Жінка-УКРАЇНКА

Нарешті вийшла моя перша довгоочікувана книжка «Таємниця жіночої душі». Мала бути збірка віршів, але так сталося, що першою вийшла моя проза.

Ця книга складається з двох частин. Перша — це різні цікаві жіночі долі, сутність життєвих ситуацій, интригуючі та позитивні історії, а ще веселі замальовки з життя. Друга частина під назвою «Відверта розмова» — це невеличкі філософські роздуми про закони Всесвіту, про те, як бути щасливим, і що для цього треба. 

Новорічня казка.

Вечоріло... Летів пухнастий сніг, наче хтось зверху вибивав перину перед Новим роком, наводячи лад у своїй оселі. У повітрі було морозно, але не холодно. Вулиці міста переливалися яскравими вогниками. Прикрашені вітрини магазинів мерехтіли гірляндами, іграшками, новорічними малюнками. Люди заклопотано пересувалися вулицями міста, скуповуючи новорічні подарунки та продукти для святкового столу. У фаворі були півники, адже наближався рік Півня. Дорослі люди цими днями ставали дітьми і жваво купували іграшки, всілякі статуетки, навіть печиво, аби тільки побачити там півня, який обіцяв виправдати їхні надії на щасливий рік.

Серед тих, хто поспішав, вирізнялася одна постать, яка повільно йшла, привертаючи до себе увагу. То була молода жінка, вдягнена в коротеньку білу дублянку, оторочену білим пухнастим хутром. Коліна прикривали високі чобітки, а голову злегка обгортав м’який шарф. Здавалося, їй нікуди було йти. Інколи хтось із перехожих озирався, дивлячись на дивну особу, однак ніхто не наважувався зупинитися. Сніжинки танули на її обличчі, стікали по щоках разом зі сльозами. Погода неначе хотіла приховати ті сльози між снігових крапель від допитливих очей. Молода жінка не чекала Нового року, їй було байдуже, прийде він чи ні. Життя немов змінило вектор її очікувань, неначе зупинилося. Що далі робити, як діяти, поки що вона не мала гадки. Зоряна йшла, не поспішаючи, немовби на автопілоті, але за звичкою прямувала додому. По дорозі інколи зупинялась і дивилася на вітрину магазина, та навряд чи щось там бачила. Сумні думки застилали навколишній світ. Сьогодні вона назавжди розлучилася з коханим чоловіком. Ні, Зоряна не була заміжня, але прожили вони разом п’ять з половиною років. Здавалось, усе було надійно: кохання, пристрасть, взаємоповага — і ось раптом усе розсипалося, наче будиночок із піску. А вона ж була поруч щодня, ділилася своїми думками, планами на майбутнє, в яких він завжди мав місце. Коли їм говорили знайомі, особливо батьки, про те, що слід уже побратися, вони впевнено відповідали: «Шлюб не стримує, в нас і так усе гаразд». На жаль, самовпевнена молодь не розуміє законів Всесвіту...

Зоряну вважали перспективним фахівцем. Працювала вона в косметичній сфері, успішно роблячи кар’єру. Дівчина була досить вродлива і, здавалося, надто впевнена в собі. Коханий працював у банківській системі, зміг узяти вигідний кредит на квартиру. Їхні кошти йшли на оплату кредиту й на решту потреб. Тепер Зоряна залишила ту квартиру, яка їй не належала. Вона допомогла виплатити кредит, подарувала коханому свої кращі роки, хоча могла б створити надійну сім’ю і, можливо, мати дітей.

Шкода, що розуміння цього приходить запізно.

Він кинув її, бо зустрів іншу, яка не була ще буденною прочитаною книжкою. А що його могло стримувати? Ніяких тобі зобов’язань. Ну, кохав, а тепер покохав іншу. Тепер інша жінка виконуватиме ту саму непривабливу роль коханки.

Зоряна з болем усвідомлювала свою помилку. Та вороття вже не було, проте є досвід. Зоряна думала про те, що скоро виповниться 34 роки, а крім роботи, вона нічого більше не має...

