Жінка-УКРАЇНКА

Ольга Рєпіна
м. Дніпро

Рецензія на книгу Ірини Баковецької-Рачковської  «Пластилін»

Пластилiн. Детектив з елементами психологізму / Іра Баковецька-Рачковська. – Дніпро: Моноліт, 2018. – 256 с.

Чесно кажучи, не люблю вдаватися до філософії, якщо можна використати свої знання з психології. Зізнаюся:вирішила помудрувати, починаючи із назви.

Після прочитання книги взяла такий собі тайм-аут – для обміркування. Підтверджую як фахівець: все описане авторкою роману присутнє в нашому житті. Це правда, зміни у суспільстві та окремих його ланках настільки серйозні, що приховувати їх означає проводити політикустрауса – ховаючи голову у пісок. А може, це міф? Я щодо страуса, а не щодо зміну суспільстві.

Якщо зважати на той шквал інформації, який обвалився на тендітні Его та Супер-Его наших громадян за останні роки, то роман «Пластилін» ще раз ці знання про самих себе підтвердив,«зачекінівши» у наше буття констатацію фактів: так, існують андрогіни. Дуже рідко, але існують. Так, наша молодь має схильність своє буття вважати боротьбою з реальністю.Це – не так вже й рідко. Так, пядитесятирічні жінки мають змогу завагітніти, і не розуміють важливості цього акту тільки по-особливому скроєні циніки. Так, існують секти, які одурманюють нестійких громадян. Так, люди можуть гинути просто так. Чпок, і немає. Це часто-густо.

Так, існуть… Так, нерідко… Так, нечасто… Чим не філософія психологізму?

Багато чого «зачепив» мій погляд при гортанні роману вже вдруге. Спочатку хочеться відмітити літературну, чисту, не скалічену, не ламану ані діалектизмами, ані суржиком мову.Так, в ній присутні сленгові поняття, але вони носять суто професійний характер. І все це не заважає сприйняттю тексту, навпаки, робить його сучасним, таким, що легко сприймається і надає можливість занести читача на крилах уяви до всіх перипетій непростого сюжету. Вражає володіння пані Іриною великою прозовою формою, хоча це – дебютний роман Баковецької-поетки.

Повернуся і втретє до нього, може й вчетверте, бо вразив. Але така концентрація відвертості, навіть мене, яка бачила на своїх психологічних консультаціях багато чого, починаючи від епілептичного нападу дитини з особливими потребами й кримінальних зізнань наркомана з двадцятирічним стажем, закінчуючи розривом дорослої пари, яка напівсвідомо спровокувала жорстку вербалізацію розлучення перед свідком.

Але ми про роман «Пластилін», а не про мій досвід психолога. До речі, авторка дуже професійно описує психологічні стани, характери, детерміновані різними  життєвими  інтеграціями особистостей – око в спостереженнях дуже гостре і рука в описах вірна.

«Він уявив картину, що всі навколо йдуть з вели­кими старими важкими валізами – коричневими й чорними, які відкриваються, наче книжка; з таки­ми, наприклад, їздив у партійні відрядження Мико­ла Климович. І наставав би час, коли кожному цю валізу потрібно відкрити й витрусити, а з неї вили­лося б добряче відро води, у декого випала б лише одна краватка, а в іншого – порожнеча. Це все со­ціальний перфоманс. Епоха «все життя – це гра» давно минула, адже у грі потрібно застосовува­ти майстерність, а в перфомансі ти висловлюєш свій спосіб і форму пошуку себе в явищі, ситуації, а ще – свою неадекватність у існуванні, бо саме у власному існуванні ти не знаєш, як поводитися. Залишається тільки середина відчиненої великої старої важкої валізи, обклеєна давньою пожовклою газетою, інформація з якої давно не резонансна й не фактажна, а проста, нікому не потрібна архів­на інформація, яка має пролежати там шаблоннийдвотижневий термін»

(Роман «Пластилін»)

Що стосується проблеми фізичної статі та її сприйняття читачем то авторка торкається якщо не закритої/ забороненої/ не розкритої теми, такої, що нечасто  піднімають\ описують \ торкаються навіть у сучасній постмодерній літературі. Можливо, зі мною не погодяться і заперечать, що проблема андрогенів не є масовою. Скоріше, це виключення, коли людина має такі фізичні характеристики. Але дуже важливо, як сама людина пристосовується до сприйняття проблеми і як це відбивається на її поведінці й особистих стосунках із друзями, знайомими, навколишнім світом. Бо оптимальним варіантом для цієї особи є адаптація та позитивне самоствердження. Негативним – деструкція, яка – більшим чином – може впливати на оточуючих. І від суспільства залежить, як такий індивід почуватиметься у житті. Комфортно? Затиснений у рамки безжального оточення?..

Отже проблема піднята авторкою. За нами, читачами, рефлексія щодо «інших», які нас оточують. Та чи є вони іншими? Може, такимиєми?

Відверто зізнаюся, що не можу й не хочу проводити аналогію «Пластиліну» з іншими романами, бо вважаю, що Ірина Баковецька-Рачковська настільки професійно справилася із завданням, які, я думаю, все ж ставила перед собою, як письменником, що шукати когось із відомих авторів-попередників в анналах літературної історії детективів чи соціально-психологічних романів навіть не варто намагатися.

Вважаю це за перемогу автора, – коли у читача не виникає переносів  та містків до інших творів. Так, це тільки наше, українське: пластилинове болото чи visaverse, – наелектризоване  Щось, що вибухне у мізках пластилиновим маревом від гашишу. Ніхто не знає. А коли ніхто не знає, то стає цікаво. Бо ж так зручно бути вільним від знання, людей, відповідальності, сумнівів, комплексів, вольових зусиль, совісті. Взагалі бути вільним у своєму виборі.

«…відбивало його образ – сучасного соціального індивідуума з урбан-стрижкою унісекс, «сірого» від «пластиліну» генія боротьби з реальністю, яка плю­щить Кекса й таких, як він, щодня з дедалі сильні­шим натиском, — загальна симптоматика динаміч­ної амплітуди періодичних стресів і депресій, син­кретизована з гормонами радості, штучно виклика­ними амбіціями та емоціями, робила середовище існування суспільства пластиліновим вакуумом, наповненим людською масою.»

(Роман «Пластилін»)

Але співвіношення свободи та вибору – це свобода вибору й тільки. Вибору, куди йти й що робити, коли йти – нǐкуди, робити– нǐчого. Тому, краще я напишу одним словом: свободавибору. Це слово, в моєму розумінні розірвати не можна, й пропоную внести його в психологічний словник. Жартую. Бо всі знають, що свобода – це феномен, який існує там, де немає ніякого вибору. Згодна з великим Мамардашвілі.

Тому, на мій погляд, психологічний детектив «Пластилін» про самовизначення, коли головна ідея життя становиться чи малоцінною, чи самозаперечною під впливом, а скоріше під тиском життєвих обставин та особистих трагедій. А нам, читачам, залишається це ствердити або заперечити, спираючись на психологізми Ірини Баковецької-Рачковської.