Жінка-УКРАЇНКА

Дуже хочеться вірити — людина,
що відвідала це місце,
вже ніколи не зможе жити так,
аби після неї лишалися мертві міста.

 (О. Сирота.)

1

Темна шибка холодила чоло, але Максим, здається, не зважав, тулячись до неї усе щільніше. Він знав: десь там, у темряві цокотить підборами по змоклому від нічної роси асфальту його мама. Хлопчик не чув того цокотіння, не бачив жодного натяку на чиюсь присутність там, за вікном, але був готовий будь-якої миті рвучко відхилити шибку і стрибнути у ніч, як він це зазвичай робив, чекаючи, доки мама повернеться з робочої зміни. Максимко стрибав у високу траву, на пожовкле листя, а бувало і у глибокий сніг, і чимдуж гнав назустріч довгожданим долоням, теплому, несхожому ні на який інший, ніжно-солодкому духу материних обіймів. Хлопчик мчав у ніч, аж доки його не перепиняв лагідний, трохи хриплуватий від денної напруги голос:

- Куди ти, синку?

 Мати хапала його в оберемок, ніжно пригортаючи до себе, а Максим тільки сопів, тулячись до її невидимої у темряві щоки.

Ось і тепер хлопчик нетерпляче намацав ручку і потяг на себе важку дерев’яну шибку. Шибка пручалася, не бажаючи відчинятися, але Максим не здавався. Мерщій, мама вже зовсім близько! Невже сьогодні він не стріне її, як зазвичай? Шибка рипіла усе голосніше, але відхилилася лише на маленьку лякливу щілиночку. Захеканий Максим знервовано застромив у щілину пальці і несамовито рвонув на себе. Ні! Він мусить здолати цю неслухняну шибку! Інакше станеться щось непоправне, щось несказанно жахливе! Гострий біль раптом обпік йому руки. Максим глянув на свої пальці і вжахнувся: їх не було! Хлопчик ніби вріс руками у білу дерев’яну шибку і тепер рвався з неї на волю. Але шибка міцно вчепилася у маленькі дитячі пальці. Вона злісно зарипіла. О ні! Максим раптом збагнув, що чудовисько хоче тепер проковтнути його повністю. Він спробував закричати, але темрява несподівано почала душити його. Густа і огидна, ніч наливалася у рот, очі, заповнювала всього Максима.

- Мамо! Мамо! – безпомічно белькотав хлопчик. – Ма…

 Він рвонувся з останніх сил і… прокинувся.

…Знову цей клятий сон! Максим лежав, ще й досі вчепившись у ковдру, важко сопучи. Він боявся розплющити очі – а раптом побачить щось жахливе у своїй кімнаті? Він уже давно не жив у тій затишній малосімейці з пофарбованими білим дерев’яними шибками, давно вже припинив виглядати матір з денної зміни, а в’їдливий сон усе нагадував Максимові про його далеке дитинство, роз’ятрюючи ще й досі незагоєні рани. Як ти там зараз, будинок на затишній вуличці Квітів 11? А чи й тобі час від часу сниться жваве карооке хлоп’я з неслухняним темно-каштановим чубом? А може, тобі теж сниться Максимова мама, струнка, висока з тугою русявою косою через плече, з великими ласкавими блакитними очима і твердими, як у чоловіка, мозолистими руками? Адже ти теж (Максим знав це достеменно) виглядав свою вправну господиню з робочої зміни, аби вона вимивала твої шибки, провітрювала кімнати, підмітала ганок. Хто тепер доглядає тебе? А чи доглядає? Адже після того, як Максима разом з тисячами інших наполоханих дітей евакуювали у травні 86-ого, ніхто з мешканців не повернувся до рідної Прип’яті. Ось і він, Максим, кочує світом, ніби перекотиполе, без власного дому, без спокою, без мами. Хтось колись зауважив: мовляв, чого там скаржитися, за війни мільйони дітей осиротіли і стали безхатченками. Егеж, правда. Але про дітей Вітчизняної сьогодні говорять, як про героїв, урочисто, піднесено і з жалем. А про таких, як він, Максим, зазвичай мовчать, винувато ховаючи очі. То хто ж вони – діти Чорнобиля? Вижилі сироти? Каліки? Покидьки суспільства? Максим зітхнув і нарешті поворухнувся під ковдрою. Йому раптом, чомусь, згадався їхній евакуаційний автобус, що вивозив дітей із Прип’яті у різні дитбудинки. Маленькі пасажири поводилися тихо, майже не розмовляли між собою. Лише одна дівчинка поруч з Максимом усе плакала, злякано тулячи до грудей жовте плюшеве ведмежа. Чого вона усе рюмсає? На якусь мить Максимові защипало у носі. Йому теж захотілося отак залізти кудись у куток і рюмсати на весь автобус за мамою, їхнім домом, за своїми друзями, за безтурботним дитинством. Ба ні. Максим не міг так вчинити! Адже він пообіцяв мамі, що не буде плакати, що терпляче чекатиме, допоки мама не забере його додому. То як же він може зламати своє слово? Хлопчик обережно торкнув маленьку плаксу за плече:

- Я Максим. А ти хто?

 Малеча на мить замовкла, здивовано розглядаючи його :

-Ксюнька, - буркнула нарешті і знову зайшлася плачем, маленька руденька, схожа на сонечко.

- Чого ти плачеш, Ксюнько?

- До мами хо!

Ти бач, а він ще й досі пам’ятає те здивовано-наполохане личко, з величезними заплаканими очима під рудими бровенятами. «До мами хо… До мами хо… До мами!»… Бр! Це ж треба. Нічого сказати, хороший початок дня! Ну що ж. Все одно він вже не засне. Ага, спатимеш після такого! Тож краще зайнятися справами. Максим увімкнув світло і потягся до нот-бука, що покірно спочивав під ліжком. Одразу ж перевірив пошту. Серед купи спаму та реклами йому зненацька підморгнуло чиєсь повідомлення. Цікаво, подивимось, що тут?

«Незабутні мандри до чорнобильської зони! Найнижчі ціни. Комфорт. Гарантована безпека. Мандрівка до чорнобильської зони - це не тільки унікальний досвід але й незабутні спогади про ні на що не схоже місце на Землі.»

«Ні на що не схоже місце на землі». Авжеж! Максим зітхнув і заплющив очі. Скільки разів він подумки повертався до Прип’яті, бродив знайомими з дитинства вулицями, заходив до будинків своїх друзів, навіть до місцевої школи-восьмирічки, що у ній встих відучитися майже два роки. Він добре пам’ятав усе, ніби ще учора жив у Прип’яті. Цікаво, а як воно було б повернутися туди? Побачити свій дім за стільки років, пройтися рідною вулицею Квітів. Максим розплющив очі і знову поглянув на дисплей:

«Аби замовити путівку чи зв’язатися з нами, перейдіть за посиланням…».

 Ну то що, замовити путівку в минуле? Хіба щодня випадає така можливість? Повагавшись ще трохи, чоловік таки натис на посилання.

Майже порожній наплічник безсило теліпався за спиною. Цілий тиждень Максим чекав цього ранку, але так гаразд і не підготувався до довгоочікуваної мандрівки. Він збирався похапцем, ніби у напівсні. Просто перед виходом схаменувся і кинув до наплічника фотоапарат і кілька бутербродів, навіщось захопив складний ніж та запальничку. Цигарок не взяв, бо ось уже місяць, як кинув палити. Вже дорогою купив пляшку води і змінну пару батарейок для фотоапарата. Оце, власне, і був Максимів багаж. Чоловік з легким серцем замкнув квартиру, що винаймав в одному зі спальних районів столиці, і за домовленістю з тур-оператором гайнув на околицю Києва шукати автопарковку, де на нього мусив чекати червоний мікроавтобус.