Побачивши двері знайомої квартири, дівчина зрозуміла, що вже дісталася домівки. Натиснувши на дверний дзвінок, міркувала, що ж скаже батькам, які неодноразово попереджали її про подібний шлюб. Тоді їхню точку зору вона вважала несучасною. Але, як виявилось, існують неписані закони Всесвіту, котрі не мають віку і традицій.
Дверей ніхто не відчиняв. Подзвонивши ще раз, зрозуміла, що вдома нікого не було. Цей факт спонукав трохи отямитися. «Дивно, — подумала Зоряна, — куди вони могли дітися?» Вона схвильовано дістала з сумочки мобільний і зателефонувала матусі. Телефон не відповідав, набрала батька — поза зоною досяжності. Зоряна не могла збагнути, в чому річ, адже скоро Новий рік, а батьків немає вдома. Так сталося, що батько загубив ключі, Зоряна віддала йому свої, а зробити дублікат не встигли, та й не було в тім термінової потреби. Хто міг знати, що таке трапиться?! Батькам не стала повідомляти про власні проблеми по телефону, хотіла розповісти про це при зустрічі.
Зоряна сіла на сходинку в розпачі від останніх подій, які впали на неї, як снігова лавина, щоб остаточно накрити. «Треба отямитися і діяти, — нарешті подумала вона. — Усе гаразд, — намагалася заспокоїти сама себе, — мабуть, вони пішли до когось святкувати Новий рік». Але ж батьки не люблять кудись ходити... Вона знов почала хвилюватися. Узявши мобільний, дівчина нарешті побачила дзвінки, які пропустила, коли ходила святковим містом. Зоряна знов набрала номери батьків, однак безрезультатно. Вона заплакала, відчувши себе самотньою в цьому величезному світі. Як погано, коли нема поруч батьків! Нема надійної пристані, до якої, що б не сталося, можна прибитися.

Притулившись до стіни, стомлена від усіх подій і власних роздумів, заснула. І сниться їй сад з білими квітучими яблунями — вона милується весняною красою, йдучи босоніж по зеленій траві. Дівчина чує чийсь голос, який кличе: «Зіронько моя кохана, я тебе чекаю, біжи до мене!» Цієї миті хтось легенько торкнувся її плеча, Зоряна прокинулася. Усміхаючись, до неї звертався молодий чоловік: «Пані, тут ваша зупинка, прокидайтеся!»
Збагнувши, що пані не в гуморі, він змінив риторику: «Вибачте, бачу, що мої жарти недоречні. У вас усе гаразд?» 
Зоряна, приходячи до тями після сну та подій, нарешті розгледіла чоловіка. Перед нею стояв високий, приємної зовнішності молодик з теплим поглядом. На ньому була синя куртка «Аляска», а на голові — в’язана шапочка.
«Не зовсім...», — тихо відповіла. Зараз вона була схожа на маленьку дівчинку, яка загубилася. «Я чимось можу вам допомогти?» — спитав чоловік. «Навряд чи, — сумно промовила Зоряна. — Не можу потрапити додому. Схоже, батьки кудись пішли, а я не маю ключа».

Її впевненість розтанула, як нещодавно танув сніг на щоках. Чоловік, усміхаючись, присів поруч і, дивлячись в обличчя дівчини, сказав: «Під дахом цього будинку живе чарівник. Там його помешкання, і він допомагає всім, хто потрапив у біду. Давайте завітаємо до нього, тим більше..., — він глянув на годинник і продовжив, — наближається 2017 рік, і його обов’язково треба зустріти удвох, щоб весь рік бути в парі». Зоряна, дивлячись у вічі чоловіка, спитала: «А котра година?» Він відповів: «23.15. Треба йти до столу і проводити старий рік, а ми тут з вами сидимо. Ну як, запрошення приймаєте? А коли повернуться батьки, ви зможете піти додому». 

Чарівник викликав довіру. Та й варіантів особливих не було. Усі святкують у своїх компаніях, а в пригіченому настрої до когось завітати не було ніякого бажання. «Згодна», — сумно відповіла Зоряна. «Тоді вперед! До речі, мене звуть не Чарівник, це напередодні Нового року я «вдягнув» таке ім’я для вас. А взагалі мене звати Ден, тобто Денис. А як звати вас?» — простягаючи руку дівчині, спитав Ден. Вона піднялася на весь зріст, струнка, гарна, трохи втомлена, й відповіла: «Зоряна». «О! У вас таке рідкісне ім’я! Мабуть, коханий називає вас Зіронька?» Це було провокаційне питання, на яке він хотів отримати відповідь. Обличчя Зоряни вмить змінилося, що неможливо було не помітити. Не дочекавшись відповіді, Ден швиденько перевів розмову в інше русло. Вони піднялися на останній поверх, де й мешкав Чарівник. Він відчинив двері й запросив до квартири. Удома нікого не було. Допомагаючи зняти верхній одяг, Ден запропонував Зоряні пройти в кімнату, поки він щось швиденько підготує до святкового столу.

