи, але подекуди пласкі персонажі і сюжетна плутанина починають у якийсь момент діяти на нерви. Нон-фінал, де Каріна так і не обрала між двох чоловіків, - не найпечальніший, хоча всі інші персонажі отримали те, чого хотіли. А зважаючи, яка біда в сучукрліті з фіналами текстів, - тут Оксані Щирбі - безсумнівний респект.
 

Я не задля критичної рецепції писала відгук про книгу.
 

Мені справді імпонує працеголічність молодої письменниці, бажання стати Примою сучлітпроцесу, бажання вигризти своє місце під письменницьким сонцем...

Їй це вдається... Бо ж, як відомо, спочатку Література тебе випалює, і аж потім ти, коли станеш сильним і мужнім, можеш її собою підсвітити...