На годиннику була тільки восьма тридцять, коли мандрівник дістався призначеного місця. І хоча транспорт мав підійти рівно о дев’ятій, Максим одразу помітив червоний мікроавтобус, що вилискував після нічного дощу під вранішнім липневим сонцем. Неподалік, походжаючи, попахкував цигаркою засмаглий цибатий молодик.

- Ви Максим Тур? – запитав молодик, помітивши чоловіка.

Мандрівник кивнув.

- Доброго ранку. Я Ваш гід Сергій.

- Вітаю, - турист простяг гідові руку.

- А Ви – рання пташка, - посміхнувся Сергій.

- Не сказав би, - знизав плечима Максим. – Просто настрій такий… валізний – не спиться.

- Чи бували вже у Чорнобильській зоні?

- У зоні – ні, а от у Прип’яті був.

- То як це? – здивувався гід.

- Я там народився.

- Ого, то ми земляки!

- Невже? – Максим з цікавістю вдивлявся в обличчя нового знайомого.

- Вулицю Першого Травня знаєш? – спитав той.

- Авжеж, - кивнув турист.

- Моя!

- А я з Квітів 11.

- Чув про таку. Це за кілька кварталів від нас. То ми з тобою, друже, ще й до однієї школи ходили?

- Випадає, що так.

- А з твоїх ще хтось лишився? – спитав Сергій майже пошепки.

- Не знаю, - зітхнув земляк. – Батька я не пам’ятаю, а мати обіцяла забрати мене з дитбудинка, одразу, як усе налагодиться. Відтоді ми так і не бачилися. Мабуть, загинула.

- А мої обоє померли. Працювали інженерами на чаес... Тієї ночі була їхня зміна.

- То ти з-під атомників? – спитав Максим, силуючись проковтнути раптовий біль.

- Еге, - невесело всміхнувся новий знайомий.

На якусь мить нависла скорботна тиша.

- Доброго ранку, - несподівано озвався приємний дівочий голос. – А це тут тур до чорнобильської зони?

- Так, - оговтався гід. – А Ви…

- Ксенія Перелесник та Едуард Яворський, - відрекомендувалася струнка рудоволоса туристка.

Біля дівчини стовбичив кремезний хлопчина у сонцезахисних окулярах. Він тримав у руках невеличку валізку, яка по всьому йому вже добряче остогидла. Тож, не чекаючи довго, винахідливий Едуард навів свої окуляри на чоловіків:

- Хто з вас гід? – буркнув він.

- Я. Сергій Корж, - поспішив представитися гід.

- Нате ось, - тицьнув йому валізу турист. – Киньте до багажника чи що там.

Незабаром надійшли ще кілька мандрівників. Коли усі формальності було оформлено, документи перевірено, Сергій урочисто оголосив:

- Панове туристи, запрошую вас до автобуса. Час розпочинати нашу

захоплюючу подорож до одного з найекзотичніших місць України і світу в цілому.

Коли пасажири нарешті розмістилися на місцях і червоний бус занурився у строкатий транспортний потік, що вирував на виїзді зі столиці, Максим уважніше роззирнувся навколо. Він з дитинства не любив тривалі поїздки та автобуси. Певно, то відлунював у його підсвідомості прип’ятський синдром, коли беззахисних і розгублених дітей, відриваючи від ошелешених батьків, вивозили з рідної Прип’яті гримким автобусом, що, здавалося, ось-ось розвалиться на наступній гуцикалці. Саме через це молодик нерідко відмовлявся від цікавих транспортних екскурсій та мандрівок, віддаючи перевагу потягам і таксі. На щастя їхній червоний бусик виявився затишним і, навіть можна сказати, зручним. Максим одразу облюбував собі місце біля вікна в передостанній парі сидінь. За рахунок невеличкого багажного відділення, розміщеного унизу автобуса, дві останні пари сидінь були трохи вищими за решту. Відтак, зручно умостившись, Максим тепер міг добре роздивитися інших пасажирів. Мимоволі згадалися шкільні роки, коли їх, мешканців дитбудинку, ніби маленьких звіряток із зоопарку, іноді вивозили у великий світ. Вони митушилися, припадали чолом до холодного автобусного скла, сподіваючись у вирі чужого життя розгледіти бодай щось, що зігріло б їхні обвітрені, але ще не зашкарублі душі, а вихователька кремезна рум’янощока тітка Дарина усю дорогу бубоніла, ніби якусь мантру:

- Діти, запам’ятайте, хто з ким сидить. Діти, запам’ятайте, хто сидить перед вами.