Це була студія. Сучасний інтер’єр мав дуже пристойний вигляд. Зоряна вивчала житло, намагаючись зрозуміти, хто ж тут мешкає. Речі рідкісні, проте нічого зайвого в кімнаті не побачила. «Цікаво, — думала Зоряна, — хто він за фахом і чим займається?! Судячи з квартири, він людина серйозна». Вона сіла на диван, на якому лежало біле пухнасте хутро. Після важкого дня воно здалося таким лагідним і теплим, що забувалася втома і всі негаразди мусили відлетіти геть. Цієї миті зайшов Ден зі срібною тацею, на якій стояли два келихи для шампанського і бутерброди з чорною ікрою та м’ясною нарізкою. «Вибачте, це те, що встиг зробити нашвидкуруч». Годинник показував за десять хвилин дванадцяту.

«Ми з вами, Зоряно, ще встигнемо випити за цей рік, який має піти геть назавжди. Давайте згадаємо, що було в нас гарного цього року». Денис налив шампанське в келихи й урочисто їх підняв. У дівчини несподівано покотилася сльоза. Він зрозумів, що «наступив» на болюче місце. «Зіронько, що б не трапилось, плакати не слід, бо всі негаразди забере із собою старий невдалий рік. Серед поганого завжди має бути хороше. Ось я хочу випити за цю останню мить року, яка дозволила мені бути зараз поряд з гарною, чарівною жінкою. Життя мудріше за всіх нас, воно знає, що робить. Дуже часто нам здається, що це кінець, а насправді — тільки початок». Вони відпили шампанське, і Зоряна промовила: «Мені дуже незручно, що я ось так увірвалася до вашої оселі. Можливо, у вас були свої плани на цей вечір і ніч, а я...», — не договоривши, дівчина відчула, як ніжно він торкнувся її руки, таким чином перервавши сум. «Зіронько, не переймайтеся цим. Навпаки, завдяки випадку ми познайомилися і Новий рік зустрічаємо в парі. Це добрий знак. У мене не було ніяких планів щодо цієї новорічної ночі. Уранці я прилетів з Парижа, встиг дещо купити, щоб хоч не залишитися голодним новорічної ночі». — «Із Парижа?!» — здивовано спитала Зоряна. — «Так, із самого Парижа, а що тут дивного? Це моя робота. Я пілот цивільної авіації. Мені доводиться бувати в багатьох країнах світу». — «Як цікаво! Розкажіть, де ви були, що бачили».
Далі потекла розмова двох самотніх людей, які за волею долі зустрілися новорічної ночі. Ден розповідав про подорожі, про випадки, які трапляються на роботі, й ще багато всілякого. Зоряна забула про все, що сьогодні зранку з нею сталося, про батьків, які кудись поділися. Їй насправді було дуже добре з цим малознайомим чоловіком.

Та в якийсь момент її мобільний спрацював — телефонувала мама, пояснила, що вони з батьком вирішили поїхати на Новий рік до Зоряниної тітки у Львів. Зоряна зраділа, що нарешті знайшлися батьки. Та чекати їх раніше Різдва було марно. Мама залишила ключі в сусідки, якщо доньці будуть потрібні. Це була важлива для Зоряни новина. Про свої проблеми вона промовчала.

Від Дена дізналася, що живе він у цій квартирі нещодавно. Придбав житло для себе і встиг зробити ремонт. Родини він не має. Так сталося, що його батьки загинули в автокатастрофі, хлопець залишився в 15 років один. Одружуватися він не поспішав, точніше, не зустрів ту єдину, яку чекають усе життя. Ден був старшим від Зоряни на п’ять років.

Насправді життя Дена складалося з роботи та якихось епізодичних життєвих фрагментів. Він був дуже відповідальною і глибокою людиною. Ден мріяв про свою сім’ю, чекав того дзвіночка, коли серце підкаже йому: «Це вона!» І вона буде особливою.

Розмова до ранку текла напрочуд легко, неначе вони все життя прожили разом. Ден багато чого дізнався про Зоряну за ніч. Інколи можна прожити все життя і знати менше. А дещо, як гарний психолог, прочитав між рядків. Зоряна в свою чергу встигла зрозуміти, що не все так погано, як здавалося ще вчора. Ден був чудовий, він був справжній.