Тоді здавалося, тітчиних нудних настанов ніхто не чув, а ось тепер вони виринули у Максимовій пам’яті так гостро, ніби то було учора. А що, коли це тільки початок, тільки перший спомин, кажучи мовою психологів, перша рефлексія з дитинства? Чи готовий він, Максим Тур зустрітися зі своїм минулим упритул там, у чорнобильській зоні? Мабуть, тільки тепер він чітко усвідомив, що відбувається і, власне, чому місце, куди прямує їхня туристична група, називається «зоною відчудження». Адже там і досі живе його, Максимове минуле! І не лише його. У цій таємничій зоні відчудження живе минуле тисяч людей, чиє життя і життя їхніх нащадків відтепер і назавжди ділиться на до та після. І скільки б постів та огорож люди не ставили довкола чорнобильської зони, як би не намагалися відсторонитися від подій квітня 1986, вони все одно просотуються у свідомість, опромінюють душу.

Розмірковуючи так, Максим мимохідь зупинявся поглядом на кожному з учасників їхньої строкатої тур групи. Поряд з ним вмостився високий жилавий молодик з великими жовтими зубами завзятого курця.

- Віктор Кротенко, журналіст, - відрекомендувався він, вишкіривши жовті зуби і дихнувши на Максима тютюновим смородом.

Пара, що надійшла одразу після Максима, рудоволоса дівчина та її кремезний супутник у сонцезахисних окулярах зайняли місця попереду. Цибатий Сергій Корж, що очолював їхню тур групу, перекинувшись кількома словами з підстаркуватим водієм, вмостився біля нього на місце гіда, готуючись розпочати екскурсію. Ось, власне, і увесь пасажирський склад червоного мікроавтобуса. Було ще два сидіння позаду Максима, де розмістилися дві колоритні панянки. Одна з них, молодша білявка була зодягнена у коротеньку літню сукенку, розшиту червоними маками, очевидячки, під колір її соковитих червоних вуст. Дівчина залюбки демонструвала свої принади, пишаючись розкішним бюстом і стрункими красивими ногами, із задоволенням ловлячи на собі пристрасні чоловічі погляди. ЇЇ старша подруга в елегантному дорожному костюмі поблажливо посміхалася до супутниці з-під модного капелюшка. Жінки прийшли перед самим від’їздом, коли туристи вже зайняли свої місця. Отже їм не лишалося нічого, як зайняти задні сидіння. Подруги обмінювалися між собою рідкими короткими фразами, але більшість часу мовчали, задумливо зітхаючи.

 Нічого не скажеш, строката компанія! Оце б улаштувати фото сесію, цікаві б вийшли світлини. Максим уявив, як би виглядали на знімках колоритні модні панянки, жовтозубий Віктор Кротенко, особливо його як професійного фотохудожника порадували б світлини рудоволосої Ксенії. Навіть тепер, коли його охопила хвиля спогадів та особистих переживань, Максим примітив кокетливу ямочку, що симпатично виділялася на щічці дівчини щоразу, коли та посміхалася. Цікаво, що вона, така виразна і приваблива, знайшла у цьому мизатому хлопакові, який постійно кліпав на неї з-під сонцезахисних окулярів?