Коли ранок заблищав божественним світлом, Зоряна нарешті збагнула, що має йти, аби не зловживати гостинністю Дена. Але Ден зауважив, що не слід заради ключа турбувати сусідку так рано, бо вона, напевно, також зустрічала Новий рік і ще спить. Чоловік пішов на кухню зробити каву для гості, а коли повернувся, дівчина вже спала. Ден обережно накрив Зоряну ковдрою, підклавши під голову подушку. Він ще декілька хвилин вдивлявся в її обличчя, одягнувся, зачинив двері на ключ і пішов, залишивши для неї тишу.

Через годину повернувся додому, Зоряна ще спала. Ден підійшов до неї, сів поряд на долівці й, діставши з оксамитової коробочки золоту каблучку, обережно одягнув на палець руки, яка мляво звисала з дивана. Зоряна не відчула, сон був напрочуд глибоким. «От і добре! — подумав Ден. — Нехай спить, сон лікує всі рани. Новий рік буде щасливим, бо я цього хочу. Це моя жінка — я це відчуваю».

Сидячи поруч з нею, зігрітий теплом, він також заснув. Вони спали, а їхні душі єдналися. Зоряна знов уві сні бачила квітучий яблуневий сад, немовби хтось кликав її: «Зіронько моя, я тебе давно чекаю!» 

Вона розплющала очі, бо здалося, що цей голос лунає поруч. Чи то сон, чи то диво, але поруч Зоряна побачила Дена, який тихо спав біля дивана. Дівчина піднесла руку, щоб протерти заспані очі, — на пальці заблищала золота обручка. Серце сколихнулося, вона завмерла, боячись поворухнутися. «Що це? — прошепотіла вона. — Звідки? І що це означає?» Те, про що вона подумала, здавалося неймовірним, тому цю думку дівчина відкинула. Раптом Ден прокинувся, його ніжний погляд промовляв: «Доброго ранку, Зіронько!» 

Зоряна, дивлячись на Дена, тримаючи руку з каблучкою перед собою, нарешті наважилася спитати: «Що це? Звідки? Для чого?» Питання злітали з її вуст, наче полохливі птахи. Ден, дивлячись Зоряні у вічі, промовив: «Я хочу, щоб ви стали моєю дружиною!» 

«Дене, ви божевільний! Хіба так можна?! Ви ж зовсім не знаєте мене!» «Я знаю те, що мені треба знати, все інше мене не турбує». Він ніжно взяв руку Зоряни й поцілував, ледь торкаючись ніжної шкіри. «То ви мені даєте згоду? Чи, пробачте, можливо, я вам не до вподоби?» 

Щоки Зоряни почервоніли. Вона не розуміла, як таке можливо. «Дене! Я зустрічалася з чоловіком п’ять років, і він не пропонував мені вийти заміж, хоч я багато для нього зробила. Вас я щойно зустріла — і ви даруєте мені золоту каблучку і свою долю? Ви впевнені? Чи, може, це новорічний жарт?» 

«Ні, моя Зіронько, це не жарт, вважай, що це новорічна казка. Можна зустрічатися дуже довго, давати клятву в коханні, відчувати пристрасть, а насправді боятися полишити свободу. А можна інакше: не боятися полишити свободу, не давати клятв у вічнім коханні, але подарувати віру, яка стане запорукою в коханні на подальше життя. Я хочу зробити тебе щасливою, і для цього не треба чекати п’ять років. Це можна зробити зараз».

«Ден, ви дивовижний! Таких, як ви, більше нема в цьому світі! Ви справжній Чарівник, який творить дива. Я довіряю вам, — і після паузи продовжила: — я згодна!» 

Ці двоє побралися, й, повірте мені, вони стали надзвичайно щасливими!

Світлана Камишна.

Світлана Камишна-Терещенко про себе.

Уроженка Чернігівщини. Дівоче призвіще Терещенко, чим пишаюся. Мої пробатьки були вільними козаками, працьовитим і заможніми. Рід Терещенко дуже глибокий і великий. Тому, у своїй першій книзі я вписала подвійне призвіще. Навчалася у Чернігові в школі № 9, затим, Чернігівський педагогічний інститут. Сьогодні працюю в навчально-реабілітаційному  центрі № 1 м.Чернігова, педагогом. Мої діти особливі, бо мають вади зі слухом. Але вони найкращі. Я їх обожнюю. Ще є членом Міжнародної жіночої організації Soroptimist lnternational, яка допомогає жінкам.