Тур любив знімати людей. Він знаходив цікаві сюжети для знімків будь-де: серед міського натовпу, у парку чи крамниці, на стадіонах та концертах. Його світлини подобалися епатажним блогерам і пересічним людям, певно, через те, що вони ніколи не були схожі одна на одну, а ще тому що він знімав життя таким, яке воно є, без прикрас. Колеги і друзі іноді називали Максима романтиком, диваком, а ще необачним, бо його допитливий об’єктив пильнував не лише нікому не відомих людей на вулицях міста, а й прицілювався на vip персон. Митець пояснював це так: « Я знімаю живих людей з їхніми слабкостями і досягненнями. То чому ж мушу обирати моделі. Я – художник, і фотографую те, що чіпляє мене». Турові світлини були яскравими, справжніми, зворушливими, а іноді навіть жорстокими: бійка у нічному клубі, дівчина, що приймає дозу, полювання на беззахисних тварин. Він вважав, що світлина повинна примусити глядача задуматися над побаченим, і йому це вдавалося...

За вікном тягся нудний міський пейзаж. Певно, доки не виїдуть з Києва, знімати нічого. Отож Максим заплющив очі, готуючись трохи передрімати на початку пригод. Раптом у кишені завібрував мобільник. От і перепочили.

- Алло, старий, ти спиш? – у динаміку почувся збуджений голос Андрія Скирти, Максимового товариша.

- Саме збираюся цим зайнятися, шановний пане, - позіхнув мандрівник.

- Навряд чи у тебе це вийде, - озвалися у динаміку. – Я зараз таке тобі розкажу! Пам’ятаєш твій фотоцикл «Княжі лови», що ти виклав на нашому блозі?

- Ти маєш на увазі світлини vip полювання у карпатських лісах?

- Саме їх, - підтвердив блогер. - Так от, цими знімками зацікавилася якась «шишка».

- Звідки така упевненість?

- Учора мені подзвонили зверху, наполягали прибрати світлини.

- А ти що? – байдужо спитав фотохудожник.

- Сказав, що не маю права без згоди автора.

- Молодець, - схвалив Тур. – То кажеш, когось зачепило?

- Ще б пак! Не те слово, як зачепило.

- Ну, то добре.

- Не боїшся, Туряче? – спитав обачний Скирта.

- А чого мені боятися? Я ж не вигадав, а зняв, що було насправді. Хто їх примушував убивати ведмедицю з ведмежатами?

- Ну, ти й крутий, Туряче! А якщо полювання розпочнуть на тебе?

- Не мели дурниць! З якої б речі?

- Хтозна, - зітхнуло у динаміку. – Хіба забув, де ми живемо?

- Та годі тобі, - відмахнувся Максим. – Краще побажай мені щасливої подорожі.

- Що, таки купив путівку у дитинство? – поцікавився товариш.

- Егеж.

- То щасти! Може, привезеш цікаві знімки.

- Не сумнівайся! – запевнив фотохудожник і вимкнув мобільник.

Максим прикрив очі і зручно вмостився на сидінні. Дрімоту і справді, як рукою зняло. Перед очима нав’язливою картинкою манячили кадри з його «Княжих ловів». Чому він назвав цей цикл саме так? Достеменної відповіді не знав і сам. Але побачене тоді у лісі глибоко вразило фотохудожника: з десяток мисливців під орудою якогось пузатого сивоборода пхали у мішки маленьких ведмежат, що скімлили біля розстріляної матері, а неподалік вовтузилися із собаками розгублені єгері. По всьому було видно, що звіра уполював якийсь ясновельможний, бо ж сизон полювання ще не розпочався, та й оточуючі ставилися до бороданя аж надто поважно. Але найбільше вразило Максима задоволення, з яким ватаг почав оббіловувати здобич, грізно покрикуючи на помічників, аби ті ненароком не пошкодили шкуру. Непомічений сановитими браконьєрами, Тур відзняв усе, а потім виклав у мережі – нехай громадськість подивиться на своїх служителів. Він розумів: ведмедицю вже не повернеш, та й ведмежат скоріше за все порозбирали у приватні звіринці на забаву можновладним нащадкам, але нехай вельможне панство не думає, що його злочини ніхто не побачить, нехай хоч трохи його світлини полоскочуть нерви свавільним слугам народу. А таки вийшло! Максим задоволено посміхнувся і, розплющивши очі, знову визирнув у вікно.

* * * * *